Василь Дунін-Борковський: життя, смерть і легенди козацького полковника

Василь Касперович Дунін-Борковський – чернігівський козацький полковник, генеральний обозний та одна з найбагатших осіб Гетьманщини свого часу. У народних легендах та переказах постать цього полковника оповита чорною славою і є досить суперечливою. Його життя, сповнене таємниць, цікаве та містить багато «білих плям».

Від сотника до генерального обозного: кар'єра Василя Дунін-Борковського

Василь Дунін-Борковський народився у 1640 році у сім’ї родового польського шляхтича, предком якого були данські дворяни Дуніни. На родовому гербі Дуніних був зображений білий лебідь на червоному щиті. Його батько, Каспер, служив полковником королівських військ у Речі Посполитій. У нагороду за Смоленську війну (1632-1635) він отримав від короля Владислава ІV маєтки в Чернігівському воєводстві. Центром цих володінь стало с. Борковка, згадку про яке Каспер «вставив» до свого прізвища.

Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького його батька, матір та сестру було вбито козаками. Після смерті батьків, протягом 20 років, життя Василя залишається невідомим. Потім він з'являється на Січі, а ще згодом – у Гетьманщині як молодий сотник, а згодом – чернігівський полковник.

Як відомо, після підписання Андрусівського перемир’я 1667 року Україну було поділено між московським царством та Річчю Посполитою. Василь Дунін-Борковський, який до того був католиком, приймає православ’я, вступає на службу до Війська Запорозького та, з дозволу царя, вступає у володіння своїми родовими маєтками в Чернігвському полку. Там же він у 1668 році стає вібельським сотником та поступово заводить дружні взаємини з гетьманом Лівобережної України Дем’яном Многогрішним. Невдовзі зраджує його та у 1672 році стає полковником чернігівським замість Василя Многогрішного, що був братом гетьману. За це він отримує нові села та різні привілеї (в тому числі офіційне затвердження царем його родових земель). Василь Дунін-Борковський стає багатою і впливовою людиною і товаришує вже з іншим гетьманом – Іваном Самойловичем, який його робить 1685 року генеральним обозним.

У 1687 році Василь Борковський зраджує і його та допомагає прийти до влади Івану Мазепі, котрий за це обдаровує його ще більше та залишає за ним посаду генерального обозного.

За дружину Дунін-Борковський мав Марію Василівну Шубу, дочку вибельського сотника, згодом чернігівського священника. Крім того, у полковника залишилися дві дочки і два сини, один з яких — Михайло (?-1727) став зятем гетьмана Данила Апостола. 

Помер Василь Дунін-Борковський 4 березня 1702 року, у віці приблизно 63 років, за дивних обставин: без присутності священика, сповіді та причастя. Поховали його в Чернігові, у притворі Успенського собору Єлецького монастиря, де встановили бронзову плиту з епітафією, написаною Іоанном Максимовичем. Однак, наразі його могила там відсутня, а разом з нею безслідно зникла і надгробна плита з епітафією. Історик Вадим Модзалевський та мистецтвознавець Петро Савицький стверджували, що до 1917 року вони знаходилися на цьому місці.

Церковний благодійник і меценат

Значну частину своїх багатств Василь Дунін-Борковський витрачав на добродійність. У 1675 році його коштом були відреставровані чернігівський Спасо-Преображенський собор, Єлецький монастир, оздоблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П'ятницький монастир у Чернігові, що був пошкоджений під час повстання 1668 року, відновлено теж за його гроші. Полковник відомий також іншими численними пожертвуваннями на різні храми Чернігова, але особливо він піклувався про Єлецький монастир. Тут на його кошти реконструйовано собор, споруджено трапезну церкву в ім'я Петра й Павла та монастирську огорожу. Не забував він і про братію. Так, у 1676 році Василь Андрійович побудував келії Єлецького монастиря.

У синодику монастиря було записано, що треба кожного дня молитися за "рід пана Василя Борковського, обозного генерального, титаря обителі, який надав села й млини на прокормления братії Єлецької".

Храмам Василь Дунін-Борковський дарував потири, ставник, тарілки, Євангелія в срібних оправах. Більшість виробів – це роботи тодішніх західноєвропейських майстрів. Близько десяти з них нині складають гордість Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. На кожній з пам'яток зображено герб Дуніна-Борковського та записи про його вклади. Дари чернігівського полковника сільським церквам були значно скромніші як за розмірами, так і за оздобленням.

Моторошні легенди та перекази

Народ вважав його характерником. Цьому сприяли відомості про особливості його життя. Він знав дванадцять іноземних мов, але не відомо було, звідки у нього такі знання. Розповідали також, що за життя Дунін-Борковський був відлюдником, на вулицях з’являвся рідко, усі наради з підлеглими проводив увечері або вночі. Давав багато коштів на церкву, але сам до неї не ходив.

Через деякий час по смерті Василя Дуніна-Борковського в місті почали зникати люди, а багатьох знаходили мертвими з ознаками малокров’я, анемії. Здавалося, ніби хтось ходить по ночам та п’є кров випадкових мешканців. Влада не могла пояснити ці жахіття.

Але ще більше налякали людей чутки про те, що мертвий полковник Дунін-Борковський щоночі піднімається із домовини, сідає в чорну карету, запряжену шестіркою чорних коней, та у супроводі мертвих прислужників та гайдуків гасає до Бобровецького замку, де влаштовував до ранку гучні застілля. Люди розказували, що бачили, як він давав розпорядження своїм мертвим слугам, обходив весь маєток, а з третіми півнями стрибав у старий колодязь і зникав.

Жителі Чернігова  звернулися до архієпископа Іоана Максимовича, щоб він допоміг їм утихомирити покійного. Вони запросили архієпископа на дорогу, якою катався полковник-упир. Іоан Максимович у супроводі великої процесії з релігійною атрибутикою побачив карету з мертвецями, що мчала на шаленій швидкості, та перекрив їй шлях хрестом на Червоному мосту. Міст зруйнувався і покійний чернігівський полковник зник у водах річки Стрижень.

Наступного дня труну розкрили. За легендою, полковник лежав «як живий» — рум’яний, з димлячою трубкою в зубах. Озлоблені городяни загнали йому в груди осиковий кіл — надійний засіб знищення упиря, а труну з тілом відправили до родового маєтку на березі Десни, де й поховали. У ту ніч над містом бушувала страшна гроза, річка вийшла з берегів і затопила місце його поховання. 

Жителі Чернігова знають також легенду про скарб Василя Дуніна-Борковського. Його ще ніхто не знайшов. А зробити це можна, лише знявши закляття, накладене упирем.

Між правдою та вигадкою

Василь Дунін-Борковський – неоднозначна постать в українській історії. З одного боку, він був видатним козацьким діячем, генеральним обозним, який служив гетьманам Івану Самойловичу та Івану Мазепі. Він також був щедрим меценатом, який жертвував кошти на реставрацію та будівництво храмів.

З іншого боку, його ім'я оточене моторошними легендами про упиря, який п'є кров людей. Ці легенди, ймовірно, виникли через його багатство, ексцентричний характер та раптову смерть.

Чи заслужена така чорна слава? На це питання немає однозначної відповіді. Історія Василя Дуніна-Борковського – це загадка, яка й далі буде хвилювати уяву людей. Історики й надалі досліджують життя та діяльність Василя Дуніна-Борковського, намагаючись відокремити правду від вигадки.