Що відбувається у темряві. Галина Максимів. Темні віки

Тупцював, руки в кишенях куртки посіпувалися. Було видно, що Малий дуже нервує.

Я не сплю вже котру ніч. В хаті страшно. То ходе і ходе . Всю ніч. Од півночі і до світанку. Світить ліхтариком.
І ліхтарик не сідає.
Ага…

Нам обом далеко за тридцять. Але ми нервуємо. Ми жахливо нервуємо.

Спочатку мені здалося, що сходжу з розуму. Кожен вечір темна постать на протилежному березі світила і бродила.

То чоловік. Звичайного росту, в звичайному чорному одязі.
Ти ближче не придивлявся? На обличчя?
– Ні! Мені страшно, що він підійде до вікна.

…А мені якось на світанку забаглося вийти в сад. І на тому березі замиготів ліхтарик. Навпроти мого. Я помахала. Світло поплило до мене…

Як я втікала! Я ракети не боюся, орків не боюся, мишей і жаб не боюся. А тут… Слабачка!!!

Ага…Та ж він кожен вечір ходити почав після того, як ППО неподалік збили ракету. Було два вибухи. А на світанку о четвертій був третій.

Я чув його, – каже Малий.– Хата аж здригнулася.

Після того і почалося все.

Малий пішов порати свою нехитру господарку. Я – опитувати чоловіків з усього кутка, чи де вечорами не ходять, жінок – чи чоловіки таки вдома, чи увечері десь ідуть. Подвійна перевірка правдивіша.

Скільки там чоловіків... Дещиця. Або на фронті, або виїхали ще до війни в Польщу-Чехію-Португалію всенькими родинами. На Різдво і Новий рік попередавали сумки. Щось додому, щось хлопцям на фронт.

Даємо консерви, шоколад, чай, – каже одна з господинь.– І ще 20 доларів. Купиш цигарок. Я тобі довіряю, бо знаю що не візьмеш собі нічого.

В іншій хаті дають ковбасу і шинку у ваккумі, які до 30 січня треба спожити.

Так написано на упаковці. Але ж ти швидше передаш, правда ж?
Правда,– кажу.

І маємо вже дві сумки всяких смаколиків хлопцям на фронт: «Старший сержанте, коли будете ві Львові?» – «Плануємо в понеділок до обіду»…

В третій хаті ще дають галети, консервовані супи, 11 свічок у бляшанках.

Онуки приїхали на канікули і зробили ото за два дні, – каже дядько Василь.

Для мене дядько, а для онуків дід. Ну так, йому за сімдесят.

Приходь до нас по кікімору наступного тижня. І я свиню ззаколю. Тушонки будуть, сало… Знаю, що хлопцям все передаш. Тобі шматок окремо вріжу. Бо оно яка худа.

Нехай! Я тоді синичкам свого сала вріжу, а хлопцям до сала ще солі, паприки, часничку докину…

Хотіла сказати вуйкові, що кривда породжує зло, а зло знищує того, хто його створив. Але запитую інше:

Дядьку, а вечорами ви ніде не ходите?
Не ходжу. То ж той бле… блейаут, то так темно, що аж страшно.

А мені нічого не страшно. Хлопці з посірілими обличчями, ніби притрушені інеєм.

Чорні руки на грудях, нігті поплавлені…Голови замотані білими, щойно з аптеки бинтами, бо потріскані, наче кавуни. А ще страшніше – чорні мішки, наглухо запаяні.

Домовина легенька, і похорон того ж дня або наступного зранку, – каже мені Андрій з місії перевезення «двохсотих».

Малий сказав, що той опівнічник середнього зросту, худий. А в нас двоє чоловіків на кутку високі, один з них кульгає. Ще троє середнього зросту, але двоє з них опецькуваті, «набиті». Ще один високий, але він з «черевцем», ще один високий і міцний в плечах, але він лежачий. А того, чергового, що одна молодичка привела «пожити», то не рахую. Куди б він ходив уночі, вона ж дуже ревнива, та і він би на собак напав. А вони би покусали! Бойові! Перед великими боями чи ракетними атаками завжди виють.

Собаки… Так, собаки не гавкають. Мовчать на обох берегах. Навіть не скавчать. Так, якби не бачили. Якби підкуплені були.

А потім мені згадується… Див мені говорив, що буде війна. Коли в 2012 році, у липні, я несла гриби кошиками, а він мені: «Гриби – на гроби» і хмурнів, журився, щезав не попрощавшись.

Спочатку я думала, що то диверсант якийсь мітить територію. Потім – що уламки ракети шукають (але ж чого один і так довго???). Потім – що хтось з чоловіків що загубив: гроші, обручку цигарки, курку, качку, козу, кота …

А потім згадала собі. Там, де темні води ріки збиваються у лютий вир, втопився колись хлопець. В нього була «падуча» хвороба, він задивився в той вир і впав…

Вода зсередини виру тепла, як у ванній, а зовні холоднюча! Але не пробуй, навіть близько не підходь!!! – Див аж сердиться, так наказує...

І я слухаю його, не підходжу до води…

А потім згадую, що в тому темному лісі, тих непролазних малинниках-ожинниках завжди темно і страшно. Що на його горішньому куті – закинутий колодязь. Довкола нього папоротники…Буває, що доноситься діточий плач, за хвилю другу стихає, а потім стає моторошно. Ноги наче приросли. Іти-не перейти дороги. А потім мені розповіли, що в той колодязь нерадиві дівки немовлят нешлюбних топили. І жінки заміжні небажаних малят топили. Ніхто не знає скільки їх там…

Буває, в тому лісочку, вихор зніметься і пройде деревами, причеше. Або буком кущі й гіляки лупцює. Або пролетить стадом коней. Або застогнає під вечір, перед грозою… І велетенські круки туди часто літають. Такі ядучо-чорні, важкі, наче смола. Наче з фільмів Альфреда Гічкока.

Я міркую собі, що темрява не була злом. Адже Творець вийшов з темряви і сказав: «Най буде світло». І стало світло. А потім з вод, над якими ширяв, – підняв землю. А потім до землі додав води, замісив глину і створив людей…

…А перед тим духів, що видимі і невидимі. Навіть не смій до Опівнічника озиватися, гойкати, чи іти назустріч. Чуєш?! – каже мені Див.

Він у Суді Тринадцятьох сам зголосився бути моїм захисником. Але то вже інша історія.

А в цій все залишається містичним, нерозгаданим і…буденним. Той Темний щоночі ходить і світить. Від години до години. Смерть – буденно, кров – буденно, сльози – буденно.

Всяке зло пробудилося. А, може, в темряві не завжди зло?

Просто темні віки настали. І в них ходять Темні, шукають Спільників і Жертв.

Малий спить в стайні, обнявши коня. І двері на обидві защіпки...

А я наглухо закриваю штори.

Через той постійний режим темряви (який словомани швиденько назвали іншомовним «блекаут») набуло нового значення словосполучення «Світло в тобі». Привиди це жертви темряви, чи носії світла?

Де той опівнічник, той Темний придбав такого ліхтарика , щоб світив і не гаснув до перших півнів? Для мене нерозгадана поки що річ.

Тим часом Андрій з місії пошуку і транспортування загиблих взувається. Поки зашнуровує один черевик, маленький син, що недавно навчився ходити, нетерпляче волоче йому другого черевика…