Ольга Карабин. Оповідання Цілителька Душ
Небо кольору трави. Чи трава кольору неба. Хто з них чий запозичив колір?
Про це вона думала тоді, коли не хотілось думати про важливе. Або про те, чого не могла змінити. Або про те, що дуже боліло.
Її бігаючі думки були наче анестезією. Безладні і хаотичні, вони лились на неї дощем, і складати їх до купи не було жодного змісту.
Величезне поле, безкрає небо і багатоповерхівки, що майорять здаля. Усе це наче чиясь невидима рука пофарбувала однією і тією самою сірою барвою.
Одноколірна осінь. І зовсім вона не золота, як це прийнято вважати. Вона холодна і мокра, особливо тепер, на стадії свого прощання.
Її багатоповерхівка була найбагатоповерховіша. Яке цікаве слово… Своєю височиною будівля виділялась серед усіх інших. Там був її дім. Лиш повертатись зараз туди їй зовсім не хотілось.
Чого ж хотілось?.. А от блукати ось так цілий день цим сірим полем. І замість того, щоб лікувати інших, нарешті вилікуватись самій…
…Колись, як їй було усього шістнадцять, їй здалося, що вона знайшла кохання свого життя. Вона познайомилась з ним на якомусь святі. Він підійшов перший. Вже потім зізнався, що не збирався починати розмову, та раптом його наче потягнуло до неї. Ще він невідомо для чого розповів, що буквально два дні назад розійшовся зі своєю дівчиною. В усіх деталях описував, як довго добивався її, який був закоханий та як йому тепер погано без неї. Чомусь їй не видалась дивною така відвертість з боку незнайомої людини. Виникло раптове бажання вислухати.
Потім він запросив її до танцю. Майже відразу почав тулитись, дуже неприємно дихаючи в обличчя перегаром. Це їй зовсім не сподобалось. Та невідомо звідки прийшло розуміння, що напився він просто тому, що йому зараз погано. Лише тому вона не відштовхнула його від себе. Відчула, що цим може образити ще більше.
Не нашкодити… Тільки не нашкодити… У голові крутились ці прості слова. Що це? Здається, головне правило медиків. Зробити що завгодно, аби не стало гірше.
Хотіла дотанцювати до закінчення пісні, а вже потім дуже делікатно вивільнитись з його міцних обіймів, аж раптом він вимовив найдивнішу з усіх фраз, які їй доводилось чути.
- В мене ще такого ніколи не було… - заплітаючим язиком пробурмотів він, схиляючи голову на її плече, - Ти мені ніби душу лікуєш…
У своєму юному віці вона ще не знала, що зазвичай нашіптують хлопці дівчатам, у той момент, коли схиляють голови на їх плечі. Ці слова вона пояснила алкогольним сп’янінням. А потім забула про них.
Так чи інакше, він був з нею декілька місяців, а потім… Потім його колишня вирішила до нього повернутись. І він…
Як вам сказати?...
От уявіть собі на мить емоції булого хворого, який одужав і нарешті покидає стіни ненависної лікарні, де лежав довгий час. Який він? Звісно ж, відновлений, сповнений новими запасами здоров’я і абсолютно щасливий. Без жодних ознак смутку, жалю і без найменшого бажання повернутись у це жахливе місце.
Уявили?
Приблизно так він лишав її.
- Пробач, я не можу бути з тобою більше… - мовив якось квапливо, - На жаль… Мені… Мені дійсно дуже шкода…
Так, він пробував, навіть, зобразити сум стосовно цього. Голос звучав переконливо. Лиш очі блищали зрадливо радісно.
Зрештою, він і так уже зробив для неї надто багато. Людину, яка нічого для нього не важить, він міг кинути й мовчки. У той момент її думки чомусь сконцентрувались саме на цьому.
Не затримувала. Фізично відчувала, що він хоче бігти прямо зараз. Аж бачила те нове, щасливе життя, що стояло за його спиною.
Відходила довго. Встигла закохатись. То все юний вік і недосвідченість – казали старші родичі. Тоді їй ще потрібна була їх думка. І потім ще деякий час.
…Вібрацію мобільного у кишені свого пальта вона спочатку, навіть, не почула.
- Алло? – відповіла якось невпевнено.
- О, ну ти де? – почула голос, бадьорий, дзвінкий, вимагаючий відповіді зараз і негайно.
Де вона?.. Озирнулась. Мабуть, це прозвучить трішки дивно, якщо вона скаже, що просто гуляє по полю неподалік від дому. Тоді їй доведеться пояснювати, навіщо вона це робить і чи все у неї гаразд. На жодне з цих питань вона не могла повідомить нічого певного.
- Скоро буду, - єдине, на що спромоглась.
- А, ну добре, - співрозмовник враз вдовільнився отриманою інформацією і зник за стіною коротких гудків.
Полем, каркаючи, пронеслась зграя ворон. Чорні птахи злились з умираючою природою, вмить ставши її невід’ємною часткою.
Ні, їй зовсім не хотілось додому. Сьогодні там її не чекало нічого доброго.
… Що було потім? Потім був Рекс. Здоровенна німецька вівчарка, яку вона знайшла на вулиці зраненою, ще й з перебитими лапами. Чому Рекс? А от чомусь саме це ім’я відразу прийшло у голову.
Так от, Рекса вона взяла собі і гляділа його декілька місяців.
- Лишиться, - казали усі її знайомі, - Собаки ніколи не забувають тих, хто їх врятував. Вони вдячні, не те, що люди.
Рекса не було в той же день, як перебиті лапки загоїлись і він знову зміг бігати. Чемно лизнувши її руку та крутнувши на прощання хвостом, він бадьоро попростував своїм собачим шляхом.
Більше він її не потребував…
А наступний випадок стався вже коли вона закінчила медучилище і працювала у лікарні. Одного дня його доставили у відділ реанімації. Прямо з АТО. Операція була важкою. Збирали по частинах. Прийшовши до тями, так і лежав майже непорушно, мовчки дивлячись у стелю. Навіть, зіниці в очах, здавалось, завмирали. Їжу в нього вливали мало не насилу, а сон його просто не брав. Щодня роблячи йому перев’язки, вона лиш з острахом уявляла собі, які думки зараз кружляють у його голові. Хотілось… полегшити його пекло… Саме так… І якби вона знала, як це зробити, вона б…
Звідки?... Колись вона вже відчувала щось подібне. Чому знову?... Невже?..
Вона майже не здивувалась, коли одного разу, виходячи з його палати після чергових процедур, раптом почула:
- Лишися… Будь ласка… Мені легше стає, коли… коли ти тут…
Приходила до нього після кожної зміни. Годинами сиділа на невеличкому стільці біля його ліжка, а він їй розповідав про себе. Лікарня і операція виявилась найлегшим, що йому довелось пережити. Війну він побачив у її найжахливіших проявах. Та болем, сліпим, скаженим, змітаючим усе навкруги, була загибель його батьків, брата і сестри. Ворожа куля потрапила у їх хатину…
Спілкування з нею йшло йому на користь. Апетит і сон нормалізувались, хоч і не надовго.
По ночах він кричав. Зривався на лікарняному ліжку і ще довго не міг прийти до тями. Падав на підлогу і, ледь ворушачи слабкими руками і ногами, воював з кимось невидимим, але страшним. І якщо рани тілесні мали з часом загоїтись, то рани душевні обіцяли боліти до скону.
Повертатись йому не було куди, тому як виписували з лікарні, вона забрала його до себе. Саме так: забрала до себе. А може, це він сам вирішив, що тепер її дім – це і його дім також.
Та й якось… якось зажили… Спочатку припинились сни про війну. Потім геть пішли видіння про зруйнований будинок, знищену сім'ю та життя, якого більше не буде. Настав, навіть, день, коли він вперше за увесь час посміхнувся. Пройшло трохи більше року, до того, як він нарешті став… таким, як був раніше. Хоча звідки їй було знати, яким він був раніше? Вона познайомилась з ним лише після того, як… Цю фразу їй ніколи не вдавалось закінчити.
Він влаштувався на роботу, і злагода запанувала на деякий час. Разом з нею прийшла і легка задумливість, що ставала все глибшою і глибшою з кожним днем.
- Треба поговорити, - сказав одного разу.
Сотні аналогій за одну мить. Відповідь настільки очевидна, наче існує вже сто років.
- Нам потрібно розійтись? – не спитала, а радше ствердила.
Він здивовано витріщився на неї.
- Так… - стиха мовив, - Добре, що ти здогадалась. Я… не знав, як сказати…
- Я зробила щось не так?..
- Та ні… Ти все зробила так… Але наші стосунки… Я… не бачу їх далі…
І так було завжди. Люди бачили свій шлях з нею до певної, чітко окресленої межі, за якою ніякого «далі» не було.
Свідомо ні з ким не знайомилась ще декілька років. А може… Може, просто лікувати не було кого…
Хоча яке там не було? У лікарні щодня безліч пацієнтів. За роботою забувала тривоги. Сміливо брала додаткові чергування. Не бачила нічого, крім лікарняних палат, маніпуляційної і інколи свого дому. Шанси на нові стосунки не майоріли, навіть, здаля.
- Я люблю свою роботу, - часом тихо наспівувала стареньку пісеньку, закінчення якої не знала, - Я прийду сюди в суботу.
І не тільки. У рідному відділенні проводила вихідні і свята також. Та й життя взагалі.
- Пробачте… - він підійшов до неї, коли вона саме йшла по коридору, несучи мазі і бинти, - Може, тут десь хоч якась кавова машина є?.. А то другу добу не сплю…
Вона дала розлогу відповідь на його запитання, а потім, маючи і без того купу справ, ще й пішла показати йому, де знаходиться кавовий апарат. Щось у його вигляді… викликало у неї бажання допомогти.
- З мамою сиджу, - почав він, кидаючи монети у спеціальний отвір та натискаючи на кнопку з зображенням еспрессо, - У неї інсульт був, ледве витягнули.
Вона ще мить нерішуче постояла з мазями і бинтами в руках.
- Просто… Просто я зараз бігти повинна… У мене багато роботи… - мовила, наче вибачаючись, - Але… може, якось потім я зможу з вами порозмовляти.
Переживала, чи не була занадто різкою. Мучила совість, бо здавалося, повинна була зробити більше. Почувала провину через те, що виявилась дійсно зайнятою. Прийшла, навіть, думка і справді знайти його (він ж, мабуть, весь час десь тут у лікарні) і вибачитись.
Після закінчення робочого дня він чекав її біля відділення.
- Ну… - помовчав з мить, наче щось вичікував, - Я подумав: а може б ми разом повечеряли? Тут кафе є на першому поверсі.
Сидячи за круглим столиком біля великого вікна, що виходило на подвір’я, де рядочком стояли карети швидкої допомоги, вів свій монолог. Діалоги у її житті траплялись вельми рідко.
- Живемо з мамою удвох. Тато помер три роки назад. Вона на пенсії, а ти ж знаєш, як це… - і не помітили, як перейшли на «ти», - Можна сказати, що заробляю я один. Моєї зарплати мама чекає, як манни небесної. Навіть не знаю, хто радіє більше, я чи вона. Її можна зрозуміти… Та й мені про заробітки свої говорити соромно… Я майстер з ремонту телевізорів. Був… Мене недавно з роботи скоротили. Мама дізналась – інсульт… Тепер і роботу нову шукати треба, і маму на ноги ставити, і гроші на ліки брати… Невідомо звідки…
Що їй це нагадує?.. Сповідь?.. Розповідь хворого у кабінеті лікаря?.. Їй хотілось поставити йому діагноз і призначити лікування. Це відчуття часто виникало у неї при розмові з абсолютно різними людьми.
Хворі… До неї приходили лише хворі… Ті, чиїх внутрішніх ресурсів було настільки мало, що вони потребували тих, що були в неї.
Він не піде. Тепер – не піде. Але й назавжди не лишиться. Усвідомлення цього прийшло до неї майже відразу. Чому вона погодилась бути з ним? Тому що була Цілителькою Душ. Тепер вона це знала напевне.
Виходжувала його маму, як свою власну. Жіночка і справді швидко пішла на поправку. Мабуть, тому що відчула щире піклування. Або тому що її душа загоювалась теж. Вона перестала хвилюватись за сина з першої хвилини, як познайомилась з його дівчиною.
Потопала в чужих проблемах, при цьому маючи купу своїх власних. А чи не так само вона робила кожного разу? Підсвідомість відчайдушно сигналила, та вона ніби не чула. А може вже просто звикла не реагувати на той сигнал, гучний, тривожний, що вимагав зараз же переписати той одвічний сценарій, який вона намертво вклала десь так глибоко й далеко, що сама вже забула, де його схованка.
Маючи важку, низько оплачувану роботу, а ще немолодих батьків, що жили окремо від неї, вона зі швидкістю світла носилась на три доми. Влаштувала свого хлопця на курси програмістів. Просто пішла і домовилась. Він ж хотів нову роботу. Чому не влаштувався сам? Йому важче. Він тепер у ролі хворого.
На курсах йому сподобалось. Роботу знайшов практично відразу. Розправив плечі і хода стала швидшою і впевненішою. Його мама тим часом розцвіла і обіцяла жити ще багато років.
- Ну, все, - раділа, - Маю невісточку, тепер можу відпочивати.
Треба сказати, занадто рано раділа. Невісточкою її вважала лиш вона одна. Пропонувати заміжжя ніхто не поспішав.
- Все одно ж живемо разом, - казав він, - Нащо нам той штамп у паспорті?
… Телефонний дзвінок вдруге перервав її роздуми.
- Ну, ти де? – ще більш нетерплячою інтонацією, ніж минулого разу.
- Скоро буду, - вона знову не вигадала кращої відповіді.
- Слухай, давай швидше. Я поговорити з тобою хочу.
Натиснула на червону кнопку.
Швидше не хотілось. Повільніше також. Взагалі, зараз не було жодного бажання повертатись додому. А може… Може, поки вона тягтиме час, його вже не буде?.. Щоб тихо, спокійно і без жодного зайвого слова. Щоб без непотрібних пояснень, коментарів і узагальнень. Щоб просто без нічого. Ну… Так же можливо, правда?..
Її питання лишилось риторичним.
…Стандартизована роками схема. Він почав працювати у компанії, що займалась програмним забезпеченням. Його мама видужала остаточно, жваво носилась вулицями міста, несучи пакети з покупками. Усе враз стало гаразд.
І потреба в її допомозі зникла так раптово, як після довгої ночі настає світанок.
Чому?.. Ну чому вона була Цілителькою Душ? Чому не могла йти поруч, крок у крок, до кінця?,, Чому не могла збудувати спільне життя, у якому знайшлось би місце для когось?.. Чому вона лиш лікувала, а потім йшла? Поволі йшла самотньою дорогою свого дивного життя…
…Дістала мобільний і глянула на годинник. Вона гуляє цим полем вже понад три години. Перевірила час його останнього виклику. Півтори години назад. Ну, так. Стільки чекати будуть лиш тих, кого… кого дійсно хочуть дочекатись.
Повідомлення?.. Вона й не почула, як воно прийшло. Від нього. Не стала читати, бо вже знала, про що там. Лиш про те, що зараз вона прийде додому, а його там вже не буде.
Її чекатиме тиша. І жодного нового хворого. Краще самій. Не втрачаючи. Так. Абсолютно самій. І не втрачаючи. Вона навчиться. Колись обов’язково. А поки – краще самій.
Сховавши мобільний з непрочитаним повідомленням у кишеню пальто, вона неспішно попрямувала все тим же полем до свого будинку.
Кінець, 24.03.2020
