Симона де Бовуар: справжнє кохання — це справа рівних

Авторка: Кейт Кіркпатрик, викладачка філософії і християнської етики в коледжі Реджентс-Парк Оксфордського університету.

Симона де Бовуар вважає, що справжнє кохання повинно мати етичний почин, адже його можна зіпсувати і відданістю, і еґоїзмом.

Бажання кохати і бути коханими, на думку Симони де Бовуар, є структурним складником людського існування. Але часто ці два бажання ідуть врізнобіч. І навіть при цьому, стверджувала вона, справжнє кохання не тільки можливе, але є одним із найпотужніших інструментів, що доступний людям, які прагнуть бути вільними. Тож що таке справжня любов?

У праці «Друга стать» (1949) Бовуар запевняє, що культура спонукає чоловіків і жінок плекати різні очікування, тому «кохання» часто схоже на поле битви між суперечливими бажаннями або на кладовище людських розчарувань. Безперечно, стверджувала вона, ситуацію можна покращити — і кожен є «суддею та стороною» дискусії про те, як правильно кохати. Розповідь Бовуар про «справжнє кохання» в цій книжці стала результатом двадцятилітніх філософських роздумів. Ще молодою студенткою філософського факультету в Парижі вона усвідомила, що деякі концепції «любові» узаконюють несправедливість і увічнюють страждання. У підлітковому віці вона розпочала справу переоцінки кохання як у теорії, так і на практиці, що тривала більшу частину її життя. Карикатурні описи її переконань зосереджують увагу на екзистенційному мотиві свободи, на тому, кого любити і як, але справжня любов для Бовуар була чимось набагато більшим за безперешкодний особистий вибір. Пізніше Бовуар писала, що справжня любов має бути взаємною і не бути експлуататорською. Але досягти цього було важко, оскільки суспільство підживлювало міти про кохання, які ідеалізували неетичні стосунки між статями.

Етику Бовуар сформувала традиція, згідно з якою ті, кого ми любимо, і те, що ми любимо, відіграють ключову роль у нашому становленні. У дусі католицизму, на який вплинули праці Авґустина, одним із ключових «правил життя» її дитинства було «любити свого ближнього, як самого себе». Вивчення філософії постійно повертало її до цього: «заповідь любові» з Єврейської Біблії, яку в Новому Завіті повторюють Ісус Христос і святий Павло, фігурує в багатьох класичних творах нормативної етики; і Імануїл Кант, і Джон Стюарт Міл, наприклад, стверджували, що знають відповідь на складне запитання: як я можу любити іншого як самого себе? Серен Кіркеґор у «Творах любові» (1847) — хоча їх рідше вважають ключовим текстом моральної філософії — проаналізував кожне слово цієї заповіді, сподіваючись, що дотримання її допоможе подолати глибокий людський страх самотности.

Але, незважаючи на зусилля цих та багатьох інших філософів, «любов» залишається, як відомо, неоднозначним поняттям, і те, що воно означає на практиці, часто затьмарене каламутним коктейлем з потреб, болю та бажання. Бовуар вважала, що неоднозначність цього поняття веде до експлуатації. Адже в теорії імператив любові однаково стосувався всіх душ, незалежно від того, чи це було зумовлено обов’язком, користю або божественним велінням. На практиці ж їм зловживали, щоб виправдати різні, зовсім не сумісні з любов’ю (як вона її бачила), форми ієрархії.

В своїх студентських зошитах 1926 року Бовуар протиставляє етичне міжособистісне кохання двом його невдалим альтернативам. Вона називає ці дефектні форми нарцисизмом (у інших перекладах це названо еґоїзмом або корисливістю) та відданістю. У своїх перших формулюваннях вона означувала нарцисизм як «любов до себе та до любові, яку інший відчуває до тебе». Проблема нарцисизму полягає у нехтуванні того, що любов потребує участи двох: нарцис забуває, що любов має прагнути добра для іншого. Коханець нарцисичної жінки — другорядний персонаж у великому сюжеті її роману. Відданість, навпаки, є «абсолютним даром» закоханого коханій, «самозреченням», коли власна свідомість закоханого стирається заради іншого. Відданий коханець не бажає іншого сюжету, крім того, який пише для нього його кохана; він або не хоче, або не може писати власною рукою. Забуваючи про себе, він також нехтує участю двох у коханні — юна Бовуар називала це «моральним самогубством».

Етичне кохання, навпаки, полягає в тому, що Бовуар називає «рівновагою» та «взаємністю». У рівновазі відбувається самовіддача без самовтрати: кохана і коханий «просто йдуть пліч-о-пліч, злегка допомагаючи одне одному». Оскільки люди не завжди відчувають, що вони рівні — або взагалі думають, що вони не гідні любові іншого — Бовуар окреслює ситуацію, яка загрожує цій рівновазі: ситуацію, у якій одна людина бачить себе кращою або гіршою за іншу. «Найпліднішим» типом кохання, як стверджувала Бовуар, є «не підпорядкування», а радше стосунки, у яких кожен підтримує іншого в пошуках незалежного особистого життя.

У 1926 році вісімнадцятилітня Бовуар визначила принципи взаємного кохання, які згодом знайшли визнання завдяки її книжці «Друга стать». У 1944 році, вісімнадцять років потому, вона опублікувала свій перший есей з етики «Пір і Кіней». У цьому есеї вона викладає етичну теорію, відсутню в екзистенціялізмі Сартра. Вона розмірковує про «заповідь любові» з Нового Завіту, вказуючи на те, що, коли учні запитали Ісуса Христа: «Хто мій ближній?», Він не став їм відповідати мовою абстрактної етики. Натомість він розповів їм історію, притчу про доброго самарянина, для якого ближнім став покинутий на узбіччі дороги чоловік, якому він вирішив допомогти. Бовуар висновує: «Ніхто нікому не є ближнім. Ближнім стає той, до кого ставляться як до ближнього і поводяться як з ближнім». Тож любов, на її думку, вимагає вчинків, але яких саме — залежить від конкретної людини та ситуації.

Бовуар належала до покоління французьких філософів, які замислилися над питаннями про «смерть Бога» та сенс життя. Її студентські щоденники свідчать про те, що ці проблеми глибоко турбували її. У «Пірі і Кінеї» вона сформулювала відповідь на питання про те, як людське життя набуває цінности і де знайти фундамент для етики без Бога, який би все це забезпечив. Її пропозиція полягала в тому, що за відсутности божественного законодавця наші дії мають бути орієнтовані на інших людей, тому що навіть без нескінченної істоти наші дії можуть набувати нескінченного виміру, якщо їх засвідчать, тобто побачать, інші, і якщо вони стануть основою чужих починань.

Її розповідь торкається психології розвитку, згідно якої здоровий перехід від дитинства до зрілости є процесом, що включає ілюзії і розчарування: ілюзії, тому що батьки, які люблять своїх дітей, захищають їх від сумнівів у цінності їх життя та від усвідомлення довільности правил, які керують ними; розчарування, тому що ці цінності та правила давали надію, але виявилися вигадкою. Вона пише, що коли дитина закінчує малюнок, вона прагне показати його своїм батькам — досягнення набуває реальности, коли вони бачать його. І хоча приємно було б думати, що ми можемо перерости бажання бути коханими та цінованими іншими, але, на думку Бовуар, це неможливо. Хоч самотність може бути приємною, писала Бовуар, ніхто не задовольняється нею на все життя. Людські істоти потребують особливої підтримки, яку їм дарує любов та визнання.

У зрілому віці ця потреба часто залишається незадоволеною або неправильно спрямованою. Вона окреслює дві хибні моделі, відповідно до яких її намагаються задовольнити: «відданість» і «корисливість». Розвиваючи ідеї зі своїх студентських зошитів і випереджаючи у «Пірі і Кінеї» твердження, які згодом зробить у «Другій статі», вона запевняє, що відданість є бажанням «багатьох чоловіків і ще більшої кількости жінок». З точки зору Бовуар, кожна людина хоче відчувати, що її існування виправдане — не лише в тому абстрактному сенсі, що всі людські життя мають цінність, а в тому особливому сенсі, що інші цінують саме моє життя. Привабливість відданости полягає в тому, що вона обіцяє звільнення від цієї потреби. Віддана людина вірить, що її життя виправдане, оскільки його цінує хтось інший, чиї потреби вона задовольняє. Відданість не вирішує проблему ближнього в християнському розумінні; вона все одно порушує питання: «Кому я маю присвятити себе?». Але проблематично те, що віддана особа сприймає цілі іншого як засіб для досягнення власної мети — і хоче досягти її «без іншого і попри нього». Відданість може бути тиранічною — вона стверджує, що бажає добра іншому, але насправді нав’язує йому власні цінності, які можуть суперечити вибору іншого. «Етика корисливости», навпаки, припускає, що лише я можу задовольнити потреби іншої людини у визнанні. Вона перетворює іншу людину на супутник, цінність якого залежить від перебування на моїй орбіті.

Що справді необхідно, на думку Бовуар, це поважати іншого як вільну людину, яка постійно розвивається, має власні життєві наміри, які обирає сама. Незалежно від того, чи йдеться про любов між друзями, членами сім’ї чи коханцями, щоб вона була етичною, повинні існувати дві вільні людини, обидві з яких поважають цінність свободи в іншій — так, щоб жодна з них не страждала від болісного підпорядкування. Вона стверджувала, що неправильно цінувати власну свободу, не цінуючи свободи інших. В «Етиці двозначности» (1947) вона зауважила: «Бажати бути вільним означає також бажати цього і для інших».

Конкретні приклади, які наводить Бовуар, не можна перетворити на загальний опис того, що це означатиме на практиці. Але протягом 1940-х років вона окреслила кілька поширених моделей недобросовісної поведінки, які, на її думку, перешкоджають доброчесному взаємному коханню, і в своїх пізніших працях вона застосовувала відвертіший феміністичний та політичний підхід до цієї проблеми. У своєму есеї «Екзистенціялізм і народна мудрість» (1945) Бовуар описує «недобросовісність» як різновид маніпулювання хибним алібі. Наприклад, ті, хто стверджував, що корисливість є «людською» або що «людська природа ніколи не змінюється», на її думку, могли «відмовитися від будь-яких очікувань людської щедрости чи величі». Вони могли висміювати описане нею взаємне кохання як «ілюзію молодости» або «дурну примху» замість того, щоб подивитися на нього як на щось можливе і складне.

У 1945 році Бовуар стверджувала, що жінок, зокрема, закликали не очікувати великих вчинків від чоловіків. Вона писала, що сучасні газети для молодих жінок попереджали їх про те, що «всі чоловіки — жалюгідні істоти, що їхні чоловіки не будуть винятком, і що вони повинні потурати їх слабкостям…, потурати їхній гордині». «Жіноча мудрість» готувала жінок до романтичних стосунків та шлюбу, привчаючи їх очікувати тиранію в ім’я кохання та давати раду цьому за допомогою маніпулятивних хитрощів. Хороша жінка повинна прийняти свого чоловіка «в його невиправній нікчемності, вдаючи, що поважає його ілюзорну свободу». Жінок також заохочували знаходити цю ситуацію смішною — сприймати її з високо піднятою головою та насміхатися над посередністю, не показуючи свого розчарування. Вона не могла не запитати: невже вони «поспішали сміятися над таким типом, боячись замість цього розплакатися»?

Через чотири роки була опублікована «Друга стать» Бовуар, яка стала віхою у феміністичній філософії. В моєму прочитанні, одне з головних тверджень полягає в тому, що свобода — це те, за що потрібно боротися на багатьох рівнях: колективно — на рівні законодавства та культури, індивідуально — у процесі кожного окремого життя жінки або чоловіка. Вона погоджувалася з Ґеорґом Вільгельмом Фридрихом Геґелем, що «людина народжена, щоб стати вільною», маючи на увазі не лише чоловіків, а й жінок.

На колективному рівні законодавство про виборчі, трудові та майнові права значно змінило конкретні можливості, доступні жінкам. А на індивідуальному рівні кожна жінка повинна була стати етичною особистістю, яка цінує свободу для себе та для інших — заради себе. І це було складно, стверджувала Бовуар, не лише в тому сенсі, що будь-якій людині важко стати етичною особистістю, а й тому, що традиція жіночого підпорядкування все ще залишалася в культурних конвенціях в тому вигляді, що спокушав брати участь у її продовженні. Культурні міти про романтичне та сексуальне «кохання» прославляли підпорядкування жінок і спотворені бажання так, що їх було подолати важче за, скажімо, нерівний доступ до виборчого бюлетеня.

Бовуар написала «Другу стать» частково тому, що вважала, що і чоловіки, і жінки недооцінюють масштаби труднощів, з якими стикаються жінки на цьому фронті: «Чоловікам важко усвідомити величезні масштаби соціяльної дискримінації, яка зовні здається незначною і чиї моральні та інтелектуальні наслідки настільки глибокі в жінці, що, здається, випливають із первісної її природи».

Ґрунтуючись на розповіді про психологію розвитку, яку вона запропонувала в «Пірі і Кінеї», Бовуар стверджувала, що до того, як чоловіки та жінки стали чоловіками та жінками, вони були хлопчиками та дівчатками, яким прищепили різне бачення своєї цінности та можливостей, що їх пропонує майбутнє. У 1949 році правила поведінки одних дітей були набагато обнадійливішими за інших. Взагалі кажучи, хлопців заохочували планувати життя — сприймати любов як частину, а не все життя, і вірити, що успіх можливий одночасно у кількох різних життєвих сферах. Дівчат, навпаки, заохочували сприймати любов як саме життя — і вірити, що успіх в інших речах може зробити їх менш привабливими.

Дівчат заохочували бути успішними та освіченими — але не надто успішними і не надто освіченими. Більшість дівчат не могли уникнути визнання того, що, якою б успішною чи освіченою не була дівчина, її «судитимуть, поважатимуть чи бажатимуть за те, як вона виглядає». У період статевого дозрівання багато з них переживали відчуження від власного тіла через досвід поводження з ними як із сексуальною «здобиччю», коли вони ставали предметом абсолютно не бажаної пристрасти. Вони знали, що не є речами для споживання, але їх не заохочували реагувати як свідомих людей, які можуть озиратися на своїх мисливців і сумніватися в моральності такого полювання. Це тропи та тенденції, а не універсальні істини, тому, звичайно, вони допускають винятки. Але вони були настільки поширені в 1949 році, що певні моделі недобросовісности, вважала Бовуар, були більш спокусливими для чоловіків, а інші — для жінок.

У першому томі «Другої статі» Бовуар дійшла висновку, що для чоловіків найгіршим алібі було твердження, що їм просто від природи властиво домінувати над жінками, а жінкам — підкорятися. Вона писала, що «ідеал середньостатистичного західного чоловіка — це жінка, яка вільно підкоряється його домінуванню, не приймає його ідеї без певного обговорення, але поступається його міркуванням, у розумних рамках чинить опір, але врешті погоджується».

Замість «правдивого одкровення» від іншого, як писала Бовуар, «вони шукають сяючого образу захоплення та вдячности, освяченого в глибині жіночих очей». Цілком зрозуміло, що вони хочуть, щоб їхню посередність зустріли безтурботним сміхом і вдаваною пошаною, але чому жінки приховують своє розчарування?

Бовуар вважала, що культура формує уяву, а уява формує життя, дозволяючи нам уявити нові можливості та втілити їх в реальність. Вона присвятила великий розділ першого тому «Другої статі» уявленням про кохання у видатних літературних творах, які сформували її власну уяву. Вона ретельно дослідила способи зображення жіночої любові, звертаючи увагу на те, як часто чоловіки зневажали або обожнювали її через обмеження, які вона накладала на чоловіків, або порятунок, який вона приносила чоловікам. Не дивно, що чоловіки та жінки були збентежені: те, що вона виявила, було «множиною несумісних мітів». Але міти завжди служать певній меті, тож, на думку Бовуар, мета цієї множини мітів полягала в тому, аби показати жінкам, що їхнім справжнім покликанням є «самозречення та любов».

У другому томі «Другої статі» Бовуар проаналізувала, як це було стати жінкою в контексті цих суперечливих мітів, в умовах обмеженого ними вибору. Вона повернулася до теми справжнього та несправжнього кохання, стверджуючи, що жінок частіше заохочували пов’язувати свою долю з любов’ю, а не зі свободою як визначальною цінністю життя. Будь то в шлюбі, материнстві чи релігійному житті, любов представляли жінкам як їхнє «покликання», їхнє «найвище досягнення», як «повне зречення на користь пана». Оскільки багатьох жінок вчили, що їхня цінність залежить від того, чи їх люблять чоловіки, дівчат заохочували дивитися на себе «очима чоловіка», втілювати фантазії чоловіків і допомагати реалізовувати їх починання, а не мріяти про власні проєкти та їх втілення.

Бовуар змальовує портрет «закоханої жінки» як взірець «відданости». Закохана жінка намагається побачити себе очима коханого, побудувати свій світ навколо його бажань, читати те, що він читає, слухати те, що він слухає, і цікавитися його улюбленими ідеями, творами мистецтва, політиками та друзями. У сексуальному житті до неї ставляться як до засобу досягнення чоловічого задоволення, а не як до сексуального суб’єкта з власними бажаннями. Закоханій жінці подобається говорити «ми», тому що, ототожнюючи себе з коханим, вона відчуває безпеку; жінка прагне служити чоловікові, бути йому корисною; вона ніколи не вимагає взаємности через ризики, що їх може спричинити така «вимогливість». Але, говорить Бовуар, «це променисте щастя рідко буває стабільним». Зрештою, вона зрозуміє, що прийняла бажання любові за саму любов.

Чимало жінок впізнали себе в образі «закоханої жінки» Бовуар — деякі навіть звинуватили її в написанні автопортрета. Незалежно від того, чи мала ця книжка автобіографічну точність, її філософська позиція полягала в тому, що важко навчитися любити етично, маючи перед собою небагато прикладів взаємности між жінками та чоловіками. Історія та література засвідчують незліченну кількість прикладів, коли чоловіки очікували від жінок того, що самі не збиралися їм давати. А в житті звичайних жінок, думала Бовуар, очікування віддавати без взаємности призводить до того, що багато з них стають «розщепленими суб’єктами», які розриваються між бажанням утвердити себе та бажанням зректися себе, щоб стати більш привабливими. В есеї 1950 року вона питає: «Невже неможливо створити новий вид кохання, у якому обидва партнери є рівними — і жоден не прагне підкорятися іншому?»

Бовуар стверджувала, що знаходила обриси взаємного кохання у творах Фридриха Ніцше, Льва Толстого та Дейвіда Герберта Лоренса, які визнавали, що «справжня та плідна любов» враховує і фізичну присутність коханого, і його життєві цілі. Але вони також запропонували цей ідеал жінці, оскільки «любов» була її долею. Щодо етичного кохання Бовуар стверджувала, що жінки все ще прагнутимуть допомагати своїм коханим у здійсненні їхніх планів, але той самий ідеал дедалі більше поділятимуть і чоловіки: «Замість того, щоб шукати свого роду нарцисичного піднесення у своїй половинці, чоловік міг би відкрити в коханні спосіб вийти за межі себе, вирішити проблеми, відмінні від власних. Зважаючи на всю цю писанину про принади такої щедрости, чому б не дати і чоловікам шанс спробувати стати відданими до самозречення, яке вважається завидною долею жінок?».

Чому б і ні? Якщо обидва партнери сприймають кохання як спільну справу, якщо обидва думають «одночасно про іншого і про себе», стверджувала Бовуар, вони зможуть «знайти золоту середину» між нарцисизмом і відданістю. Це не принесе порятунку. Але це також не прирікає закоханих на болісне підпорядкування, залишаючи простір для «міжлюдських стосунків» і задоволення від справжньої любові.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Simone de Beauvoir’s authentic love is a project of equals» в журналі «Aeon» 30 січня 2020 року.

Переклала Владлєна Косогова.