28.09.2020

Три міста в романі Аскольда Мельничука «Що сказано»

Олена Гусейнова

Дія роману Аскольда Мельничука «Що сказано» розгортається в трьох географічно локалізованих площинах: в українському, європейському та американському містах. До того ж, простір цих міст сприймається по-різному. Він може, бути фізичним, емпіричним, фіктивним, фантастичним, ментальним і навіть ідеологічним.

Роздоріжжя - неіснуюче українське місто, безперечно міфологічне, провінційне за духом, як, власне, й культура, яку воно представляє. Незнайоме з долею Великого Міста, осередку влади, слави і моці - політичної, економічної чи духовної - воно начебто перетворилося на «стороннього» в загальному європейському культурному тексті. Адже Роздоріжжя існувало протягом багатьох століть у центрі подій європейської історії й залишалося осторонь них, оскільки всі ці одвічні європейські, чи пак світові, протистояння та зіткнення завжди вирішувалися десь в інших містах - у Відні й Парижі, Мюнхені та Потсдамі, Москві й Вашингтоні... Франц Йозеф уже визивно відповідав Сербії на вбивство ерцгерцога Фердинанда і проголошував гучний кінець імперії, а Зенон Забобон і його наречена Наталка щасливо нічого не помічали й одружувались. У цьому біда Роздоріжжя. Однак тим самим місто позбавлялося позірності і надмірної серйозності, властивих будь-якому Великому Місту. Ніхто не докладав титанічних зусиль до того, щоб змінити Роздоріжжя до невпізнанності, перебудувавши його за власними смаками й потребами. Тут не було свого барона Османа, який зніс пів Парижа в ім’я того, щоб Франція мала найсучаснішу в тодішній Європі столицю. Ніхто не намагався перетворити Роздоріжжя на пам’ятник власного панування - і саме тому, хоч яким би було місто: незалежним і українським, залежним і польським, російським або німецьким, там завжди працював шпиталь Св. Кирила, того самого, від якого вели свій родовід Забобони. Вигляд Роздоріжжя змінювався органічно, у згоді з духом і потребами часу, коли прийшла пора час, в поганському селі побудували храм, і село перетворилося на місто: «Минули роки, Тур та його люди прокинулись і почали допомагати Кирилу будувати церкву. Рубали дерева, тягли на пагорб, знов рубали». Адже, як зазначає В. Іванов у статті «До семіотичного вивчення культурної історії великого міста», «зазвичай, місто включає в себе храм - релігійний центр».

Аскольд Мельничук наче натякає - якщо Роздоріжжя, й Україна загалом, і має якусь історичну місію, то полягає вона, найшвидше, в глибокій іронії стосовно будь-яких історичних місій. Десь у інших містах ведуться війни, руйнуються стіни, а Роздоріжжя просто живе. Якщо його мешканці й воюють або руйнують стіни, то не задля пафосного порятунку людства чи гучного кінця імперії, а просто задля життя.

Цар Тур безперечно - ожилий архетип. Наділений глибинним зв’язком із природою, неймовірно дужий, він об’єднує народ навколо певної територій, будує град. Навіть ім’я першого Забобона як таке, (монгол, тур - «містечко», тат. тере - «місто») вказує на його потенціал засновника Роздоріжжя. У масовій свідомості кожного народу є постаті, наче покликані виправдовувати існування народу у власних очах, мовляв, були колись і серед нас титани. Однак Тур відрізняється від будь-яких інших «культурних героїв», адже він, заснувавши Роздоріжжя, не перетворив його на могутню імперію, що простяглася «від моря до моря». Тур просто наповнював місто речами - семантизував його простір. «Він підняв дружину на руки та заплакав. Він плакав три дні. З його сліз потекла річка. Люди назвали її Ольга».

Тоді ж в Роздоріжжі з’являється книга, яку первинна свідомість його мешканців сприймає поліфункціонально. Книга - багатолика; це - синкретична єдність користі, краси і змістової насиченості: «Що ти записуєш туди? - спитав Стах. - Все, - відповів Маркіян». Знакове ставлення до речей тісно пов’язане з їхнім використанням, книга стає частиною ритуалу. Саме тому вона більше не може бути об’єктом споглядання, вона втягнена в дійство буття на рівні з людьми. Таке первісне ставлення до книги як ритуальної речі, відоме роздоріжанам із часів семантичного освоєння простору рідного міста, а отже, вже пережите й подолане, спостерігаємо в Наталки. І то не дивно, адже період знайомства із Зеноном і є періодом її семантичного освоєння нею Роздоріжжя.

Місто збудоване на перетині двох річок: Неба й Пекла. Первісні свідомість ототожнює все і вся, небо є водночас і пеклом, а місто - це аналог всесвіту, де обидва начала органічно поєднуються, створюючи дуалістичну систему. «Місто розглядають як модель космічного простору. Відповідно його структура відображає структур; світу у цілому», - наполягає В. Іванов.

Стефан, який час від часу навідується до Роздоріжжя, привозить до міста дивний гомін інших світів, інших міст. Він, як колись його далекий пращур Кирило, приносить роздоріжанам відчуття щасливої ізольованості. Адже їхнє місто і в XX ст. лишалося вигадливою сумішшю старого й нового, сумішшю зовсім несучасного.

Роздоріжжя - це дім для будь-кого із Забобонів. Зупинка на шляху екзистенційної подорожі в пошуках себе. Сюди повертається навіть Стефан - підкорювач відстаней, вояжер, мандрівник. Зазнавши фіаско у своїй нездоланній західноєвропейській тузі за безкінечним, у будинку розпусти, десь у Марселі, він розуміє, що безкінечне варто було шукати саме тут, у Роздоріжжі. Адже саме тут простір стає не просто простором, а простором реалізації людського буття: локальний простір починає мислитись як світ. Саме відчуття дому допомагає людині подолати одвічне відчуження і зрозуміти, що світ це єдино можливе місце її існування. Взагалі-то Забобони наділені цим відчуттям майже як інстинктом: «Забобони жили в Роздоріжжі понад тисячу років. І були найвпертішими людьми в світі. Говорили, що вони підуть з міста, тільки якщо гори спливуть у Чорне море». Саме тому не полишає Роздоріжжя Зенон. Ані задля спокусливої посади в Лондонському музеї (спокуса Великим Містом), ані задля порятунку власного життя. Видається навіть, що він «воскресає» після розстрілу тільки тому, що, як Забобон, не може полишити свого міста.

Варто сказати про колізію міста і його імені (назви). Власне, назва Роздоріжжя стоїть перед містом, наче завдання. Роздоріжжя - це перетин кількох доріг, культур, цивілізацій, а отже, відкритість. Натомість роздоріжани ніколи не прагнули до завоювання нових просторів, і дике бажання їхніх гіпотетичних завойовників «Більше простору» залишилося для них незрозумілим. Світ за межами власного міста не вабив роздоріжан, а скупі новини тільки зміцнювали сприйняття Роздоріжжя як щасливої оази.

Презентація європейського міста в романі Аскольда Мельничука тісно пов’язана з концептом подорожі. Аскольд Мельничук являє нам міста Європи, ті, що прийнято вважати Великими Містами: Відень, Париж. Всі інші - просто міста, а якщо усе-таки великі, та значно менші, принаймні з «маленької літери». З-поміж усіх Забобонів досвід мешканця великого європейського міста має вповні тільки Стефан. Історія його життя - це історія блукань Віднем і Парижем в пошуках дому для власного самостановлення. «В Париж він приїхав .. .сподіваючись, що Бодлер, Делакруа і Місто Світла допоможуть йому знайти самого себе». Стефан знав Відень в часи, коли той був справжньою столицею світу. Однак на Відень, перебудований півтора сторіччя тому з імперським розмахом і шиком, змінений до невпізнанності нав’язаним йому надзавданням бути фасадом і втіленою в камені мрією про непорушну велич Австро-Угорської імперії Габсбургів, Стефан дивиться поглядом відчуженої людини, на який здатен тільки маргінал. Він спроможний відкинути фантасмагоричну вуаль міста і побачити його справжнє обличчя: «Здавалося, що у тому розкішному місті люди живуть живописом або симфоніями. Насправді вони билися за секс». Стефан - це Беньямінівський фланер, який, хоча й не зливається з міським натовпом остаточно, не може не бути в середині нього. Адже його перебування у Відні пов’язано не тільки з здобуванням наукового ступеню, а й із бажанням потрапити до Відня, щоб «полінуватися» там на дозвіллі. Стефан - сучасний міський герой, тобто не герой - той, хто тільки грає роль героя. Саме тому кожен його приїзд до Роздоріжжя в свідомості його близьких був пов’язаний із низкою легенд, які насправді були «костюмами» тих, кого він міг зіграти в фантасмагоричних декораціях театру Великого Міста.

З ейфоричної зустрічі з натовпом починається паризький період Стефанових блукань Європою. «Зайшовши в місто наче через головні ворота (Східний вокзал) він опинився у світі тростин, муфт, циліндрів і, особливо, милих, чістеньких жінок». Місто тільки тоді насправді стає досвідом, коли історія міста стає для його мешканця (хай і тимчасового) історією власного життя. Це відбувається зі Стефаном у Парижі. Бо його буття тут - це не писання дисертації, відвідування театрів, де ідуть п’єси драматургів-модерністів, або пліткування про Герштеля, Шонберга та дружину останнього, а «заняття анатомією» Матильди і Ліди Покровських. Перед нами не тіло міста, а тіла його мешканців. Тонкий і безмовний зв’язок між цими двома субстанціями - просторовим тілом міста й індивідуальним тілом його жителів. Стефан відмовляється від зовнішнього освоєння міста, надавши перевагу перебуванню всередині міста, спробі досягти єдності свого буття «тут і тепер» із буттям міста, щоб зрозуміти таки, що пульс Великого Міста і його власний не збігаються. Так завершуються пошуки Стефаном дому свого істинного буття.

Стефанове повернення в Європу після Другої світової війни не носило меланхолійного характеру. Однак місто його молодості постало перед ним разюче зміненим, і це викликало відчуття примарності. Побачивши, як трансформувався Відень, Стефан зрозумів, що міста, яке він колись знав, і яке його колись вабило, більше ке існує. У Відні зразка 1945 року Стефан не знаходить найосновнішої ознаки європейського модерного міста - натовпу: «В місті не було не душі». Рух у великому місті - це завжди рух у натовпі. Хоч якою б великою була відстань між Стефаном та віденським натовпом у роки його молодості, він завжди відчував себе в його обіймах. Адже натовп «лунатиків», які окупували вулиці Відня за часів Стефанової молодості, був специфічним: «Місто палало блискучими лунатиками: Шиле, Кокотка, Малер, Берг, Штраус, Гершталь та Денберг». Відтепер те колишнє місто існує тільки в його пам’яті, але цей факт не лягає на неї важким каменем. «Може міста як і почуття, марніють з часом. Може вони теж квітнуть лиш раз. а далі в’януть». Місто перетворюється на алегорію, меланхолічну в бодлерівському сенсі - кожен погляд на місто примножує втрати. Саме тому Стефан безболісно залишає його й вирушає у пошуках дому ще далі, в США. Адже, «слави не було в минулому. Слава - це найвища напруга сьогодення».

Подорож - це рух у пошуках дому. Водночас це рух у протилежному від дому напрямку, адже пошук дому - це не стільки пошук місця (позаяк Стефан знає, де його «матеріальний» дім), а пошук усвідомлення певного локусу як місця самостановлення. Подорож від дому в пошуках дому є життям, вічним становленням і подоланням уже сталого. Стефан перевіряє інстинктивне забобонівське відчуття Роздоріжжя як дому. Перевіряє екзотичними мандрівками Великими Містами Європи, щоб одного разу знайти себе в батьківський хаті і відповісти на іронічне запитання свого «домашнього» брата Зенона: «Ти не заблукав?» - «Це дім».

Нью-Джерсі пов’язане з концептом повсякденності. Нарешті тут для Забобонів життя має постати в усій своїй буттєвій простоті та ритуальній повторюваності. Однак цей процес дається родині болісно. Адже повсякденність як спосіб життя нерозривно пов’язана з міфологемою дому, в той час як Забобони перебувають якщо не у вигнанні, то у подорожі, що зумовлює стан екстремального буття, далекого від усіх постулатів радісного щодення. Власне тільки тут вони більше не можуть майже матеріально відчувати «дім», і тільки тут читач розуміє всю природу стосунків родини Забобонів з євреєм

Едді Гліком. Він уможливлює їхній переїзд до США своїм діамантом і тим самим наче перетворює їх на «євреїв». Адже тепер, будуючи свій дім, облаштовуючи його, створюючи біля нього чудесний садок (хай навіть вишневий), вони приречені відповідати так само, як колись Едді: «Це не наш дім». Життя у США - це тривала подорож, яка передбачає хронічну маргінальність, бездомність.

В Америці Забобони потрапляють до нового міста. Це не затишне місто-дім, яким було Роздоріжжя, і не бурхливе Велике Європейське місто; це - місто-гігант. Нью-Йорк постав перед їхніми очима як глобальне місто, центр світу: «Це нова Австро-Угорська імперія. Новий Рим». Це таке місто, яке вміщує в собі весь світ. Власне, можемо говорити, що відбувається закономірний процес урбаністичної децентралізації. Місто - більше не центр, до якого звідусіль стікаються люди - навпаки: городяни розосереджуються в навколишніх приміських зонах, створюючи прецедент «міського життя за межами міста». Цей процес завершується тим, що міська культура і міський спосіб життя поширюються скрізь. Забобони в Америці потрапляють у тотально міський простір. У США, як у єдиному глобальному місті-гіганті, протистояння на кшталт «село-місто» втрачає будь-який сенс, адже «село», у традиційному розумінні цього слова, тут відсутнє. Саме тому Ластівка, попри пристрасть до європейських кав’ярень та богемного способу життя, не може уявити свого дому в Америці без садка. Позаяк місто тепер мислиться як природне середовище, навіть природніше за саму природу, - якраз для зустрічі з природою потрібно тепер докласти зусиль. Це одна з багатьох причин, чому для Аркадія Ворога сприйняття американського простору виявляється таким болісним. Адже він майже з дитинства живиться єдиним бажанням - розірвати ауру сільської задухи, якою він весь оповитий. Однак в Америці дихотомія «село - місто» зникає, а замість цього активно діє сільсько-міський континуум - взаємопроникнення стилів життя та ціннісних орієнтацій. Глобальне місто - феномен ідеально програмований, це штучна модель світу, де природне середовище не просто ігнорується, а перетворюється на певний архаїчний залишок, місце якого - на смітнику історії. Стефан втратив звичний простір «великого європейського міста закритих бібліотек» і потрапив до міста темних кінотеатрів, великих супермаркетів і незліченних товариств «за інтересами», в епоху тотальної роз’єднаності й животіння. Однак вплинути на нього це вже не може - раз відшукавши дім, він носить його в собі.

У Нью-Джерсі, в цьому земному едемі, Забобони штучно створюють своє «природне середовище», аналог далекого дому. Перший американець, який потрапляє до цього замкненого простору, являється й останнім, адже для нього знакове і містично власне слово Роздоріжжя нічого не значить.

Як усе глобальне, американське місто-гігант позбавлене краси. Побачивши завод, на якому працює Аркадій, Ластівка заборонила говорити про нього, адже, занурена в міфологічну традицію своїх далеких предків, вона вірить, що не існує того, про що не говорять. Перша зустріч Ластівки з метро виявилася катастрофічною. Е. Чара якось сказав: «В яке б велике місто не заніс мене випадок, я кожен раз дивуюсь: як це в ньому що не день не відбуваються заколоту, різанина, нечувані бійки, кінець світу, врешті-решт». Аналогічно відчула себе Ластівка: мирний американський мегаполіс виявився ближчим до кінця світу, ніж всі європейські міста часів Першої і Другої світових війн.

Однак інтегрування родини Забобонів в американський світ глобального міста таки відбувається і відбувається вповні природно Адже для Бо, народженого в Сполучених Штатах сина Ластівки й Аркадія, Нью-Джерсі й є тим сакральним домом екзистенційного самоздійснення. Аркадій теж долає відчуття своєї бездомності. Опинившись на «великій американській дорозі» він не просто відчув себе вільним, а й подолав власну ворожість. Адже розуміє, що український («його») Сковорода надто схожий на американських («чужих» ) робітників. І ще розуміє, що так само, як жоден із клаптиків дороги, яку ти проїхав, не зникає нікуди й назавжди лишається з тобою, так і кожне місто, в якому ти коли-небудь жив, назавжди стає твоїм. І де б ти не жив - ти завжди вдома.

Л-ра: Американська література на рубежі 20-21 століть. – Київ, 2004. – С. 478-484.

Біографія

Твори