20-11-2022 Мистецтво 956

Історія усмішки у мистецтві, культурі та етикеті

Автопортрет Елізабет Луїзи Віже-Лєбрен з дочкою Жюлі (бл. 1789). Лувр/Вікіпедія

Автор: Колін Джоунз, професор-емерит історії культури Лондонського університету королеви Марії.

Розповідь про те, як завдяки поєднанню французької стоматології та паризького портретного живопису в 1780-х роках була винайдена наша сучасна білосніжна усмішка.

Усмішка – це вираз обличчя, який найлегше розпізнати на відстані під час спілкування між людьми. Також усміхнутися легше, ніж прийняти будь-який інший вираз. Адже для того, щоб передати емоції страху, гніву або страждання, іноді потрібно задіяти чотири м’язи. Для усмішки потрібен лише один м’яз: великий вилицевий м’яз у куточку рота (хоча для щирої й радісної усмішки потрібне одночасне скорочення кругового м’яза ока). Крім того, що усмішка є простою у виконанні та легко впізнаваною, вона також є надзвичайно універсальною. Вона може означати чуттєву насолоду і захоплення, радість і веселість, задоволення, прихильність, спокусу, полегшення, стрес, нервозність, роздратування, гнів, сором, агресію, страх і презирство. Усмішкою можна передати все, що ви хочете.

Усмішка дається людині легко. Насправді, м’язи обличчя, необхідні для усмішки, присутні в дитини ще в утробі матері, готові до раннього використання, щоб заспокоїти стурбованих батьків. Можливо, усмішка з’явилась ще до появи людини. Відомо, що багато людиноподібних мавп уміють усміхатися, що свідчить про те, що усмішка вперше з’явилася на обличчі спільного предка задовго до існування Homo sapiens. Саме Чарлз Дарвін у своїй класичній праці «Вираження емоцій у людини і тварин» (1872) вперше науково продемонстрував, що людиноподібна мавпа усміхається. Він також показав, що усмішка людиноподібних мавп має щось на кшталт багатозначности цього жесту серед людей: вона може вказувати на задоволення (зокрема від лоскоту), але також і на агресивний самозахист.

З книжки Чарлза Дарвіна «Вираження емоцій у людини і тварин» (1872). Колекція Велкома, Лондон

З книжки Чарлза Дарвіна «Вираження емоцій у людини і тварин» (1872). Колекція Велкома, Лондон

Відтоді усмішка завжди була з нами і, схоже, нітрохи не змінилась. Здається, залишається лише один крок до твердження, що усмішка не має історії. Проте це далеко не так. Насправді, усмішка має захоплююче, хоч і забуте минуле. Щоб дізнатись про нього, нам потрібно спочатку взяти до уваги більш загальні культурні чинники. Поширеність і полівалентність усмішки означає, що, наприклад, під час спілкування недостатньо просто бачити, як хтось усміхається. Треба знати, що означає усмішка. Вираз має бути прочитаним, розшифрованим, декодованим. Цим він нагадує підморгування. Як зазначив антрополог Кліфорд Ґірц у 1973 році, підморгування фізіологічно ідентичне мимовільному посмикуванню повік, яке ми називаємо кліпанням. Щоб підморгування зрозуміли як підморгування, а не кліпання, той, хто підморгує, і особа, котрій це підморгування адресовано, мають розуміти культурні коди під час цього процесу. А ці коди, звичайно, можуть дуже помітно відрізнятися.

На Заході ми схильні визнавати мінливість значень з точки зору простору та різноманітности: існує відчуття, що західне культурне сприйняття усмішки відрізняється від того, яке можна спостерігати, зокрема у японському та китайському суспільствах. Проте усмішка демонструє хронологічну, а також просторову диференціацію. Наприклад, в «архаїчній усмішці», яку можна побачити на деяких давньогрецьких скульптурах, губи складені в усмішку. Проте антикознавці скептично ставляться до того, що це саме усмішка у тому значенні, в якому ми її знаємо. Цей вираз може свідчити про загальне здоров’я та задоволення. Інакше кажучи, усмішка існувала, але ми не знаємо, що вона означала.

Архаїчна усмішка куроса (бл. 530 р. до н. е., або сучасна підробка). Музей Ґеті, Лос-Анджелес

Архаїчна усмішка куроса (бл. 530 р. до н. е., або сучасна підробка). Музей Ґеті, Лос-Анджелес

Стародавні римляни розуміли усмішку інакше. Якщо сприймати їхній лексикон за чисту монету, то вони не розрізняли усмішку і сміх, задовольняючись одним латинським дієсловом – ridere – для обох понять. Лише під кінець Римської імперії в мову увійшла зменшувальна форма – subridere. Вона прийшла разом з похідним іменником sub-risus (пізніше surrisus) «суб-сміх» – легкий або тихий сміх, що асоціюється з глузуванням. Він зберіг цей менший статус і цю зменшувальну форму, що відрізняє його від сміху, який увійшов до романських мов в епоху Високого Середньовіччя. Наприклад, близько 1300 року у французькій мові з’явилися слова, що позначають сміяння (rire), сміх (le rire або le ris) і усмішку (sourire, від sous-rire).

Приблизно в той же час італійська мова так само запозичила ridere і sorridere, іспанська – reir і sonreir, португальська – rir і sorrir, провансальська – rire і sobsrire. Саме тоді в кельтських і слов’янських мовах з’явилося спеціальне слово, що означає «усмішку», але з використанням не латинського терміну: данці здобули smile, а шведи – smila. Англійська нарешті отримала свій smile з верхньонімецького чи скандинавського джерела. Показово те, що майже в той самий час усмішка увійшла в традицію західного мистецтва у вигляді знаменитого «усміхненого ангела», створеного між 1236 і 1246 роками, який прикрашає західний фасад великого собору в Реймсі на північному сході Франції. Історики вподобали цей чудовий і дуже сучасний вираз обличчя як символ появи нових цивілізаційних цінностей у західній культурі.

Тож усмішка в тому вигляді, в якому ми її знаємо нині, була поширена у західному світі від ХІІІ століття. Література показує, що всі наступні століття усмішка передавала значну частину спектра тих почуттів, котрі викликає тепер у нашій культурі. Петрарка мріяв про «сяючу ангельську усмішку» своєї коханої, і хоча таку ніжну лірику можна знайти і в сонетах Вільяма Шекспіра, Бард знав, що «можна посміхатися і посміхатися та бути лиходієм». Живопис епохи Відродження теж вітав і переймав цю усмішку. Однак її значення не завжди було до кінця зрозумілим – згадайте легендарну, хоча й дратівливо двозначну, усмішку, що грає на вустах «Мони Лізи» (1503–1517) Леонардо да Вінчі.

Утім, попри те, що усмішка жила та процвітала в західній культурі, вона все ж відрізнялась від нашої. У західному мистецтві була одна вельми істотна відмінність: уста людини майже завжди були закритими. Зуби на зображеннях обличчя з’являються вкрай рідко. Можна відсканувати малюнки, картини та скульптури до XIX століття в художніх галереях і музеях по всьому світу, не знайшовши жодного прикладу щирої усмішки, яка характерна для нашого сьогодення. Звичайно, є приклади відкритих ротів і зубів, але вони неодмінно викликають негативні асоціації.

Звісно, спокусливо списати цю історію на негігієнічний стан ротової порожнини. Але насправді залишки скелетів із поховань пізнього середньовіччя свідчать про те, що тоді зуби були менше уражені карієсом, ніж це сталося після XVIII століття, з масовою появою цукру в західному раціоні. Схоже, причиною стримано манірної усмішки в період, який розпочав усміхнений ангел із Реймса, були радше культурні цінності, аніж біологічні вади.

Три чинники сприяли мінімізації представлення виразу. По-перше, існував тісний зв’язок між відкритим ротом і нижчими верствами населення. Відкривати рота, показуючі внутрішні жахи – це робили лише плебеї. Ця мистецька умовність відображала соціальні норми, поширені у ввічливому чи патриціанському суспільстві, які були встановлені на початку XVI століття у двох вельми впливових працях: мантуйського дипломата Балтазара Кастильйоне «Придворний» (1528) і нідерландського гуманіста Еразма «Про вихованість дітей» (1530). Обидва рішуче радили не відкривати рота ніколи, окрім як для задоволення основних біологічних потреб: робити це в будь-який інший спосіб означало втратити гідність. Смійтеся, за потреби, зазначалося в посланні, але робіть це мовчки та з закритим ротом, аби це було пристойно та ввічливо. До прикладу, на картині Франса Галса «Кавалер, що сміється» (1624) може бути зображена широка усмішка, як видно з назви, проте вуста чоловіка стулені. Якби його зуби було видно, то це було б рівнозначно запереченню свого статусу джентельмена.

Протягом наступних кількох століть ці два основоположні тексти часто перероблялися і перекладалися багатьма мовами. Еразм уперше з’явився англійською мовою в 1532 році, а Кастильйоне – у 1561 році (версія, яка, можливо, була відома Шекспіру). Хоча тексти були адресовані придворним і школярам відповідно, вони досягли набагато ширшої авдиторії, особливо завдяки ренесансному жанру «кодексу поведінки», який мав на меті навчити читачів, як увічливі люди поводяться в усіх сферах свого життя. Ці тексти були частиною того явища, яке німецький соціолог Норберт Еліас у 1939 році назвав «цивілізаційним процесом», своєрідною поведінковою революцією, однією з ключових особливостей якої був контроль над тілесними отворами, особливо в громадських місцях. Зокрема, під час їжі слід тримати рота закритим; плюватися – табу; не можна колупатися в носі; заборонено мацати вуха на людях; не витріщатися. І пукати теж не можна.

«Дівчина з креветками» (бл. 1740–1745) Вільяма Гоґарта. Національна галерея, Лондон

«Дівчина з креветками» (бл. 1740–1745) Вільяма Гоґарта. Національна галерея, Лондон

Безсумнівно, у реальному житті ці правила порушувались. Проте це свідчило про низький статус. Або – це був другий чинник, як у мистецтві, так і в житті – видавало безумство. Роззявлений рот був усталеним способом зображення божевільних, проте це також поширювалось на людей, раціональні здібності яких були затьмарені пристрастями чи ницими бажаннями. Це було однією з причин, чому деякі з мізерної кількости портретів, на яких зображені білозубі усмішки, є дитячими: «Дівчина з креветками» (бл. 1740–1745) Вільяма Гоґарта – яскравий приклад. За визначенням, вона ще не досягла свідомого віку та не навчилася бути ввічливою. (А може, вона була з нижчих верств суспільства, та й ніколи не навчиться).

Третім чинником, що обумовлює відсутність позитивних зображень відкритого рота у західному мистецтві, є так звані «історичні полотна», що зображують сцени з давньої історії чи Святого Письма. У подібних сюжетах люди часто поставали у полоні сильних емоцій, зокрема, жаху, страху, зневіри, люті чи блаженства (духовного або плотського). У XVII столітті придворний художник Людовика XIV Шарль Лєбрен намагався кодифікувати конвенції щодо зображення пристрастей в історичному живописі. Він спирався на імпліцитні норми, які виявив у західному мистецтві ще за часів античности, але також шукав підтвердження своїх ідей у новітній фізіології філософа Рене Декарта.

Декарт стверджував, що пінеальна залоза, розташована в голові між очима та за переніссям, є «місцем душі». Залоза – це місце, де формувалися думки та відчуття, і це, за словами Декарта, вплинуло на потік тваринних духів до м’язів, зокрема, що важливо, м’язів обличчя. Для Лєбрена це означало, що коли душа була спокійна і умиротворена, обличчя перебувало в повному спокої. І навпаки, коли душа хвилювалася, це відображалося на обличчі – особливо навколо брів, риси лиця, розташованої ближче до пінеальної залози. Чим палкіша пристрасть, тим більше напружувалися м’язи у верхній частині обличчя – і тим більшого впливу зазнавала нижня частина. Для того, аби відкрити широко рот, були потрібні дуже сильні емоції.

Теорії Лєбрена широко розповсюджувалися в Европі з кінця ХVII століття. Незважаючи на те, що картезіанський погляд на душу згодом втратив підтримку, малюнки облич, якими їх ілюстрував Лєбрен, продовжували користуватися великою популярністю. Дійсно, упродовж XVIII та навіть у XIX столітті копіювання його колекції виразів було стандартом, за яким митці-аматори навчалися зображувати та писати обличчя. Ци вирази з’явилися й в інших різновидах живопису. Голандські жанрові картини зображували п’яні постаті, що розвалились у корчмах і тавернах, бурхливо реготали або вступали у запеклі сутички. Іноді зуби з’являлися на автопортретах художників, які зображували себе у сардонічній манері – ця риса притаманна Рембрандту та не тільки. Натомість звичайний портрет залишався вірним куртуазній традиції закритих губ Кастильйоне, «Мони Лізи» та «Кавалера, що сміється».

Принаймні до 1787 року. Позаяк того року в Парижі Елізабет Луїза Віже-Лєбрен (далека родичка придворного художника Людовика XIV) експонувала автопортрет на щорічному Салоні в Луврі (де картина і зберігається донині). Тримаючи доньку на колінах, вона доброзичливо дивиться на глядача і посміхається зі стриманим шармом, демонструючи білі зуби.

Мадам Віже-Лєбрен та її донька Жана-Люсі-Луїза, яку називали «Жюлі» (1786), Елізабет Луїза Віже-Лєбрен. Лувр

Мадам Віже-Лєбрен та її донька Жана-Люсі-Луїза, яку називали «Жюлі» (1786), Елізабет Луїза Віже-Лєбрен. Лувр

Мистецький світ був вражений. «Один із елементів, який засуджують усі художники, цінителі та колекціонери, – писав один критик, – і щодо якого немає прецеденту від часів античности, полягає в тому, що, сміючись, вона показує зуби». У Парижі наприкінці XVIII століття у західній культурі виникло незвичне явище, яке суперечило стандартам і традиціям мистецтва Заходу. Так з’явилась нова усмішка.

Цілком можливо, що пані Віже-Лєбрен започаткувала щось на кшталт мистецької революції напередодні більш відомої політичної 1789 року. Існують свідчення, що її намальована усмішка відображала зміни, що вже відбувалися у французькому суспільстві загалом. Здавалося, що люди почали більше усміхатися та вбачати в цьому виразі обличчя новий прояв позитиву. Париж знаходився в аванґарді змін. Французька столиця зарекомендувала себе як впливовий авторитет, задаючи тенденції, яким слідувала решта Европи щодо модної поведінки та речей. Стримана серйозність, манірність і нерухомість обличчя, притаманні королівському двору у Версалі, втратили привабливість для жвавішої, динамічнішої столичної культури, що зароджувалася у Парижі. У салонах, кав’ярнях, театрах, крамницях тощо нормою ставала більш розкута та невимушена поведінка.

Ба більше, білосніжна усмішка набула нового престижу завдяки культу чуттєвости, який охопив Европу у середині століття, заохочуваний популярними романами Семюеля Ричардсона («Памела» і «Клариса») та Жан-Жака Русо («Юлія, або Нова Елоїза», «Еміль»). Сучасних читачів цих романів зазвичай приголомшує величезна кількість сліз та ридань, котрі лунають у них, коли доброчесність їхніх головних героїв піддається жорстоким нападам. Але герої перемагають, і що дуже суттєво – з піднесеною усмішкою на вустах.

Це було важливо, оскільки такі та подібні до них романи породжували у читачів бажання змоделювати власну поведінку за прикладом вигаданих персонажів. Ця тенденція нагадує вплив голівудських зірок та інфлюенсерів у соціальних мережах в останні роки. Доброчесна й трансцендентна усмішка, яка демонструє здорові білі зуби у романах, стала взірцем для паризької соціальної еліти в реальному житті. Виявляти свої природні почуття у середовищі собі подібних стало не тільки прийнятним, але й бажаним. Англійські мандрівники висловлювали здивування тим, як часто парижани обмінювалися усмішками при повсякденних зустрічах. Місто стало світовою столицею усмішки.

Якщо культ чуттєвости викликав у читачів романів бажання усміхатися у такий модний спосіб, то парижанам поталанило ще й тому, що під рукою була технічна допомога. Французька столиця стала славетним центром зубної гігієни. До початку XVIII століття в усій Европі, та й у всьому світі, догляд за ротовою порожниною був незграбним поєднанням стратегічного колупання в зубах, безладного їх виривання та знеболювальних опіатів. І ось у Парижі з’явився новий тип фахівця з догляду за ротовою порожниною, який замінив ярмаркових зубодерів минулого: дантист.

Цей термін був вигаданий у Парижі у 1720-х роках й увійшов в англійську мову в середині століття. Він означав спеціаліста з хірургічною та анатомічною підготовкою, який використовував складні інструменти для лікування зубів. Нові дантисти могли чистити, відбілювати, вирівнювати, пломбувати, замінювати, ба навіть трансплантувати зуби, аби зробити рот чистішим та здоровішим, а при усмішці – привабливішим. Европейські джентельмени під час Ґранд-туру приїжджали до Парижа, аби привести до ладу свої зуби. Паризькі газети були переповнені рекламними оголошеннями, що вихваляли косметику та найрізноманітніші інструменти для догляду за порожниною рота. Поруч із зубочистками, скребками для язика, освіжувачами подиху, відбілювачами зубів і помадами для губ опинилася зубна щітка – вірна провісниця усміхненої сучасности, яку винайшли саме в цей момент. Досконалість винаходу керамічних зубних протезів наприкінці 1780-х років паризьким підприємцем Ніколя Дюбуа де Шеманом передрікала бурхливий розвиток нової індустрії вставних зубів. Це означало, що нову білосніжну усмішку можна було отримати, не маючи в роті жодного власного зуба.

У цьому контексті ми можемо розглядати Віже-Лєбрен як своєрідну рекламу високого мистецтва паризької профілактичної і косметичної стоматології та моди. Публічний показ портрета в Салоні забезпечив широкий резонанс: глядачі понесли нову усмішку до власних домівок по всьому світу. Це обіцяло їй блискуче майбутнє.

Насправді ж тріумф паризької білозубої усмішки виявився вельми обмеженим у часі та просторі. Їй довелося чекати понад століття, перш ніж вона запанувала в усьому світі. Навіть – і, можливо, насамперед – у Парижі вплив усмішки Віже-Лєбрен втратив свою силу через Французьку революцію, яка відбулася двома роками пізніше, та поширення політичної культури, яка не схвалювала такий вид усмішки. Ще до революції повернення класицистського смаку кинуло виклик культу чуттєвости. Наприклад, епічні картини Жака-Луї Давіда були наповнені випнутими щелепами, скутими обличчями, стиснутими губами і псевдооперними жестами. Цей стиль зображення переважав після 1789 року. Дійсно, в епоху терору (1793–1794) усмішки з політичних міркувань повинні були залишатися за лаштунками. Палким революціонерам здавалося, що усмішка нагадує про dolce vita, котрим скандально насолоджувалися розпещені аристократи при Старому порядку. Справжній патріотизм не терпів виразу обличчя, який, здавалося, висміював республіканську серйозність.

Крім того, відкритий рот, який люди дедалі частіше ототожнювали з французькими революціонерами, викликав ґотичні, монструозні та мелодраматичні асоціації. Зокрема, розлючений натовп часто спотворював саме рот своїх жертв: державний чиновник Жозеф-Франсуа Фульон де Дуе, який у 1789 році, як вважають, закликав мешканців Парижа їсти траву, якщо вони не можуть дозволити собі купити хліб, отримав відплату, коли його відрубану голову пронесли по місту на вістрі піки, запхавши соломи до рота. Ґоя, згідно однієї з інтерпретацій його приголомшливої картини, зобразив революціонерів у вигляді бога Сатурна, який пожирає своїх дітей. Англійські політичні карикатуристи ще більше посилили цей образ, представляючи паризькі народні маси як рабів-людожерів. Навіть керамічні зубні протези, які Дюбуа де Шеман подарував людству, стали об’єктом саркастичних насмішок англійського карикатуриста Томаса Ровлендсона. Такі образи затримувалися в уяві европейців, витісняючи спогади про невинніші часи.

«Французький дантист демонструє зразок штучних зубів і піднебінь» (1811), Томас Ровландсон. Музей Метрополітен, Нью-Йорк

«Французький дантист демонструє зразок штучних зубів і піднебінь» (1811), Томас Ровландсон. Музей Метрополітен, Нью-Йорк

Якщо в Парижі усмішка Віже-Лєбрен втратила свою привабливість і була відправлена на смітник історії, це також сталося через кризу в медичних послугах. Революційне законодавство закрило нішу в медичній системі, яку займали дантисти, і навчання зубній хірургії не передбачалося. Протягом століття дантисти не мали офіційного статусу і невдовзі знову опинилися в ситуації, коли вони конкурували за клієнтів із старими шарлатанами-зубодерами.

На понад сто років усмішка згасла як публічне явище на Заході. Лише на початку ХХ століття вона під впливом ряду чинників повернулася. Розвиток стоматології відіграв значну роль в цій історії, коли світовим лідером вже був не Париж, а Сполучені Штати, які стали однією з перших країн, що від початку ХІХ століття вивели навчання дантистів на професійний рівень. Утім, як і у XVIII столітті, тріумф усмішки був пов’язаний із культурними тенденціями та зі зростанням стоматологічної кваліфікації та компетенцій. Поширена візуальна реклама, імідж голівудських зірок та фотознімки також зіграли свою роль. Хто має старі сімейні фотоальбоми, той зрозуміє, що усмішки вперше з’явилися у 1920-х, 1930-х роках, саме тоді під час фотографування, люди почали промовляти «сир». Портретний живопис демократизувався та засяяв усмішкою.

На початку XXI століття фотографії на айфоні та соціальні мережі підтвердили, що переважна більшість особистого вираження соціальної ідентичности йшла через усмішку. Технології також розмили межі між глобальними культурами усмішки, які раніше менше відображали західні практики. За підрахунками, кожне п’яте з понад 500 мільйонів повідомлень, які надсилають у Твітері на день, містить емодзі. Це є спільним способом спілкування глобальної масової культури цифрової доби. Найбільш популярним з понад трьох тисяч наявних емодзі є «сльози радости», оновлена версія оригінального смайлика.

У 2019 році тривалий поступ сучасної (західної) усмішки зазнав серйозного удару з появою COVID-19. Несподівано, цей вираз обличчя зник за захисною маскою. Але найбільш проникливі серед нас знали, що щиру усмішку в масці можна розпізнати за зморшками навколо очей. Проте не всі ми такі проникливі. Та й хто ж усміхається виключно щиро? Емодзі зафіксували цей удар. Хоча й «усмішка зі сльозами радости» утримувала загальну першість у використанні, інше емодзі стрімко набуло популярности: обличчя в медичній масці. Поширення цього емодзі було настільки вражаючим, що коли в листопаді 2020 року компанія Apple випустила щорічне доповнення до спектра емодзі, стали доречними деякі правки: додавання рум’яного відтінку на щоках, промовисті зморшки під очима, які натякають на усмішку під маскою. Здавалося, що усмішка відвойовує втрачені позиції. Адже вона навряд чи втратить глобальну привабливість і знакову культурну цінність. Відступ пандемії в усьому світі дарує кожному можливість усміхнутися.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «A history of the smile through art, culture and etiquette» в журналі «Aeon» 10 червня 2022 року.

Переклали студенти групи 21п Факультету іноземної філології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова


Читати також