Література українського модернізму: «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича
Тетяна Белімова
Віктор Платонович Петров, широко відомий також під своїм творчим псевдонімом як Віктор Домонтович, належить до числа тих письменників, чия художня творчість, хронологічно утворена в першій половині минулого сторіччя, була свого часу вилучена, засуджена на долю такої, що не відбулася, піддана забуттю та повернута майже через піввіку до українського літературного процесу. Творча спадщина талановитого прозаїка та блискучого науковця, якого сучасники небезпідставно називали «шостим у гроні неокласиків», налічує п'ять великих прозових творів, серед яких дві біографічні повісті - «Аліна і Костомаров» (1929) та «Романи Куліша» (1930), і три філософсько-інтелектуальні повісті - «Дівчина з ведмедиком» (1928), «Доктор Серафікус» (1947) та «Без ґрунту» (1948), детерміновані сучасними дослідниками як романи. Перу Петрова-Домонтовича належать також понад тридцять малих прозових творів, які репрезентують жанрове розмаїття малих оповідних форм: нариси, новели, філософські роздуми, біографічні та історичні оповідання, оповідання-мемуари, сатиричні оповідання та ін. Більша частина малої прози письменника написана ним під час Другої світової війни та була розкидана в періодичних виданнях, які виходили в той час на окупованій території України. (Так, у редагованому Віктором Петровим харківському журналі «Український засів» (1942-43 рр.) побачили світ такі оповідання, як «Чемність», «Князі», частково повість «Без ґрунту», у виданнях «Краківські вісті» (1942 р.), «Нова Україна» (1942 р.) - оповідання «Відьма», «Емальована миска», «Трипільська трагедія», «Курортна пригода», «Без назви»), Після закінчення війни Віктор Платонович опинився у числі багатьох українських культурних діячів на еміграції в Німеччині, був одним із засновників та активних діячів Мистецького українського руху (МУРу - 1945-1949 рр.), продовжував свою літературну діяльність. Загадкові обставини його раптового зникнення і пізнішої появи у СРСР стали причиною припинення творчого процесу письменника (художнє слово Домонтовича про світ у іманентних йому вимірах не могло вписатися в канони соцреалізму, як не міг і сам він прилаштуватись, відповісти на «соціальне замовлення» режиму). Повернення В. Петрова на батьківщину стало фінальною крапкою в його літературній кар’єрі. Безсумнівною заслугою діаспорного літературознавства в особі Юрія Шевельова є підготовка та видання у 1988-1989 рр. у Нью-Йорку повного тритомного видання творів письменника .
Найвідоміші наукові праці вченого - «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» (1929), «Українські культурні діячі (1920-1940 рр.) - жертви більшовицького терору» (1959), «Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика» (1972) - не втратили своєї актуальності і сьогодні, сприймаються майже через півстоліття після їх написання як взірцеві імпліцитно- експліцитні дослідження.
У сучасному українському літературознавстві «Дівчина з ведмедиком» - філософсько-інтелектуальна повість за визначенням Віктора Домонтовича - детермінується як любовно-белетристичний або філософсько-інтелектуальний роман, співвідносний з новим європейським інтелектуальним романом першої половини XX ст. Запропоноване визначення було висунуте в ході дослідження творчості письменника такими відомими науковцями, як Соломія Павличко та Віра Агеєва. На підтвердження істинності цього твердження наводимо наступні міркування. Повість як різновид епічного роду містить у собі часткові елементи усної розповідної традиції, дія її більш зосереджена на повсякденному бутті та послідовному плині часу. Це зумовлює дещо повільний розвиток дії, рівний ритм розповіді, відносну простоту композиції. Роман же, на відміну від повісті, прагне не стільки розповісти про певну подію чи персонажа, скільки «показати», об'єктивно зобразити. Для цього епічного різновиду характерним є динамізм, час у ньому конституюється як дія - може текти назад, зупинятись, прискорюватись. Сюжетна оповідь роману, як правило, є більш ускладненою, ніж фабула повісті. Зважаючи на сучасні тенденції до «стиснення» роману, різниця в обсязі зазначених епічних видів стає несуттєвою і, отже, не може розглядатись як характерологічна особливість повісті чи роману. Беручи до уваги вищесказане, а також виходячи з особливостей поетики «Дівчини з ведмедиком», вважаємо більш правомірним вживання терміну «роман» як жанрово-видового означення типу прозового тексту даного твору.
«Дівчина з ведмедиком», перший з любовно-белетристичних романів В. Домонтовича, вийшла у приватному київському видавництві «Сяйво» і відразу була зарахована представниками офіційної літературної критики до «дрібнобуржуазної, поміщицької літератури», яка не відповідала інтересам нового комуністичного суспільства. У гостровикривальному ключі були витримані рецензії на «Дівчину з ведмедиком» провідних радянських літературознавців - Ф. Якубовського , Гр. Майфета , А. Хуторяна . За тих часів подібна оцінка твору була рівнозначна забороні друкувати опального автора. (Цим фактом значною мірою пояснюється великий часовий розрив (майже два десятиліття) між виходом «Дівчини з ведмедиком», з одного боку, та «Доктором Серафікусом» і «Без ґрунту» - з іншого, які були створені приблизно в один і той же час, присвячені тим самим проблемам і можуть бути прочитані як единий текстовий простір - розповідь-роздум В. Домонтовича про свою епоху.) Негативна оцінка речників офіційної критики була зумовлена як формальними, так і змістовими особливостями аналізованого твору, характер яких давав підстави зарахувати його до модерністської літератури, а не до нової пролетарської прози. Найбільшим каменем спотикання була тематика «Дівчини з ведмедиком», яка оберталась у колі відносно незаторкуваних до цього у вітчизняній літературі, можна навіть сказати нових для неї проблем існування української інтелігенції, людей інтелектуальної праці, представників мистецтва та наближених до нього кіл. На авансцену твору було винесено ті зміни, які принесла у стиль життя (мораль, психологію, мистецтво, наукову діяльність і т. д.) нова пореволюційна доба.
Перший з філософсько-інтелектуальних романів, як і майже вся прозова творчість письменника, є міським, відбиваючим тогочасні урбаністичні тенденції, що можна зарахувати одночасно як до нових явищ у вітчизняному літературному процесі 20-х років минулого століття, так і до ознак, що вказують на належність твору до мистецтва модернізму, оскільки урбанізм є ознакою саме його поетики. Часопростір «Дівчини з ведмедиком» деталізовано конкретний. Віктор Домонтович точно відзначає для читача хронологічні рамки подій, обов'язково відтворює точну топографію міста, вужче - вулиці, і ще вужче - помешкання, як декоративного ряду, на фоні якого розгортається певний проміжок життя героїв. Хронотоп «Дівчини з ведмедиком» - Київ двадцятих-тридцятих років минулого століття та ретроспективно змальований Київ буремного революційного лихоліття із легко пізнаваними вулицями і будівлями історичного центру, парками, Дніпром та пляжами. Урбаністичний пейзаж роману не завжди привабливий, сприяє утворенню та поступовому наростанню песимістичної тональності, відчуття неминучості та невідворотності катастрофи, допомагає письменнику відтворити атмосферу невисловленої, але не менш очевидної самотності героїв. Місто не звільняючий, а зв’язуючий простір, мешканці якого онтологічно нещасливі, не можуть відсторонитись від переслідуючого їх почуття безвиході. Характерною ілюстрацією безрадісного тла існування героїв може бути пізня прогулянка Варецького, який, провівши Зину та повертаючись додому, на порожніх холодних вулицях міста бачить сліпого каліку-підлітка, що жебрає на кусень хліба, та повію, чатуючу на випадкових перехожих. Соціально відкинуті елементи намагаються проіснувати на тому ж самому відрізку простору, де вдень «застиглі сині губи, бліді пожовклі обличчя» звичайних перехожих, які почувають себе так само незатишно і невлаштовано, як і нічні їх співмешканці. Не тільки холод і снігові замети зими роблять місто непривабливим як для його забезпечених мешканців, так і для злидарів. Ще більш ворожим воно виглядає у дні літньої спеки. Варецький наводить враження від своєї літньої поїздки до Москви у пошуках Зини, яка перебуває на відпочинку у Підмосков'ї: «Я бачив круті, горбаті московські вулички. Я дихав курявою, що її метуть авта, отруюючи повітря бензиновим чадом і пронизуючи мозок диким гуркотом сирен. Я знемагав від спеки розпечених на сонці кам’яниць і бруку». Таким чином, урбаністичний вимір в тексті роману постає як антигуманний, байдужий до людини, відірваний від природи простір, який можна прочитати як один з дискурсів модернізму.
Навіть при побіжному ознайомленні з «Дівчиною з ведмедиком» вражає химерність, нежиттєподібність її сюжету. Історія кохання Іполіта Варецького та Зини Тихменєвої, розказана Віктором Домонтовичем в романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла б мати місце у житті. Вона радше скидається на певну схему, математичний алгоритм, що його розрахував сумлінний учень, аби знайти новий спосіб розв'язання давно існуючого рівняння. Герої «Дівчини з ведмедиком» і створені для них дійові партії також скидаються на певну схему, голий шаблон, що в нього, як в готовий трафарет, можна прописати будь-яке ім'я, будь-яку долю. Всі вони належать колу інтелігенції і, хоча безпосередньо не брали участі в жодних повстаннях чи в подіях громадянської війни, виразно відчувають наслідки соціальних змін. Дехто з них продовжує жити «по-старому», ніби не помічаючи глобальних катаклізмів, які змінили довколишній світ. Так, старозавітну патріархальність переконань зберігає родина Тихменєвих, інженер Варецький, його колега Панас Григорович. В опозиції до цих персонажів, котрі, змінивши соціальний статус, не зрадили своїй внутрішній сутності, є створений письменником образ жінки сучасної йому доби, нового феміністичного вибору. Це дівчина з «порядної родини» Зина Тихменєва. Вона символізує собою жінку, породжену новою соціальною дійсністю, яка рішуче заперечує всі іманентні риси традиційного жіночого світобачення. Дівчина відкидає кохання і шлюб, як певні анахронізми, вона освічена, розкута, емансипована, прагне бути вільною від будь-яких умовностей, обов'язків та зв'язків: «Зині обридло жити так, як вона жила, її лякає перспектива продовжити в дальшому те, що було; її лякає перспектива вийти заміж і зв'язати себе, вона шукає нових обріїв». Зображуючи свою героїню, письменник одночасно звертає увагу читача на зміну соціальних ролей та зміщення акцентів в сучасному йому суспільстві, перебирання функцій традиційно сильної статі слабкою. Так, чоловіки, що оточують дівчину, поряд з нею губляться, відходять на другий план, виглядають безвільними та інфантильними.
Слухняною маріонеткою в руках своєї учениці Зини є Іполіт Варецький, не здатний звільнитись з полону емоцій, незважаючи на засвоєний ним багаж раціоналістичних прийомів та постулатів
Говорячи про головного героя твору Іполіта, хотілося б відзначити, що образ його, як і образ Зини, є характерним для філософсько-інтелектуальної романістики В. Домонтовича типом чоловічого персонажа. Одночасно постать Варецького можна розглядати і як образ-схему типового, сучасного письменнику представника науки, людини аполітичної, близької колу неокласиків, ерудованого інтелігента раціоналістичного напряму, поле зацікавлень якого не обмежується лише професійною діяльністю. Іполіт Миколайович є не тільки інженером-хіміком, завідувачем хімічної лабораторії на заводі, а й автором доповіді про українських інтроліґаторів XVII віку, бібліофілом, який вільно цитує Гете в оригіналі і приятелює з Максимом Рильським. Особистість, наділена такими якостями, є антиподом людини пересічної, такої як Панас Григорович, Дормидонт Панфилич, зрештою, двірник Степан. Головний герой «Дівчини з ведмедиком» - представник національної еліти, матеріалізоване втілення її способу життя, переконань, уявлень та прагнень.
Певним протиставленням Зини (ультрамодерної жінки) є Леся та Мар’я Семенівна Тихменєви, старша сестра та матір головної героїні. Вони складають роздвоєний образ, продиктований традиційними уявленнями про жінку-матір, жінку-дружину. їх не ваблять далекі обрії, химерні ідеали, вони позбавлені славолюбства, не схильні офірувати життя задля вищої мети. Мар'я Семенівна задоволена власною роллю дружини, матері та домогосподарки, Леся ж знає, «що в свій час вийде заміж, матиме дітей, утворить родину» .
Чи не найприкметнішим образом-схемою роману є звичайна вчителька з типовим до анекдотизму ім'ям без прізвища - Мар’я Іванівна. Віктор Домонтович, далекий від зображення у своєму творі тогочасних політичних зрушень та перетворень, не уникає, проте, змалювання їх наслідків. Мар'я Іванівна - маленька людина без прав і претензій, розчавлена умовами існування новітньої доби, вона мріє «поїхати на село, щоб пити там багато, багато парного молока, спати, спати вночі й удень, відіслати всі недоспані за зиму години...». Цей персонаж і в творі, і в житті приречений на ролі другого плану, сприймається як данина обставинам, що волею випадку на коротку мить перетворили її на учасницю розказаної у «Дівчині з ведмедиком» історії. Зображений певний проміжок її сірого, одноманітного життя ніякою мірою не дає підстав для припущення про певні зміни в ньому, воно було і залишається безрадісним і безцільним існуванням.
Майже всі герої «Дівчини з ведмедиком» намагаються вирішити проблеми екзистенціального характеру. Прикметним в цьому плані є образ Іполіта Варецького (оскільки молодий інженер є оповідачем твору, то природно, що більшу частину текстового простору роману займають описи роздумів, почуттів та настроїв саме цього героя). Герой постає як абсолютно самотня людина. Незважаючи на його зв'язок з Мар'єю Іванівною, на стосунки із Зиною, він почуває себе ізольованим у світі побутування офіційних інститутів і посад: «І чітко малюється мені моя самотність. Ось я приїхав сьогодні з чужини, і ніхто не стрів, не привітав мене. Я піду додому, але й там ніхто мене не чекає. Я сам, тільки сам!.. Поза службою, поза лабораторією, паперами, звітами, відрядженнями мені нічого не лишилось для особистого життя». Іполіт Миколайович гостро відчуває свою відокремленість, трагічне відчуження; його існування- це лише існування елементу соціуму, «інженера-хеміка», чоловіка, що обіймає посаду на заводі «Червона зірка». А сам герой, як особа, як індивідуальність, замкнений у собі, у зачарованому колі своєї самотності. Так само самотніми, недоречними серед жорстокого світу, винесеними за його рамки виглядають немолода, до всього звикла Мар'я Іванівна, дивакуватий філолог Василь Гриб, безробітний Буцький з хворою дружиною.
Нудьга незримо, проте відчутно обплітає усіх героїв роману. В літньому спекотному Києві нудиться Варецький. Його депресія викликана як втратою об’єкту кохання (Зина Тихменєва виїхала на все літо з Києва), так і відчуттям відокремленості. Нудьгує Зина, що прагнула у коханні знайти визволення від рутинності засмоктуючих буднів і не знайшла: «Вона сподівалась, що кохання (курсив авторський) є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попільність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбутнього». Однак сподіваного чуда не сталося. Замість позитивних емоцій героїв охоплює почуття незбагненної пригніченості, очікування катастрофи. Варецький не відчуває себе щасливим поряд із Зиною, його переповнює почуття провини, він звинувачує себе у неспроможності протиставити свою любов сірості існування: «Мені здається, що на мені лежить якась вина, що я винен перед Зиною <...> Я не вмію перетворити наше кохання в чисту прозорість щастя, розкрити для Зини в житті можливість нових просторів і нових ще не бачених обріїв<...>». Почуття провини Іполіта Миколайовича з неусвідомлюваного, ірраціонального перетворюється на диктоване законами соціуму усвідомлення морального зобов'язання перед дівчиною та її родиною.
Ілюстрацією екзистенціального приречення людини, її зневіри у своєму існуванні може слугувати вставне оповідання роману про злочин Буцького. Одним із прочитань цієї невеличкої історії може бути розгляд її як оповіді про боротьбу інтелекту з природними інстинктами людини. Рішення Буцького вбити невиліковно хвору дружину і тим самим звільнити її від злиденного, неможливого існування, передбачає тривалу внутрішню боротьбу з поступовою перевагою розуму над почуттями до остаточної перемоги. В. Домонтович зображує зовнішні наслідки цього двобою: «Масивний і широкоплечий, Буцький змарнів і схуд. Він не ховався зі своїми думками і намірами. Він казав: я її вб'ю!» . Ніщо не відвертає розв'язки драми. Вчинок героя В. Домонтовича, як і вчинок героя новели В. Стефаника «Новина», продиктований виявом відчаю, зневіри в існуванні, підказаний розумом єдино можливий вихід із нестерпного становища.
Вищерозглянуті особливості побудови сюжету та образної системи твору (умовна фабула та сим- волічно-узагальнені герої) можна розглядати як іманентні ознаки поетики модернізму, вужче експресіонізму, наявні в тексті роману. Загальна песимістична тональність «Дівчини з ведмедиком», що моделюється засобами усвідомленої героями самотності, нудьгою, неможливістю досягнути хоча б побіжної гармонії, особистого щастя, відчуттям незбагненної ірраціональної вини, також сприймається як відтворення одного з дискурсів поетики модернізму.
Як ще одну з рис поетики модернізму у тексті «Дівчини з ведмедиком» можна розглядати відкрите вираження письменником філософських ідей. Перший з любовно-белетристичних романів В. Домонтовича сприймається не лише як літературний твір, а й великою мірою як корпус філософських есе, не завжди сюжетно пов'язаних з основною темою твору. Це паралельний текст або текст у тексті, присвячений найширшим питанням людської екзистенції, існуванню людини в умовах тогочасного суспільства як особистості, що зберігає за собою право на індивідуалістичний прояв, відзначається широким використанням алюзій та ремінісценцій, цитат та інших запозичень, що вказують як на енциклопедичну ерудованість автора, так і на звернення його до читача освіченого, здатного сприйняти таке закодоване письмо. Серед філософських відступів роману можна зустріти і розмірковування над трагедією Гете «Іфігенія в Тавриді» з наведенням цитат мовою оригіналу, і розгляд постулатів твору італійського філософа Ніколо Макіавеллі. Нерідко монологи та діалоги героїв більше скидаються на дискусії з дражливих питань доби (переважна більшість суперечок не виходить за рамки моральних проблем), учасники яких заздалегідь сумлінно готували свої промови, подібно справжнім опонентам-науковцям, і тому вільно цитують вітчизняних та зарубіжних класиків, посилаються на думки відомих філософів, знаних наукових авторитетів, моралістів.
Найбільшим і найвагомішим філософським відступом «Дівчини з ведмедиком» є розмірковування Іполіта Миколайовича над одним з основних творів філософської спадщини Н. Макіавеллі. Формальним приводом для цих роздумів є розбирання героєм антикварних видань творів відомого італійського філософа, придбаних ним під час подорожі Німеччиною. По суті, автор намагається нагадати обізнаному читачу, а необізнаному коротко переповісти основні догми вчення Макіавеллі, наочно проілюструвавши їх характерним прикладом - історією про мессира Ріміра д'Орко. Очевидно, виникнення цього філософського есе є невипадковим, особливо зваживши на його розташування у тексті роману майже відразу після історії трагічного злочину Буцького. Певною мірою В. Домонтович підштовхує нас до висновку, що вбивство, здійснене цим «невірним апостолом любові» можна розглядати як реальний життєвий приклад пропагованого італійським мислителем вчення, а отже як виправдане з такої точки зору. «Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, - Макіавеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обставини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідної» , - проголошуючи це, письменник є абсолютно свідомим щодо епатуючого ефекту даного висловлювання. Показова для цього вставного есе здатність В. Домонтовича мислити неординарно, врозріз та всупереч усталеним моральним і етичним нормам є характерною для його творчості в цілому, одночасно сприймається і як одна з рис його творчого обдарування, і як вираження загальної тенденції митців-модерністів до переосмислення та переоцінки наявної системи цінностей. Отже, відкрите висловлювання філософських розмірковувань у тексті твору з наведенням цитат знаних європейських мислителів також можна прочитати як один з дискурсів модернізму, вужче експресіонізму. Всі вищеназвані особливості побудови «Дівчини з ведмедиком», перелік якихможна було б розширити і продовжити, дають нам підстави зарахувати даний роман до нової європейської модерністської прози, що у свою чергу дає змогу стверджувати, що поява цього роману могла б стати справді непересічною подією в українському літературному процесі 20-30-х років минулого століття, чого, однак, не сталося.
У вступному слові «Від автора» до мюнхенського видання «Доктора Серафікуса», по суті, першого книжкового видання роману, Віктор Домонтович писав: «Доктор Серафікус» написаний був в рр. 1928-29 і мав з'явитись у видавництві «Сяйво» (П.І. Коменданта), але не з’явився, бо видавництво «Сяйво», як приватне, було закрите. З тих пір минуло 20 років. «Доктор Серафікус» належить зовсім відмінній добі, зовсім відмінному часові, ніж теперішній. Змінився час, змінився читач, змінились вимоги, які час і читач ставлять до твору. Між двома відтинками часу лягла глибока прірва. На сьогодні «Доктор Серафікус» є лише «документом часу», свідченням про літературу, якою вона була або могла бути в другій половині 20-х років» . Це висловлювання Віктора Платоновича правомірно було б поширити на всю його художню спадщину, яка волею невблаганної долі стала лише документом доби (твори В. Домонтовича були або вилучені, як «Дівчина з ведмедиком», з літературного обігу, або просто не допущені свого часу до друку, не пройшовши сувору цензуру тогочасного режиму). Історія побутування роману «Дівчина з ведмедиком» як такого, що не відбувся у своєму часі, не прийшов до читача-сучасника, був наново прочитаним через багато років по своїй появі - історія цілого вітчизняного літературного періоду 20-30-х рр. XX ст. Наше першочергове завдання нині - дати фахову безсторонню оцінку цьому повернутому масиву української літератури з метою адекватного прочитання та розуміння цієї лектури підростаючим поколінням.
Л-ра: Українська література в школі. – 2004. – № 7. – С. 12-15.
Твори
Критика
