Сьомий з лебединого грона
Галина Гордасевич
В історії людства є період, який називається епохою великих географічних відкрить. Отак жили собі люди з покоління в покоління, були певні, що Земля пласка, як стіл, що сонце ходить довкола неї, що вона прикрита, ніби ковпаком, небесною твердю, до якої прикріплено зорі. А горизонт, де небо сходиться з землею, зовсім недалеко — за околицею сусіднього села, ну, може, трохи далі — за лісом чи по той бік річки. І раптом находить на людей якась тривога, яка зривав з місця їх і жене туди, до того близького обрія. А він все відступає і відступає, залишаючись недосяжним. Тоді раптом виявляється, що ти вирушив з дому на захід, йшов усе вперед і вперед, аж повернувся додому тільки вже чомусь зі сходу. І відбувається такий психологічний перелом, який навіть не знаю, з чим порівняти. Думали, що Земля пласка, а вона виявляється круглою. Але, незважаючи на це, ми чомусь з неї не падаємо. Хоча ті антиподи, які живуть по той бік Землі, таки щодо нас ходять догори ногами. Але самі навіть не помічають того і почуваються цілком комфортно. Навпаки — вважають, що то ми ходимо догори ногами щодо них. Є від чого запаморочитися голові!
Приблизно таке переживаємо зараз ми, громадяни колись Радянської, а тепер незалежної України. Бо справді! Жили ми в такому ясному і чіткому світі, де було лише два табори — соціалістичний і капіталістичний, лише два кольори — чорний і білий (чи, точніше, червоний), лише дві філософії — єдино правильна марксистська і хибна. Що ж до української літератури, то в ній був Максим Рильський, який написав «Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить». Хоча, мабуть, на перше місце слід поставити Павла Тичину, який створив безсмертне: «Всіх панів до дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!». Потім ще Бажан з його незабутнім «Людина стоїть в зореноснім Кремлі, людина у сірій військовій шинелі». І тоді вже можна Володимирові Сосюрі писати що-небудь за зразок «Коли потяг удаль загуркоче» або «Так ніхто не кохав!». Тим більше, що в нього вже було таке: «Вийшов один і сказав курінному: — Я комсомолець. Стріляй!»
А коли хтось хотів прилучитися до числа радянських письменників, то він мав чітко усвідомлювати, що притому він повинен керуватися рішеннями останнього з’їзду чи бодай пленуму Центрального Комітету КПРС, уславлюючи радянський спосіб життя. І нехай тоді який-небудь критик спробує натякнути, що в тих віршах нема ніякої поезії, а в прозі ніякої художності! Як це нема, коли там такі актуальні теми порушено!
Про те, що українська поезія не зводиться до вищеназваних чотирьох імен, ми трохи вже встигли дізнатися в короткий період «хрущовської відлиги». Хтсь був реабілітований, хтось надрукувався, когось видали. Вийшла чотиритомна антологія української поезії, в якій було опубліковано Пантелеймона Куліша. Про Олександра Духновича та Олександра Митрака відверто сказано, що вони були священиками, а в третьому томі добра половина була віддана «розстріляному» поколінню. Ото лише, що в біографічних довідках скромно стояло: «Помер у 1936 році», «Помер у 1939 році». Ще більшу можливість познайомитися з не відомими доти поетами дали збірки «Революційні поети Західної України» та «Із поезії 20-х років», які вийшли у видавництві «Радянський письменник» в 1958 і 1959 рр. І ще встиг видати свої «Розповіді про неспокій» Юрій Смолич. Не треба його звинувачувати в тенденційності, односторонності, замовчуванні і т. д. І так йому дуже нелегко довелося пробивати в світ цю трилогію, а трішечки більше об’єктивності (чи необ’єктивності?) — і вже книжка не вийшла б. Хоча догадуватися, домислювати, читати між рядків ми вже вміли. Беру я біографічний довідник Спілки письменників України, читаю про Зинаїду Тулуб: «В творчій роботі була перерва від 1947 до 1955 р.», — і вже знаю, що то була за перерва. Читаю про Аркадія Добровольського: «Після повернення на Україну в 1959 р.», — і не питаю, звідки він повернувся. Зате читаю про Миколу Ледянка, що його книжка «За тамтой берег» вийшла в 1933., а наступна, «Любов», аж в 1955 р., і замислююся: в нього був просто «творчий застій» чи тому була інша причина? Так що, як бачите, кожну ситуацію можна повернути на користь: розвинути увагу, загострити кмітливість.
Але облишмо усі «застійні роки», цур їм та пек, і озирнімося в другій половині 80-х років. Таке відчуття, ніби хтось таки зрозумів, що треба бодай трішечки відхилити кватирку, бо інакше люди задихнуться. Хотів трішки, а дужий вітер вирвав з його рук ту кватирку, виламав разом з вікном і наповнив приміщення такою свіжістю, що аж дихати з незвички боляче стало.
Виявляється, син Олександра Олеся теж був прекрасний поет! Виявляється, і зараз по всьому світові живуть українські поети і пишуть вірші, зовсім не схожі на ті, до яких ми звикли. Празька школа... Нью-йоркська школа... Святослав Гординський... Оксана Лятуринська... Галя Мазуренко... Ліда Палій... Леонід Мосенда... Юрій Дараган... Справжнім шоком був вірш Олекси Стефановича:
їм вітри північні гудуть, їм вітри замітають путь.
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину ідуть, їх шати залляла кров,
На шмати їх корогов,
Та кожен, кожен з них Смертю смерть поборов.
Звідки міг поет в 1923 році знати те, що почнеться лише через десять років, отой страшний геноцид, який розв’яже проти українського народу «батько всіх народів».
Серед цього калейдоскопа імен голова йде обертом. І ти вже не можеш дійти якогось твердого висновку: подобається тобі Роман Бабовал чи ні? Хвилюють тебе вірші Богдана Рубчака чи ні? Розумієш ти Емму Андієвську чи ні? А якщо не подобається, не хвилює, не розумієш, то хто в цьому винен: ти, читач, чи вони, поети? Адже в них були незрівнянно більші можливості знайомитися зі світовою літературою безпосередньо, а не через сито перекладачів, редакторів, цензорів і завідуючих відділами ідеології ЦК.
Я відчуваю, що ось-ось потону в тому морі, яким так захоплювалася, та в останню мить перед моїми очима з морських хвиль виринають рожеві гранітні скелі, і зелені квітчасті луги, і широколисті ліси, і блакитно-прозорі ріки, і білі мармурові палаци. Переді мною земля! Я роблю останнє зусилля, і вже стаю на твердий берег, і ладна цілувати кожну травинку. Ця земля — поезія Ігоря Качуровського. Я не думаю, що він зараз такий один-єдиний останній з могікан серед усієї діаспорної сучасної поезії. Просто, мабуть, ми в першу чергу накинулися на ту поезію, яка найбільше відрізнялася від нашої. Бо коли ти ціле життя не знав інших фруктів, окрім яблук, а тут перед тобою відкривається можливість вибору, ти в першу чергу накидаєшся на яке-небудь авокадо чи манго — на щось таке екзотичне і зовсім відмінне від яблук. І лише потім, задовольнивши свою цікавість, повертаємося до усвідомлення, що таки не марно саме яблуко лягло в основу безлічі міфів, почавши від Адама і Єви, і що сортів яблук є безліч, і ніхто не заважає тобі вивести ще один сорт.
Але перш ніж почати розмову про поезію Ігоря Качуровського, я хочу спробувати створити бодай невеликий його життєпис, бо ж ні в якому довіднику Спілки письменників ви його не знайдете.
Ігор Качуровський народився 1 вересня 1918 року в славному місті Ніжині (сам він називає його — Ніжен). Про своє дитинство він згадує так: «Перші десять років, аж до 1928 р., я прожив на селі в добрі й достатку. Батько за Центр. Ради був помічником державного секретаря (про це я дізнався лише в Аргентині), за воєнного комунізму — також помічником... лише ніженського комісара, а потім, за НЕПу — фінансовим референтом Ніженської округи (тоді не були області, а округи), а ми з матір’ю та її тіткою, старою революціонеркою Марією Кониською (Топольською), жили в селі Крути, куди батько приходив з Ніжена щосуботи увечері, а в понеділок, удосвіта, знову йшов на працю... Було в нас дві десятини саду над річкою Остер (рахуючи город і берег з верболозами і очеретом) — з коровою, козами, псами, качками, бджолами, солов’ями. І синицями, які зліталися на свисток материної тітки ».
Мені здається, що ясний, прозорий і мудрий світ поезії Качуровського — він звідти, з дитинства, в якому все було так ясно, чітко і мудро: батько, мати, рідний дім, кухоль теплого молока, шматок свіжого хліба, пахуче золото меду, сад і річка, веселий пес і співочий соловей. Основи людської самосвідомості закладаються в дитинстві. Чи не з дитинства склався цей ідеал поета:
Мій ідеал — це хутір на узліссі,
В Гетьманщині, в позаминулім віці —
Щоб дужий клен над рундуком розрісся,
Щоб визирали з трав гриби й суниці,
Над стежкою щоб нагусали квіти —
Чи ти хотіла б там зі мною жити?
Та от в світ дитячої ідилії вривається, інше, жорстоко-безглузде життя. Починається «рік великого перелому», коли тріщать хребти і душі, коли починають нищити відвічну основу української нації — її хліборобів. Очевидно, батько Ігоря Качуровського зумів вчасно зорієнтуватися в ситуації, зрозумів, чим йому загрожує його «центральнорадівське» минуле, передбачив майбутнє. І він знайшов єдино можливий вихід — виїхати за межі України. Про наступні двадцять років свого життя Ігор Качуровський пише так: «А з 1928 р. почалися утиски, втечі, переїзди, голод і страх. І так фактично до 1948 р., коли ми опинилися в Аргентині. Злидні, правда, залишилися, але принаймні вже не було страху».
А у віршах звучить це так:
Я — з покоління, що війна скосила,
Із знищеного голодом села.
З народу, здесяткованого тричі,
З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.
Все-таки саме напередодні війни Ігореві Качуровському вдалося закінчити педагогічний інститут в Курську. Коли і Курщина, і Україна однаково опинилися під фашистською окупацією, сім’я повернулася в Україну, а коли німці почали відступати на захід, Качуровським теж постелився шлях на захід.
Потім чотири роки в таборах для так званих переміщених осіб і постійний страх перед «поверненням на батьківщину». Бо репатріаційні комісії всіма правдами і неправдами намагалися повернути усіх тих, хто не хотів жити в «червоному раю». Умовляли, шантажували, залякували, погрожували. Пред’являли адміністрації союзників вимоги видати «державних злочинців». А коли все було даремно, людина раптом гинула таємничою смертю, як було з письменником Юрієм Горліо-Горським, якого в Німеччині вбили невідомі. Або, вийшовши з дому, людина зникала без сліду, як це сталося в Мюнхені з професором Віктором Петровим (Домонтовичем). Що було робити в такій ситуації? Тільки одне — тікати ще далі, може, там, за океаном, до тебе не дотягнуться чіпкі мацаки чека?
І от одні їдуть в Канаду, інші в Австралію, родині Качуровських випала дорога в Аргентину. «До кінця 50-х рр. ми якось спромоглися побудуватися далеко за містом, де селилися наші земляки — українсьці, росіяни, поляки, — будиночок з кімнатами-клітками (чотири кімнати загальною площею 40 кв. метрів). Розвели садок... А працю я мав жахливу — робітник портової залізниці (шпали та рейки, рейки та шпали, а то пошлють вантажником у портовий склад, складати у штабелі мішки з кавою чи возити тачкою рулони паперу по
Та попри все гріла надія: завжди так не буде. Перша збірка поезій Ігоря Качуровського «Над світлим джерелом» вийшла ще в 1947 році в Німеччині. Наступна, «В далекій гавані», вже в Аргентині — у 1956-му. Через чотири роки опубліковано окремим виданням поему «Село», а збірка «Пісня про білий парус» вийшла в 1971 році знову в Німеччині, куди поет повернувся в кінці 60-х років. Працював на радіо «Свобода», підготував понад дві тисячі передач, переважно на літературні теми. Захистив докторську дисертацію, викладав у Вільному Українському Університеті в Мюнхені. Написав і видав літературні праці — «Строфіка» (1977), «Фоніка» (1984), «Нарис компаративної метрики» (1985). Окрім поезії, Ігор Качуровський багато і успішно працює в жанрі прози. В нього вийшли повість «Залізний куркуль», романи «Шлях невідомого», «Дім над кручею». Як повідомив автор у своєму інтерв'ю Тарасові Сализі, саме три книжки прози принесли йому певний гонорар від видавництва. Думаю, найкращим свідченням якості прози Ігоря Качуровського може слугувати факт, що його дві книги, «Залізний куркуль» і «Дім над кручею», щойно з’явившись в книгарнях Львова, були розкуплені протягом кількох днів.
А ще Ігор Качуровський працює як перекладач, і наскільки я можу про це судити, перекладає блискуче. В нього вийшла збірка перекладів іспанської (сам він пише — «еспанської», може, так і треба?) поезії «Золота галузка» і вибрані поезії Петрарки, де паралельно йдуть вірші в оригіналі і в перекладі українською.
Читаючи останню збірку віршів Ігоря Качуровського «Свічада вічності», я зачарувалася стрункою, ясною красою його поетичного світу. Може, тут мало значення відчуття несподіваності. Після знайомства з антологією «Золотий гомін» і кількома випусками альманаху «Світо-вид» я мимоволі дішла висновку, що всі діаспорні поети пишуть тільки верлібром, а зміст зашифровано так глибоко, що докопатися до нього нелегко. А читаю Качуровського — і все розумію, і все бачу перед очима:
Ще вчора над свічадом неозорим
Морські кружляли в синяві орли,
І дальні баржі крізь югу пливли —
Самі сильвети — ланцюгом нескорим.
Читаю один вірш, другий, третій, і в пам’яті моїй зринають рядки відомого сонета Миколи Зерова: «Класична пластика, і контур строгий, і логіки залізна течія — оце твоя, поезіє, дорога». Треба буде, думаю, сказати в статті, що Ігор Качуровський у своїй творчості продовжує традиції неокласиків. Та перегортаю вісімдесят восьму сторінку і читаю:
А як вернувся додому
і знову пішов на чужину —
П’ятеро лебедів рідних, подоланих —
та нездоланних, Тих, що на озері смерті бились
об кригу відчаю. Шостий, молодший їх брат,
зробився мені найріднішим.
Тішуся, що моєї ерудиції вистачає, аби зрозуміти, що поет мав на увазі. Звичайно, наших п’ятірко неокласиків, і сонет Драй-Хмари, і молодшого з Зерових, Михайла, який увійшов у літературу під іменем Ореста.
Перший розділ збірки «Свічада вічности» названо «Стара Європа», і його складають вірші, в яких розповідається про поїздки по різних містах, переважно по Італії та Німеччині. Читаю з подвійною цікавістю. По-перше, я там ніколи не була, та й, напевно, не буду, отже, бодай з віршів дізнаюся, як вона виглядає — та стара Європа. А по-друге, вірші написано так, що в якийсь момент тобі починає здаватися, ніби це ти сама милуєшся голбайновими вітражами в соборі в Айхететті або блукаєш руїнами замку в Оренбурзі і бачиш, як на місці могутніх твердинь «Ростуть жовтогарячі маслюки... І злякано стрибає навмання Заблукане окате жабеня». Ілюзія тим сильніша, що поет дає можливість сприйняти його поетичний світ всіма органами чуття. Найперше, звичайно, зором, приклади чого я вже навела. А ось праця для вашого слуху: «А море в зелених розводах, І вічність шумить біля ніг», «І раптом скрикнув дзвін, як смертний біль», «І глухо застогнали-загули, На берег набігаючи, вали». Зрештою, тишу теж треба вміти слухати:
Часом відгук метушні міської
І сюди долине з далини,
Та за мить спочине в супокої
Авентіно, острів Тишини.
А ще ж на світі є запахи: «Віяв дух живиці, Як щось натхненне і благословенне». Або читаєш: «Вогні алое, китиці гліциній, Шпичак шавлії фіалково-синій, До неба знесений агави цвіт І ганусу стеблини жовтоквіті», — і твоя уява вже сама відтворює пахощі всіх тих квітів. А ще ж залишається, так би мовити, поле діяльності для вищих емоцій. Можна захоплюватися освіченістю мандрівника Ігоря Качуровського, що теж досконало знає історію місць, які він відвідує; можна захоплюватися майстерністю поета Ігоря Качуровського, який зумів розказати про побачене такими вишуканими віршами.
Але я ще хотіла б розповісти про один невеликий епізод, який викликав у мене усмішку. Отже, коли я вперше читала розділ «Стара Європа», то подумала, що за ним можна вчитися, як правильно вимовляти європейські імена і географічні назви. Бо ж ми їх переймали з російської мови, в якій нема фрикативного «г», хоч воно є в українській мові, але ми змушені були слідом за нашим «старшим братом» слухняно повторювати «Хельсінкі», «Хемінгуей», і тоді глухо вимовляти «Гете», «Гастінгс», хоча в українській мові є звук для правильного відтворення звука «£».
На віршах Ігоря Качуровського можна вчитися правильної вимови, коли він сам у вірші «Путівник по Равенні» відверто зривається на повчання: «Його убивця — герцог Валентіно — у нас як «Цезар Борджіа» відомий, Хоч слід казати «Чезаре» і «Борджа».
І так мені не хочеться розлучатися з прекрасною старою Європою, що я знову і знову перечитую ці вірші і знаходжу перегук з «Італійськими віршами» Олександра Блока, зокрема коли йдеться про Італію, може, більше схожі на сонети Максиміліана Волошина про Кіммерію: в них теж зачарування земною красою і теж відчуття плину часу.
Другий розділ, на якому мені хочеться спинитися, це «Грибна містика». Читаю його і думаю собі: оце попався б Ігор Качуровський свого часу під руку нашим марксистським критикам. Ах, як би вони його розгромили! За безідейність, за втечу від життя, за відсутність громадянських тем, за дріб’язковість. Я навіть думаю, що і зараз серед критиків-незалежників є такі, які ладні розгромити його за те саме. Тільки якщо першим хотілося б бачити «єдиний могутній Радянський Союз», то другі докоряли б, що у віршах нема нічого про незалежну Україну, наших славних гетьманів і сталінські репресії.
А чи вони обов’язково мають бути в поезії?
Життя — це все, що нас оточує, і хто згадає, що для мене, поета, важливіше в цю хвилину — гвіздок в моєму черевикові чи хмарина, що пливе над моєю головою? І от ми читаємо зворушливі вірші, присвячені дружині. Мені здається, що це саме таке кохання, яке б хотіла пережити кожна жінка. Щоб коханий не лише нахвалявся подарувати зірку з неба, а й турбувався: «Як там спиться під легким ліжником? Чи не змерзла, буває, ти». І поруч з буденністю звичайного життя таки зуміти зберегти високе романтичне почуття: «Так у храмі душі моєї Незнищенно живе твій образ, Ніби відгомін потаємний Тих шляхетних часів лицарських».
Про що б писав І. Качуровський, він створює поезію факту. Ось хоча б узяти «Спогад про Казимира Тетмайєра». Все було саме так: великий польський поет, сліпий бездомний старець, помер на вулиці від голоду і холоду. Як же вдалося поетові факт зробити поезією? Це його творча таємниця. Але не можна байдуже читати:
Вже ні кедрів, ні скель.
Тільки ниці латаття та аїр.
Ні орлів, ані бур: тишина.
Ціла Польща тепер,
як незрячий бездомний Тетмайєр,
На порозі Європи кона.
Що до Ігоря Качуровського-перекладача, то про його майстерність можна зробити висновок, зіставивши хоча б кілька перекладів. Ось Ігор Качуровський переклав вірш Федеріко Гарсіа Лорки «Льоля». Я віддаю перевагу цьому перекладу над перекладом Миколи Лукаша. Ну, поминемо те, що Лукаш був змушений згідно з нашим правописом писати «Лола», хоча це не відповідає дійсності, бо в іспанській мові нема твердого «л». Зрештою, маю претензію до обох перекладачів, як вони переклали четвертий рядок першої строфи. У Лукаша він звучить: «а голос як бузок». У Качуровського: «жалобні пісоньки». А в оригіналі ж: «фіалковий голос». То для чого ж було від нього відмовлятися, коли ні ритм, ні рима цього не вимагали? Інша річ рефрен. Тут Качуровський ближчий до оригіналу, який дослівно означає: «Ой, любов під помаранчами в цвіті!» Щоб зберегти риму, Ігор Качуровський переклав це так: «Ой, любов, в помаранчевім квіті твій схов!» А в Лукаша цей рядок звучить так: «Прийди, милий, прилини, помаранчі розцвіли», що значно дальше від оригіналу і за змістом, і за ритмічною структурою. Взагалі, як на мій погляд, Лукаш надто «українізував» Лорку в своїх перекладах (князівна, гетьмани, панянки), а по-друге, дозволяв собі надто відходити від оригіналу. Наприклад, у вірші «Танець» він переклав: «Гей, панянки-севільянки, одслоняйте фіранки! » — вдвічі більше складів. Я теж пробувала перекласти цей вірш і знайшла таке рішення: «Юнки, опустіть фіранки!»
Взагалі, мені здається, переклади так добре вдаються Ігореві Качуровському з двох причин. По-перше, він перекладає те, що йому хочеться, а не те, що замовляли видавці. А по-друге, Ігор Качуровський може перекладати так, як він вважає за потрібне, а не так, як «треба». Коли я познайомилась з книжкою поезій Габріелі Містраль українською мовою, то аж за голову схопилась. Глибоко віруюча поетеса, яка мало не в кожному вірші звертається до Бога, поставала в книжці видавництва «Дніпро» майже войовничою атеїсткою. Але що вдієш — книжка виходила в розпал чергової кампанії боротьби з релігією і слово «Бог» вживати не рекомендувалося (а те, що в Москві означало «не рекомендується», в Києві означало «категорично забороняється»).
Не кажу вже про такі «дрібниці», як досконале знання мови, з якої перекладаєш, і можливість перекладати з оригіналу. В своїй передмові до книжки вибраних поезій Петрарки Ігор Качуровський докоряє нашим перекладачам, що вони перекладали з російських перекладів. Ах, пане Ігоре, це не завжди від нашої ліні чи незнання мов! Це найперше тому, що тих оригіналів ніде було брати. Ви вже просто забули, як воно було в Радянському Союзі. А воно ж було так, що кожна книжка, видана не в радянському видавництві, автоматично зараховувалась до «антирадянської літератури».
...Я вже не зважуся щось говорити про те, як перекладено Ігорем Качуровським вірші Петрарки. Гарно перекладені, з щонайбільш можливою точністю. Єдиний відступ, який собі дозволив перекладач, це в характері рим. В Петрарки скрізь в сонетах ідуть жіночі рими, а в перекладах вони чергуються з чоловічими (чи то пак парокситонні і окситонні). Але справа в тому, що в італійській мові дуже невелике число слів має наголос на останньому складі, отже, парокситонна рима є цілком природною, а в українській мові довелося б від багатьох слів відмовитися, а отже, заради збереження характеру рими надто відійти від змісту вірша, що було б невиправданим.
...Пролетіли в небі п’ять гордих прекрасних птиць, п’ять лебедів. Полетіли під ясне сузір’я Ліри. Ігор Качуровський зарахував до того грона шостого — Михайла Ореста. Я беру на себе сміливість назвати сьомого — Ігоря Качуровського.
Л-ра: Вітчизна. – 1995. – № 9-10. – С. 142-146.
Твори
Критика
