Поема Ігоря Качуровського «Село» - невідома сторінка літератури ХХ ст.
Олена Бросаліна
Ім’я Ігоря Качуровського, українського письменника й ученого з діаспори, сьогодні добре відоме студентам-філологам завдяки його фундаментальному віршознавчому триптиху «Метрика», «Фоніка» й «Строфіка», написаному напрочуд легко й цікаво. На сторінках журналу «Дніпро» український читач мав можливість познайомитися з великою прозою майстра — романами «Шлях невідомого» та «Дім над кручею». А ось його поезію ми знаємо, на жаль, дуже мало: досі вона друкувалася лише невеликими добірками в різноманітних часописах та антологіях, а окремою книжкою в Україні вийшла тільки віршована казка «Пан Коцький». Тому всім, хто зацікавиться поемою Ігоря Качуровського «Село», зараз можна порекомендувати єдине — звернутися до антології ув’язненої лірики «Очима серця» (Харків, 1993), де вміщено три розділи з цього твору.
Леонід Череватенко назвав «Село» одним з найпереконливіших художніх свідчень занепаду української людності в середині XX ст. У центрі авторової уваги - жертви сталінської колективізації, розкуркулення, штучного голодомору 1932-1933 років. Однак не слід думати, що це типова віршована публіцистика, — послідовник київських неокласиків, Качуровський подбав про мистецьку довершеність своєї єдиної поеми. Тому, попри весь жах окремих сцен, вона лишає в душі читача відчуття ясної полегкості, що є ознакою переживання справжнього катарсису.
Драматичною є історія написання твору. В його основу лягли розповіді, почуті 24-річним поетом у селі Крути на Чернігівщині від своїх стражденних земляків (тоді, влітку 1942, родина Качуровських повернулася в рідні місця з Курська, де була змушена мешкати, аби уникнути репресій). Робота над поемою тривала (з перервами) від 1948 року, коли Качуровський з батьками перебував в австрійських таборах ді-пі (для переміщених осіб), і була завершена в п’ятдесятих роках у далекій Аргентині, що надала після війни притулок багатьом українським емігрантам. Окремі розділи друкувалися в періодичній пресі, а повне видання твору побачило світ 1960 року в Новому Ульмі (Німеччина). Жодних рецензій (якщо не рахувати однієї анотації) не з’явилось, увесь наклад пішов під ніж. Однак у своїй машинописній «Автобіографії творчій» І. Качуровський не без гордощів відзначає, що один з ліричних фрагментів поеми — «Дощова ніч» — був залучений Володимиром Державиним до «Антології української поезії», а канадський філолог і поет Ватсон Кіркконнел переклав цей уривок на англійську мову й включив до книжки своїх вибраних творів (фактично — до антології світової поезії, де знайшлося місце лише для восьми українських поетів).
Композиційно поема «Село» складається з шести розповідей (кожна з них має свого оповідача і свій власний сюжет) та монолога-коментаря ліричного героя, котрий відіграє роль обрамлення. Тому в згаданій автобіографії І. Качуровський пише, що твір побудовано «дзеркально» супроти жанру байронічної поеми, де, навпаки, маємо епічний сюжет з ліричними відступами. Особливо слід наголосити, що розповіді селян написані силабічними — «шевченківськими» — розмірами, тож можемо говорити про «Село» як спробу відродження українського силабічного віршування в середині XX ст.
А розповіді ці — приголомшливі... Енкаведист і члени сільради знущаються над Ганною, чоловік якої втік від переслідувань нової влади, а потім кидають її, збезчещену, до ополонки... Двоє сільських «активістів» вивозять проти ночі з села й витрушують із саней у засніжений яр напівроздягнених куркульських дітей... Збожеволіла від голоду жінка вбиває й з’їдає свою найменшу дочку... Один з посіпак совєтської влади купує за безцінь хату старого діда, що ніяк не хоче вмирати, і закопує його, ще живого, в землю...
На ксерокопії поеми «Село», що зберігається в Ніжинському краєзнавчому музеї, Ігор Качуровський зробив цінні примітки до окремих розділів. З них ми довідуємось, що розповідь про похованого живим діда має реальну основу і автор навіть зберіг дідове ім’я — Симон. А про розправу над «куркуленятами» він почув від матері цих діток-страждальців. Так само взято з життя й епізод про поразку повстанського загону, що в 1920-му році воював проти більшовиків, — ідеться про загін Івана Охмача. А розповідь про нічну втечу з села родини, якій загрожувало заслання до Сибіру, має автобіографічний характер: це лихо спіткало Качуровських, коли Ігореві було 13 літ. Щоправда, в «Автобіографії творчій» він переконливо просить не ототожнювати автора з героєм поеми («там згадано «братів» — а я одинак тощо»), проте глибока, завдана ще в дитинстві, душевна рана промовляє зі сторінок «Села» гранично відверто:
І в неба просячи страшного суду,
Назустріч ночі, вітрові й дощу,
Сказав я, що ніколи не прощу,
Ніколи не прощу і не забуду.
Замислюючись над причинами трагедії українського села 20-30-х років, Ігор Качуровський приходить до думки, що все: страждання, кров, моральне звиродніння - корінилися в людській пасивності й егоїзмі, невмінні згуртуватися для боротьби за свої права. Один з оповідачів поеми, найстарший на п’ять сіл дід, у якого загинули брат і син, викладає перед своїм молодим співрозмовником філософію всепрощення, добуту з книг:
Добро - це супокій і тишина,
А зло - це рух, кружляння безугавне.
Але як кров ’ю не змивати кров,
Прощати всі образи і обиди,
Зло спиниться і далі вже не піде,
Немов огонь, коли забракне дров.
Та саме життя спростувало цю книжну філософію. Будь-який прояв свобідної людської волі (і злочинну бездіяльність теж) життя рано чи пізно піддасть справедливому суду. Герой «Останньої розповіді», ватажок розбитого повстанського загону, пізнав це на власному досвіді:
Самі ж і винні... Таж тоді, в двадцятім,
Не боячись поразок і негод,
Ми вірили у запалі завзятім,
Що все-таки піднімемо народ.
«Величний змаг!», «Святий огонь ідеї!»...
А тут по селах хлопці, як орли,—
Всіх армій дезертирами були...
Та не пішли також і до своєї.
А через десять літ були вістки,
Що всі, кого ми кликали повстати,
Всі як один пішли на Соловки.
Коли ж самі і винні. Це — відплата.
Тільки молодість не визнає ні старечих мудрощів, ні суворих законів життя: дослухаючись до поважної мови сільського філософа, ліричний герой потай милується «соняшно-пшенично золотою» голівкою його онуки, а провівши свого останнього гостя, віддається спогляданню соковито-яскравого осіннього краєвиду:
І скрізь, де казка золота,
Нема добра, ні па,
Лише єдина Красота,
Що все перемогла.
Поема Ігоря Качуровського «Село» вкрай потрібна сьогодні українському читачеві (будемо сподіватися, що заходи, вживані для перевидання Валентиною Павленко, журналісткою київської редакції радіо «Свобода», увінчаються успіхом), а надто потрібна вона українській школі як поетичний твір великої мистецької вартості й водночас неупереджене свідчення про один з найтрагічніших відтинків нашої історії.
Л-ра: УЛШ. – 2000. – № 3. – С. 63-64.
Твори
Критика
