Конструювання української ідентичності на історичному та міфологічному рівнях роману А. Мельничука «Що сказано»
Юлія Ткачук
З погляду професійного історика в тексті А. Мельничука «Що сказано» нема історії, професійний же літературознавець стверджуватиме, що його не можна назвати абсолютною художньою умовністю. Водночас обоє погодяться віднести художній світ роману до метаісторичного виміру, в якому поряд із реальними історичними подіями відтворено основні світоглядні засади і морально-філософські принципи поведінки персонажів та сприйняття ними себе і довколишнього світу. Тобто, твір А. Мельничука легко вписується в низку подібних текстів, які формують власні історіософські міфи. Проте, розклавши даний текст на кожному рівні, прочитавши коди і потім звівши їхні сенси, виявимо, що метаісторія, написана на зламі століть і культур, несе в собі більше значення, ніж приписуване зазвичай творам такого ґатунку завдання поєднувати об’єктивне історичне знання та загальноприйняте масове розуміння. У даній студії простежимо, як текст на перетині історичного, архетипового, міфологічного, психологічного, культурно-стереотипного рівнів по-новому конструює українське «я», створює ідентичність, відмінну від інших культурних груп.
Можна вважати, що текст структуровано за принципами синкретизму, колажу, та міфопоетики. Часово-просторові характеристики оповіді нелінійні: історія роду поєднується з народними міфами та конкретними фактами, які до того ж наводяться майже з історіографічною точністю, свідоме переплітається з підсвідомим, сни з дійсністю, уявне з реальним.
Підсвідомому, таємним бажанням, еротичним фантазіям, комплексам, страхам персонажів відведено значну частину оповіді. Перейнятість Стефана сексуальними стосунками з Матільдою якоїсь миті приводить його до думки, що весь світ обертається навколо статевих відносин і саме фізичне задоволення визначає буття. «... All wars, beginning with the battle of Troy, were about fucking. Not money, or territory, or munitions, or racial supremacy, or nationality. These were secondary causes». Сексуальна невдоволеність, відчуття спустошеності й жіночої незреалізованості Наталки сублімують у символічний образ маскулінного начала, що породжують візії міфічного Тура, який оре землю фалосом.
Міфологічний рівень тексту та представлений в ньому сакральний «золотий вік» несе в собі код backgrounds, початку відліку, стає стрижнем розгортання, постійно присутнім. Розділити дві сюжетні лінії - життя «сучасних» Забобонів і літопис їхнього предка Тура - можна лише умовно. Вони так само органічно зчіплюються і переплітаються формально в тексті, як і знання про них та розуміння їх у свідомості героїв. Враження, що Тур, його дружина Ольга, війни з дикими племенами далекі від тої реальності, в якій живуть Стефан і Зенон, Наталка, Слава-Ластівка та Аркадій, у читача не виникає. Новели про минуле вклинюються у сучасні події і сприймаються як одне ціле так само, як Тур приходить до Наталки у снах, як Стефан дописує книгу буття, почату братами Тура і писану цілими наступними поколіннями. Тобто, минуле й теперішнє нероздільно співіснують, доповнюючи, іноді пояснюючи одне одного, іноді раптово вклинюючись і турбуючи своєю контрастністю. Міф про могутніх предків переплітається із індивідуальним досвідом, що набувається з плином часу. Таким чином, він виконує дві функції: вплітає героїв у загальний буттєвий контекст, відводить їм певне місце в екзистенції людства та світу і, отже, визначає їхню першопочаткову самість, а також служить еталоном, не зразком, а корелятом, для їхнього способу життя, є у спільних та міжособистісних відносин. Можна сказати, що знання, передаванні міфом, стають тією валізкою, з якою людина крокує дорогою життя: вона містить її власні речі, характеристики, культурний спадок, що чимось споріднює, а чимось і вирізняє її з-поміж інших, в першу чергу культурних, спільнот у цілому і їхніх представників зокрема, створює основу архетиповості.
Історичний рівень тексту і змальований ним досвід має значення набутого, сигніфікує рух і розвиток. До того ж, це рух і розвиток окремої особистості, адже текст представляє літопис не подієвий, а екзистенційний. Мається на увазі, що навіть у рамках мета-історії більше акцентуються внутрішні, психологічні сприйняття і наслідки, які залишають після себе згадувані історичні події. Зокрема, для Стефана червень 1914 - це передусім період, коли він переживав любовну аферу у Парижі, а події світового масштабу виступають як тло особистої історії. «That had been in June 1914, while Stephan was in Paris with the Poprovskas, mother and daughter, and his brother was falling in live with Natalka. So much history». Для Наталки період громадянської війни на території України - це час самотності й туги за чоловіком. І загальновідомі історичні події фіксуються й вишикуються в певний ієрархічний ряд винятково за критерієм їхньої важливості в особистому житті. Смерті, народження, катаклізми стають реальними тоді, коли стосується окремого героя як індивіда, або навпаки, коли сам герой вводить певну подію до своєї історії. Теорія подружнього життя, історія Роздоріжжя, історія світу - величини однакового порядку в буттєвому часопросторі особистості. Сама епоха твориться для кожного героя окремо (скажімо, Слава-Ластівка живе у двох - табори DP і емігрантська Америка, Зенон - принаймні у трьох - до одруження, до арешту, після «невдалого» розстрілу). Окрім епох у кожного є ще й інший, ідеальний, а не реальний вимір, де вони спілкуються з духами минулого. Події світового масштабу, вриваючись у долю «маленької» людини, впливають на склад її ідентичності, змінюють особистісні характеристики через досвід, якого вона змушена набувати у змінних умовах. Тобто, розвиток історії в тексті - це передусім розвиток особистості, набуття нового, яке накладається на успадковане.
Особливістю тексту є те, що усе сказане реалізується через модель зміни історико-культурних середовищ - родина Забобонів живе в період австрійського правління, бачить сум’яття радянської України, переживає німецьку окупацію, табори DP, перепливає океан, емігрує до США. Уся дія вписана в систему знаків, що організують спосіб бачення героями світу. Наводячи тривіальні картини побуту, вірування, звичаї, стереотипи, навмисне підсилені іронією (дівчина - пісня, життя - їжа (укр.) робота (амер.), будинок як дім (укр.) і місце перебування (амер.)), текст творить світ, в якому кожна суспільна дія персонажа закарбована в систему прийнятних громадських поведінкових паттернів. Крім того, текст простежує динаміку зміни: зіткнення, проникнення, взаємодію, фільтрування, синтез українських культурних кодів і американських. Кожен герой представляє різний рівень сприйняття нового досвіду (Аркадій - вимушено погоджується заради забезпечення родини, Наталка - байдуже відсторонюється, залишається у своєму світі, Слава-Ластівка — сприймає ті сторони культури, які їй пасують, Бо - живе в новому суспільстві, не розуміючи того, що залишилося від старого світу). Знову ж таки, взаємодія культур розглядається на психологічному рівні, зображуються особистісні реакції людини на зміни зовнішні, суспільні.
На такому переплетенні культур очевидною постає відмінність ментальності головних героїв та представників інших суспільств, тобто українська культура порівнюється із західноєвропейською та американською. І все піддано іронії та контрастному зображенню.
Українська жінка Наталка ніколи не читає книжок, єдине, чим вона вирізняється як особистість, - її голос. Світ Наталки обмежений власним будинком, товариство - родиною. Все інше - чуже, вороже. Європейські ж пані, мадам Попровська з донькою, подорожують різними країнами, пізнають різні культури. Річ лише в тому, що поле пізнання обмежується ліжком, а об’єкт пізнання – черговий коханець-іноземець. Українська патріархальна душа і європейське пристрасне тіло виявляються, за іронією, однаково замкненими, лише кожне у своїй примітивній клітці. Те саме можна сказати й про мистецтво: українська народна культурна спадщина зводиться до пісні про журавлів, яку щовечора співає дружина чоловікові, тоді як європейські модерні симфонії, картини, драми виявляються маячнею сп’янілого зрадженого коханця: «...in Vienna... people appeared to riot over symphonies and oil paintings. In reality they fought over sex».
Такий же прийом оголення шляхом іронічного змалювання застосовується в тексті і щодо опозиції «українське - американське». У тексті нема індивідуальних портретів, є стереотипний американець, якого можна сконструювати за реакціями Забобонів на нове оточення. Впевнений у собі, сильний, індивідуалістично налаштований, аж занадто ні до чого не прив’язаний, він представляє інший тип ідентичності, ніж укорінені у світ власної громади, родини-хати, звиклі до поразок внаслідок історичного розвитку своєї країни, українці. Ситуація загострюється, в новому американському світі посилюється бажання зберегти своє. Формально «In America they had the right to forget», але щоразу Ластівка шепоче сину «не забувай», що стає заклинанням: щонеділі родина влаштовує зібрання, де спів українського гімну переростає в магічний ритуал викликання українського духу. Попри усю іронічність, таке дійство дає можливість Забобонам відчути самих себе, перенестись у світ широких ланів, вишневих садків, родинних посиденьок, не загубитись у павутинні автострад, бетону, хмарочосів і запаху грошей.
Л-ра: Американська література на рубежі 20-21 століть. – Київ, 2004. – С. 467-470.
Твори
Критика
