18.04.2018

Волт Вітмен (Walter Whitman)

Життєве та поетичне кредо Волта Вітмена

В.М. Назарець, Є.М. Васильєв, Ю.В. Пелех

Видатний американський поет і публіцист Волт Вітмен увійшов до історії літератури як реформатор американської поезії, і творець вільного вірша (верлібра), співець «світової демократії» і братерства всіх людей на землі («задушевна співдружність людей»). Вітмен усвідомлював себе співцем і пророком Нового Світу і уявляв Америку в майбутньому «інтернаціональному єднанні поем і поетів». Слава і велич Вітмена (масштаби його особистості стали по справжньому зрозумілими лише у XX столітті) — це слава і велич його книги «Листя трави», над якою поет працював понад 35 років.

Волт Вітмен народився 3 травня 1819 на острові Лонг-Айленд поблизу Нью-Йорка. (1823 року сім'я переїздить у Бруклін). Він був другої дитиною з дев'яти в сім'ї фермера і теслі Волтера Вітмена та його дружини Луїзи. Особливою культурою родина не відзначалася, і дітей до культури залучати не збиралася. Вся освіта Волта — це лише кілька років початкової школи.

У 11 років Волт починає трудове життя: працює посильним, а згодом, упродовж п'яти років працює у друкарнях. У 1836 році він розпочинає вчителювати. Протягом 1838-1841 років Вітмен працює друкарем і журналістом у провінційних газетах. Видає газету і вчителює. Тоді ж він друкує свої перші вірші.

1841 року Вітмен переїздить до Нью-Йорка. Розпочинається його активна журналістська і письменницька діяльність. Він редагує газету «Нью-Йорк аврора», пише статті, оповідання, роман «Франклін Іване, або П'яничка». Написаний за замовленням товариства тверезості, твір був спрямований проти пияцтва. У 1846-1848 роках Вітмен редагує газети «Бруклін ігл» та «Бруклін фрімен». Він публікує гострі й злободенні статті «Американські робітники проти рабства», «Наша ворожнеча до Півдня» та ін.

1849 року Вітмен іде з газети «Бруклін фрімен» і повертається до професії свого батька-тесляра. Упродовж наступних років він змінює кілька професій: Вітмен вів справи у друкарні, утримував крамничку канцтоварів, працював газетярем, споруджував будинки і торгував ними. Разом із тим він пише поезії проти рабства та його прибічників («Пісня м'якотілих», «Криваві гроші», «Убитий в домі друзів»). Вітменів вірш «Європа» був відгуком на події революційного 1848 року.

4 липня 1855 року стає знаменною датою в історії американської літератури. Саме тоді було здійснене перше видання книги Вітмена «Листя трави». Поет набрав, зверстав, віддрукував і зброшурував її самотужки. До книги, яка вийшла на авторській кошт маленьким тиражем, входило лише 12 поезій: «Пісня про себе», «Про тіло електричне я співаю», «Пісня різних професій», «Думки про час» та ін. Упродовж життя поета ця книга перевидавалась 9 разів, додавались нові твори, старі перероблялися, змінювалась композиція. Незмінною лишалася тільки назва. Як справедливо зауважив біограф Вітмена Г. Аллен, кожна з його книг «мала свій особливий смак і аромат, споживаючи свій сік, подібно до дерева, що звелося чарівним чином».

1856 року світ побачило друге видання «Листів трави». Сюди увійшли такі визначальні поезії, як «Пісня великої дороги», «Піня про сокиру», «На бруклінському перевозі» та ін. Невдовзі Вітмен повертається до журналістики: упродовж 1857-1859 років він редагує газету «Бруклін таймз». А 1860 року виходить третє видання книги «Листя трави». Уперше тут були надруковані «Пісня радощів» та «Вийшовши з Поманоку».

У 1861 року в Америці розпочалась Громадянська війна. Вітмен бере активну участь у війні на боці Півночі. Безплатно він працює санітаром у вашингтонських шпиталях. А в останній рік війни (1865) виходить книга «Бий, барабане!». Додатком до неї вийшли твори «О капітане, мій капітане» і «Коли у дворі перед домом цієї весни цвів бузок». Обидві поезії присвячені президенту Аврааму Лінкольну, вони є відгуками на його вбивство.

Плідними для Вітмена-поета були повоєнні роки. Він здійснює четверте (1867-1868) і п’яте (1871) видання «Листів трави», у 1870-1871 роках працює над книгою публіцистики «Демократичні далі», в якій пише про дух корупції, що вразив країну після громадянської війни. Створює Вітмен і низку поем: «Шлях в Індію» (1868), «Пісня про виставку» (1871), «Таємничий трубач» (1872). У «Пісня про виставку» поет славить нові успіхи Америки, швидкий розвиток техніки, з повагою говорить про людську працю. У поемі «Таємничий трубач» ідеться про єдність поета і пригнобленого народу.

Трагічним для Вітмена був рік 1873. Його вразив інсульт і розбив параліч, що до кінця життя прикував поета до інвалідного крісла. Під враженням хвороби Вітмен пише поему «Молитва Колумба». Вона була присвячена старому, паралізованому Колумбу, справа якого прославлялася у фіналі поеми. Цього ж року помирає мати Вітмена.

1879 року Вітмен трохи оправився від хвороби. Він їде в Колорадо, Ніагару, Канаду. Він був уже добре знаним поетом: ще три роки тому до століття війни за незалежність виходить двотомне зібрання «Листів трави» і прозових творів Уїтмена.

У 1881-1882 роках здійснюється нове видання «Листів трави», а ще через рік надрукована збірка нарисів Вітмена «Пам'ятні дні», присвячена громадянські війні. 1884 року Вітмен купляє будинок у Кемдені, штат Нью-Джерсі, переїздить туди.

Останнє прижиттєве видання «Листя трави» припадає на 1891 рік. Його називають «виданням смертного ліжка». Нараховувало воно понад 400 поезій! 26 березня 1892 у Кемдені завершився земний шлях поета.

«...найоригінальніший витвір розуму і мудрості, який коли-небудь дарувала світові Америка».

Із збірки «Листя трави»

«Листя трави» — книга новаторська і за духом, і за формою. Сам Вітмен у статті «Погляд на пройдене» характеризував її так: «Листя трави» — це переважно спроба виразити мою власну емоційну та особисту природу... спроба докладно — від початку й до кінця — відтворити особу, людське єство (мене самого в другій половині XIX сторіччя в Америці), і зробити це вільно, вичерпно й правдиво». Отже, змістом книги є духовний шлях самого поета. Але, окрім того, це й духовний шлях людини, яка безупинно шукає свого місця у всесвіті, прагне охопити його весь, перебудувати його наново.

Вітмен неодноразово давав пояснення про свої поетичні принципи і свій метод. Поставивши перед собою мету — писати для майбутнього, — він вважав своїм обов’язком виступити наставником молоді, як «арбітр громадських смаків». Пояснюючи значення створених ним образів цілісних, сильних людей, Вітмен зазначав, що поет зобов'язаний «дивитись на людей ніби в телескоп, тоді вони видаються велетнями, тим часом як ті, які зазирають у трубу з іншого кінця і бачать пігмеїв». У своєму записнику поет занотував: «Новий метод, що перевершив усі попередні методи, зробити стрижнем усіх моїх поем... Змальовуй лише великі характери — добрі, люблячі характери... змальовуй найкращі фази в характері...» Він також відзначав, що місія поета полягає в тому, щоб повертати змучених тягарем буття людей до здоров'я і життя — до духовного здоров'я та «істинного життя».

Лесь Герасимчук, перекладач і популяризатор Вітмена, відзначав, що тема «Листів трави» — це сам Волт Вітмен, сюжет — людина і Всесвіт, ідея — вічне і неухильне торжество людини.

Вітмен не отримав університетської освіти. Одначе він засвоїв філософію трансценденталізму свого співвітчизника Р.В. Емерсона, який обгрунтував систему відповідностей між явищами фізичного і духовного світу, а також доктрину «довіри до себе», що підносить творчий потенціал кожної людини, наділеної відвагою пізнання та самостійністю думки. Іншим джерелом втілених у «Листях трави» ідей був утопічний соціалізм (в тогочасній Америці його ідеї нерідко реалізовували на практиці, засновуючи комуни і фаланстери), а також розуміння історії як вільної творчості мас (найпослідовніше втілення воно набуло у книзі французького історика Ж. Мішле «Народ», 1846).

Поетичним маніфестом Вітмена є «Пісня про себе», що відкриває книгу. Вона побудована на перевтіленнях автора у подорожніх («всі вони — я»). Вітмен проголошує єдність поета і народа, оспівує працю білих і чорних людей, проклинає рабство, прославляє любов до життя. Ліричний герой твору прагне злити свій голос із голосами багатьох поколінь рабів та колодників. У «Пісні про себе» він визначає свої вірші: «це прапор моїх почуттів, зітканий із зеленої тканини кольору надії».

Ліричний герой «Пісні про себе» має власне ім'я автора «Волт Вітмен, космос, син Манхеттена». Але при цьому він має тисячі облич. Пожежник і шкіпер, матрос і мисливець, зацькований раб і щасливий коханець, сумна вдовиця і десятки інших людей, одне перерахування яких займає багато сторінок! Але цей перелік — один з численних «вітменівських каталогів» завершується словами: «Всі ці люди — я, і їх почуття мої».

У багатьох поезіях «Листів трави» звучить мотив єднання всіх людей. Так, наприклад, у поезії «Про тіло електричне я співаю» Вітмен проголошує рівність і велич людей з різним кольором шкіри. І це не дивно: адже філософія трансценденталізму, яка вплинула на поета, стверджувала, що «світова душа» (Бог) існує, проявляючись у кожній істоті, її можна пізнати не розумом, а інтуїтивно. Другий її постулат: знання не набуваються досвідом, а одвічно притаманні людській свідомості. Прикметно, що першим помітив і визнав талант Вітмена лідер американських трансцендентапістів Ральф Волдо Емерсон, який писав з приводу книги Вітмена: «Я не сліпий і прекрасно бачу всю цінність збірки «Листя трави». Я вважаю цю книгу за найоригінальніший витвір розуму і мудрості, який коли-небудь дарувала світові Америка...» Проте позитивний відгук Емерсона на книгу Вітмена був тоді чи не єдиним.

Почуття спільноти, єдності всього, що відбувається у Всесвіті, — основа світовідчуття Волта Вітмена. У «Пісні про себе» він пише:

Себе я оспівую, себе я славлю,
І що прийнятне для мене, приймете й ви,
Бо кожний атом, що належить мені, і вам належить.

Поет підкреслює, що у Всесвіті здійснюється вічний коловорот. Листя трави, котрі з'являються кожної весни з-під землі, і стають символом цього коловороту. Вони ж символізують невичерпність життя, адже нічого у світі не зникає назовсім. Смерті немає — є лише вічне оновлення:

Найменший паросток свідченням є, що смерті насправді нема,
А якщо і була, вона вела за собою життя, а не підстерігала життя, щоб його припинити.

Вона гине сама, ледве з'явилось життя.
Все йде уперед і вперед, нічому загину нема.
І померти — це зовсім не те, що ти думав, а ліпше.

І себе, і свою поезію Волт Вітмен розглядає як частину цієї величезної єдності. У його поетичному світі живе почуття космічної масштабності, безмежності світу. Ліричний герой «Листів трави» мислить категоріями вічності, він веде рахунок «на мільйони», і людина для нього — кільце у безкінечному ланцюгу предків і нащадків.

Однією з провідних тем книги Вітмена є тема праці. Величним гімном людям-трударям є його «Пісня різних професій». У «Пісні великої дороги» поет звертається до людей праці, кличе їх вперед до свободи. Оспівує труд і «Пісня про сокиру». У ній поет стверджує, що велике місце майбутнього знаходиться там, де немає ні рабів, ні рабовласників, а народ відразу повстане проти зухвалості обраних осіб.

Окремою сторінкою у творчості Вітмена є поезії, присвячені Аврааму Лінкольну. У відомому вірші «О капітане мій, капітане!» відтворюється потрясіння американського суспільства, спричинене підступним злочином Джона Бута — найманим вбивцею Лінкольна. Завдяки чіткому ритму посилюється піднесене й трагічне звучання вірша... Але це потрясіння набуває символічної форми. Після важкого і виснажливого походу («страшна скінчилась путь») додому повертається корабель («всі бурі витримав наш корабель»). На узбережжі чекає щасливий натовп з квітами й вінками, готовий відсвяткувати перемогу:

Вже близько причал, і радо кричать нам люди, і дзвони дзвонять,
І дивляться всі на могутній кіль, на бриг одважний і грізний.

Проте жахливе видовище порушує атмосферу святкування: на палубі лежить закривавлений капітан корабля:

Мій капітан безмовний, уста — німі, схололі,
Не чує він моєї руки, лежить без пульсу, без волі.

Подібно до капітана, президент Лінкольн теж провів свою країну крізь «страшну путь» — полум'я Громадянської війни. І він також загинув, ледь встигнувши побачити перемогу. Скорботні рядки звучать як присяга продовжити справу Лінкольна, його боротьбу за свободу і демократію:

Дзвоніть, радійте, береги!
А я в жалобі знов —
Піду туди, де батько мій
Упав і захолов.
Переклад В. Мисика

Президента було застрелено під час театральної вистави 14 квітня 1865 року, коли буйно квітував бузок, а поїзд з труною, зупиняючись ледь не на кожному полустанку на шляху до Спрингфілда, рідного Лінкольнового міста, де його й поховали, також був покритий оберемками бузку. Саме тому Вітменова поезія має назву «Коли у дворі перед домом цієї весни цвів бузок». Поет використовує яскравий художній образ: він порівнює Лінкольна з великою зіркою, що зайшла на небосхилі тоді, коли все у світі розквітає:

Коли бузок розцвів торік у моєму дворі
І велика зірка так рано в ніч упала
З вечірнього неба на заході,
Я сумував, і відтоді сумуватиму завжди, коли настане весна.
Переклад В. Коптілова

У смерті Лінкольна Вітмен бачить страшну і трагічну загибель всієї демократії. Проте, як зазначає Т. Венедиктова, у цьому «похоронному гімні» звучить не тільки безвихідне горе: «істину і любов, в ім'я яких загинув Лінкольн і тисячі його безіменних солдатів, неможливо знищити, як неможливо відмінити закони природи: поховані ідеали затято проростуть із могил».

Серед багатьох інших тем книги «Листя трави» — важка доля корінного населення Америки індіанців («Донька Інки», «Оцеола»). Темі кохання присвячено цикл «Діти Адама», де поетизуються любовні почуття. Любов, за Вітменом, це загальний закон життя. Але це поняття не обмежується почуттями чоловіка і жінки, а є любов’ю до всього світу. На противагу романтикам, які оспівували піднесено-духовну сторону кохання, він поєднує і зливає в ціле духовне та тілесне в людині («Я поет Тіла, і я — поет Душі...»). Тіло таке ж цінне і гідне поезії, як Розум, причому не лише прекрасне і досконале тіло, але й знеможене втомою чи хворобами.

Окреме місце посідає тема Демократії, співцем якої вважав себе поет. Вітмен створив величний образ Демократії, що є подібним до космічної єдності всього сутнього. В художньому світі Демократія не обмежується республікансько-демократичним устроєм CULIA. Це швидше утопічна мрія про нове суспільство без класової, майнової та расової нерівності, бідності, експлуатації, «де товариші любитимуть один одного». Демократія — рівність білого і чорного, багача й жебрака, чоловіка і жінки. Дещо суперечливу спробу поєднати «окрему Особу» і «Людський загал» поет пояснював тим, що Демократія як рівність не заперечує типово американської філософії — індивідуалізму. Кожен заслуговує на любов та шану.

Крім такої магістральної теми, як американська дійсність, поет озивався і на значні події світової історії. При цьому розповідь ведеться завжди від імені «простої людини», одного з «галереї середніх американців» — робітників, докерів, фермерів, скотарів. Вітмен ніби стирає індивідуальні риси, зображуючи «Людський загал».

У деяких поезіях Вітмена ніби сходяться центральні теми його творчості. Таким, наприклад, є вірш «Себе я оспівую»:

Себе я оспівую — просту, окрему Особу,
Проте вживаю слово «Демократичність» і термін «Людський загал».
Я оспівую жінку нарівні з чоловіком; і життя неосяжне в жазі своїй, серцебитті та моці: Веселе — для найвільнішого з можливих діянь створене за найбожистішим законом.
Сучасну людину я оспівую.
Переклад В. Коротича

У цьому творі поєднались такі категорії вітменівської поезії, як Особистість, Демократія, Людський загал (єдність, спільнота).

Поезія Вітмена є оригінальною й неповторною ще й тому, що вона новаторська і за формою. Він відмовився від традиційного віршування і використовував вільний вірш, або верлібр (франц. vers libre) — вірш, в якому відсутні метр та рима (сам Вітмен казав, що «рими — це кандали»). Різниця між таким віршем та прозою полягає лише у поділі тексту вільного вірша на віршові відрізки, позначувані на письмі графічно — у вигляді запису окремими рядками (в усному виконанні інтонацією, особливо інтонаційним підкресленням кінця кожного рядка).

Вітмен збагатив вірш своїми знаменитими довгими словесними періодами, ритмами й інтонаціями сучасної мови. Багато з віршів Вітмена тяжіє до пісні (недаремно, у назвах багатьох його творів міститься слово «пісня»). Взагалі поет багато що почерпнув із американського фольклору. Так, у його віршах ми знайдемо притаманні для американських народних пісень і фольклору індіанців паралелізми, повтори (як слів, так і фраз), ритміко-синтаксичне одноманіття рядків («Пісня про сокиру»).

Широко застосовував американський поет ораторські прийоми. Вірші Вітмена — це поетична промова оратора, адже він завжди звертається до великої аудиторії і намагається сказати голосно, зосередити увагу тисяч слухачів. Часто-густо Вітмен застосовує питальні конструкції, що надають його віршам енергії та природності розмовної мови («Нашим Штатам»). Нерідко він сам і відповідає на запитання, звертаючись безпосередньо до читача:

Чи ти гадав, що народитися — це щастя?
Чим швидше тобі розкажу, що померти — таке саме щастя, і я це знаю.

Один з найпроникливіших дослідників творчості Вітмена Корній Чуковськйй знаходить в його поезіях мовленнєву манеру біблійних пророків, біблійний речитатив, особливостями якого є паралелізми — синонімічний (коли кожний другий рядок є дещо зміненим повторенням першого) та антитетичний (коли другий рядок заперечує перший або контрастує з ним).

Збагатив Вітмен і поетичну лексику. У «Листях трави» є багато такого, що раніше вважалося неприпустимим для поезії, наприклад, прозаїзмів, розмовних слів і наукових термінів. Запозичуючи слова з американської розмовної мови, поет привносить свіжість і соковитість мови простого народу.

Ознакою поетичного мовлення Вітмена є також його знамениті «каталоги» предметів, речей та явищ. Вони є наслідком його захопленням «пафосом перерахування».

Як правило, каталоги Вітмена не є нудними й одноманітними, а навпаки — яскравими й добре організованими, вони служать меті створення ефекту всеосяжності, допомагають відтворити образну панораму життя:

Усміхнися і ти, млосна, із диханням свіжим, о земле!
Земле сонних і вологих дерев!
Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!
Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!
Земле світла і тіні!
Переклад Л. Герасимчука

У науці про літературу немає усталеної думки щодо того, до якого літературного напряму належав Волт Вітмен. Одні літературознавці вважають його романтиком (О. Звєрєв), другі — реалістом (М. Мендельсон, М. Самохвалов), треті стверджують, що метод поета — синтез обох великих «стилів доби». Очевидно, що поезія Вітмена не вкладається у рамки одного напряму, за своєю суттю вона виходить у наступне — XX сторіччя. Це підтверджує принаймні те, що за життя поета в нього практично не знайшлось ані прихильників, ані послідовників (ні в Америці, ні в Європі). І лише XX століттю співзвучними виявились «космічність» Вітмена, універсалізм його світобачення, віра у творчі сили людини, здатність побачити життя в його розвитку.

Українською мовою поезію В. Вітмена перекладали чимало. Це Іван Кулик і Василь Мисик, Віталій Коротич і Віктор Коптілов, Михайло Тупайло і Михайло Малаш, Василь Маруга і Наталя Кащук, Світлана Хміль і Наталя Бойко, Наталя Лень та Лесь Герасимчук. 1969 року на честь 150-річчя з дня народження американського поета у київському видавництві «Дніпро» з'явилися «Листя трави». У 1984 році друком вийшла книга поезій Вітмена у перекладі Л. Герасимчука.

Один із небагатьох письменників, хто оцінив творчість Вітмена за його життя, Оскар Уайльд, писав: «Він відкриває значні теми. Він — передвісник нової ери. Як особистість, він є предтечею всього нетрадиційного. Він — стимул для героїчної та духовної еволюції людини. І якщо він залишиться не поміченим Поезією, його гідно оцінить Філософія...».

Л-ра: Зарубіжна література в школах України. – 2005. – № 12. – С. 5-8.

Біографія

Твори

Критика