«Добрий сивий поет» з берегів Поменока (До вивчення творчості Волта Вітмена)

Максим Стріха

В історії світової поезії є декілька книжок, які змінили весь напрям її розвитку, відкрили абсолютно нові виражальні засоби, навчили людей говорити про речі, які доти лишалися поза обговорення. До таких книжок належить і «Листя трави». Під цією назвою 1855 року вперше вийшли 12 віршів і поем майже нікому доти невідомого тридцятишестирічного американця (отже, дебют Вітмена відбувся в тому віці, коли поетичний, а то й життєвий шлях багатьох славетних - Байрона, Пушкіна, Рембо - вже завершувався або й завершився). Ця книжка (перевидана в щоразу доповнюваному вигляді ще десять разів за життя самого поета) поставила Волта Вітмена на один щабель з Гомером, Вергілієм, Данте, Бодлером, Гете... Поезії з цієї книжки досі входять у життя тисяч людей на всіх континентах, відкриваючи все новим поколінням читачів огром поетичного космосу «сивого поета з Поменока», - так назвали Волта Вітмена ще сучасники.

Народився майбутній поет на Лонг-Айленді (Поменок - старовинна індіанська назва острова). Рідний поетів Гантінгтон давно став частиною сьогоднішнього мегаполіса Нью-Йорка. А тоді довколишня природа, безмежні піщані узбережжя, в які ритмічно вдарялася океанська хвиля, дарували хлопчикові Волтові перші глибокі життєві враження. Втім, Нью-Йорк, який уже тоді був чималим містом, розкинув свої причали, доки, вулиці за якихось кілька миль - і атмосфера міського тлуму, багатолюдних паромів, театрів, заводів, - так само вже змалку не була чужою майбутньому поетові.

Мабуть, звідси в його віршах згодом поєдналися безмір природи і невичерпність людського життя в усіх його численних проявах. Ще одним первнем поетової творчості стала повага до вартісності кожної людської особистості, відданість демократичним ідеалам. Ці риси поет, очевидно, завдячує своїм батькам - нащадкам давніх переселенських родин з їхнім плеканим сторіччям вільнолюбивим духом. Промовиста деталь - трьох поетових братів було названо на честь Вашингтона, Джеферсона й Джексона, що поклали підмурівки сучасної американської демократії.

Юнацькі й молоді роки Волта Вітмена не були позначені якимись аж надто визначними подіями. Навчання в Бруклінській середній школі, коли поетові батьки переїхали з Поменока, робота з тринадцятирічного віку в друкарні, короткий період вчителювання в рідному Гантінгтоні й, нарешті, праця журналіста. 1842 року він видає свою першу книжку - роман «Франклін Еванс», в якому, втім, майже нічого не виказувало майбутнього великого поета.

Протягом наступного десятиліття поет змінив багато місць роботи. Вітмен працює журналістом і редактором - але майже ніде не може довго миритися з власниками газети, що намагаються накинути йому власну політичну лінію. Облишивши, зрештою, редакторський хліб, майбутній поет стає мандрівним оратором - подорожує країною, виступаючи з викладом своїх поглядів щодо політики й філософії перед найрізноманітнішою аудиторією. Близько 1848 року він порівняно надовго затримується в Новому Орлеані - з цим містом пов'язана історія його великого й нещасливого кохання (про яке, однак дійшло до нас більше легенд, аніж реальних фактів).

Втім, як слушно зауважують дослідники поетової біографії, ці пошуки й зміни роботи аж ніяк не були для нього самодостатніми. Головним було накопичення життєвих вражень, які, зрештою, вилились у віршах його головної книги.

Як уже говорилося, поеми й вірші з «Листя трави» абсолютно не нагадували нічого, створеного доти в американській поезії.

Замість чітких ритмів і прозорих сюжетів Лонгфелло чи нервових, музикальних, затемнених щодо змісту, але, принаймні бездоганно заримованих строф Едгара По читачі отримали на позір безформні періоди довжезних рядків, не скутих ані римою, ані розміром, ані (як правило) певним сюжетом. Більше того, якщо про багатьох блискучих довітменівських поетів можна було скласти уявлення з двох-трьох ліричних шедеврів (згадаймо Кітсового «Коника і цвіркуна», «Озімандію» Шеллі, «Крука» По чи й Шевченкові «Садок вишневий» та «Заповіт» ), то Вітмен настільки масштабний, що судити про нього з кількох уривків практично неможливо. Треба уважно вчитуватися в його довгі, на багато сторінок, періоди - й тільки тоді можна уявити собі справжнє мірило поета, що зіставляв себе з усією світобудовою чи писав:

я відлітаю, наче повітря, я розметав свої білі пасма волосся
проти сонця летючого.

У найголовнішій поемі книжки, що складає її композиційний стрижень, - «Пісні про себе», Вітмен з перших рядків проголошує:

Себе я прославляю, себе я оспівую,
І те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам.

Навряд чи ще комусь в історії світової поезії пощастило сягнути такого рівня всезагальності, так гостро відчути й передати словом свою безпосередню причетність до всього, що діялося, діється й діятиметься не лише на цій землі, айв усьому огромові всесвіту. І навряд чи хтось іще до Вітмена зважувався настільки відверто писати про людські почуття і про людське тіло - аж до найпотаємніших деталей, на яких лежало безумовне табу пуританської моралі. Для Вітмена все людське тіло - священне й досконале, й тому жодних заборон для нього немає.

Тому не дивно, що традиційна критика назагал сприйняла «Листя трави» вороже. Поетові закидали все, що завгодно, - від невміння писати (брак рим і розміру!) - аж до аморальності. Втім, справедливості ради зазначимо, що були й прихильні голоси. З них вирізнялась оцінка знаменитого філософа, публіциста й письменника Емерсона, який перший побачив у «Листі трави» «найнезвичайніший витвір розуму й красномовства, що дотепер з'явився в Америці» , а в самому Вітменові провістив «нового поета нової Америки».

А сам поет тим часом уперто працював. Уже наступного, 1856 року, вийшло друге видання книги, до число поезій збільшилося до тридцяти двох. Третє видання 1860 року вже мало й певний комерційний успіх.

Але вже 1861 року вибухнула громадянська війна між південними рабовласницькими штатами - й «північниками», супротивниками рабства негрів. Поет відразу безпомильно обирає своє місце - серед поборників свободи. Він не лише підіймає своїми закличними віршами підупалий після перших поразок дух своїх товаришів, а й сам протягом двох років перебуває добровольцем у діючій армії і виконує важкі обов’язки санітара в шпиталі. Він доглядає за пораненими, розраджує умирущих, допомагає швидше одужати тим, хто зводиться на ноги.

Війна закінчилася перемогою поборників свободи, щоправда, дуже потьмареною вбивством Президента Авраама Лінкольна, пам'яті якого Вітмен присвячує декілька кращих своїх поезій. Але сам поет уперше дістає офіційне визнання. Більше того, друзі влаштовують йому синекуру - місце службовця в Міністерстві внутрішніх справ. Щоправда, служба тривала недовго - сам міністр звільнює свого підлеглого як «автора непристойної книжки». Але слава поета вже настільки гучна, що невдовзі йому дають іншу посаду, на якій Вітмен і перебував аж до тяжкої недуги, яка спіткала його 1873 року. Після неї він до кінця життя лишався частково паралізованим і тихо жив у Кемдені, штат Нью Джерсі.

Але творчість триває. Поет не дбає про комерційний успіх своєї книжки (про цю рису згадували і його близькі люди - незрідка з неприхованим роздратуванням), а зате ретельно працює над її подальшим опрацюванням і доповненням. За Вітменового життя «Листя трави» вийшло одинадцятьма виданнями. Перед смертю поет встиг перечитати й коректуру останнього 12 видання, яке він заповідав вважати остаточним. Вітмен тихо спочив 26 березня 1892 року.

Після поетової смерті його творчості не довелося відкривати заново, як це траплялося з іншими поетами, які виринали з тривалого забуття. Слава Вітмена з кожним роком ставала дедалі гучнішою, причому й далеко поза межами оспіваної ним Америки. Нащадків уже не шокували «заборонені» теми, не дивували важкі періоди довгих неримованих рядків. Більше того, в них навчилися відчувати музику особливого, майже «космічного» ритму. Зрозуміли й те, що формотворчу функцію рим часто виконують повтори на початках рядків. З'явилась у Вітмена й безліч талановитих (і не дуже талановитих) послідовників, які зробили його колишнє бунтарство новим літературним каноном. А проте жоден із них не сягнув масштабності «доброго сивого поета».

Українці познайомилися з Вітменом доволі рано. Відомий поет Ів. Кулик, що раніше через революційну діяльність змушений був провести кілька років на еміграції в Америці, вмістив згодом кілька перекладів з Вітмена в своїй «Антології американської поезії» (1928 р.). Гарячий інтерес до американського поета виявляли П. Тичина, Б.-І. Антонич, М. Семенко.

У 1969 році за редакцією В. Коптілова та передмовою В. Коротича у видавництві «Дніпро» виходить книжка «Уолт Уїтмен. Листя трави». У ній використано роботи одинадцятьох перекладачів, у тому числі й раніше друковані переклади Ів. Кулика та В. Мисика. Були й спроби відверто невдалі, переклади малохудожні, а подекуди анекдотично неправильні.

Нарешті, 1992 року в видавництві «Дніпро» мала вийти друком найповніша на сьогодні збірка перекладів Вітмена українською мовою. На жаль, попри наявність уже другої коректури, видання так і не з’явилося - позначилась економічна криза. тім, повний корпус архітвору «сивого поета з Поменоку» українською мовою ще попереду.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. – № 2. – С. 27-29.

Біографія

Твори

Критика