Автобіографізм як один із змістоформних концептів творчості Волта Вітмена

Т. В. Михед

Я не знайшов розуміння серед сучасників і тепер покладаю надії на майбутнє, чекаю на нього...
Волт Вітмен

Притаманний більшості романтиків «сюжетний підхід до власного життя», свідоме конструювання «легенди про особистість автора» [3, 253] в творчості Волта Вітмена набули характеру оманливо відвертої, позірно щирої і водночас цілеспрямованої, раціонально втілюваної програми. Першим кроком на шляху до її реалізації стало ніби-їо анонімне видання збірки поезій «Листя трави» (Leaves of Grass, 1855), яке відкривалось дагеротипним зображенням чоловіка середніх літ, що мав розумітись як автор. «Пісня про себе» (Song of Myself), шокуюча вже першим рядком -1 celebrate myself.../ Я славлю себе.. [6, 187], - екфразисом 4 фрагменту продублювала портрет, підтвердивши його тотожність творцеві поетичного слова: «Осторонь метушні й тяганини стоїть той, ким Я є/ Стоїть задоволений, благодушний, співчуваючий, спокійний, цілокупний,/ Дивиться вниз, стоїть, випроставшись чи спершись рукою на незриму/ певну опору/ Дивиться, схиливши голову набік, цікавий, шо буде далі,/І беручи, і не беручи участь у грі, і спостерігаючи за нею, і дивуючись/ їй» (Apart from the pulling and hauling stands what I am...) [6, 191]. Заледве не в середині поеми, у 24 фрагменті, це «Я» буде номіноване як «Волт Вітмен, космос» / Walt Whitman, a kosmos... [6, 210], визивною самопрезентацією об’єднавши ліричного героя, наратора і реальну людину - 37-літнього американця (I, now thirty-seven years old in perfect health... of Manhattan the son / Я, тридцятисемилітній, у чудовому здоров’ї... Мангеттена син [6, 210]), досить відомого редактора і літератора, знавця видавничої справи, ремісника і невтомного здобувача знань. Крім тієї великої «гри» життя, про яку настійливо говорить наратор (мотиви маски, ролі, гри є постійними в зб. «Листя трави»), підкреслено експліковане власне ім’я, яке спершу інтенсіонально приховувалось, певно що сигналізує про ще одну рольову гру - гру з читачем, спонукуваним до декодування, по-перше, різних онтологічних іпостасей автора всередині тексту, а по-друге, остаточної ідентифікації авторського «цілокупного» (unitary) «Я» - «Волта Вітмена, космосу».

З формальної точки зору, зб. «Листя трави» може бути рубрикована як автобіографічний твір, з огляду на те, що «першою умовою власне автобіографічного жанру є природне співпадання імені автора, оповідача, персонажу» [1, 59], коли «автор свідомо займає (чи не приховує) позицію емпіричної, приватної особи і з’являється у цій ролі у творі, вказуючи на таку свою роль читачеві певними сигналами» [4, 21]. Тож і наративна стратегія поезії і прози Вітмена на загал визначається устремлінням передати максимум сутнісних нюансів свого «Я» (1 dote on myself, there is that lot of me and all so luscious/ Я шаленію від себе, так багато мене і все це так чудово [6, 212]), радикально персоналізуючи ліричного героя і використовуючи емпіричну фактуальність автобіографії у якості засадничих/опорних конструктів художнього простору. Фактуальне і фікціональне настільки взаємопов’язані в тексті, настільки органічно власне художнє, текстове переплітається з емпірикою позатекстового, що достовірність доступних для перевірки реалій життя пересічного американця Волта Вітмена формує релевантну інерцію рецепції художньої складової.

Народжений на Поманоку (Starting from Paumanok), Вітмен, «вихований і зрощений бездоганною (perfect) матір’ю» [6, 176], перепробував десятки професій, приміряючи до себе різні соціальні ролі - від реальних (сільського вчителя, журналіста і редактора чи бруклінського теслі), про що він заледве згадує, до тих (зокрема, принципового бурлаки і учасника Громадянської війни), правда про які, завдяки незначній смисловій деформації (чи замовчуванню), виглядає фікціональне значущою. Відомо, що Вітмен був на війні («Чи солдатом я спочивав, чи ніс мою скатку й рушницю...» [6, 176]), але не солдатом, а, принципово не беручи до рук зброї, санітаром. Можливо, що до цього спричинилося виховання у середовищі квакерів, серед морально-етичних постулатів яких віротерпимість і пацифізм значились як першорядні. А можливо, судячи з циклу «Барабанний бій» (Drum-Taps), мета поетова була набагато вагоміша.

Ще у 1860 році Вітмен, заледве досягши 40 років, зобразив себе «бородатим, обпаленим сонцем, суворим» мандрівцем, який «прийшов виборювати головні призи всесвіту» [6, 186]. Інтенсіонально-знакова значущість зміни фізичного вигляду, порівняно з дагеротипом 1855 року, інтенсифікувалася віршем «Не молодість личить мені» (Not Youth Pertains Me), написаним у 1865 р. Вірш побудований на антитезі, одна складова якої деталізовано перераховується - молодість (youth), вишуканість (delicatesse), краса (beauty), ученість (knowledge), а інша - лише імплікується: «все ж дві чи три речі пасують мені». І ці кілька речей переважують все: «І have nourish’d the wounded and sooth’d many a dying soldier...» [6, 452]. Вжите Вітменом полісемантичне дієслово «to nourish» у даному контексті «стирчить всіма пучками смислів» (О. Мандельштам), оскільки поетів ліричний двійник і годував, і підтримував сили і надії, власне, живив поранених. Контекст Вітменового вірша алюзивний словам ап. Павла з І послання до Тимофія: «...будеш добрим служителем Ісуса Христа, живлений (nourished) словами віри і добрим ученням, якому ти послідуєш». Посутнє продовження цього фрагменту в Біблії: «Не слухай безбожних оповідей і бабських байок, вправляйся у благочесті» (І Тим. 4, 6). Вірш Вітмена закінчується не менш знаково: «А в хвилини спочинку чи посеред табору, Я складав ці пісні» [6, 452]. Так сакралізоване біблейське слово, завдяки інтерференції, накладає відповідний відбиток і на новостворювані пісні, надаючи їм передбачуваної х запланованої рецептивної конотації. Автобіографічний вірш «Цілитель ран» (The Wound-Dresser, 1865), починається самопрезентацією «згорбленого старця» (An old man bending I come...), який згадує минуле і розповідає про нього «діткам» (children) у відповідь на їх прохання: «Розкажи нам, діду/ Come tell us old man» [6,442].

Сучасне вчення про символи декодує образ старця, до якого настійливо повертається Вітмен, як персоніфікацію одвічної мудрості людства. Старійшини Апокаліпсису - це дванадцять пророків і дванадцять апостолів, які, наділені особливою життєвою силою і духовністю, зазвичай зображувались бородатими, просто вдягненими мандруючими старими, обов’язковим атрибутом яких був посох у руці. Про акцентоване згадування бороди в екфразисах «Волта Вітмена» ми вже говорили, додамо ще й таке його свідчення: «Я знаходжусь у постійних мандрах (приходьте й слухайте всі!). Мої ознаки - плащ від дощу, добре взуття, і палка міцна, зрізана в лісі» [6, 241]. Позиціювання себе як самотнього (solitary), відокремленого від людності (apart) старого, з усіма вказаними атрибутами біблейських апостолів, що веде постійний наставницький діалог з юними (young, youth), власне, дітьми (a child, children), надій: not un i «Волта Вітмена» утаємниченого християнського виміру. Повага до нього і увага до йот слів убезпечується не стільки колишніми, мало кому відомими діяннями, істинність яких навряд чи піддасться перевірці, скільки художнім варіантом біблеїзованої біографії, що моделюється, як стає зрозуміло з часом, за зразком життя Ісуса Христа.

Так, місце дії у вірші «Цілитель ран» локалізується як шпиталь, де наратор «згадує» свої «міфічні» військові подвиги, а головне, втишає біль від ран словом і ділом: «Зболілих і зранених я вмиротворюю заспокійливою рукою/ The hurt and wounded І pacify with soothing hand» [6, 445]. Зцілювати і впокоювати словом чи рукою, як відомо, є прерогативою Всевишнього («Бо Він спричинює рани, і Сам перев’язує їх; Він уражає і Його ж руки загоюють» (Іов. 5, 18). Але цю сакральну здатність мав і Син Божий, навіть повертаючи до життя померлих (пор. Лк. 7, 11-17) і сам повернувшись із царства смерті. До слова, про подібний власний досвід, ніби між іншим, говорить і «Волт Вітмен», зауваживши, що він не тільки «ретельно вивчив (perused)» спадщину «померлих поетів, філософів, священиків, мучеників...», але «мандрував, бувало, між ними» [6, 178]. Принагідно зазначимо, що останній сегмент у поемі «Рушивши з Поманоку» взято у дужки, що, зазвичай, у Вітменовому тексті означає «включення» голосу самого поета, який вступає у діалог із наратором, а отже, це спосіб графічного маркування «інакшості» репліки. В даному випадку це може означати приналежність події до фабуального, а не фікційного прошарку тексту.

Вітменів текст цілеспрямовано нарощує претензії на сакральність статусу творця поетичного слова, що виходить за межі суто пророчих чи апостольських рольових функцій: «Збільшуючий і належно вживаючий, приходжу Я, І ...сам прибираючи точні виміри Ієгови і відкидаючи їх/ Приймаючи приблизні образи божеств, щоб краще заповнити їх/ собою... Я сам чекаю свого/ часу, щоб бути одним із богів.../ поставши творцем!/ Magnifying and applying come I... myself waiting my/ time to be one of the supremes,/ becoming already a creator!» [6, 73].

Екстатичне ставлення романтиків до мистецтва, яке ними розумілось як «одкровення, осягання надчуттєвим шляхом божественної істини» [2, 63], як, наслідок, привело до майже аксіоматичного твердження: «Поет - пророк. У хвилини одкровення він осягає сигнатуру періоду того часу, в якому він живе, і показує мету, до якої повинно прагнути людство...» [5, 178]. У випадку Вітмена це був тільки початок до формування «нової релігії»: «Я стверджую, що справжня і надійна велич цих Штатів - ось істинна релігія» [6,180]. Тому «творець» «нової релігії» мав бути не тільки досконалим фізично і морально («Божественний я і всередині, і зовні, і роблю святим все, чого я торкаюсь, або що торкнеться мене/ Divine 1 am inside and out,..» [6, 211]), але і його біографія мала бути відповідним чином ревізована.

Ще в юнацькі роки Вітмен виявляв підвищений інтерес до життєписів видатних людей: «Шеллі, як і Берне, цікавий для мене, перш за все, як особистість, та ж найцікавіші для мене не так їх вірші, як їх життя» [7, 52]. За десять років до смерті, Вітмен, відповідаючи на запит міфічного настійливого друга (Answer to an Insisting Friend) і роздумуючи над важливістю біографічних фактів, необхідних для належного розуміння «витоків і зародків «Листя трави» (the go-befores and embryons), згодився згадати історію свого життя. Значущою і знаковою в цьому сенсі і сенсі нашої розвідки є його заувага: «Якщо ви вдоволитесь подробицями, що є просто достовірними з огляду на дати і факти, розказані на мій манер, з властивою мені балакучістю, то осьде вони» [6,691]. Переповідаючи фрагменти свого життя у прозовій збірці «Зразкові дні» (Specimen Days), назва якої е досить промовистою, Вітмен побіжно переглядає роки дитинства і юності, виокремивши найголовніше - враження від проповіді пуританського проповідника Елайї Гікса, що сягнуло рівня одкровення, і зрівнятися з яким за значенням у зрілі роки змогли тільки події Громадянської війни і смерть Авраама Лінкольна. Власне, Вітмен не надто розширює фактуальність, що вже була зафіксована у фікціональному поетичному тексті. За межами згадуваної, а точніше, реконструйованої біографії залишились нещастя, що випали на долю членів родини і безпосередньо торкались Вітмена: божевілля старшого брата Джесса, розумова неповноцінність молодшого, Томаса, злиденне життя сестри, що потребувала постійної опіки і підтримки. Вітмен побіжно, навіть недбало, згадує власну недугу - параліч, що прирік 54-літнього поета на фактичну нерухомість. Посутнім, головним і важливим для нього є неувага читаючої публіка, байдужість громади, яка не зрозуміла і не оцінила його книгу, Біблію нових часів: «Я вважаю, що Листя - найбільш релігійна з існуючих книг, вона сповнена віри, сповнена нею до краю» [8,163].

Створена американцем і для Америки, головна книга Вітмена вибудовувалась як художнє відображення його фізичного і духовного життя, експонуючи його як ідеального творця слова Нового Світу. У невеличкому шкіці, власне поетовому прощанні, «Останні слова Волта Вітмена» (Walt Whitman’s Last), надрукованому в останній рік життя (серпень 1891 p.), Вітмен наголошує: «Задум мого «Листя трави» як зібрання віршів, від першого і до останнього, мав на меті дати повне втілення розуму, пам’яті, знань самого автора, з усім, що його оточує - повного зібрання конкретики сучасності, спостережень, людності, поем минулого, балад, фактів, техніки, війни і миру, політики, Півночі й Півдня, Сходу і Заходу, ніщо не є завеликим чи замалим, показати науку, наскільки можливо, але, перш за все, зобразити Америку і сучасність... хоч тема вірша, байдуже, довгого чи короткого, неодмінно повертається до його Емоцій, навіть Особистості, щоби надати остаточної форми... Тож кожна сторінка моїх поетичних (а чи спроб поетичних) рядків має присмак живої фізичної особи, конкретної даті:, оточення, індивідуальності...» [6, 1345].

Поставлене Поетом надзавдання визначило зміну перспективи огляду життєвої панорами, стимулюючи інтенсивно художній підхід до подій як таких. В одних випадках Волт Вітмен приховує чи заперечує те, що мало місце в його реальному житті (зокрема, вплив на нього Р. В. Емерсона, в чому сам зізнавався на початку поетичного шляху), в інших - «приватизує» деталі і слова, що знаходяться на оберегах його біографії, «автобіографізуючи» їх. Як наслідок формуються складні конфігурації «автор - наратор - ліричний герой», кожна з яких по-різному комбінується і оприявлюється у автобіографічному полі. Метадискурс автобіографічного тексту передбачає прозорість, прокресленість всіх задіяних модальностей. У випадку ж Вітменового тексту сакралізована модальність, сигналами якої є різні форми зв’язку зі Святим Письмом, впливає на витворення особливого онтологічного і аксіологічного виміру поетичного висловлюваняя.

Література:

Виолле К. Малая космогония автобиографических произведений // Известия РАН. - 2004, март-апрель. - Т. 63. - № 2.
Иезуитова Р. В. А. Жуковский // История эстетики: Памятники мировой эстетической мысли. - Т. 4/1. - М., 1969.
Лотман Ю. Поэтика бытового поведения в русской культуре XVIII века // Лотман Ю. М. История и типология русской культуры. - СПб., 2002.
Медарич М. Автобиография/ Автобиографизм // Автоинтерпретация: Сб. статей. - СПб., 1998.
Одоевский В. Из записной книжки // История эстетики.
Walt Whitman. Complete Poetry and Collected Prose. - N. Y., Literary Classics of the United States, Inc., 1982. (Твори Вітмена подаються у нашому перекладі за цим виданням.)
Walt Whitman’s Review. - 1964. - V. 10. - № 3.
Walt Whitman’s Camden Conversations. - V. 1, Boston, 1906.

Л-ра: Мова і культура. – Київ, 2004. – Вип. 7. – Т. 7. – Ч. 1. – С. 225-229.

Біографія

Твори

Критика