Олена Рогова. Друже
Він носив його під серцем у внутрішній кишені свого одягу - сірий втомлений блокнот. Зім'яті й затерті аркуші терпляче зберігали все те, що так бентежило його ось уже який день... чи місяць... чи рік..., утім, неважливо... Він став байдужим до течії часу.
Все сталося напередодні Різдва. Вранці кохану почала турбувати біль у серці, і він дбайливо відвіз її до клініки. Лікар був у передсвятковому настрої, весь час бурмотів собі під ніс «Jingle bells, jingle bells…» і був відверто схвильований і розсіяний. Після огляду він повідомив, що роботі її серця може позаздрити навіть механізм швейцарського годинника і хвилюватися немає підстав. Вона усміхнулася і заспокоїлася.
Вночі її не стало… Вона пішла тихо, не приходячи до тями, ніби не хотіла нікого турбувати… Її серце перестало відчувати плин цього часу...
Тиша… страшна і дзвінка, ніби після розірваних струн… Він намагався кричати, але крик застряг кіллям у серці, і, не перестаючи, нагадував про себе терпким, стогнучим болем. Біль невпинно зростав… А потім раптово настало нелюдське, спустошуюче відчуття жаху від усвідомлення реальності. Страх охоплював навіть від думки про те, що нікому більше бажати «доброго ранку…». Він став жити, ніби в пустелі: було тихо, порожньо, боляче, нічим дихати, байдуже куди йти і нікому вірити… Обрій зник… Де і скільки днів він провів у поневіряннях - невідомо… Перший звук, який він почав розрізняти, був стукіт його серця: тихий і монотонний…
Живий…
У кімнаті відчувався запах воску, тютюну і спустошеності. Від товстої жовтої свічки залишався невеликий недогарок, і вогник неквапливо догорав у розплавленому напівпрозорому воску. Знесилений і помарнілий він тихо сидів у кріслі, перебираючи фотокартки в картонній коробці, і вперше за довгий час на його обличчі відбилася тиха подоба посмішки. Ці аркуші паперу були не просто пам'яттю, вони були безцінними носіями життя, її життя...
А ось тут вона щойно прокинулася... кумедна, скуйовджена і мила... як сонне кошеня... Він спробував дістати світлину і відчув, що рука доторкнулася до чогось гладенького і прохолодного. Це був сірий, розкішний блокнот, дбайливо перев'язаний атласною рожевою стрічкою, її подарунок до дня Святого Миколая. Очі стали вологими, але він усміхнувся, пригадавши, як прикидався сплячим і боявся злякати Божественного посланця, який намагався вранці підсунути подаруночок йому під подушку.
«Рожева... Як це по-дівочому...», - подумав він і обережно потягнув за край стрічки. Бант піддався, і стрічка повільно зісковзнула обкладинкою, доторкнувшись до його руки, немов це був шовковий пасок її сукні. Серце на кілька секунд перестало битися від щемливого болю й туги. Він відкрив блокнот у місці, закладеному червоною ниткою, і побачив напис, старанно виведений її дрібним дитячим почерком: «На той випадок, якщо думкам не вистачатиме місця в твоїй світлій голові». Потім був біль і гірке усвідомлення моменту...
Він назва його «Друже» і відтоді вони не розлучалися...
Вона любила свій вік... природна, приваблива, звернення «жінка» вже не викликало подвійного підтексту, вона знала ціну цьому слову і пишалася тим, що Творець обрав її бути саме такою. У неї було достатньо сил, щоб справлятися з труднощами на життєвому шляху і достатньо віри, щоб радіти кожному прожитому дню. Вона вміла усвідомлювати свої почуття, помилки і робити вибір, а часом дозволяла поводитися довірливо і легковажно навіть по-дитячому. Їй було доволі зручно і в тій, і в іншій іпостасі. Вона любила життя і людей. З чоловіками в житті їй напрочуд щастило. Вони ставилися до неї дуже чуйно й дбайливо, тому і йшли від неї швидко, тихо й без пояснень, немов не хотіли образити... Надія зустріти свого чоловіка, який візьме її за руку і не відпустить, тонкою ниткою червоніла в її серці.
Її маленька, затишна квартира з краєвидом на парк, знаходилася на краю міста. Тут мало коли бували гості, друзі частіше кликали її до себе. Так у нескінченній метушні днів протікав перебіг цього часу. Вона любила галасливі місця, подорожі, спілкування з друзями та їхніми дітьми, але іноді всього цього було так забагато, що хотілося просто побути на самоті. Вона блукала старим парком, насолоджуючись непідробною красою природи, співом птахів, подихом вітру, мрійливо дивилася на хмари, що посувалися, зачіпаючи верхівки дерев, і думала про щось своє, потаємне. Вона уявляла, як прокидається вранці у великому і світлому будинку. Вікна відчинені, лляні занавіски, неначе вітрила наповнені теплим потоком літнього повітря, кімната сповнена запахом свіжості й польових квітів. Його долоня на її животі, вона обережно повертається до нього, щоб намилуватися цим божественним сонним створінням. Смішний, кошлатий і пихкає у дві дірочки, як паровоз... А він із нетерпінням чекав щоранку, щоб зустрітися з цими рідними усміхненими очима...
Ці думки надавали їй сили, і вона знову й знову занурювалася в метушню й галас міста, як у порожнечу...
Вона знайшла його в метро, повертаючись з роботи, - сірий, запилений блокнот. Щось невідоме і незрозуміле змусило її підняти його і відкрити. Зім'яті сторінки були списані недбалим, нерозбірливим почерком, єдине, що вдалося прочитати одразу, це було слово «Друже» на зворотній частині обкладинки...
Цей жовтень був дивовижно теплим, листя без поспіху падало з гілок, майстерно з'єднуючись довкола в яскраву ковдру, яка дбайливо вкривала землю. І тоненькі прожилки листя, дуже схожі на лінії на долонях, вимальовували чарівні відбитки.
Вона сиділа в парку на лаві з очима повними сліз. У руках у неї був блокнот...
«...Я не знаю, як це робити правильно, я просто змішав чорне і біле, вийшло неяскраво, зате очі не втомлюються... адже дивитися доводиться багато, хоч і в порожнечу... я майже не сплю... не хочу прокидатися й не бачити твої очі, твою посмішку, не відчувати твого тепла... Рідна моя, люба моя... мені не хочеться жити без тебе...
...Мені без тебе гірко існувати
Бо відчуваю, що життя своє марную,
Так хочеться прозорим й невагомим стати.
Повір, я не живу, лише життя малюю...»
І знову потоки болю і відчаю...
Через певний час відчай у словах зник, залишився біль і смиренність, потім і біль став згасати по краплині... і несміливо перетворюватися на світлу-світлу пам'ять...
Вона зберігала його під серцем, засинаючи й прокидаючись... Вони стали друзями... Іноді їй здавалося, що всі ці слова наче призначались їй... це надавало тонкій нитці її надії міцності.
Відтоді минуло ось уже 3 дні, 2 місяці і 1 рік - вона рахувала хід цього часу.
День Святого Миколая... Напередодні ввечері, вона, за звичаєм, жартівливо просила у Святого подаруночок і говорила, що весь рік вона намагалася бути слухняною дівчинкою... ну, можливо, іноді... крапельку... зовсім-зовсім... трохи пустувала. Вранці, розплющивши очі, про всяк випадок засунула руку під подушку, але вкотре зрозуміла, що або бавилася багато, або потрібно перестати вважати себе дитиною.
У метро як завжди було не проштовхнутися. Дивлячись на обличчя людей, можна було подумати, що в місті вирує вірус відстороненості. Вона зайняла звичне місце біля виходу, двері зімкнулися. Діставши сірий блокнот із сумочки, вона подумала, що, якби люди прочитали і перейнялися цими словами, то світ на мить став би добрішим. Через якийсь час вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Це був високий чоловік середніх років з худим обличчям і живими очима, його погляд був сповнений тієї радості зустрічі, яку може випромінювати людина тільки після моментів глибокої самотності і відчаю. Він зосереджено дивився на те, що було в її руках - сірий, рідний блокнот. Потім він перевів і затримав погляд на ній... Усе стало зрозумілим без слів... Вона простягнула руку з блокнотом. Потім глибоко вдихнула і ледве чутно видихнула: «Друже????...»
«Так... Друже...», - відповів він, простягнувши руку надії їй назустріч...
Олена Рогова. Березень 2017
