Уривок книги Олександри Шутко «Кривава Кафа»

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «НК-Богдан» вийшла книга Олександри Шутко «Кривава Кафа».

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Події у романі відбуваються наприкінці ХV століття в османській Кафі (нині – це Феодосія), що в Криму. Султан Баязид ІІ надіслав туди намісником свого молодшого сина – шехзаде Мехмеда задля налагодження дипломатичних відносин із московитами. Цією ситуацією скористався кримський хан Менглі Гірей. Намагаючись отримати незалежність від османського султана, він наблизив до себе шехзаде Мехмеда, зробивши його зятем. Невдовзі той почав суперечити батькові й накликав на себе біду... Наступним намісником Кафи у п’ятнадцять років став майбутній султан Сулейман Пишний. Про його батьків – шехзаде Селіма (Селіма І Явуза) і Хафсу також оповідається у романі.

СИН СЕЛІМА, СУЛЕЙМАН

Юна наложниця Хафса зі самого ранку страждала через перейми. Надвечір була вже геть виснажена і не могла тужитися.

– Терпи, мила. Мусиш народити здорового сина, тому дихай глибше! – приговорювала стара й огрядна повитуха, яка весь цей час нависала над нею.

За вікном у напівтемній спочивальні вирував осінній буревій із проливним дощем. Потужний вітер з Чорного моря бився об стіни трабзонського палацу, шарпаючи зачинені віконниці, й завивав у димарі розпаленого каміна.

Бліда, зі змоклим від холодного поту чолом, Хафса набрала в змучені легені повітря і голосно закричала. Здавалося, що це не налякало набридливу повитуху, а навпаки – підняло їй настрій. Відтак вона бадьоріше почала заохочувати нещасну породіллю не скисати, а тужитись, як це має робити справжня улюблениця шехзаде. Тож Хафса зібралась із залишками сил і, наче востаннє, напружилася.

– Не спиняйся! Вже бачу голівку дитини, – збуджено закричала повитуха.

І це подіяло. Хафса стиснула зуби й, тужачись, ледь не луснула від всепоглинального болю. Велика постать повитухи раптом зникла з-перед її змоклих од сліз очей. А в спочивальні пролунав невиразний плач немовляти.

Від виснаження Хафса безсило впала на багряні подушки й закотила очі.

– Ти чого? Не полишай нас! – нагримала застережливо спітніла, проте щаслива повитуха.

Тримаючи у білосніжних пелюшках новонароджене маля, вона радісно сповістила:

– Вітаю тебе, жінко! Ти щойно народила шехзаде Селіму сина. Хай Аллах дарує йому здоров’я і щасливу долю!

Калфа Нілюфер простягнула задоволеній повитусі розшиту золотом торбинку із грошима.

– Це тобі – на знак вдячності, – мовила, а потім доручила євнухові гарему Мехмеду переказати гарну звістку його величності – шехзаде Селіму. Останній був 24-річним молодиком із непростою вдачею. Тієї ночі він сидів у своїх покоях і, попри пізню годину, переглядав документи – звіт про надходження податків із санджаку Трабзон. Побачені цифри його не потішили. Тож він, зморщивши високе чоло під темним жорстким волоссям, невдоволено бубонів:

– Знову мало в нас грошей. Нові надходження не покриють видатки.

– На жаль, так, ваша високосте, – куняючи від утоми, проказав літній наставник Сінан-ефенді. Подумки жалівся на те, що шехзаде посеред ночі забажав вивчати фінансові документи.

«Наче дня йому було мало», – зітхав, позіхаючи.

– Але чому так, лало? – запитав шехзаде, якого дратувала байдужість старого і кволого наставника.

– В усьому винна посуха. Тож цього року був неврожай, – почув у відповідь і ще дужче засмутився.

– Відрядив мене наш повелитель – султан Баязид у цю діру. Звідси вивільнив свого первістка – шехзаде Абдуллаха, перевівши до найбагатшого санджаку Сарухан, про який я можу тільки мріяти… – почав нарікати шехзаде.

– Дозвольте нагадати, що невдовзі після того ваш старший брат помер… Хай Аллах упокоїть його душу, – пробелькотів Сінан, намагаючись розрадити засмученого Селіма.

Але той удав, що не почув його і продовжив жалітися:

– Опісля Абдуллаха намісником Сарухана став мій брат Алемшах. Але найбільше шани та поваги наш повелитель-батько виказав своєму улюбленому синові Ахмеду, якому віддав санджак престолонаступників – Амасью. Там ми всі народилися і провели найкращі моменти нашого дитинства, – згадав Селім.

Щоправда, ці спогади не ощасливили його.

– Недобре бути молодшим сином султана, – сумно констатував, звівши докупи густі чорні брови.

Але у досвідченого наставника була втішна заувага.

– Ваша високосте, не забувайте, що ви – не наймолодший син султана. Увас ще є молодші брати – Мехмед і Махмуд...

– Твоя правда, лало. Утім, навіть Мехмеда батько відрядив до Криму, що належить Румелії. Мене ж запхнув у найвіддаленішу від столиці анатолійську провінцію Трабзон. Бо, бачите, тут – неспокійні сусіди – грузини й кизилбаші на чолі з перським шахом, за якими я маю спостерігати. Ці нечестивці чинять набіги на мій і без того бідний край. Хай би їх… – буркнув насуплено Селім.

Тоді почув м’які, наче в кішки, кроки євнуха, який підкрадався з-за спини. Не повертаючись до нього, шехзаде видав:

– Що в тебе, Мехмеде?

– Ваша високосте, я до вас – із доброю звісткою!

Почуте змусило Селіма відволіктись од сумних думок та фінансових звітів. Тож євнух, не втрачаючи ні секунди, голосно відрапортував:

– Щойно ваша наложниця Хафса народила сина!

– Яка чудова новина! – вигукнув старий наставник, котрий од почутого забув про нав’язливу сонливість.

– Слава Аллаху! – кинув зраділий шехзаде Селім.

Діставши з-за паска торбинку із золотими, вручив усміхненому євнухові, а потім підвівся з дивана й урочисто мовив:

– Стріляйте в усі гармати! Нехай піддані батька – султана Баязида у Трабзоні та його околицях знають, що в мене сьогодні народився ще один син.

– Авжеж, ваша високосте! – послужливо схилився євнух Мехмед.

Селім, не приховуючи свого щастя, звернувся до усміхненого наставника:

– Сьогодні – прекрасна ніч, лало!

– Авжеж, ваша високосте. Вітаю вас із народженням сина. Нехай Аллах дарує йому здоров’я та довге й щасливе життя!

– Амінь! – радісно відказав Селім та додав:

– Іди до себе відпочивати. Завтра будемо святкувати.

Сінан-ефенді, відкланявшись, неспішно віддалився. А Селім почав писати листа батькові, повідомляючи про народження внука. Сподівався, що той хоча б на мить порадіє за нього.