Війна, кохання, перемога. Катерина Пилипчук

Затамувавши подих, я чекаю,
Щодня порівнюю ці дні…
Фейсбуку стрічку я гортаю,
І знов не віриться мені.

Світлини з давністю у вічність
Наповнені чужим життям:
Лиш рік між ними, й наче в іншім світі,
Туди ж — уже немає вороття.

На запитання риторичні, 
По типу: «що ж, якщо війна»?
Відповідала, навіть, звично:
«Яка війна? І де вона? —

То все медійні калантайки,
Що дзвонять, шуму щоб додать,
І людям в мізки «крутять гайки», 
Але їм нас не залякать!  

Війни не буде, ось побачиш! 
Те військо — то лиш м‘язів гра, —
Шикують танки — то ж не значить, 
Що наступ буде «з-за бугра».

Ба-бахххххх…
Очей не відкриваю,
Проте вже не комфортно, сплю…

Ба-бахххххх…
Ще й досі я дрімаю,
Себе на думці я ловлю:

«А що, як це не сон, а справді?»

Ба-бахххххх, ба-баххххх, 

«О, Боже!…»

Баххххххххх

— Вставай, війна!, —

Ба-баххх, 

— Це правда….

Це почалось….
…а далі….. жахххх

*   *   *

Гортаю стрічку спогадів щорічних.
Поїздки, зустрічі, приємний післясмак…
Тепер про вибухи пишу я вірші, 
Щоб перечитувати кожний рік ось так!

Читати й відчувати, що ми сильні 
Читати й вірити, що зможем все!
Читати й знати: будемо ми вільні!
Бо Україна в серці! І понáд усе!