Минуле допоможе зрозуміти сучасне
В. Шикан
«Кожному — своє». Цей похмурий афоризм величезними залізними літерами навис над ворітьми концтабору Бухенвальд.
Табір оточено двома рядами колючого дроту під високою напругою. З сторожових веж мовчазно дивляться на в’язнів стволи кулеметів. По бараках нишпорять есесівські молодчики з вівчарками. А окрай центрального майдану вперся в низьке похмуре небо димар крематорію — діючий символ фашистської сваволі.
Яка незламна воля потрібна для того, щоб за цих страхітливих умов почати організовану боротьбу! Але рух Опору почався і тут, у центральній фашистській катівні.
Незабутнім подіям цього руху, який закінчився переможним збройним повстанням, присвятив свій новий твір «Голий серед вовків» німецький письменник Бруно Апітц.
Роман охоплює невеликий відрізок часу — лише один місяць, березень 1945 року. «Своєю книгою, — писав Бруно Апітц, — я хотів не тільки зворушити читача. Я хочу, щоб минуле допомогло йому зрозуміти обов’язок сучасного. Адже фашизм не вмер. Коли ми кажемо про це, ми застерігаємо людство від загрози концтаборів і атомної війни. Ми можемо багато чого зробити проти цієї загрози, коли всі, як один, згуртуємось і будемо зміцнювати й захищати нашу республіку».
В концтаборі існують два протилежні полюси: на одному — п’ятдесят тисяч в’язнів мало не з усіх країн Європи — поляків, росіян, голландців, євреїв, українців, французів, яких об’єднують спільна доля, ненависть до фашизму та прагнення свободи; на другому — кількасот есесівців. Наближається безславна поразка гітлерівської Німеччини, і з кожним днем співвідношення сил між цими двома полюсами змінюється.
У Бухенвальді діє підпільна організація ІТК — Інтернаціональний табірний комітет, що готує збройне повстання в’язнів. І ось раптом трапляється несподіване: один поляк проносить в чемодані до Бухенвальду трирічного хлопчика, який народився в іншому таборі — Освенцимі. Народився в таборі смерті!
Гітлерівці напали на слід дитини, розпочинається запекла боротьба між в’язнями й табірною охороною за життя хлопчика. ІТК приймає рішення: хлопчика треба відправити з табору, бо його присутність загрожує викриттям усій організації. В останній момент інструктор груп Опору Гефель порушує наказ: він не наважується послати маля на вірну загибель. Невдовзі есесівці кидають у бункер Гефеля та поляка Кропінського, який брав участь у переховуванні дитини, але був непричетний до підпільної організації.
Жахлива доля Гефеля і Кропінського — найдраматичніша лінія роману, в її змалюванні письменник показав себе зрілим майстром психологічного аналізу. Потяглися незліченні дні катувань. Нестерпні тортури доводять Гефеля до повної знемоги, йому стає ясно, що один він далі боротися не може. І ось приходить рятівне рішення: Гефель розповідає Кропінському все, що йому відомо про Інтернаціональний табірний комітет.
Неможливо без хвилювання читати ці зворушливі рядки. Для Кропінського страждання набирають високого сенсу, і він з радістю бере на себе величезну відповідальність за долю підпільної організації, за долю — він тепер це розуміє — всіх в’язнів концтабору – і ось Гефель вже не самотній, він здобув перемогу над самим собою. В холодний бункер, відгороджений від табору товстелезними мурами, в страшну цементну труну, де на самоті простились з життям сотні приречених, вселяється великий і незламний дух колективу.
У живих образах антифашистів письменник втілює високу ідею інтернаціональної солідарності в боротьбі проти фашизму. В романі важко виділити головного героя. Ця особливість надає твору виразного епічного звучання. Письменник майстерно малює синтетичний образ інтернаціонального героя, — людей простих, щирих і мужніх. Це суворий, але глибоко людяний Герберт Бохов — керівник ІТК, військовополонений Леонід Богорський, в якому уживаються палкий мрійник і людина залізного самовладання; відчайдушно сміливий Руді Піппіг, що постійно вимагає для себе найнебезпечніших завдань від ІТК, горить прагненням самопожертви, і коли, нарешті, час для цього настає, без вагань віддає своє життя; запальний поляк Пщібула, який рветься до зброї, не чекаючи слушного моменту. Аби стримати цю недосить досвідчену, але таку безпосередню і самовіддану людину товаришам доводиться докласти чимало зусиль.
Поруч з цими світлими образами письменник гострим різцем вирізьблює типи недолюдків з «вищої раси» — самодура Рейнебота; обачливого «дипломата» Шваля, який, відчуваючи неминучий кінець рейху, намагається напнути на себе машкару «гуманного солдата»; жалюгідного мерзотника Клюттіга.
Роман завершується картиною перемоги повсталих в’язнів. Життя тисяч людей, над якими нависла загроза звірячого винищення, врятоване. Над ворітьми, через які шугають у безвість останні автомашини з гітлерівцями, як і раніше, нависає зловісний напис, але історія сповнила його новим змістом. Кожному — своє!
Л-ра: Всесвіт. – 1961. – № 6. – С. 147-148.
Твори
Критика
