Про євангелізацію слова в поезії Волта Вітмена

Тетяна Михед

Рецепція будь-якого тексту неминуче реалізується в системі позатекстових конвенцій, що визначальним чином впливають на механізми його культурної кодифікації. Нова гуманітарна ситуація в Україні, що склалась після завершення доби агресивно-войовничого атеїзму, уможливила і продиктувала необхідність ревізії традиційно канонізованих явищ, постатей, текстів, які історично закріпились на культурному просторі.

Одним із таких художніх феноменів, на мою думку, є творчість Волта Вітмена, що за інерцією розглядається у кількох виразно маркованих площинах:

«Найбільш американський із поетів» [3, 53], «пізнаючи якого, американці пізнають себе» [8, 2];

«Співець демократії», «колективізму, інтернаціоналізму, безкласового вільного суспільства» [9, 21; 12, 6];

«Поет-філософ», який, «по-своєму, засобами мистецтва досліджує людське життя» [10, 60-86; 11, 14]. Тут можливі варіанти: від стихійного матеріалізму до пантеїзму чи «панпсихізму», 19-34; 4, 21-28]. Це найчастіше пояснюється «впливом квакерів і Емерсона», що й «дозволило Вітмену створити власну концепцію бога і людини, тіла і душі, яка виходить за межі трансценденталістських уявлень» [6, 559];

«Поет-пророк» «в дусі романтичної концепції поетичного генія» [5, 83; 10, 70], «апостол демократії, любові і смерті» [6, 568].

Ці чотири більш-менш загальних риси профілю означені самим Поетом: кожну з них можна достатньо переконливо проілюструвати вітменоподібним «каталогом» деталізованих цитацій — уточнень:

...Я приймаю реальність без усяких застережень і запитань.

Матеріалізмом пронизаний я увесь;

...Я приймаю природу такою, яка вона є;

...Я складатиму поеми про матерію, бо вважаю,

що ці поеми найдуховніші,

Я складатиму поеми про своє тіло і смертність,

Бо вважаю, що тільки так можна створити вірші

про мою душу і безсмертя;

...В кожній речі я бачу Бога;

...Я люблю вас і всіх моїх братів на землі;

...Я заспіваю пісню товариськості;

...Все розповім про героїзм, як його розуміють американці;

...пульси Америки крізь глибини чути штатам.

Чую, співає Америка... [1]

Вітменові думки позірно досить банальні і не справляють враження новизни, але й досі не полишають нікого байдужим, провокуючи контраверсійні реакції. їх сукупність на загал витворює інтерпретаційне поле, головним фактором і складовим елементом розбудови якого є Слово. Вагомості і авторитетності, переконливості слова домагався і домігся Вітмен, бачачи себе у ролі пророка Нового Світу і ретельно працюючи протягом життя як над творенням свого образу, так і над словом, що репрезентоване головною, єдиною, власне, книгою, якою стала збірка «Листя трави».

Загальновідомі інтенсіонально шокуючі обставини появи першого видання збірки Вітмена у 1855 р.

Книга, текст якої був власноруч набраний автором, бо це гарантувало анонімність, з’явилась без вказівки його імені. Натомість на фронтиспісі було вміщено знаменитий сьогодні дагеротип В. Вітмена, що виконував подвійну функцію: живописного автографа і власне портрета. Хто ж був цей «Я», кого славословив поет першим рядком «Пісні про себе», імперативно наголо-шуючи: «І що я приймаю, те приймете й ви...» // And what I assume, you shall assume... [1, 27] (бо саме модальність імператива передбачає контекст допоміжного дієслова «shall» у другій особі)? Ім’я ж автора поезій — «Волт Вітмен, космос, син Мангеттену» [1, 210] — з’явиться тільки у 24 фрагменті, це майже середина поеми, що, безперечно, свідчить про інтенсіональну значущість цієї сюжетної колізії. Що ж мало, на думку Вітмена, тримати в напрузі читацьку увагу, не дати читачеві відірватися від

тексту, живлячи його які пласти пам’яті, емоцій, знань мали бути задіяні? Цю функцію мав виконати певний вербальний знак-інтенсіонал: слово, словосполучення, речення.

Тож першою одиницею тексту, з якого почалось просторотворення Вітмена, став заголовок — назва «Листя трави», оригінальна комбінація символічних образів — слів-інтенсіоналів, забарвлених авторською модальністю. Компонент «трава» є слово-символ, активно вживаний у Святому Письмі як метафора недовговічності людського життя, що опозиціонується непорушністю й вічністю Слова Божого. Так, у книзі пророка Ісаї говориться: «And I said, «What shall I cry?» «All men are like grass, And all their glory is like the flowers of the field. The grass withers, and the flowers fall, because the breath of the Lord blows on them. Surely the people are grass. The grass withers and the flowers fall, but the word of our God stands forever» [Isaiah, 40: 6- 8]. Цей образ-інтенсіонал вербально актуалізується парафра- зом 6 фрагмента «Пісні про себе»: «Дитина спитала: «Що є трава?» (What is the grass?), який до всього графічно виділяється в тексті. Спроба відповіді на питання-інтенсіональний сигнал стає одним із перших серед Вітменових знаменитих каталогів, що, включаючи дріб’язково-величне окреме, яким є декодування біблейського «всяке тіло» — це «груди юнаків», «старі люди», «малюки», «материнські коліна», водночас вдається до узагальнення — незнищенності життя, запорукою чого є безкінечне проростання трави. Лексема «трава» закріплюється останнім, 52-м, фрагментом «Пісні про себе», коли ліричний герой, Волт Вітмен, «заповідає себе брудній землі, щоб прорости своєю улюбленою травою...» [1, 86]. Очікуване конотативне поле образу-інтенсіонала суголосить афоризмові з Псалма 102: «As for man, his days are like grass, he flourishes like a flower of the field [Ps., 102:15]». Можна говорити, що образ-інтенсіонал, оперуючи словом, включає підсвідоме у вербалізовані форми свідомості, але при цьому, завдяки введенню додаткового компонента — «листя» (leaves) і нового контексту, формується самобутній, індивідуальний наратив. Поява денотата «листя» дозволяє Вітмену, зберігаючи зв’язок іитенсіонала «трава» з біблейським текстом, продукувати новий, ліричний смисл: замість кожної травинки, що стає «прекрасним... волоссям трави», до «ніжних кучерів», яких «ніжно» торкається Поет. Так, від початку Вітменом закладається певна знакова система, той культурний код, що мали «прочитати» його сучасники.

На мою думку, емоційно-змістовою домінантою художнього світу Вітмена, його поетичною ідеєю було свідоме використання біблейських інтенсіоналів у новому культурологічному контексті, що дозволяло реалізувати авторську модальність — визначально формувати характер рецепції. Цьому, зрозуміло, сприяли ритми Старого Заповіту, що були «емоційною мовою покоління Вітмена» [6, 569], вихованого на протестантській традиції постійного спілкування з біблейським текстом. Саме вони слугували своєрідним камертоном і водночас резонатором поетичного слова Вітмена.

В створюваному художньому просторі Вітмен розставляє видимі знаки — сигнали; це найчастіше заголовки, що, об’єднані біблейським денотатом, витворюють візуалізоване семантичне поле: «Діти Адама», «До розіп’ятого», «Різдвяне вітання», «Молитва Колумба» чи «Останнє моління». Цю ж роль мають виконувати і такі традиційні для християнської мовленнєвої комунікації семіотичні одиниці як Душа, Природа, Любов чи for God’s sake, in the realms of God, under the rule of God, God’s faith, heaven’s light і т. ін. Але за цими, як говорив Вітмен, «видимими формами» завжди ховається «невидима душа», той глибинний, латентний текст — підтекст, що несе новий, принципово відмінний від старого, біблейського, смисл. Для того, щоб виявити денотативно-концептну площину поезій Вітмена, закладену в них авторську інтенцію, необхідним є декодування двох рівнів тексту — біблейського і власне Віт- менового. При їх інтерференції й опозиціонуванні і народжується та містична магія «простого, нового, мудрого й тільки мого Слова», якого прагнув Поет.

Так, вірш «Це я співаю навесні» (These I Singing in Spring) є оригінальним переспівом знаменитої четвертої пісні з «Пісні над піснями». Англійське видання Біблії (Див.: The Holy Bible. New International Version. Colorado Springs, 1984) містить підзаголовок «Lover», що в новітньому українському біблейському тексті трактується як «Краса молодої» (Див.: Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. — М.: Вид. Московського патріархата, 1988). До слова, у російськомовному виданні Біблії (Див.: Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета, канонические. — Минск, Принткорп, 2000) підзаголовок взагалі відсутній. Але саме «для закоханих» — «for lovers» — співає свою пісню Вітмен, надихаючись розкішною образністю «Пісні над піснями».

«...Сад гранатових яблук з плодом досконалим; кипри із нардами, нард і шафран, аїр і кориця з усіма деревами ладану, мірра й алой зо всіма найзапашнішими пахощами» (Пісня над піснями, 4: 13-14) в площині поетичного світу Вітмена постає як;

Ось бузок і соснова гілка,

Ось з моєї кишені трохи моху, [...]

Ось гвоздика і лавра листки, ще і шавлії жменя,

І ось те, що я щойно дістав із води, [...]

І ось це, це коріння аїру буде знаком нашої дружби, [...]

І гілочки клена, і сув’язь апельсинів диких, і каштан,

І порічок гілля, і квіточки сливи,

і кедр ароматний,

Все обгорнув я хмарою щільною душ... [1, 273]

Завдяки образам-інтенсіоналам зберігається висока емоційна домінанта тексту, що конкретизується — оприявлюється у реаліях суто американського світу: бо мох звисав із віргінського дуба у Флориді, а біблейський аїр став звичною, знайомою з дитинства рослиною. «Аїр тут у нас всі добре знають, — писав В. Вітмен до свого британського кореспондента В. М. Россетті. — Його довге пахуче листя можна побачити у долинах поблизу водойм... Листя аїру — велике й міцне, аромат — свіжий, вологий, терпкий; звідси, певно, й походить той потаємний символічний смисл, яким наділено цей образ у моїй книзі» [Цит. за: 5, 97]. Накладання сакрального — біблейського і національного — сучасного смислу сформували образ-символ, «аїр» — «знак дружби», який, до всього, експлікує особистісне із глибин загального.

Серед інших образів-символів вірша варто відзначити «сад — світ» (the garden the world), який перетинає (traverse) поет і «скоро виходить за ворота» (soon I pass the gates) [1, 272]. Сим вол «саду — світу» є одним із найбільш частих і знакових як у Святому Письмі (від Едемського до Гетсиманського саду), так і в мистецтві, що експлуатує його глибинно-метафоричні смисли. Не деталізуючи, зауважу, що «сад» з «Пісні над піснями» («...замкнений сад — сестра моя наречена», 4: 12) — тільки першообраз, від якого відштовхується Вітмен. Подібної ж трансформації зазнає і наступна метафора — «джерело запечатане», яка викликала до життя образ ставка. Його берегом спершу йде Поет, потім пірнає у нього і дістає корінь аїру, символ дружби, найголовніший для нього здобуток: «те, що дістав із води біля краю ставка, це я зберіг, // Я ним обдарую тих лишень, хто здатен любити, як я» [1, 273]. Так садово-флористична біблейська символіка набуває нового змістовного наповнення в образній системі Вітмена, ілюструючи розімкненість і відкритість новоствореного поетичного універсуму.

Біблейська інтенсіональність маніфестована самим субстратом Вітменового думання і писання. В його тканину органічно вплетені притчові парафрази, про що свідчать тексти майже всіх пісень, зосібна ж поема «Сплячі» й вірші з циклу «Шепіт божественної смерті». Кожен з них — своєрідна притча-мініатюра, що має підґрунтям біблейський образ чи слово. Так, вірш «Тихий наполегливий павук» (A Noiseless Patient Spider) опозиціонує образу павука з книги Йова, де він намарне тче свою павутину, як намарні надії безбожного на Бога: «бо його сподівання — як те павутиння, і як дім павуків, його певність» (Йов, 8: 14). Там, де біблейський пророк бачить відчай і безнадію, Вітмен знаходить віру в устремління душі, що «серед безмежних океанів простору,// Безупинно розмірковує, ризикує, шукає сфер, щоби єднати їх, // Допоки мосту потрібного не зведе...» І за надихаючий приклад має правити саме павук, «що розмічає, як скористатись вільним простором довкола, // І нитку за ниткою, із себе тягнучи невтомно», чіпляє їх одна за одну [1, 564]. Оптимістична віра Вітмена в можливості людини, заснована на засвоєних з юності протестантських постулатах всеперемагаючого працелюбства і наполегливості, обумовила трансформацію усталеного біблейського символу, надавши йому принципово нового смислового звучання.

Про стабільність і узвичаєність такого смислового прийому в утилізації біблейської словесної образності свідчить вірш «Перестановки» (Reversals). Перший рядок є майже дослівним цитуванням відомого євангельського афоризму: «І багато хто з перших останніми стануть, а останні — першими» (But many who are first will be last, and many who are last will be first. - Mt, 19: 30). В інтерпретації Вітмена це: «Let that which stood in front go behind, // Let that which was behind advance to the front...» [1, 484].

Ця «перестановка»-зміна є своєрідною пресупозицією, що, згідно притаманній Вітмену манері «оберненого», «зворотного» трактування сакрального слова, готує очікування певної авторської інтенції: «Хай фанатики, юродиві, нечисті скажуть нове слово, // Хай старе слово зажде, // Хай мужчина шукає насолоду будь-де, та не в собі, // Хай жінка щастя шукає будь-де, та не в собі» [1, 484]. Це «нове» слово, яке мають повне право сказати убогі і знехтувані, слово самого Вітмена, свідомого маргінала, що готував свою книгу як Біблію нових часів (тому й була вона спершу анонімною), а себе бачив щонайменше у ролі нового пророка. Тут ми маємо випадок, який, на думку Ю. Лотмана, характерний для доби романтизму, коли «вірші почали зливатись у ліричні цикли, а біографічна легенда стала невід’ємною умовою сприйняття того чи іншого тексту як художнього [...] Легенда ця виявилась потужним фактором, що регулював і реальну поведінку поета, і сприйняття аудиторією як самої цієї поведінки, так і творів письменників» [7, 253]. Принагідно зазначу, що й Вітмен свою «художню біографію», викладену в прозі останніх десятиліть життя (1870-1880-ті роки), «компонував» за схемою життя Сина Божого.

Про інтенсіональність біблейського задуму свідчить, зокрема, поема «Salut au Monde!» Привітання світові (4. Цар., 4: 29; Рим., 16: 22; 3. Іоанн., 15), церквам Христовим (Рим., 16: 16; 1 Кор., 16: 10), всім людям (3. Іоанн., 15) є виразно означеним біблейським інтертекстом. Цей сакральний географічно- етнографічний космізм зберігає Вітмен, але смисловим осердям текстуального простору стає графічно марковане дослівне цитування відомих слів Христа дорогою на Голгофу: «не ридайте за Мною» (Do not weep for me. - Luke, 23: 8). Російський переклад цієї строфи з вірша Вітмена — «не надо меня оплакивать» [9, 126] — не відповідає тексту Святого Письма: «не плачьте обо мне».

До речі, ця розбіжність є показовою для існуючої практики перекладів Вітмена, які, згідно традиції, мали секуляризований характер. Повністю елімінувати вплетений в поетичну тканину християнський субстрант було неможливо, але можна було назвати вірш, наприклад, «Меценатам» (пер. М. Тупайла) [2, 118],

Повертаючись до поеми «Salut au Monde!», зазначу, що слова Христа поет свавільно вкладає в уста Гермеса, який, як і Христос, «помирає, любимий всіма, // І каже народові: «Не ридайте за мною, // Це не моя країна, я жив вигнанцем з рідної землі, // і тепер я туди повертаюсь, // Я вертаюсь у сфери небесні, куди кожен відійде в свій час» [1, 291]. Слова Христа, мовлені Гермесом, язичницьким богом, і в цьому провокативному контексті залишаються посланням бога, продуцентом політеїстичного джерела. Не випадково шостий фрагмент поеми містить каталогізацію древніх і нових богів: Христос, Геркулес, Вакх, Неф, Гермес. Вони — рівнозначимі, рівновеликі для Поета, адже віротерпимості і шанобливості до інших релігій вчили квакери, в колі яких виростав і формувався Волт Вітмен. Втім, саме інтенсіональний підтекст, що базується на архетипних образах і оприявлюється в їх примхливій контамінації, увиразнює авторський задум. Адже не менш владним, долученим до світу богів, постає сам Поет, який володіє словом, що експлікує його духовну ауру і послання народам. Поет уже в новій іпостасі споглядає «всі звання, кольори шкіри, варварство, цивілізації», «нікого не цураючись», «вітає всіх, хто живе на землі»: «Я всюди шукав рівних і люблячих, і знайшов їх у чеканні мене, // Я думаю, божественна гармонія зрівняла мене з ними» [1, 229].

Ще відвертіше про свою божественну сутність, як еманацію всіх проявів божества, говорить поет у вірші «Оспівую божественний квадрат» (Chanting the Square Déifie). Цей символічний квадрат, за концепцією Вітмена, уформовую гь три характерні іпостасі божеств, кожну з яких він знаходить і в собі, почуваючись тотожним їм. Перша — «це непоступливість, безжалісність у виконанні справедливих вироків, тож в цьому сенсі Я — Ієгова, Я — старий Брахма і Сатурн — це теж Я» [1, 559]. Друга іпостась, реалізована у «лагідному втішанні», милосерді, «ніжному доторку Христа», погляді Гермеса і обличчі Геркулеса, робить поета «богом бадьорої надії»[1, 560]. Третя складова — це «невдоволепий і бунтівний», «друг злочинців і брат всіх рабів», Сатана. Завершує ж квадрат, надаючи йому досконалої повноти і цілісності, Дух Святий (Santa Spirita), який «пахне лише мені властивим запахом» і «включає все життя на землі, Бога, Спасителя і Сатану» [1, 560]. В останніх рядках вірша Вітмен вдається до висновуючої концентрованої аналогії, що поєднує — синтезує ізоморфні теологічні явища: «Це — Я, всезагальна душа, я — найвладніша, і я дихаю моїм диханням і в оцих піснях» [1, 561].

Ця еклектична комбінація релігійних символів, поєднаних за видимою культурно-етичною аналогією, сприяла увиразненню ліричного, а водночас і суб’єктивістсько-психологічного субстрату. Підсилений енергією інтенсіонала, авторська намір в такий спосіб вивершує формування і досягнення невербалізованої мети — максимального комунікативного впливу поетичного слова, прообразом, взірцем і орієнтиром якого слугує євангельський текст. Вітмена надихає і спрямовує надзавдання, про що він говорить у заключній строфі поеми «Salut au Monde!»: «До вас усіх, в ім’я Америки, // Я високо піднімаю руку, подаю знак, // Щоб видно було звідусіль, // З усіх поселень і жител людей» [1, 297].

Підводячи підсумок, слід зазначити, що євангелізація слова дозволяє поетові концентрувати найбільш концептуально вагомі ідейно-тематичні блоки, оприявити універсальні символи мислячого і діючого людства. Використання базових, домінантних слів-символів із збереженням могутнього біблейського семантичного поля створює ефект виразного конотаційного зсуву. Саме це, за умов збереження традиційно стабільного денотата, стало основою формування нового авторського міфу, в якому визначально домінантним є образ «всезагальної душі» — тотожника і аналога космічного «Я» Вітмена.

На мій погляд, врахування означеного компонента поезій Волта Вітмена дозволить вирішити і суто прагматичні питання, зокрема, утвердження нових засад перекладацької практики, що брали б до уваги і відтворення інтертекстуальних площин. Я далека від думки про необхідність акцентно християнізувати (чи євангелізувати) поезію Вітмена. Видається, що в сучасній репрезентації вона виглядає аж занадто масштабно, дійсно «обіймаючи всі релігії і всю людськість». Йдеться радше про відсутність чи недостатню присутність важливого, якщо не визначального, субстрату в сучасних перекладах Вітмена. Через це його поезія виглядає відірваною від того ґрунту, на якому вона зросла, вирваною з того культурно-історичного і національного контексту, що був животворчим джерелом Вітменового поетичного світу. Існуюча практика перекладів до певної міри суперечить і словам самого Поета, який твердив: «Неможливо розглядати жодну велику поему, жоден твір літератури чи мистецтва, старий чи новий, якщо не брати до уваги вагомість, перш за все, доби, політики (чи її відсутності) і мети автора, видимі форми і невидиму душу, а також життєві обставини, з яких народжується і якими формується твір...» [1, 1249].

Література:

Whitman W. Complete Poetry and Collected Prose. — New York, 1982. Поезії Вітмена даються в нашому перекладі за цим виданням.
Уїтмен У. Листя трави. — K., 1969.
Allen G.W. Waldo Emerson. — New York, 1981.
Asselineau R. The Evolution of Walt Whitman. The Creation of a Book. — Cambridge, Mass., 1962.
Венедиктова Т. Поэзия Уолта Уитмена. — М., 1982.
Кэнби Г. С. Уолт Уитмен // Литературная история США. — М., 1977. - Т.1.
Лотман Ю. М. История и типология русской культуры. — СПб., 2002.
Marki I. The Trial of the Poet. — New York, 1976.
Мендельсон М. Столетие великой книги // Уитмен Уолт. Листья травы. — М., 1955. — С. 19-34.
Павличко С. Зарубіжна література. Дослідження та критичні статті. — K., 2001.
Фисенко Т. О философских основах поэзии У. Уитмена // Вестник Московского государственного университета. — 1979. — Сер. 9. — № 5.
Чуковский К. Уолт Уитмен // Уитмен Уолт. Листья травы. - М., 1955. - С. 3-18.