Біографія Ігоря Качуровського
Очевидно, його ім'я знайоме багатьом із передач української редакції радіо «Свобода», на якому він працював тривалий час, починаючи з кінця сімдесятих років. А до того поет, прозаїк, літературознавець, критик і перекладач Ігор Качуровський пройшов крутими життєвими дорогами.
Ігор Качуровський народився 1 вересня 1918 року в Ніжині у сім'ї українських інтелігентів. Батько — випускник юридичного факультету Київського університету святого Володимира, мати закінчила Вищі жіночі курси. Під містечком у Качуровських був невеликий маєток із кількагектарним садом. Це автоматично вписало їх до того класу, проти якого спрямували свою агресивну увагу господарі Країни Рад. Прагнучи уникнути «розкуркулення», сім'я потай і поспіхом виїхала аж до Курська.
Качуровським пощастило — вони вціліли. Син порівняно спокійно закінчив десятирічку. Щоправда, були деякі перипетії, спричинені тим, що Ігор не виявляв бажання вступати в піонери, але на тлі всього, що відбувалося в країні на той час, це — загалом благополучний період. Більше того — доля зробила йому неоціненний подарунок, який мав велике значення для всього його майбутнього, по суті, визначивши наперед духовні параметри життя Ігоря Качуровського. У скромному провінційному педінституті в Курську, студентом якого він став, зустрілися йому люди, котрими міг би пишатися й столичний університет. Це — Борис Ярхо й Петро Одарченко. Перший доти був викладачем Московського університету, але щось у його анкеті чи в поведінці не сподобалося тим, хто визначав ступінь благонадійності людей, і Ярха звідти звільнили, виславши до Курська під пильний нагляд відповідних інституцій. Коли через багато літ з'явиться книжка перекладів Качуровського з Петрарки, то там у списку використаної для біографічного нарису про поета літератури зустрінемо таку позицію: «Ярхо Борис. Лекції, читані в Курському педінституті. (Рукописи, запис І. Качуровського)».
Епопея Петра Одарченка трохи складніша. Відомий літературознавець, автор цікавих розвідок про творчість Лесі Українки, в науці «хрещеник» Сергія Єфремова й Миколи Зерова, відбувши друге ув'язнення, одержав місце доцента в Курському педінституті. Люди глибокої культури (Ярхо, наприклад, знав два десятки мов) прилучали Качуровського до серйозної науки. Під їхнім керівництвом він написав більшість матеріалів для колективної праці «Метрика Державша» (книга не вийшла, бо почалася війна); вони прищепили йому смак до перекладацтва, від них він уперше почув про Миколу Зерова.
З початком війни Качуровські повернулися в село під Ніжином. Вони вже не застали більшості своїх знайомців. Одних розкуркулили й виселили, інших викосив голод. Як згадує сам письменник, від сусідської родини, що налічувала тринадцять осіб, лишилася тільки одна дівчина. Згодом про той період будуть написані автобіографічні твори «Шлях невідомого» й «Дім над кручею».
Вже 1943 p., бачачи, як складаються події на арені війни, сім'я перебирається до Австрії, якийсь час живе у Карінтії. Тут навіть було українське літературне оточення. Перше оповідання Качуровського відзначене премією тамтешнього конкурсу. У 1948 він видає першу поетичну збірку «Над світлим джерелом».
А життєві дороги вже повели Качуровських у далеку Аргентину, де молодому письменникові судилися особливо тяжкі роки. Працював вантажником на залізниці, асфальтував вулиці, з годин відпочинку уривав час для вивчення іспанської мови й літературної роботи. Наприкінці 50-х він — вільнослухач Графотехнічного інституту (щось на зразок літінституту). Потім уже сам читає там лекції. А на початку 60-х веде курси давньої української літератури, читає давньослов'янську мову на курсах славістики при Католицькому університеті, потім — російську літературу при університеті Спасителя в Буенос-Айресі.
У латиноамериканському світі він не самотній: є серйозне літературне середовище, до якого входять і Хорхе Луїс Борхес, і Юрій Клен, і Михайло Орест, і Докія Гуменна, і Микола Глобенко, і Тетяна Фесенко (відстані — не перешкода для слова). Качуровський стає, певно, одним із найбільших українських знавців і перекладачів іберійської та іберо-американської поезії. В цей час з'являються його книжки: невеличка монографія «Новела як жанр» (1956), збірка поезій «В далекій гавані» (1956), дилогія «Шлях невідомого» (1956) і «Дім над кручею» (1966), повість «Залізний куркуль» (1959). Видані вони переважно у Мюнхені. Тільки у вихідних даних збірки віршів зазначені Нью-Йорк та Буенос-Айрес.
І. Качуровський — один із членів-засновників об'єднання українських письменників (ОУП) «Слово». Утворилося воно в січні 1957 в Нью-Йорку. Поміж організаторів — Василь Барка, Богдан Бойчук, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Юрій Лавриненко, Євген Маланюк, Богдан Рубчак, Юрій Шевельов (Шерех) та інші відомі письменники діаспори. До них кореспонденційним способом приєдналася група літераторів, де були Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Улас Самчук та інші, а серед них — і «аргентинець» І. Качуровський. Усі вони й склали творче ядро ОУП «Слово», що виявилося структурою довговічнішою, аніж заснований 1945 р. в Німеччині МУР (Мистецький Український рух). Як зазначається в статуті об'єднання, мета його — згуртувати українських письменників, що живуть у різних країнах світу, на засадах вільного творчо-мистецького вияву. Тут вільно співіснують усі напрями й «школи».
Після переїзду 1969 до Німеччини Качуровський поєднує працю в літературній редакції радіо «Свобода» з викладацькою роботою в Українському вільному університеті (УВУ). Тут він захистив докторську дисертацію «Давні слов'янські вірування і їх зв'язок з індо-іранськими релігіями», а також габілітаційну працю (на право обіймати посаду доцента): «Основні функції літератури». В УВУ Качуровський читає кілька курсів: «Напрямки української літератури», «Українська література між двома війнами», «Віршознавство» і зі стилістики: «Основи аналізу мовних форм». Отже, літературознавець, мовознавець, теоретик літератури, а ще — критик, оскільки встигає прокоментувати майже кожне помітне явище письменства, він пише підручники й монографії. В Мюнхені з'явилися окремими виданнями його «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984) і «Нарис компаративної метрики» (1985). Його перу належать проникливі студії про Шевченка і Лесю Українку, Володимира Винниченка і неокласиків.
Підсумком багатолітніх зацікавлень іберійською та іберо-американською поезією стала авторська антологія «Золота галузка» (1991), де репрезентовано чи не всіх видатних поетів іспаномовного, португало- та каталономовного світів. Про багатьох перекладених авторів у Качуровського є друковані розвідки. Значне місце в його зацікавленнях посів і Шекспір.
Ще одним підсумком багатолітніх студій Качуровського став великий том його перекладів із Петрарки з ґрунтовним літературним портретом (1982).
І все ж головне в багатогранній творчій роботі Ігоря Качуровського — поезія. В ній вичитуємо чимало важливих прикмет не тільки духовної, а й суто життєвої, подієвої біографії автора.
Загалом у його поезіях розкидано чимало містких і точних деталей того середовища, в якому поета поселяла доля.
В багатьох рядках поета виразно вчуваємо духовного спадкоємця неокласиків з їхньою тугою за гармонією світу й чітко сформульованими естетичними ідеалами. І це видається цілком закономірним, бо разом з покійними Юрієм Кленом та Михайлом Орестом Качуровський замикає гроно «нездоланних співців», як називав неокласиків у своєму відомому програмовому сонеті «Лебеді» Михайло Драй-Хмара.
Та враження про Качуровського-поета було б одверто схематичним і неповним, якби уявляти його тільки безпросвітнім песимістом і фаталістом. Є в нього чимало віршів, у яких бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою (наприклад, цикл «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности», що вийшла в Мюнхені 1990 ), є пригоди душі й розуму в подорожах (цикл «Стара Європа» — там само), є, зрештою, імперативи творчості, що так часто пов'язані з дорогами.
Поезія Качуровського сповнена багатьох важливих запитань до людини у цьому непростому XX ст. Запитань про ті речі, без яких саме її існування стає духовно кастрованим і безглуздим.
Творчий портрет Качуровського неповний без його прози, особливо ж — без повістей «Шлях невідомого» й «Дім над кручею». До речі, ці твори особливо популярні в діаспорі. Обидві перекладені європейськими мовами, і з ними знайомий не тільки український читач. Повісті ці сюжетно споріднені. Власне, вони сприймаються як дві частини однієї книги, об'єднані спільним героєм, у якому легко впізнається сам автор. З початком війни він пробирається інкогніто в рідні краї. На тому шляху хлопця підстерігають найнесподіваніші небезпеки — його мобілізують в ополчення, він потрапляє в німецький полон й утікає звідти. І ось у фіналі повісті «Шлях невідомого» розділ із назвою «Вдома». З поодиноких подробиць пейзажу пізнається село під Ніжином, у якому колись жила сім'я Качуровських, а з кількох біографічних штрихів, розкиданих на сторінках твору, вимальовується майже двійник того, чию духовну історію розказано у вірші «Овідій».
Качуровський у прозі — не лірик і не патетик, як то здебільшого буває в українських письменників. Це той рідкісний тип прози на взір Валер'яна Підмогильного, що не намагається стати поезією чи замінити її. Філігранно вибудована фраза не здіймається в метафоричне позахмар'я.
Вона — предметна й точна, як то, власне, й буває в прози, що хоче лишатися саме прозою.
Оповідач Качуровського — особа іронічна й «зіпсована» історично-філологічною освітою. У повістях повсюдно розкидано відступи й резюмування з різних приводів, екскурси в художні твори й у минуле людства.
«Дім над кручею» закінчується тим, що герой повісті знову змушений утікати з рідного села — сюди вже наближається Радянська армія, — бо знає, що нічого доброго від цього режиму йому чекати не можна, хоч і не був він фашистським поплічником. Увесь попередній досвід життя жене його туди, до кордону, на захід. Мусить загубитися поміж тисяч таких же, як і сам, «Завтра я буду іншою людиною. За ніч придумаю собі ім'я, фах, час і місце народження...»
Помер Ігор Качуровський на 95-му році життя 18 липня 2013 року в Мюнхені. До останніх днів життя Ігор Качуровський працював і упорядковував збірник спогадів. Напередодні смерті Ігор Качуровський написав листа — заповіт, у якому просив поховати його на території садиби в с. Крути, Ніжинського району, де пройшли його дитячі роки.
Твори
Критика
