Уява – це не вишенька на торті людського пізнання

Уява – це не просто побічний продукт нашої майстерності у вирішенні проблем. Вона може бути основною причиною еволюції людського мозку.

«Для мене, – писав Вільям Блейк у 1799 році, – цей світ є одним суцільним витвором уяви та фантазії». Пізніше він додав, що уява – «це не стан, а людське буття». Сам Блейк, одночасно художник і поет, створював образи, які набувають своєї сили не лише завдяки певній наївній художній техніці, а й тому, що вони прагнуть вийти за її рамки – передати особливе бачення світу за межами поверхневих явищ, якого може досягти тільки уява.

Для романтиків творча уява була божественною рисою. 1817 року Семюел Тейлор Колрідж писав: «Первинну уяву я вважаю живою силою і головним рушієм всього людського сприйняття». Така потужна здатність, яку можна було використати з користю, відрізняється від простої «фантазії» або вигадки, до яких сьогодні часто зводять уяву.

Блейк не був би вражений сучасними науковими зусиллями з пошуку уяви серед патернів активації нейронів, ніби це просто ще одна когнітивна функція мозку, як-от управління моторикою або сприйняття запаху. Так само він би відкинув ідею, схвалену деякими вченими-когнітивістами, що уява є простим похідним продуктом більш «важливих» психічних функцій, які еволюціонували з якихось інших причин. Так, як когнітивіст Стівен Пінкер припускає, що музика – це свого роду «слуховий чізкейк», побудований на базових навичках необхідних для обробки звуку.

Порівняно з багаторічними дослідженнями про те, як ми обробляємо музику і звук, мову і зорове сприйняття, спроби осягнути пізнання і неврологію уяви все ще знаходяться в зародковому стані. Проте вже є підстави вважати, що уява – це набагато більше, ніж дивне відгалуження нашого складного розуму – свого роду еволюційний бонус, який розважає нас уночі. Багато неврологів, філософів та мовознавців сходяться на думці, що уява – далеко не другорядне явище розуму, вона лежить в основі людського пізнання. Можливо, це саме та здатність, яку найбільше розвинув наш розум та яка дає нам таку потужну ефективну когнітивну гнучкість для успішного життя в нашому світі.

З точки зору еволюції, основна загадка уяви в тому, що вона дає вам змогу припускати, уявляти й описувати не тільки ті речі, які ви ніколи не відчували, але й ті, з якими ви ніколи не могли б стикнутися, адже вони порушують закони, що керують світом. Ви, напевно, можете уявити себе розміром з мураху, чи як ви ходите по небу або живете на Місяці. Знайдіть хвилинку: це не так складно, якщо ви спробуєте.

Але яку ж користь нам може принести розум, здатний до таких польотів? Зрештою, на відміну від зору чи пам’яті, уява, здається, не є когнітивною здібністю, широко поширеною в світі природи. Ми можемо з упевненістю припустити, що собаки та шимпанзе не уявляють, що мають крила чи живуть в Італії епохи Відродження. Навіть з людської точки зору, когнітивні навички, такі як вирішення проблем, вміння рахувати та соціальна співпраця, здаються набагато кориснішими для пристосування до оточуючого світу.

За історією, яку наука навчила нас розповідати, набуті нами навички були основними етапами еволюції людини. Приблизно 2,3 мільйона років тому нашим предком у Східній та Південній Африці був Homohabilis (людина уміла). Його назвали так тому, що ці гомініди, або людиноподібні, вміли робити витончені речі своїми руками, зокрема виготовляти знаряддя. Потім, близько двох мільйонів років тому, з’явився Homoerectus (людина прямоходяча), який відрізнявся здатністю ходити прямо. І, звичайно ж, Homosapiens (людина розумна) – «мудра» або «знаюча» сучасна людина.

Але чи впевнені ми, що ці ярлики правильні? Ми не унікальні у використанні знарядь – мавпи, слони, ворони та папуги належать до числа тих тварин, які теж вміють це робити, а шимпанзе мають розвинуту дрібну моторику рук. Для горил вертикальна ходьба не є проблемою. Щодо володіння мудрістю та знаннями, то, можливо, нам слід утриматися від передчасних висновків, поки ми самі не врятуємося (чи ні) від нинішнього руху до самознищення. Більшість інших наших цінних когнітивних здібностей – пам’ять, емпатія, соціальність, свідомість, передбачливість і планування – присутні й у інших видів.

Єдина розумова здатність, яка справді може виділити нас, – це скоріше якість розуму, а не наші навички. Можливо, нам слід було назвати себе Homoimaginatus, бо саме уява робить нас людьми. Чим більше ми розуміємо інтелект інших тварин, і чим більше ми намагаємося (і зазнаємо невдачі) побудувати машини, які можуть «мислити» як ми, тим зрозумілішим стає те, що уява є претендентом на найціннішу і найхарактернішу властивість людства.

Якщо уява дійсно настільки важлива, ви могли б подумати, що вона буде одним із найкраще вивчених когнітивних явищ. Натомість розумінню того, як людський організм викликає уяву, приділяється порівняно мало уваги, і вона, як і раніше, залишається великою загадкою. Набагато легше вивчати те, що відбувається в мозку, коли ми отримуємо чітко визначене завдання – запам’ятайте цю послідовність чисел, подивіться, чи зможете ви помітити закономірність на цьому зображенні або розв’язати цю головоломку, – ніж, якби нам сказали: «Просто уявіть».

Коли «уява» з’являється в нейробіологічній літературі, вона часто втрачає свій потенціал через занадто вузьке визначення (здатність формувати або викликати ментальні візуальні образи) замість опису, який охоплював би справжню глибину та широту людського досвіду. Наприклад, існує різниця між уявними образами лева та грифона. Здатність викликати у свідомості образ лева може мати цінність для виживання, оскільки зручно подумки відтворити сценарій, якого нам краще уникати. Але яка цінність уявляти собі істоту з тілом лева та головою птаха? Навіщо уявляти загрози, яких не тільки ніколи не було, але й не може існувати?

Уява стирає кордон між розумом і світом, виходячи далеко за межі мрій. Коли Тезей у «Сні літньої ночі» Вільяма Шекспіра говорить, що уява «втілює форми невідомих речей», він висловлює думку епохи Відродження, згідно з якою уява створює реальні ефекти та прояви: людина «бачить більше чортівні, ніж є у цілім пеклі». Слова Тезея перегукуються з думками швейцарського лікаря XVI століття Парацельса, який вважав, що такі демони, як інкуби і суккуби «є витворами потужної та розпусної уяви чоловіків та жінок». Парацельс говорив, що лише за допомогою уяви «може виникнути багато дивних чудовиськ жахливих форм». Проблема з уявою полягає в тому, що вона не знає, де зупинитися.

Проте, еволюційні психологи можуть припустити, що за нашою здатністю уявити неможливе криється якась причина. Оскільки закони фізики не були відомі нашому виду, коли наш мозок розвивався, чи варто дивуватися, що уява навмисне їх порушує? Розум, здатний уявити можливості, що виходять за межі його власного досвіду, може підготуватися до несподіваного; краще передбачити неможливе, ніж потім дивуватися неочікуваним подіям.

Ми вже знаємо, що перевиробництво можливостей з подальшим їх скороченням на основі досвіду є життєздатною еволюційною стратегією в інших контекстах. Імунна система генерує величезну кількість різноманітних антитіл, з яких тільки одне може відповідати певному антигену і забезпечувати його видалення або знищення. І мозок немовляти не встановлює нейронні зв’язки поступово в міру накопичення досвіду; натомість він народжується з величезною кількістю випадкових зв’язків, які потім розріджуються під час розвитку – залишаються ті, що корисні для життя.

Так само, можливо, людський розум надмірно виробляє можливі варіанти майбутнього, щоб планувати сьогодення. «Завдання розуму, – писав французький поет Поль Валері, – створити майбутнє». У своїй книзі «Види розуму» (1996) філософ Деніел Деннет цитує цей рядок, кажучи, що розум є генератором очікувань і передбачень: він «видобуває в сьогоденні підказки, які уточнює за допомогою матеріалів, що зберіг із минулого, перетворюючи їх на очікування майбутнього».

Як ми створюємо такі варіанти можливого майбутнього? Основний розумовий апарат, здається, являє собою внутрішнє уявлення про світ, яке може діяти як «симулятор майбутнього». Наприклад, наша здатність до просторового пізнання дозволяє нам побудувати ментальну карту світу. У нас (та інших ссавців) є так звані «клітини місця», нейрони в області мозку, яка називається гіпокампом (він обробляє просторову пам’ять). Ці нейрони активуються, коли ми знаходимося в певних місцях, які ми пам’ятаємо. Ми також розробляємо ментальні моделі поведінки об’єктів і людей: види інтуїтивної або «народної» фізики та психології, зокрема так званої теорії розуму, за допомогою якої ми приписуємо психічні стани та мотивації іншим. Ми заповнюємо та вдосконалюємо ці когнітивні мережі на основі досвіду, створюючи спогади про речі, з якими стикалися або які спостерігали.

Однак те, що ми тримаємо в голові, обов’язково є фрагментарними, схематичними та неоднозначними версіями «реальності» – достатньо хорошими для більшості цілей, але сповненими прогалин, хибних припущень і спогадів. Дивують не самі недоліки, а те, як мало ми їх помічаємо. Це саме тому, що ми Homoimaginatus, майстерні вигадники. Прагнучи створити оповідання, які допоможуть нам зрозуміти світ, ми несвідомо і без зусиль доповнюємо або змінюємо деталі, поки історія не спрацює. У цьому сенсі уява є нормальною частиною того, що ми робимо весь час.

Моменти роздумів, рефлексії і безцільного «мислення» займають більшу частину нашого внутрішнього життя. У ці моменти наш розум перебуває у звичному стані та здається розсіяним і мрійливим, але насправді він дуже активний – планує вечерю, згадує сварку з партнером, наспівує мелодію, яку ми почули минулої ночі. Цей спосіб мислення корелює з чітко визначеними патернами активності мозку, залучаючи різні частини кори головного мозку та гіпокампу. Відома як мережа пасивного режиму роботи мозку, вона також задіяна, коли ми згадуємо події з минулого (епізодична пам’ять); коли ми уявляємо майбутнє; і коли ми думаємо наперед, сприймаємо точку зору іншої людини або розглядаємо соціальні сценарії.

Когнітивний нейробіолог Донна Роуз Аддіс з Університету Торонто стверджує, що уява не просто використовує спільні з епізодичною пам’яттю ресурси; це, за її словами, «по суті той самий процес». Вона говорить, що порушення здатності згадувати епізодичні спогади, здається, супроводжується нездатністю уявити майбутнє – і обидві здібності з’являються приблизно в один і той же час у дитинстві.

З цієї точки зору, вигадки і спогади виникають завдяки мозку, який робить те саме – те, що Аддіс називає «ментальним відтворенням досвіду». Уява та пам’ять використовують когнітивну мережу для «симуляції», яка перетворює вихідні компоненти чуттєвого досвіду на своєрідне внутрішнє кіно, наповнене не лише звуками та діями, а й емоційними реакціями, інтерпретацією та оцінкою. Це відбувається не тільки, коли ми думаємо про вчорашній чи завтрашній день, – каже Аддіс, – це те, що ми робимо зараз, переживаючи сьогодення. Це просто світ розуму. Здатність до уяви, каже вона, є ключем до плинності, з якою ми перетворюємо нитки досвіду на своєрідне полотно.

Тут Аддіс розширює ідею, запропоновану її періодичним співавтором, психологом Томасом Суддендорфом з Університету Квінсленда: уява – це свого роду ментальна подорож у часі. Як він сказав у 1997 році, уява – це «ментальна реконструкція особистих подій з минулого… і можливих подій у майбутньому». Суддендорф і його колега Майкл Корбалліс з Оклендського університету в Новій Зеландії стверджували, що розумові подорожі в часі можуть бути унікальною людською рисою, хоча досі ведуться суперечки про те, чи справді інші тварини живуть у вічному теперішньому часі. Така здатність спирається на цілий ряд інших складних когнітивних функцій для створення своєрідного ментального театру можливостей.

Ця здатність може здатися на диво асиметричною. Адже минуле насправді сталося, а майбутнє – це лише припущення, чи не так? Не зовсім. Як би нам не хотілося думати, що ми пам’ятаємо «те, що сталося», величезна кількість доказів показує, що наші спогади – це інтимна суміш фактів і фантазій. Ми будуємо розповідь з недосконалих, роз’єднаних матеріалів, які постачає світ і записує розум. У всіх нас були хибні спогади, деякі з них настільки детальні та переконливі, що ми не можемо повірити, що цього ніколи не відбувалося. Як зазначають філософи розуму Куркен Міхаеліан та Деніс Перрен з Університету Гренобль Альпи у Франції, «пам’ятати означає просто уявляти минуле». Тоді наше розуміння реальності залежить не від розрізнення між реальним та уявним, а від двох типів уяви – одного, переплетеного із реальністю, та іншого, що більш віддалений від неї. Нездатність зробити це – загальна риса багатьох типів психічних захворювань, деякі з яких, як відомо, пов’язані з дисфункціями мережі пасивного режиму роботи мозку.

Нині Аддіс розглядає здатність до уяви як щось ширше, ніж суто часове явище. Подумки ми можемо подорожувати «де завгодно в уявному часопросторі» – у середньовічній Франції, Середзем’ї чи Матриці. У цьому внутрішньому театрі може відбутися будь-яка вистава. Як сказав Тезей: «У всіх закоханих та божевільних кипить у голові: уява їхня таке витворює, що й не збагне його холодний розум».

Аддіс стверджує, що система моделювання мозку може створювати такі фантазії завдяки здатності до асоціацій, тобто поєднання різних елементів досвіду, таких як події, ідеї та почуття. Саме таке асоціативне пізнання, коли одна група нейронів викликає зміст іншої, дозволяє нам давати імена особам та позначати словами об’єкти або відчувати прустівське пожвавлення минулого завдяки лише одному сенсорному тригеру, такому як запах. Так ми можемо створити зрозумілий і насичений досвід, використовуючи лише частину інформації та заповнюючи прогалини так легко, що ми навіть не підозрюємо, що робимо це. Ця асоціація, безперечно, працює, коли письменник-романіст наділяє атрибутами та зовнішністю персонажів, яких ніколи не існувало, спираючись на запаси спогадів та переконань у мозку («Цього персонажа слід назвати Коліном; він носить безрукавки та окуляри»). Так поет «і назву й місце надає тому, що є лише пустим повітрям». У якомусь сенсі ми всі завжди поети.

Якщо Аддіс має рацію, було б зовсім неправильно припускати, що художня уява – це просто еволюційний надлишок здатності планувати те, як ми здобудемо їжу на завтра. Навпаки, образні виміри мистецтва можуть бути типовим виразом наших навичок передбачення та прогнозування. Літературознавець Брайан Бойд з Оклендського університету вважає, що звідси й походить наша пристрасть до вигадування історій. Зокрема, він вважає, що вони служать для тренування м’язів нашого соціального пізнання.

Деякі еволюційні біологи вважають, що соціальність є ключем до еволюції людського розуму. Коли наші предки почали жити і працювати в групах, їм потрібно було вміти передбачати реакції інших – співчувати, переконувати, розуміти і, можливо, навіть маніпулювати. «Наша свідомість насамперед сформована для розуміння соціальних явищ», – каже Бойд. Психологи Гарвардського університету Елізабет Спелк та Кетрін Кінцлер розглядають здатність обробляти соціальну інформацію як одну з «основних систем» людського пізнання.

Бойд вважає, що історії – це тренувальний майданчик для цієї системи. У своїй книзі «Про походження історій» (2009) він стверджує, що вигадана історія є не просто похідним продуктом наших генів, а адаптивною рисою. «Розповідь, особливо художній вимисел – історія як вигадка, як гра – насичує літературу та домінує в ній, оскільки залучає соціальний розум», – написав він у 2013 році. Як сказав критичний теоретик Вальтер Беньямін, казка – це «перший вчитель людства».

«Ми захоплюємося історіями через нашу схильність і здатність відстежувати інших суб’єктів, а також нашу готовність прийняти їхні погляди на досягнення цілей, – продовжує Бойд, – щоб їхні цілі стали нашими». Поки ми перебуваємо в полоні історії, те, що відбувається з уявними персонажами, може здаватися нам більш реальним, ніж світ, в якому ми живемо.

Уява є цінною, оскільки вона створює безпечний простір для навчання. Якщо замість цього ми будемо чекати, щоб вчитися на реальному життєвому досвіді, ми ризикуємо зробити серйозні помилки. Уява – чи то літературна, музична, візуальна, навіть наукова – дає матеріал для навчання мозку невблаганного пошуку закономірності і сенсу. Саме тому наші історії не повинні поважати закони природи: їм не потрібно нудно відтворювати можливе реальне майбутнє. Навпаки, вони часто бувають найбільш цінними, коли звільняються від кайданів реальності, буквально розширюючи розум у своїй здатності налагоджувати нейронні зв’язки. У фантазіях Італо Кальвіно та Хорхе Луїса Борхеса ми можемо знайти знаряддя для мислення.

Якщо уява є нашою особливою здатністю, вона також може стати каталізатором для мови, яка здається унікальною рисою людей. Хоча багато організмів, включаючи навіть бактерії та рослини, спілкуються один з одним, але їхня мова не така універсальна, витончена та відкрита, як людська. Мову часто називають нашою найважливішою технологією. «Спочатку ми винайшли мову, – говорить мовознавець Деніел Дор з Тель-Авівського університету. – Тоді мова змінила нас».

Мова довгий час вважалася насамперед засобом для більш чіткого та точного спілкування, ніж дозволяє менший репертуар вокалізацій та жестів нелюдських тварин. Але на думку Дора точність взагалі не є її справжньою функцією; мова скоріше є «навчанням уяви». Мова, стверджує він, «була можливо найважливішим визначальним фактором появи людської уяви, якою ми її знаємо».

Дор цитує зауваження Людвіга Вітгенштейна у «Філософських дослідженнях» (1953): «Проказування слова – це ніби удар по клавіші на фортепіані нашої уяви». Ми використовуємо слова, говорить він, «щоб безпосередньо спілкуватися з уявою наших співрозмовників». Завдяки мові ми отримуємо засоби, за допомогою яких слухач може відтворити досвід того, що описується. Це спосіб передачі реального досвіду, що «відкриває простір для людської соціальності, який інакше залишався б закритим».

За словами Мерліна Дональда, психолога Західного резервного університету Кейса у Клівленді, штат Огайо, це означає, що мова призначена «в основному для розповіді історій». Звичайно, ми використовуємо її і для багатьох інших речей: для привітань, прохань, порад, попереджень і доводів. Але навіть тут мова часто глибоко сповнена наративом і метафорою: вона не просто позначає певні предмети за допомогою звуків, а означує речі за межами безпосереднього об’єкта. Англійське слово imagine (уявляти) етимологічно означає створення картини, образу чи копії, але також має конотацію, що це особиста внутрішня діяльність. Латинський корінь imaginari передає значення, що особистість і є частиною картини. Саме слово розповідає історію, в якій ми живемо у можливому світі.

Завдяки мові, уява містить в собі не тільки фантазії про сьогоднішню трапезу або хвилювання про те, як здобути їжу. В нашій уяві можуть спливати образи гротескних монстрів, галактичних імперій, казкових історій. Дор вважає, що така плідна уява властива лише людям. Він припускає, що інші тварини можуть подумки подорожувати в часі, але не знаходить ознак того, що вони створюють вигадливі розповіді. «Саме ця унікальна [людська] здатність робить мову настільки важливою для розповіді», – додає він.

Не дивно, що наші бачення часто такі сміливі та ексцентричні, що ми схильні бачити «більше чортівні, ніж є у цілім пеклі». Бо якщо Бойд має рацію, що розповіді виконують життєво важливу культурну роботу, відтворюючи соціальні дилеми, осмислюючи страхи й тривоги та потураючи забороненим бажанням, то вони виправдано можуть приймати крайні форми. Чим більш яскраві та перебільшені персонажі, тим вони цікавіші й краще запам’ятовуються. Це також пояснило б, чому так багато історій пов’язані з такими важливими ситуаціями, як кохання та смерть – адже саме в таких ситуаціях помилки в судженнях мають велике значення. Звичайно, Джейн Остін може запропонувати витончені соціальні поради, але є місце і для Дракули та Годзілли.

Уява може бути самим втіленням того, як працює наш розум – не як низка ізольованих модулів, а як інтегрована мережа, в якій функції вищого порядку виникають з нижчих. Це не стільки когнітивна здатність, скільки сенс і обґрунтування самого людського пізнання: комплекс здібностей, які ми можемо знайти в більш фрагментарній формі в інших тварин. Так само як багато видів мають аспекти музичності (наприклад, розрізнення висоти тону або ритмічне захоплення), але тільки люди мають справжню музику, так багато видів мають те, що ми можемо назвати уявлянням (англ. imaginality). Але тільки ми можемо володіти уявою.

Люди не народжуються від природи «хорошими вигадниками», наче це єдина річ, для якої потрібна правильна конфігурація сірої речовини. Це багатовимірний атрибут, і всі ми маємо для цього потенціал. Хтось добре вміє візуалізувати, інші – асоціювати, а ще дехто здібний до світотворення або соціальної емпатії. І, як і будь-яку розумову навичку (наприклад, музичність), уяву можна розвивати і плекати, а також стримувати й перешкоджати через погану освіту.

Якщо ми краще зрозуміємо, що робить мозок, коли він уявляє, і чому це такий хороший пристрій для уявлення, ми зможемо подолати упередження та стереотипи щодо уяви. Ми могли б перестати наполягати на тому, що уява є виключною прерогативою еліти (поетів, мрійників та провидців), а інші з нас можуть лише споживати те, що вона виробляє. Уява – це сутність людства. Це те, що робить наш мозок. Можливо для цього він і призначений.

Автор: Філіп Бол, британський науковий письменник.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Imaginationisn’ttheicingonthecakeofhumancognition» в журналі Aeon 29 жовтня 2021 р.

Переклали студенти групи 22п Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.