Модель освоєння світу в романі Аскольда Мельничука «Що сказано»: від Просвітництва до постмодернізму
Юлія Ткачук
З двох романів Аскольда Мельничука, мабуть, перший — «Що сказано» — є більш дотичним до традиції американського Просвітництва, незважаючи на те, що текст представляє різноманітне трактування теоретичної думки США XVIII ст.: від наслідування моделі на рівні текстової композиції до полярного розходження з нею на рівні ідейного забарвлення. Історія українських емігрантів відтворює долю родини Забобонів від їхнього життя в українському селі Роздоріжжі на початку XX ст. через численні випробування на шляху, який приводить їх до Америки. Нарація розгортається одночасно з тим, як персонажі освоюють світ, конструюють власне «я». І навіть вкраплення епізодів міфічного минулого (непрямого контексту історії українських земель) теж служить становленню ідентичності героїв. Мета цієї статті — дослідити, наскільки роман дотримується фундаментальної традиції і до якої міри переосмислює її у контексті постмодернізму, як текст на художньому полі інтегрує раціональні течії американської дійсності та емоційно-безладні струмені українського менталітету.
Зенон Забобон, освічений, начитаний інтелектуал, який виступає носієм раціонального, відмовляється від роботи у Британському музеї заради традиційного життя у рідному місті. Зважаючи на те, що композиційно згаданий епізод є першим та носить назву «Жінка — це майбутнє», яка в контексті прочитується іронічно, можна твердити, що вибір незнання задає тон усій оповіді. Світ книг та мудрості відкидається заради світу усталеності та самоствердження. Справді, навіщо марнувати час та зусилля на пошуки мистецької істини, коли можна цілком пристойно проводити свої дні, навчаючи неосвічену жінку співати та грати на піаніно примітивну мелодію? Розвиток зазнає поразки від буденної застиглості. Більше того, просвітницький конфлікт ratio та emotio, розуму і пристрасті, у тексті зводиться до конфлікту ratio та instinctus, розуму й інстинктів, первісних потреб. Саме у такий спосіб можна потрактувати долю Стефана — другого брата Забобона. Почавши писати історію світу, точніше, продовжуючи ткати розпочате його предками полотно національного наративу у межах світового, він врешті зводить усе писання і тлумачення до сексу, неймовірно захопившись задоволенням потреб тілесних, а не духовних. «In his unfinished history of the world, Stefan wrote that all wars, beginning with the battle of Troy, were about fucking». Пізнання навколишнього світу та різних культур, Стефан «завершує» пізнанням жіночого тіла та завойовуванням просторів ліжка чергової коханки, а точніше — сам стає об’єктом, якого поневолюють. Незадоволеність власними сексуальними «звершеннями» заливається алкоголем, і світ модерної Європи перетворюється із захопливо прекрасного на винятково розпусний. Втрачений сенс, який знаходиться десь посередині, призводить до збайдужіння щодо будь-якого знання про світ та про себе. Історія не пишеться, вона припиняється через самоусунення автора.
І, можливо, сконструйований текстом конфлікт не сприймався б так гостро, якби не пряма аналогія долі родини і долі нації. Зенон та Стефан уособлюють український національний характер. На це прямо вказує оповідь, виводячи їхній родовід від могутнього князя Тура, а безпосередніми предками називає Кирила та Мефодія — слов’янських просвітителів та носіїв знання, писемності, культури. Таким чином, метафоричність образів братів Забобонів розшифровується просто: освічений активний українець поступився пасивному обивателю, полишивши хід національної історії на самоплив. Така думка проводиться через весь роман, і простежити її можна крізь призму традиції американського Просвітництва і постмодерного її потрактування.
Для докладного аналізу візьмемо чітко окреслений відрізок нарації — період, коли українські емігранти пливуть на кораблі до Америки, та перше знайомство з країною, освоєння нового простору. Власне, цей момент також є «просвітницьким» і відображає американську культурну спадщину, яку несе у собі текст, попри те, що події, зображені в ньому, здається, не мають прямого стосунку до XVIII ст., а конструйований український простір ще не перемішується з американським у добре відомому плавильному тиглі. Почнемо з аналізу очевидних зв’язків. Оповідь про те, як родина Забобонів-Ворогів прямує до Америки і влаштовується на новому місці — це іронічне відтворення шляху американських поселенців доби Просвітництва. Нарація композиційно вибудовується у такий спосіб, що герої-діаспоряни у здобутті власного простору і віднайденні свого місця в ньому наслідують просвітницьку схему ретельного знайомства з просторами Нової Англії. Важливо зазначити, що про однаковий алгоритм можна говорити лише на композиційному рівні, змістове наповнення натомість відходить від традиції, і на відмінностях буде зосереджено окрему увагу.
Освоєння простору як фактичної території відбувається за старою пуританською схемою: довга подорож — прибуття — перші враження і спостереження — рефлексія і витворення власного розуміння оточення та навколишнього порядку — віднайдення себе на новому місці, тобто осягнення нового простору. Герої роману «Що сказано» плинуть на кораблі у далеку Америку, сповнені надій і сподівань. Причому подорож у тексті не тільки виконує функцію фізичного наближення до іншого простору, а й надає час і місце для психологічного наближення, розриваючи прямолінійний час оповіді і вміщуючи у нього топос, заповнений осмисленням і аналізом.
Після усіх трагедій, невизначеності та бездомності мандрівники-переселенці очікують від нової землі, нового світу чогось досить конкретного і логічного. А саме: США уявляються як чудесний сад, де кожна особистість є вільною і щасливою, де закони вищого порядку, держава, захищають людину і справедливо вирішують поточні проблеми, де все впорядковано і розумно. Принаймні, так представляли Сполучені Штати Забобонам посланці-інструктори у таборі для переміщених осіб. Мимоволі виринає думка про те, що подібна репрезентація невідомих земель є характерною для американської традиції в цілому. Ще Джон Сміт писав про незаймані ліси, природні багатства та диваків-аборигенів у листах до жителів Англії.
Проте у часопросторі аналізованого роману маємо суттєву відмінність між запозиченими уявленнями про невідоме часів ранньої американської історії та зображуваних років XX ст. У листів до Британії чи описів Нового Світу здебільшого був автор (Джон Сміт, Вільям Бредфорд, Коттон Мезер, Джонатан Едвардс, Гектор Сент-Джон де Кревекер та ін.), який відкрито обстоював чітку позицію щодо Америки, негативну чи позитивну, даючи простір для з’ясування деталей чи суперечки. Забобони ж нахапалися різноманітних чуток та відомостей невідомо від кого — текст не концентрує увагу читача на джерелах інформації. Натомість пасажири корабля постають огорнутими у туман чужих вражень. їм було представлено збірний привабливий образ далеких земель, власне, подано готовий набір неїхніх думок, які було абсорбовано і прийнято за власні. Особливо яскраво це проявляється в образі Аркадія — він знаходить виправдання будь-яким закидам чи переживанням стосовно майбутнього життя в іншій країні так, наче достеменно знає усі його особливості. Це він кричить на стару жінку, яка пророчить прокляття тим, хто відірвався від рідної землі, від свого коріння. «Duma Baba! Precisely the type of hot tip I won’t miss not getting in America. Americans, thanks God are sane». На кораблі Аркадій виступає не лише главою родини, захисником і лідером, а й свого роду просвітителем, котрий знаходить розраду для Ластівки та Наталки, ділячись відомостями, які отримує в результаті спілкування з іншими чоловіками. І саме тут ми бачимо діаметральну протилежність просвітницькій традиції на рівні змісту. Людина у Просвітництві сама мала осягати зовнішній світ, складати власні враження та формувати власні судження, а не керуватися чужими. Більше того, будь-яку ідею слід було перевірити на власному досвіді, перш ніж прийняти за істинну.
Проблема чистих особистих вражень, відчуттів і спостережень розвинулась далі у трансценденталізмі. Емерсон, Торо, а особливо Фуллер обстоювали важливість сприймання світу без використання готових pre-conceptions (перед-суджень). Так, у «Волдені» головному героєві потрібно було провести у лісі п’ять років для того, щоб зрозуміти природу і себе. Героїня роману Маргарет Фуллер «Літо на озерах» навмисне вирушає в подорож по Великих озерах, щоб скласти власний щоденник, власний опис побаченого світу. Вона навмисно намагається не бачити, наприклад, водоспад таким, як про нього писали інші дослідники, а вловити власні враження від природного феномена.
У тексті Мельничука маємо зворотну ситуацію, загострену постмодерною присутністю несправжнього та переорієнтації системи цінностей. Так, мотивуючи цитоване місце твердження, Аркадій додає: «They have technology». Роман, застосовуючи художній прийом іронії, представляє абсурдну ситуацію, коли не тільки непевне уявлення приймається як правдиве, а й далі логічний ланцюг вибудовує ім'я ірраціонально. Більше того, примарні тези нав'язуються іншим під виглядом «розумного» пояснення, поширюючи фальшиві, несправжні концепції. Наприклад, Ластівка свято переконана у тому, що її чоловік розуміється на всьому, що відбувається. «Не fathomed the world’s mcciianism like a watchmaker a timepiece», — вважає вона. Саме від Аркадія Слава навчилася того, що гроші управляють світом, а потім трансформувала цю думку, вважаючи, що лише багатих святий Петро впустить до раю. Тут уже маємо більшу подібність змісту епізоду не до просвітників, а радше до постмодерністів. Текст, за змістом та іронічним модусом, більшою мірою перегукується із «В кінці механічного віку» Дональда Бартельма і його іронічною тезою про те, що Божа милість — це електрика.
Іншим аспектом цього епізоду є те, що при заміні своїх ідей чужими вага власне окремої особистості знецінюється. Просвітники ж вважали людину, «індивідуалізм — ключовою цінністю». Кант у своєму нарисі «Що таке Просвітництво» наполягає на важливості знання, а особливо самознання: його тези: «...наважся знати! Май сміливість використовувати власне розуміння...» — можна вважати девізом Просвітництва. Правило «всі так вважають, тому я теж приєднаюся до загальної думки» відходить у протилежний бік від просвітницької концепції self-reliance: важливість індивідуума применшується, а байдужість загалу спричиняє відчуження окремої особистості та порушення комунікації. Протягом усієї подорожі Наталка, Слава та Стефан переживають самотність. Вони відірвані від звичного життя і посаджені в обмежений простір, де лише вибраним дано щось розуміти і будувати плани на майбутнє. Так, Стефан відмовляється поспілкуватися із хворим священиком, хоча розуміє, що міг би допомогти йому, розказавши про власного батька. Наталці геть байдуже до того, в яке місто вони приїдуть. Вона просто не уявляє світу іншого, аніж її рідне Роздоріжжя. Годі навіть сподіватися на конструктивні витвори уяви жінки: Наталка не навчена думати, аналізувати, створювати образи та висловлювати гіпотези. Знання її могли б уміститися на кількох полицях з книжками, які належали Зенону, якби вона і тих не спалила. Герої самоусуваються з поля розгортання історії, займають пасивну позицію віддалених спостерігачів підсвідомо обороняючи власну патріархальну позицію. Можна припустити, що так ілюструється відмінність українського «моя хата скраю» від американського «я володар цього світу».
Ця тема розкривається принаймні ще в одному епізоді. Стефан роздумує про Америку, землю пуританського Бога, і зауважує: «Life would be less violent. There would be no land mines or bombs. But they would bring with them the attitudes of people accustomed to defeat. ...Freedom was nearly as threatening as its opposite». Знову спостерігаємо протиставлення, причому дворівневе. По-перше, це опозиція просвітницького уявлення про те, що людина «наділена надзвичайними здатностями перетворювати світ і використовувати природу задля власного блага», а відповідно є вищим створінням, переможцем над світом природи, і образів емігрантів-невдах, яким важко «витягти зсередини» самих себе почуття власної гідності, не кажучи вже про якісь перемога. Людина кінця XX ст. втрачає впевненість у собі, віру в абсолюти, однозначність істини. На зміну чітким відповідям, які мали просвітителі, а згодом позитивісти, приходять запитання, релятивізм і заперечення з боку екзистенціалістів та постмодерністів. І текст чудово демонструє цю зміну філософсько-світоглядної системи.
На другому рівні міститься протиставлення національних образів, а саме впевненого індивідуаліста американця і обтяженого комплексом меншовартості українця. Текст роману прямо артикулює цю відмінність, надаючи їй статусу наперед заданої. Справді, українцеві, побитому війнами та неволею, важко буде вчитися відповідати за себе і приймати власні рішення. «They would have to be catious, learn slowly, learn silence», — підсумовує, точніше передбачає, Стефан. Як бачимо, національний контекст, питання національного самоокреслення також залишаються присутніми у романі.
Тобто аналіз самої лише подорожі дає підстави говорити, що нарація на композиційному рівні чітко наслідує перший крок просвітницької моделі і водночас наповнює її новим постмодерністським та мультикультурним сенсом.
Розглянемо другий етап парадигми освоєння світу, а саме — прибуття до Америки і знайомство з навколишнім світом, яке можна загалом окреслити як відкриття Америки. І тут зв’язки з Просвітництвом також достатньо глибокі. Родина Забобонів-Ворогів опиняється у Нью-Джерсі і роздивляється навколо. Вони освоюють світ, намагаючись зробити його своїм, знайомим і підвладним. Чи не тими ж завданнями переймались і американці просвітницьких часів? Адже саме Просвітництво по-справжньому відкривало Америку. «Переживши релігійні баталії і пройшовши через боротьбу за територію з дикою природою та істотами, які були її частиною, просвітителі нарешті зітхнули з полегшенням і озирнулись навкруги, подивились на той простір, який вдалося зайняти». І саме дослідженням Нового Світу приділялась їхня основна увага. Згадаймо репрезентативний документ тої епохи — «Нотатки про штат Віргінія» Томаса Джефферсона, написані у 1781 p. І подібних письмових свідчень пошукових інтересів американців-просвітителів знайдемо чимало. Причому слід брати до уваги просвітницьку ідею про «нерозривний зв’язок людини з природою і розуміння людини як активної тварини, наділеної розумом і духом, а також особливою здатністю використовувати оточення задля більшого комфорту і щастя». Людина могла повністю зрозуміти себе тільки тоді, коли була здатна вільно оперувати світом, складовою частиною якого була й сама.
Знову ж таки, як і на першому етапі, композиція нарації чітко розвивається відповідно до просвітницької схеми. Практичне освоєння світу починається із віднайдення джерела прибутку, тобто роботи, яка мусить приносити гроші для забезпечення сім’ї. Не дивно, що перші враження від нового світу починаються саме з опису того, хто куди влаштувався на роботу. Перші спроби були невдалими. Ластівка, ідучи прибирати чужі квартири, перелякалася розбишак у метро, і Аркадій вирішив, що сам зароблятиме на утримання родини. Оскільки надовго затриматись на одному місці йому спершу не вдавалося, то замість опису природних чи бодай урбаністичних ландшафтів текст представляє перелік робіт, які виконував Аркадій, зовсім оминаючи змалювання простору. Цікавим є те, що відразу ж наштовхуємося на постмодерністський момент: знайомство з культурою Сполучених Штатів починається з перегляду фільму «Кінг Конг». З одного боку — це тонка іронія, а з другого — констатація того, що герої з першого ж кроку поринають у маскультуру голлівудського виробництва. Комізм ситуації підкреслюється тим, що Наталка захропіла у кульмінаційний момент фільму — квазімистецтво виявилось нездатним хоч трохи її зачепити. Більше того, маючи силу першого враження, образ Кінг Конга з часом зливається у Ластівки з образом прадавнього князя Тура — володаря українських земель. У такий спосіб текст унаочнює підміну цінностей: потужна, справжня культурна спадщина замінюється штучним, фальшивим, чужим конструктом. Тобто постмодерність знову втрутилася у простір традиції.
Наступний елемент аналізу — віра. Як відомо, американські пуритани освоювали світ духовно, просвітителі ж робили це практично. Так, символічною інституцією американського Просвітництва була не церква, не коледж, а натомість «Американська філософська спілка Філадельфії для просування корисних знань», заснована Бенджаміном Франкліном у 1769 р. Члени товариства досліджували, збирали й удосконалювали методи досягнення загального блага і розвитку науки і мистецтва. Тобто зусилля спільноти були спрямовані на те, щоб змінити життя на краще. Досліджуваний роман теж слідує просвітницькій традиції. По-перше, Аркадій розуміє віру і служіння Богу як речі суто індивідуальні: «Не believed in God, not in priests». Можливо, такі переконання його як голови родини спричинили те, що Вороги не приділяли достатньо уваги релігійному обряду. Можливо, давалися взнаки глибинні вірування в поганських святих — Тура, Ольгу, Аскольда-літописця. Натомість церква стала для Забобонів-Ворогів радше інституцією, а не місцем духовного спілкування з Богом. У церкві збиралася українська громада, у церкву Слава-Ластівка ходила, щоб поспілкуватися та зайняти себе суспільно-корисною роботою. Вона втекла від страхів не у віру, а в обов’язки. «... she began going to St. George’s Church on St. Mark’s Place. There she volunteered to work with several women’s groups to raising money for the old country. They held raffles, bake sales, bazaars. The same people came to the events over and over. It was surprisingly easy to live in America without ever meeting Americans». Знову бачимо накладання нібито американського поняття про особистий безпосередній контакт людини з Богом з темою українського національного збереження. Важко сказати достеменно, яке рішення інтерпретації пропонує текст: подолання українцями гіпертрофованої обрядовості православної церкви, звернення до американської, більш вільної моделі служіння Богу чи часткове злиття уявлення про ідеального, недосяжного Господа з далекою батьківщиною. Адже пізніше переконаємось, що українська спадщина стане предметом ритуальних служінь та обрядів. Співання гімну України стане для родини Забобонів заміною вечірньої молитви. Тобто на перший погляд прозора лінія просвітницької традиції ускладнилась багатозначністю питань національної ідентичності та постмодернізму.
Ще однією спадщиною Просвітництва, яку знаходимо у тексті, є сприйняття Америки, складеність її образу з різноманітних проекцій ідеального суспільства. Ще із XVII ст. Америка була великим експериментом для європейської громади тих часів. Америка доби Просвітництва постає як образ, складений з рефлексій американців над своїм досвідом, і з європейської проекції надій і сподівань.
І саме таким постає сучасний американський світ у тексті Мельничука — складеним із вимріяних бажань упорядкованості іммігрантів і атмосфери їхнього самоосмислення, саморефлексії та спроб зрозуміти навколишнє. Подібно до просвітницького намагання класифікувати і розкласти по рівнях усі види створінь, кожен новоприбулий на американську землю пробує віднайти й власну нішу у суспільній системі відповідно до того, якими особливостями й характеристиками він/вона наділені. Ключовим рушієм діяльності діаспорянина знову ж таки, так по-просвітницьки сформульована, залишається практична проблема: як вижити і влаштувати, упорядкувати побут, досягти певного комфорту. Так, родина Забобонів переїжджає з одного міста в інше, шукаючи кращих умов життя. І, можливо, для цього треба зректися звичаїв, привезених з українського минулого, замінити звичку готувати багато смачної їжі «перекускою» у фаст-фуді, замість активної громадської діяльності піти вантажником на завод або прибиральницею в ресторан, забути про тихі вечори на природі і бігання босоніж по траві й задовольнятися фільмами по телевізору і повсюдними «бетонними» краєвидами.
Після влаштування Забобонів у передмісті Нью-Джерсі вперше зустрічаємо у тексті опис місцевості. «The garbage heaped high. And flowered. The Garden State». Метафора смітника на місці райського саду — адже саме така метафора закріпилася за Нью-Джерсі — вказує на розвінчання традиційного міфу про Америку як обітовану землю. Це також і свідчення провалу «західного» проекту американців: пустелю вдалося перетворити не на трояндовий сад, а лише на звалище непотребу. Далі постмодерна іронія знівелювала докладність і послідовність опису зафіксованого пейзажу. Більше того, наголос на корисних копалинах і економічній привабливості регіону наштовхує на думку про відмінну від просвітницької мету такого опису. Очевидним стає те, що українці приїхали у «готовий до споживання» світ, вони прагнуть скористатися кимось збудованим раєм задля комфорту власної буденності. Просвітителі освоювали світ, щоб змінити його на краще. Забобони ж готові, навпаки, прилаштувати свої мрії, прагнення до реальності, до даного їм світу. Так, Слава-Ластівка замість того, щоб продовжувати грати на піаніно, слухає Шопена по радіо: економічно доцільніше використовувати техніку, ніж витрачати час і гроші на навчання музиці. «Here everyone gets his own orchestra, Arkadiy cried when the Blaupunkt, their first stereo was delievered». Самореалізація жінки у мистецтві підмінюється пасивним сприйняттям того чи іншого твору у чітко визначені години радіомовлення.
Ще однією суттєвою відмінністю від ідеалів Просвітництва є становище жінки у родині. Живучи в передмісті, Ластівка ходить лише до супермаркету, весь день вона зайнята готуванням їжі, численні прохання виїхати кудись на прогулянку Аркадій вперто ігнорує. Паузу у розмові з запрошеним у гості сусідом вона здатна заповнити лише черговою стравою: «Whenever there was a lull in conversation, Arkadiy arched an eyebrow signaling Lastivka to bring another course». Відрізана від суспільного життя, Слава зовсім не схожа на жінку Просвітництва, яка набуває все більше громадської ваги. Адже саме просвітителі через проголошення рівності і свободи особистості забезпечили підґрунтя для розвитку фемінізму.
Проте просвітницька традиція голосно заявляє про себе у таких двох аспектах: досвід та ідентичність. Герої роману поставлені в умови унікального досвіду. В Америці нема діда-прадіда, який би підказав, як тут усе відбувається, за якими давніми законами і механізмами твориться реальність. Все треба випробовувати виключно на власному досвіді, покладатися лише на індивідуальну реакцію чи інтуїцію. Безсилою є і сама громада діаспори, де всі нові, прибульці, і так само по-новому освоюють світ.
Другий важливий момент — це те, що знайомство з навколишнім простором не проходить повз переосмислення простору внутрішнього, особистого. Питання «хто я в цьому світі» невблаганно виникає з пізнанням нових суспільних законів і звичаїв. Відкрити для себе світ означає також відкрити себе у ньому. Тобто проблеми пошуку ідентичності — безпосередня спадщина Просвітництва. В цьому аспекті виразно проявляється просвітницьке розуміння раціональної світобудови: «Оскільки в природі безліч відмінних особин уживаються в чіткій системі, так і кожна людина, індивідуальна і неповторна, мусить мати своє особливе місце і роль у суспільстві». Знову ж таки, особистість мусить сама здобути це місце. В Америці, що постає перед емігрантами, закон діє той же, просвітницький — усі люди зобов’язані думати самі про себе, а уряд країни має обов’язок захищати цю їхню волю. Так самовизначення і прийняття рішень належить до компетенції кожної окремої особистості. Саме у Штатах Аркадій відчуває величезний тягар відповідальності за кожне із прийнятих рішень: міняти роботу, рятувати сімейне життя, брати на себе турботу про Стефана з Наталкою. Саме у Нью-Джерсі Аркадій замислюється над тим, ким він є. «What finally did national identity matter? Weren’t countries illusory categories?». Цікавим є те, що в аспекті самопізнання особистості Просвітництво дозволяло поєднувати особисту вигоду і добробут з милосердям, співчуттям, доброчинністю. Людські істоти Просвітництво трактує як створіння, природно наділені моральною раціональністю, яка не є чимось вивченим, а органічно вбудована у склад особистості. Досить вдало це висловив в економічних термінах Адам Сміт («Розвідка у природу і чинники багатства націй», 1776) у своєму принципі «невидимої руки»: якщо кожен діятиме задля здобуття особистого прибутку, то внаслідок дії невидимої раціональної сили вигоду отримає вся громада. Словом, тут закладено, точніше, вцементовано американські self-reliance та індивідуалізм, осягнути, пережити які мав кожен українець-іммігрант. Тобто питання ідентичності, самовизначення, які є досить актуальними для сучасної американської літератури, беруть теоретичний початок ще з доби Просвітництва. І саме цей фактор є тією засадничою спадщиною XVIII ст., якій завдячує текст Мельничука.
Вдало поєднуючи різні традиції, просвітницьку і постмодерністську, американську та українську, текст роману «Що сказано» витворює такий художній світ, у якому конструюється й утверджується національна ідентичність як складова багатовимірного суспільного простору. На теоретичному рівні присутність кількох традицій дає дозволяє ще раз ствердити те, що одним із факторів, який зумовлює вигляд сконструйованого текстом світу, включно з людськими постатями, є так звана національно-культурна спадщина, вплив спільноти, громадського середовища, де певний текст творився. Простіше кажучи, культурний світ автора відбивається у його тексті, незважаючи на те, якої теми він торкається чи якою далекою хронологічно є сама оповідь від засадничих культурних парадигм тої чи іншої національної спільноти. Не становить винятку із загального правила й сучасна американська література, яка продукує тексти, що відповідно до авторської інтенції, а то й несвідомо, відтворюють моделі розвитку національного духу.
Л-ра: Американські літературні студії в Україні. – Київ, 2005. – Вип. 2. – С. 254-269.
Твори
Критика
