Біографія Сальваторе Квазімодо

Сальваторе Квазімодо – італійський письменник, перекладач; лауреат Нобелівської премії з літератури 1959 року «за ліричну поезію, яка з класичною жвавістю висловлює трагічний досвід нашого часу» – народився 20 серпня 1901 року в Модіка, маленькому містечку біля Сиракуз (Сицилія).

Його батько, Гаетано Квазімодо, був начальником залізничної станції, тому сім'я часто переїжджала з одного сицилійського містечка в інше. У 1916 Сальваторе та його старший брат поступили в технічне училище у Мессіні, де в цей час жила родина. Хоча Сальваторе хотів учитися в гімназії, його батьки вирішили дати дітям технічну освіту, оскільки вважали, що це практичніше. У цей час хлопець захоплюється поезією, починає читати класичну та сучасну літературу, а також публікує свої перші вірші, разом з друзями випускає газету, що проіснувала дуже недовго.

У 1919 Квазімодо залишає Мессіну і поступає до Римського політехнічного інституту, проте через грошові труднощі кидає навчання, отримавши диплом топографа. У 1920 він одружується з Біче Донетті і починає серйозно займатися літературою, в чому його підтримує монсеньйор Рамполлі, сицилійський священик у Римі. Майбутній письменник вивчає грецьку та латину і через непевність у своїх літературних здібностях займається роботою, що вимагає технічних знань. 31 березня 1922 був посвячений у масони в ложі «Арнальдо да Брешія» в Лікаті.

З 1926 Квазімодо працює в міністерстві цивільного будівництва, багато подорожує країною. Він з відкритою ворожістю ставиться до фашистів, тому не може займатися журналістикою, зате починає всерйоз писати вірші. У 1929 швагр Квазімодо, Еліо Вітторіні, що став згодом відомим романістом, критиком і перекладачем, ввів його в літературні кола Флоренції, де Квазімодо зустрівся з поетами Еудженіо Монтале та Джузеппе Унгаретті, а також з Алессандро Бонсанті, редактором журналу «Солярій» (Solaria), де були опубліковані кілька віршів поета-початківця.

У 1930 Бонсанті фінансував видання першої збірки віршів Квазімодо «Вода і земля» («Acque e terre»), де чимало віршів присвячено Сицилії, і насамперед – маленький шедевр «Вітер над Тіндарі» («Vento a Tindari»). Уже в першій збірці Квазімодо відчувається вплив герметизму, поетичного напрямку, типовими рисами якого, на думку американського критика Томаса Г. Бергіна, були «зашифрована образність, культ слова і строгий, часом загадковий інтелектуалізм». До поезії Квазімодо застосовується поняття «магія слова», віра в те, що слова автономні, що вони несуть не лише чисто описову функцію.

Протягом наступних декількох років Квазімодо випустив ряд поетичних збірок: «Потонулий гобой» («Oboe sommerso», 1932), «Аромат евкаліпта та інші вірші» («Odore di eucalyptus e altri versi», 1933), «Ерато і Аполліон» («Erato e Apollion», 1936), і «Вірші» («Poesie», 1938). Реалізм «Води і землі» змінюється у цих збірках герметизмом. У 1932, через рік після Монтале, Квазімодо удостоюється Флорентійської премії «антик Фатторе», а в 1934 переїжджає до Мілану, де зближується з гуртком південноіталійських інтелектуалів, які називають себе «юними емігрантами». У цей час Квазімодо запізнається з Амелією Спечіалетті, в 1935 у них народжується донька Оріетта.

У 1938 Квазімодо подає прохання про відставку з міністерства цивільного будівництва і стає асистентом Чезаре Дзаваттіні, редактора кількох періодичних видань, що належать видавництву Мондадорі, а наступного року – редактором тижневика «Темпо» («Il tempo»). У тому ж році у танцівниці Марії Кумані від зв'язку з Квазімодо народжується син Алессандро. У цей час поет займається перекладами: його книга «Лірики Греції» («Lirici greci»), переклад давньогрецької поезії сучасною італійською мовою, вийшла в 1940. У 1941 Квазімодо стає професором італійської літератури Міланської консерваторії імені Джузеппе Верді, а в 1942 випускає збірку вибраних і перероблених віршів «І настав вечір» («Ed e subito sera»).

Жахи Другої світової війни, нещастя, що звалилися на землю і народ Італії, глибоко вразили Квазімодо і призвели до зміни його поетичного стилю, повернули його поезію до соціальних проблем. У ці роки поет бере участь у русі Опору і навіть нетривалий час перебуває у в'язниці Бергамо за антифашистську діяльність. Тоді відбувається еволюція Квазімодо від герметизму до активної творчої позиції, «перехід від поезії внутрішнього світу до поезії причетності», як писав критик С. Маккормік.

У 1945 Квазімодо вступив до італійської компартії, проте незабаром вийшов з її лав, коли від нього зажадали складати політичні вірші. У післявоєнні роки поет пише есе, вірші, багато перекладає, випускає програмну для своєї творчої еволюції збірку віршів «День за днем» («Giorno dopo giorno», 1947).

Після смерті першої дружини у 1948 Квазімодо одружується з Марією Кумані; у цей час він починає писати театральні статті спочатку для «Омнібус», а потім для «Темпо». 1956 року виходить збірка віршів Квазімодо «Фальшива і справжня зелень» («Il falso e vero verde»), якому передує програмне есе «Міркування про поезію» («Discorso sulla poesia»), де стверджується, що у своїх віршах поет зобов'язаний виражати свої ідеологічні погляди. Наприкінці 1958 Квазімодо відвідав СРСР, де через хворобу затримався до травня наступного року.

Незважаючи на безумовний авторитет Квазімодо в літературних колах, він не вважався найзначнішим італійським поетом, тому повідомлення щодо присудження йому Нобелівської премії з літератури за 1959 було великою несподіванкою. Квазімодо був удостоєний премії за «ліричну поезію, яка із класичною жвавістю висловлює трагічний досвід нашого часу». У своїй промові на церемонії нагородження Квазімодо сказав, що «поезія народжується на самоті і… з цієї самотності поширюється у всіх напрямках… Поезія, навіть лірична, – це завжди „мова“. Слухачем може бути хто завгодно: сам поет, його дух, випадковий перехожий або тисячі людей».

У 1960 Квазімодо розлучився зі своєю другою дружиною. У 1960-х він публікує збірку статей «Поет і політик та інші есе» («Il poeta e il politico e altri saggi», 1960) та останню збірку віршів «Давати і мати» («Dare e avere», 1966).

Сальваторе Квазімодо помер 14 червня 1968 року від крововиливу у мозок під час поетичного фестивалю в Амальфі, де він був головою журі.

Крім Нобелівської премії, Квазімодо у 1953 разом з Діланом Томасом отримав поетичну премію «Етна – Таорміна», а також премію Віареджо (1958) і почесний ступінь Оксфордського університету (1967).

Твори:
Acque e terre (1930).
Oboe sommerso (1932).
Erato e Apòllìon (1938).
Poesie (1938).
Ed è subito sera (1942).
Con il piede straniero sopra il cuore (1946).
Giorno dopo giorno (1947).
La vita non è sogno (1949).
Il falso e vero verde (1954).
La terra impareggiabile (1958).
Il poeta e il politico e altri saggi (1960).
Dare e avere (1966).