Не тільки люди не терплять зради

Олена Мацелюх про орган і про свій – підтверджений недавнім поважним міжнародним конкурсом – титул "найкращої органістки".
Офіційним приводом для зустрічі стала перемога. На початку вересня цього року провідна українська органістка, солістка Львівської національної та Рівненської обласної філармоній, Будинку органної та камерної музики у Львові Олена Мацелюх на першому Міжнародному віртуальному конкурсі для виконавців у найрізноманітніших категоріях (який оголосив Ізраїль і в якому взяло участь 250 музикантів із 17 держав світу) отримала абсолютну перемогу аж у двох номінаціях. Міжнародне журі, до складу якого ввійшли знані професори з престижних музичних академій світу, присудили їй перше місце за сольне виконання на органі, а також за дует "орган-фортепіано" (в якому вона виступила разом зі своєю творчою партнеркою піаністкою Меланією Макаревич). Хоча, зрештою, навіть якби не ця перемога – ми все одно зустрілися б: ім'я цієї неймовірно цікавої жінки я дещо раніше занотувала собі до переліку тих персон, з якими дуже хотіла би порозмовляти ширше – не лише з огляду на її талант, працездатність та організаторську потугу, а й через її щирість та максимальний позитив у ставленні до світу.

Ну що ж, від імені Еспресо.Захід сердечно вітаю вас. Як відчуття? Призвичаїлись уже до думки, що серед органістів ви найкраща? Принаймні, станом на цю годину.

Насправді я дуже боюся таких визначень, попри те, що воно приємно. Сьогодні один переможець, завтра інший і це – нормально. Ненормально на цьому зациклюватися, хоча це не про мене. Ну, не вмію я величатися, що зробиш. Але питаю себе, а чи треба? Перемога в цьому конкурсі справді у моєму житті – велика подія. Але йшла я до неї багато років. Може, не прямо, може, швидше підсвідомо. Бо постійно намагалася вдосконалюватися, поділяючи умовно для себе рік на дві половини – після Різдва і після літа. І щоразу на цій межі казала собі: "Ось ти ще більш вдосконалилася, ще легше тобі стало з цим інструментом співіснувати". Адже особливість органу (який називають королем інструментів) у тому, що чим більше на ньому граєш, тим краще розумієш, що грати на ньому не вмієш.

Я знаю, що я нічого не знаю

Так, справжня теорія Сократа. І знову починаєш все спочатку, але вже з якогось певного рівня. І це мене направду дуже тішить. А цей конкурс виник зненацька, хоча у випадковості не дуже вірю. Коли почалася пандемія коронавірусу, то позакривалися всі музичні заклади. А для нас – музикантів – така ситуація певною мірою – трагедія. Бо як тільки припиняються концерти, музикант перестає існувати. Звичайно, що сам себе стимулюєш і шукаєш, але то вже цілком не те. І навіть не тому, що немає контакту з очима глядача, а й тому, що нема мети. Коли приходиш на роботу і граєш з дня у день тільки сам для себе – це складно. Тому коли наприкінці червня зненацька виник цей конкурс, я собі подумала: ось це твоя мета, давай рухайся.

Це перша ваша нагорода такого рівня?

Так, бо на органі я граю не так давно – десять років. Якщо зважити, що моїй творчій партнерці Меланії Макаревич нині 33, з яких на фортепіано вона грає 29, то це взагалі з огляду на формат часу мізерний термін. Але для мене дуже знаковий, бо намагаюся не стільки прагнути – як результату – вищих нагород, а передовсім пропагувати органне мистецтво в Україні. На жаль, воно на наших теренах було настільки винищене, забуте, що люди, котрі ніколи не чули живого органу, не рідкість.

А вони цього хочуть? Маємо у Львові оперний театр, але в ньому були далеко не всі львів'яни. Запити реальності більш плачевні, ніж хотілося б.

На жаль, це правда. Але судячи із захоплених відгуків після органних концертів, йдеться про потребу активнішої пропаганди органного мистецтва. Принаймні, про це від слухачів неодноразово чую.

Вже хто-хто, а ви для цієї пропаганди зсуваєте гори: взяти на свої плечі організацію кількох органних фестивалів у нашій державі та ще й у різних містах, узгоджувати всі нюанси (адже приїжджають не тільки вітчизняні, а й зарубіжні виконавці), та ще й самому бути максимально активним творчо – це треба бути героєм.

Вірите – про власний героїзм, коли щось роблю, думаю якнайменше. Організовую, бо в цьому є насправді потреба. Та й організовую не сама, а за підтримки друзів та однодумців. Зокрема, композитора та музикознавця Богдана Котюка, який першим мене підтримав і вселив у мене віру, що я таки зможу грати. (До слова, Богдан Котюк спеціально для мене написав чимало творів і я стала першим їх виконавцем (а це година органної музики), ми разом пропагували орган у багатьох містах України, зокрема, в Миколаєві, Києві, Одесі, Донецьку й інших, та провадимо фестивалі). Організовую за підтримки директора Львівської національної філармонії Володимира Сивохіпа, який завжди відкритий для свіжих ідей, багатьох інших чудових людей. Так виникли з моєї ініціативи, зокрема, у Львівській національній філармонії, аж два міжнародних фестивалі органної музики – літній «Pizzicato e Сantabile» (цього року відбувся уже вп'яте), а також зимовий «Bach Сontemporary International». У Рівному – «Musica viva Organum» («Жива музика органу») та «Festival Organ Cathedral» («Органний собор»). У Луцьку минулого року – «Lucesk Оrganum» («Світло Луцького Органа»). Цього року мав бути органний фестиваль у Золочеві (там якраз у червні минулого року відкрили відреставрований орган), але через коронавірусні обмеження переносимо його на наступний рік. Також я є співорганізатором Міжнародних органних фестивалів у Чернівцях. Тобто охоплений майже весь захід України (звичайно, там, де є органи).

Як виглядає сьогодні навчання органістів? Хто їх готує? І чи мають вони зі своєю професією де приткнутися?

На жаль, ситуація плачевна. Бо одна-єдина професійна школа є в Києві і випускає одну людину на 5 років. Багато це чи мало? На рівні теорії один навчальний заклад на цілу державу не може охопити всіх охочих. Але з іншого боку, тих охочих щораз менше, оскільки після закінчення навчання нема де працювати. Адже, як правило, де є органи, там є й органісти (що зазвичай перекваліфікувалися з піаністів). А два такі музиканти в одному місці не передбачені.

Читала, що наші органісти високо цінуються у Європі. Зрештою, ви – яскраве тому підтвердження. Але ж як поєднується така плачевна освітня база і виконавський рівень?

Це дуже болюче питання. Річ у тім, що, як правило, ті органісти, яких визнали у Європі, в Україні не залишаються, виїжджають туди, куди їх кличуть. Тільки такі ентузіасти, як я, ще можуть залишитися і щось робити.

Але я переконана, що і вас кличуть. Що вас тут тримає, які важелі спрацьовують?

Патріотизм, хоча це і звучить, напевно, дуже банально. Справа в тому, що хтось і тут має залишитися. А так, як у мене з кожним роком відкриваються все більші можливості себе реалізувати, то я і не дуже поспішаю десь шукати кращої долі. Якщо ти співпрацюєш з однією філармонією, другою, третьою, то вже нема часу  кудись їхати – настільки все всеохопно. А ще, крім того, завершую докторантуру в чеському місті Оломоуц, написала докторську дисертацію на тему "Сакральне і профанне в органній культурі  Чехії та України на прикладах українського композитора Богдана Котюка та чеського Петра Ебена" ( до речі, тему запропонувала вчена рада Оломоуцького університету ). І маю цього року захиститися, знову ж таки, якщо усі ці проблеми з пандемією дозволять.

Інакше кажучи, щоб дійти до мети, треба насамперед іти. Мета у кожного власна. Але ви сказали, що під час пандемії багато музикантів ту мету втратили. Наскільки важливо для людини мету мати?

Без мети людина гине, вона приречена. Тому в мене такого немає, що ось завтра концерт і на цьому все закінчується. Адже найбільша депресія – коли мета досягнута. Я бачила це по своєму вчителю (вже тепер покійному) Віталію Півнову, з яким я тісно спілкувалася аж до його смерті. Коли він мав мету і досяг її, то впав у страшну депресію. І відтоді я – вражена його прикладом – завжди накреслюю собі кілька векторів. Ще не встигло завершитися одне, а я вже налаштована на інше. Це дуже допомагає не втрачатисили духа.

А періоди депресії у вас були?

Навіть не знаю. Бо належу до людей, які завжди щось шукатимуть, якби, не дай Боже, стався поганий період. Хоча депресія – така річ, яка виникає фактично з нічого, а музиканти настільки вразливі, що навіть зауваживши чужий якийсь не такий погляд, можуть впасти у стан стресу. У мене особисто за моє життя таких яскравих періодів депресії не було. Єдине, коли поїхала в Ригу, почула звучання органу і зрозуміла, що гратиму саме на цьому інструменті, зависла – а як? Але настільки моя віра була сильна (а я закінчила франківське музичне училище і вступила до консерваторії у Львові), що я на місце органіста в нашому Будинку органної музики чекала десять років. І коли його отримала, то поводилася як спраглий, що не може напитися. Грала і грала і не могла зупинитися. І може, такий стрімкий ріст уверх і пішов, бо я постійно працювала – день і ніч. А потім, коли зрозуміла, що сама не можу нічого зробити, то поїхала вчитися до Києва, закінчила там магістратуру і вступила до докторантури у Чехії. І це вже 5-й рік, як я там, і почуваюся максимально комфортно. Коли їхала до Чехії на першу сесію, то переживала шок, бо не знала куди їду, до кого, що там буду робити і чи не краще висісти й поїхати додому. Але коли  приїхала і побачила ставлення до мене, то вперше в житті не захотіла назад. Маю чудовий творчий тандем з моїм викладачем Петером Плани, розуміємося з півслова і це справді велике щастя.

Узагалі існує певна несправедливість. Будь-який концерт передбачає, що люди йдуть послухати виконавця. Що стосується органної музики, то слухач передовсім йде слухати орган, а виконавець залишається у затінку. Як цей нюанс впливає на амбіції – виконавські та суто людські?

На мої – жодним чином. Для органіста має бути важливою тільки одна амбіція – добре заграти. Бо коли органіст погано грає, це нічим не замаскуєш. Люди не є дурні. Бували такі виконавці, що приїжджали до нас із саморекламою як великі музиканти, але коли сідали грати, то слухачі виходили з залу. Публіку неможливо обдурити, а орган – той інструмент, на якому, коли не вмієш, не заграєш. І ніщо тобі не допоможе.

Органіст якоюсь мірою як комаха, що ногами перебирає клавіші так само вправно, як руками. Наскільки важливий у вашій професії асистент?

Асистент – це одна із невід'ємних складових органа і органіста. Бо коли органіст відволікається на те, щоб переключити регістри чи перегорнути сторінку, то це інколи впливає на якість виконання. І в світі це цілком зрозумілі речі. Однак у наших умовах ставка асистента не передбачається. А тому виходимо із можливостей – комбінуємо, зменшуємо ноти. Кожний вигрібає як може.

Недавно дізналася, що на початку ХХ століття Львів як з виробництва органів, так і деталей до них міг конкурувати із провідними щодо розвитку органної культури європейськими містами – Краковом, Познанню та іншими. Як ситуація виглядає сьогодні?

Про конкуренцію наразі не йдеться. На початку ХХ століття у Львові й справді працювали дві великі фабрики, які продукували органи, а також велика кількість мануфактур, що випускали органні деталі. Сьогодні у нас не те що підприємства, яке спеціалізувалося б на органах, немає, немає навіть достатньо майстрів, які могли би полагодити ті органи, що є.

Тобто виходить незвідана земля, починаємо все спочатку.

Так, починаємо все спочатку. Але дуже тішимося, коли просуваємося хоча би на крок далі. Річ у тім, що двох однакових органів взагалі не існує. Бо орган – інструмент, який не виготовляється, а будується і будується завжди під храм. Якщо великий храм – орган більший, якщо маленький – то менший. Адже коли поставити великий орган у маленькому храмі, то через вібрацію може посипатися стеля або розвалитися стіни. І секрет органу в тому, що вібрує не сам інструмент (як вібрує струна фортепіано чи вібрує труба), а стовп повітря у трубах. І коли цей стовп повітря із труб виходить, то надзвичайно благодійно впливає на організм людини, через що орган можна слухати годинами.

А де їх можна слухати – зокрема у Львові? Скільки маємо діючих органів?

Мізер, порівняно з тим, що мали ще сто років тому. Хоча багато порівняно з іншими містами. Найбільший і відповідно найкращий орган в Україні – в колишньому костелі св. Марії Магдалини ( нині наш чудовий Будинок органної та камерної музики) – первісно на 70 труб і понад 4500 регістрів. Органи в Латинській катедрі та в костелі св. Антонія, у Музеї історії релігії та електронний орган у Львівській філармонії . Є ще приватний електронний орган Івана Духнича, який добився, щоб у нас в консерваторії відкрився органний факультатив на базі піаністів. Органи (і не тільки у Львові) з приходом на ці землі радянської влади спіткала дуже сумна доля. Інструмент через те, що мав прямий зв'язок із храмами (а почалася доба атеїзму), потрапив під заборону і був у багатьох випадках просто знищений, як от в комплексі бернардинів чи в костелі св. Ельжбети. І лише завдяки Арсенію Котляревському – партійцю, що мав повноваження і водночас був величезним фанатом органа ( відкривав зали органної музики по всій Україні), дещо вдалося врятувати.

Чому ви обрали для себе орган? Та й загалом, як вирішили стати музикантом?

У мене музична родина. Мама – музикант, мамин брат – музикант. І мені подобалося те, що вони роблять. Я з дитинства бачила, як це – виступати на концертах і вирішила й собі спробувати. Мені пішло, сподобалося, так я у цій сфері й залишилась. Вступила на фортепіано в музичне училище у Франківську, а потім якось поїхала на екскурсію до Риги. Почувши орган, сказала собі: я буду на такому інструменті грати. І закрутилося.

Не злякалися?

Вже звикла і до клавіатури, і до педалей. Коли директор Будинку органної музики, нарешті – по багатьох роках мого стуку у двері його установи – сказав мені, що бере мене на роботу і можу виписувати собі репетиції, радості моїй не було меж. І так збіглося, що якраз приїхав електронний орган, який ми вже з іншим директором – Львівської національної філармонії – Володимиром Сивохіпом скомпонувалися і купили для концертного залу імені Людкевича. Цей орган мав приїхати на кілька місяців раніше, але якраз сталася Помаранчева революція, тож інструмент довгий час стояв на кордоні. І ось коли з’явилася можливість опановувати два інструменти відразу, я розгубилася. Не знала, куди бігти – до органного залу, де мені, нарешті, після довгого очікування увімкнули зелене світло, чи до філармонії, куди орган приїхав фактично для мене. А потім заспокоїлася. Можна сказати, що жила у Будинку органної та камерної музики, займаючись на органі від ранку до ночі, а коли випадала вільна хвилинка, то бігла до філармонії, розуміючи, що там цілком інший інструмент і щоб зіграти на ньому, треба перевчатися

Тобто кожен орган вимагає від виконавця іншого підходу?

Так. Двох однакових інструментів не існує. Один орган має більше регістрів, інший – менше (і відповідно тембрів). Один орган має один натиск, інший – інакший. Штрихи, які ти використовуєш на одному органі, взагалі не звучать на іншому, відповідно звуковидобуття має бути іншим. Коли ти вивчив на фортепіано стакато, то це стакато уже на всіх фортепіано. А у виконавстві на органі цей принцип не працює.

Це єдиний настільки примхливий, з фокусами-покусами, інструмент? Чи є інші?

Такий – єдиний, але це справді щастя на ньому грати. Звичайно, з цієї точки зору виступи органіста на інших сценах мають купу нюансів. Бо можна бути чудовим органістом на одному інструменті, а з іншим просто не дати собі ради. Це наче щоразу коло розбитого корита стоїш, як опиняєшся біля незнайомого органу. Приміром, у нашому Будинку органної та камерної музики клавіатура ніг ( бо органіст грає і руками і ногами) радіальна. Клавіатура ніг у філармонії ще більш радіальна. А в інших клавіатура може бути пряма. Коли моя нога звикла, що тут буде одна нота, то в цих прямих клавіатурах на цьому місці інша нота – до цього треба призвичаїтися. Відтак приїхати кудись і того ж дня дати концерт – нереально. Та й коли маєш у чужому місці дуже короткий термін до концерту, то обов'язково потрібно шукати асистента. Мені у цьому плані пощастило. Бо коли їду кудись з моїм чоловіком ( а він – теж музикант і музикант неймовірно обдарований), то він завжди мені допомагає.

Чим орган є для вас?

Моїм найближчим коханцем. Знаєте, орган – особливий інструмент ще й через те, що як ти до нього ставишся, так він тобі і віддасть. До того ж це інструмент, який дуже не любить зради. Знаю від своїх педагогів, що є органи, що можуть просто не сприйняти виконавця – то нота десь зависне, то щось западе або не перемкнеться. Але це вже містика й інша тема.

Чи вистачає вам часу на щось інше, крім музики?

Звичайно, ні. Мені, як завжди, цього часу бракує. Хоча я й намагаюся бути Юлієм Цезарем, який скрізь встигав, але мені це не вдається. В окремих випадках не вмітирозпилюватися, мабуть, не завжди добре.

Що складає ваше щастя?

Музика, дорогі серцю люди і знову музика…

Розмовляла Ярина КОВАЛЬ

Стаття вперше опублікована на сайті zahid.espreso.tv під назвою Не тільки люди не терплять зради