Письменники, які «розірвали шаблони»
Коли чуєш від людей, що вони мають свою думку, то у цьому є доля лукавства. На нас тисне суспільство, в якому ми живемо із своїми соціальними нормами та правилами. Яскравим прикладом є нав’язування сімейного способу життя (аж до ідеалу жінки, чоловіка, дитини і навіть тещі). З іншого боку секс є переоцінений. І таких упереджень надто багато. Тому краще запропонувати прочитати романи, які належать до яскравих прикладів критичного мислення відносно так званих суспільних «норм».
Джеймс Джойс «Улісс» (1922)
Роман не вкладається у жодні рамки. Я не зустрічав більш багатошарового твору, ніж цей. Немає більш іронічного та водночас настільки серйозного роману. Карл Густав Юнг не сприйняв «Улісса». У США відбувалися судові процеси особливо через епізод «Навсікая». Але вони були виграні на користь ірландського класика. І досі є люди ,які підтримують думку Юнга, але в будь-якому випадку Д. Джойс «розірвав шаблони».
Вже саме перетворення Одіссея на Леопольда Блума та героїв Гомера на ірландців є революційним і навіть скандальним. Головний герой не обмежений релігійними, культурними та національними відмінностями. Він подорожує як Одісей, але його простором свободи є Дублін. Вражає як він не обмежується вузьким патріотизмом Громадянина, який бачить Ірландію «найщасливішим слоном у світі». Але Блум є репрезентантом всієї історії. Бо життя кожної конкретної людини і є історія.
Дехто вважає, що Джойс глумиться над Церквою. Але я не бачу нічого поганого у жарті Бика Маллігана над Євхаристією. Святе Причастя на мою думку без іронії до кінця не зрозуміле, бо у цьому Церковному Таїнстві є від людей не менше, чим від Бога. Якщо не бачите «людське», у «Службі Божій» то можете подивитися комедію «Чеховські мотиви» (2002) Кіри Муратової та здивуєтеся наскільки близький гумор Джеймса Джойса та Антона Чехова.
Герої цього роману настільки свобідні у своїх думках, що висловлюються парадоксально. Так вустами Стівена Дедала автор говорить, що головним героєм «Гамлета» є не Принц Данський, а привид батька Гамлета.
Так в «Уліссі» не лише герої виходять поза рамки людства, сам роман здатний піднести читача до мислення понад рамками. Отже, кожен здатний з нас вийти поза стереотипи та соціальні норми. Ну і взагалі «Улісс» наводить на думку, що Істина знаходиться не між двома крайнощами, а над крайнощами.
Джером Девід Селінджер «Ловець у житі»/«Над прірвою у житі» (1951)
На відміну від «Улісса» - цей роман можна прочитати за один день. Проте, по якості роман Селінджера ні в чому не поступається Джойсу. Бунтує проти батьків та вчителів сімнадцятирічний підліток Голден Колфілд. Своєю поведінкою він бунтує проти лицемірства. Не тільки дорослих, як у «Маленькому принці» Екзюпері, а навіть своїх однолітків. І не метафорично, а реально. Внаслідок цього він потрапляє до туберкульозного диспансера.
На перший погляд може здатися, що хлопець з багатої сім’ї ще підліток і у нього не закінчився перехідний період. Але насправді окрім його сестри Джейн всі лицемірять. Він старається втекти, але всі, з ким він стикається, говорять таку дурню, що йому в голову не вкладається. Є кому і симпатизувати. Але йому приємно розмовляти з монахинями. Проте, на думку Голдена дивне те, чому ми крім Ісуса Христа маємо симпатизувати Апостолам? Про них тяжко згадати щось добре, а вони є в більшості людей великими авторитетами.
У дитинстві Джерома вигнали з кількох приватних шкіл. Далі йому таки вдалося залишитися на довший термін у військовій школі «Веллі-Фордж», де він почав писати. Селінджер брав участь у Другій світовій війні, але зі своїм внутрішнім бунтом не став належати до розбитого покоління двох світових війн XX століття та покоління бітників. Проте, мав з ними багато спільного. Він подорожував не менше, ніж Джек Керуак. Було що йому розповісти про війну, як Гемінгвею. Так і Фіцджеральду він не поступався у тяжінні до богемного життя. Він йшов своїм шляхом, а тому про нього можна сказити, що «Світ ловив, та не впіймав». Також пережив різноманітні духовні пошуки, які перейшли усякі рамки. І кульмінаційним стало оповідання «Тедді» (1953), де розкрита мудрість та, до якої не дійшов «Ловець у житі» Голден. На відміну від нього Тедді досяг досконалості і вже його знаходять дорослі учні, щоб чогось навчитися.
Ставши популярним, Селінджер почав жити життям відлюдника.
Так зараз живе хіба що Томас Пінчон. Він як відлюдник можливо і переплюнув Девіда Селінджера, але це абсолютно інший стиль та інші мотиви лягли у написання книжок Пінчона.
Тому до автора твору, який цікавився буддизмом та який навіть у випадковостях міг знайти сенс (якщо вони для нього існували) є таке запитання. Чому є читачі, які проговорюються по Фрейду і називають роман не «Над прірвою у житі», а говорять про прірву у житті?
Джек Керуак «В дорозі»/ «На дорозі» (1951)
Роман розповідає про подорож двох друзів Сала Парадайза (Джек Керуак) та Діна Моріарті (Ніл Кесседі) – по Сполучених Штатах Америки та Мексиці. Відбувши термін у колонії, головний герой Дін та його дівчина Мері Лу відразу вирішують побратися. Для них життя є дорогою, яка протиставлена буденності.
«В дорозі» приніс Джеку Керуаку всесвітню славу і став класикою американської літератури. Перший редактор цієї книги любив згадувати, що не бачив більш дивного рукопису. Керуак приніс в редакцію рулон довжиною 147 метрів без розділових знаків. Найбільший вплив на твір (до першої публікації 1957 року) мав роман Вільяма Бероуза «Наркота» (1953) та «Подорож Пілігрима в Небесну Країну» (1678), яку написав англійський письменник та проповідник Джон Баньян.
Свободою у цій книзі є дорога. Для кращого розуміння цього твору рекомендується читати її під час подорожі. Особливо рекомендується автостоп. Життя в дорозі: автостопом чи іншими видами транспорту почали практикувати широко бітники, а пізніше особливо хіппі.
І не випадково в книжці є така думка, що «Життя – це життя, в ньому для всього можна знайти місце». Так оптимістично жило ціле покоління бітників, а потім хіппі. У них було місце для подорожей, пригод, творчості, алкоголю, наркоти. Вони вийшли за ті межі, що ставить суспільство. Вони довели, що «свобода від» не суперечить «свободі до». Багато з них повмирали від передозування наркотиками та алкоголізму. Хоча, такий спосіб пошуку свободи небезпечний, але такий шлях належить дійсно сміливим людям. Як такий спосіб життя призвів до смерті багатьох, показано у фільмі Ігоря Волошина «Я» (2009). Яцек Гуґо-Бадер так описує життя хіппі. Його репортаж «Біла гарячка» розповідає про колишніх радянських хіппі, які потім створили сім’ю та навіть відкрили свій бізнес. І досі у Львові живе символ тієї епохи Алік Олісевич, який зберіг дух того часу та свободи.
Для Керуака життя було дорогою. Сам він все життя був у пошуках свободи. Поступово сам «король бітників» почав переходити від духу анархічного бунтарства «В дорозі». В романі «Ангели спустошення» (1965) відбувається перехід до нових ідеалів. Проте він так і залишився свобідним. Весь Джек Керуак зі своєю «свободою від» буденності в останній цитаті роману «В дорозі»:
Вечірня зірка, напевно, вже хилиться донизу і ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, які от-от чекають приходу цілковитої ночі, що благословляє землю, затемняє всі річки, вінчає вершини і обгортає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що зі всіма трапиться, якщо не брати до уваги забутого ганчір'я старості, я думаю про Діна Моріарті, я навіть думаю про Старого Діна Моріарті, про батька, якого ми так ніколи і не знайшли, я думаю про Діна Моріарті.
Ну не варто так ставитися упереджено до біт-покоління. Бо не кожен заради свободи йтиме на такі жертви та так ризикуватиме. Не кожен зможе так кайфувати від життя та ловити кожен момент. Не кожен зможе, як Ніл Кесседі (Джек Керуак) стільки часу подорожувати автостопом та писати спонтанно художні твори, як джазові мелодії. Здається, що бунтарство бітників наївне, але до тої наївності ще варто дорости та бути на своїй дорозі.
Кен Кізі «Над зозулиним гніздом» (1962)
Ідея «Над зозулиним гніздом» прийшла до Кізі під час роботи нічним санітаром у госпіталі ветеранів в Менло-Парку (Каліфорнія). Кен часто спілкувався з пацієнтами. Та не вважав їх ненормальними, а скоріше за все вони не вписувалися в загально прийняті уявлення про те, як людина має вести себе.
Також Кізі брав участь в експериментах із психоделіками. Про ці експерименти ви можете дізнатися в «Електропрохолоджуючому кислотному тексті» (1968) Тома Вульфа. Там детально описана комуна «Веселі бешкетники», де експриментували з найрізноманітнішими психоделіками. Дослідники не можуть дійти згоди про те, чи ця комуна належить до бітників, чи хіппі. Є думка, що вони така собі проміжна ланка. Але ставить всі крапки над «І» той факт, що Кізі не асоціював себе з жодною з вище названих субкультур та був сам по собі.
«Над зозулиним гніздом» є канонічним романом для хіппі, бо є бунтом проти суспільних норм. Розповідь ведеться, як вважають інші, від глухонімого індійця Вождя (Бродмена). Дія роману розгортається у психіатричній клініці. Пацієнти поділяються на несвідомих «хроніків», таких собі людей-рослин. До свідомих та здатних до діяльності належать головні герої твору, які названі «гострими». Ним є новоприбулий Рендл Патрік Макмерфі, який потрапив у клініку із тюрми. Він належить до гравців в азартні ігри (в карти). Макмерфі протистоїть системі, яку втілює Старша Сестра Мілтред Ретчед. Вона уособлює систему комбінатора, яка вбиває свободу.
Не буду вдаватися в деталі цього глибокого твору, але лише зверну увагу на деякі моменти. Там зображені тогочасні методи лікування психічно хворих: електрошокова терапія та лоботомія. Але попри трагізм роман на диво життєрадісний. Макмерфі є рудим. І кожен жарт є не випадковим, бо «По справжньому сильним не будеш, аж поки не навчишся у всьому бачити смішну сторону». Він робить Великим Вождя, який попри свою силу вважав себе малим. Під час риболовлі усі хворі нарешті відчули радість життя.
Макмерфі розумів, що знаходиться у відділенні не добровільно, а примусово. Тому він вирішує тікати. Навіть якщо б він утік, як розповідається в романі, то все одно б повернувся, бо не хотів залишити друзів самих. Так він влаштовує прощальну вечірку в лікарні перед тим, як тікати. Один з його друзів був цнотливим. За допомогою проститутки він допомагає йому втратити цноту. Біллі помирає через свою деспотичну матір та Старшу Сестру. Потім йде з життя Макмерфі, тікає з лікарні Вождь. Інші пацієнти також позбуваються страхів перед «нормальним» світом-комбінатором.
P.S Ця публікація є плодом не лише власної праці автора, але й «Літературного клубу», головним модератором якого є письменник Андрій Дацків. Велика вдячність також колегіуму «Вільний простір» (голова Павло Дідула), які надали нашому клубу приміщення, де так добре думалося.
Дмитро Тирусь
md-eksperiment.org
