«Свобідний чоловік з розумом – се мій ідеал» (Феміністичні пошуки Ж. Санд і О. Кобилянської)

А. Градовський

Під впливом західноєвропейського феміністичного руху, який особливо активізувався у другій половині XIX ст., в Україні на рубежі століть створюються товариства жінок. Зокрема на Буковині «Товариство руських жінок», яким керувала відома українська письменниця і громадський діяч Наталія Кобринська, скликало 14 жовтня 1874 року в Чернівцях збори, на яких з доповіддю «Дещо про ідею жіночого руху» виступила О. Кобилянська. Лейтмотивом її палкого слова стали узагальнення: «Під людиною розуміємо і жінку, не лише мужчину, — іншими словами: і жінка мусить мати свій кусник хліба, щоб жила. Задля сего свого існування вона домагається необмеженого права, такого, як його уживає, наприклад, і мужчина яко людина. Вона домагається його на підставі людяності, індивідуальної свободи, людської поваги і справедливості».

Емансипаційним змаганням жінки, як відомо, Кобилянська віддала багато енергії в молоді роки, саме в той час, коли писала «Царівну». Наталя Веркович записує у своєму щоденнику: «Найбільше займало мене питання жінок. Ніхто не відчував так глибоко зависимого нужденного положення жінки, як я. Ніхто, здавалося мені, не думав стільки над рішенням його, як я... Рішилася я в будущині віддати ту здобуту освіту в користь загалу».

«В найглибшій глибині мого серця говорить якийсь голос «віддати жінкам». Про яких саме іде мова, видко з того, що Наталя Веркович «вже давно почала писати статейку про становище жінок».

Саме феміністична змістова домінанта ранніх творів О. Кобилянської дає підстави включити їх у типологічний ряд з відомими романами Ж. Санд. Із зрозумілих причин ми звузимо коло своїх філологічних спостережень і обмежимось лише кількома творами української і французької письменниць.

Мова йтиме про повість О. Кобилянської «Царівна» і романи Ж. Санд «Лелія» та «Валентина», позаяк ці твори мають подібність не лише поглядами на проблему емансипації, а й на сюжетно-композиційному рівні.

Як не дивно, але подібність виявляється уже в творчому задумі письменників: бажання Ж. Санд написати роман «без подій», основу якого мали складати «пригоди душі», внутрішня динаміка, еволюція жінки; О. Кобилянська мала намір назвати свою «Царівну» «Без подій».

Та ще переконливіше подібність названих творів розкривається в характеротворчих вирішеннях, зокрема в домінантній установці на психологізм у розкритті внутрішнього світу героїнь, що обумовлює формове втілення задуму і суб'єктивність оповідної структури, максимально підпорядкованої психологічному аналізу.

Варто акцентувати, що з появою «Лелії» у французькій літературі і «Царівни» в українській утверджується образ сильної духом жінки, що долає життєві негаразди, знаходить вихід у корисній діяльності. Героїні творів рішуче засуджують аскетизм жінок, підступність оточення.

Пригадаймо епізод, коли, одержавши повернений пакет із рукописом, Наталка опускає руки й замислюється над своїм становищем. Невже і їй доведеться «виходити замуж тому, що женщині не остається нічого, крім того?» Вона знає лише, що «не підкладе ніколи голови під колеса брудної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає. Що не піддасться тому, чому опиралася усе своє життя і перед чим утікала, мов перед чимсь поганим».

Ставлячи відкрито питання про становище жінки у суспільстві, письменниці пов'язують особисту свободу жінки із загальною проблемою їх соціального звільнення.

Ще переконливіше ця проблема постає у «Валентині» Ж. Санд. Якщо «Лелію» єднає з «Царівною» все ж таки реальна цілісно-орієнтаційна художня установка, то «Валентину» — більш глибокі принципи організації художнього матеріалу у феміністичну модель.

Саме ці твори увійшли в історико-літературну традицію як факти літературного фемінізму, викликавши широкий резонанс у своїх національних літературах.

У центрі обох творів — особисті долі Валентини і Наталки, які всією своєю суттю спрямовані на боротьбу за збереження своєї індивідуальності, проти нівелюючого середовища. Характерно, що шлях виходу з рабського становища жінки у Ж. Санд і О. Кобилянської один — освіта.

Згадаймо слова Наталі Веркович («Царівна») про «право бути гордим і не дбати о загал»: «Мені приходиться не раз в життю боротися з вузькоглядністю, тупоуцтвом і невільничими поглядами, що походили з традиційної заскорузлості і що були через свою довголітність сильні».

Письменниця підкреслила, що була «в усіх тих заворожених кругах самітня» (автобіографія). Наталя Веркович записувала: «...одні книжки оживляють ще мене, інакше в тім заколоті я погибла б...»

Серед цих книжок — Ніцше, особливо його «Заратустра» в період «Царівни», дійсно справляв на Кобилянську сильне враження, змушуючи її «задумуватись мимоволі» над його словами та збуджуючи вольові імпульси. З цього погляду цікавим є такий запис у щоденнику Наталі Веркович: «Через його (д-ра Марка) порозуміла я справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувався так загадочно, а зараз так сильно і пориваючо, новочасний філософ Ніцше».

Валентина, головна героїня однойменного роману Ж. Санд, говорить своєму коханому Бенедикту: «Ми отримуємо найжалюгіднішу освіту, нас вчать початкам усього і не дозволяють поглиблювати свої знання.

Рідні хочуть, щоб ми були освіченими, але якщо ми, не приведи Боже, станемо вченими, нас піднімуть на глум».

Згадаймо, з якою наполегливістю і цікавістю Наталка студіює самотужки основи науки й художньої літератури.

Її лектура вражає своїм обсягом і розмаїттям, продуманістю, системністю.

Героїня «Царівни», «перечитавши Стюарта Мілля, плакала»: «З тої пори я читала з подвійною пильністю. Свідомість моєї низької освіти давила й корила мене сильно». Стюарт Мілль, автор книги про жіноче питання, славетний автор логіки, був видатним позитивістом, за висловом Тена, — це філософ, що підрізав собі крила, щоб зміцнити ноги.

Вплив Ніцше був більший і помітніший тому, то автор «Заратустри», безперечно, приваблював буковинську письменницю не так багатьма (не всіма) сторонами своєї філософії, як ліричним пафосом «модного порока» та блискучою літературною формою.

Наталя Веркович хоче «бути собі ціллю», а опісля «стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротися за щось найвище, сягаючи далеко поза буденне щастя...» Наївна невиразність цих «або» найкраще підкреслює, що Кобилянська не робить свою героїню цілком «програмовою» ніцшеанкою, а подає її як живу істоту, з усіма відтінками переживань, властивих молодій дівчині. Завдяки самоосвіті героїні вивершуються над усіма іншими. Набуті знання дали їм необхідну свободу, «таку свободу, щоби бути собі ціллю».

І Валентина, і її літературна наступниця Наталка прагнуть бути цілісними особистостями, а це можливе лише через внутрішню працю, працю душі.

«Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола, збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!

Передусім бути собі ціллю й оброблювати самого себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле».

«Свобідний чоловік з розумом — се мій ідеал», — говорить Наталка. Бідна дівчина-сирота, раз повіривши в світлу мету і свій талант, витримала знущання тітки, розірвала з родиною, пішла служити, пережила падіння коханої людини, однак не зневірилася, не занепала духом і досягла незалежного становища, бо ніколи не втрачала віри у високе покликання людини. Відчувши в собі хист письменниці, яка має що сказати людям, вона наполегливо бореться з лихими обставинами, ніде і ні в чому не принижуючись, не втрачаючи власної гідності. їй притаманні працьовитість, закоханість у життя, і ці найкращі риси свого характеру, свого «я» Наталка переносить і в створену нею повість. Але погляди Валентини й Наталки на щастя істотно різняться. Для героїні Ж. Санд воно приземлене, матеріально детерміноване. Вона часто думає, що народжена бути гарним фермером, як тіточка Лері, всю роботу виконувала б сама, мала б найкращу в окрузі живність. А для героїні Кобилянської воно сягає поза межі буденності: «Боротися за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя... Такий мій ідеал».

Обох героїнь єднає дух внутрішньої непокори, незламної впевненості у своїй людській гідності, у своїй вищості в найкращому розумінні цього слова. Вони не перебувають у полоні «внутрішньої влади» (термін Е. Фромма), що за силою свого впливу на людину є потужнішою, ніж влада зовнішня. Мотив внутрішньої свободи стає визначальним у названих творах, більше того, він стає своєрідним лейтмотивом у творчості Ж. Санд і О. Кобилянської. Ідеалом обох письменниць стає образ чистої, прекрасної людини зі свідомістю й душею, не забрудненою продажністю оточуючого світу.

До речі, цей ідеал О. Кобилянська намагається знайти в античності, і це, як переконуємось, не випадково.

Наталя Веркович говорить про д-ра Марка, в якого закохана: «Він любується в стародавній літературі, і я перечитувала совістю все, що було мені приступним. Бюст Софокла, котрого установив власноручно в моїй кімнаті, стався для мене чимсь, немов святим». В «Апостолі черні» — останній і малодослідженій повісті О. Кобилянської — Юпіана Цезаревича «манила класична філологія та старовинний світ. Ідеалом його були великі мужі грецьких та римських часів». Згадується «античний розум і героїзм» Антігони.

Відомо, що уже в першому своєму романі «Індіана» Жорж Санд виступає проти інституту тогочасного шлюбу, побудованого на корисливих інтересах і приниженні жінки. Тому цілком зрозумілим стає той факт, що саме проблема шлюбу домінує у перших творах Ж. Санд і О. Кобилянської. Через показ сімейного життя авторки протестують проти суспільства, яке організувало відношення статей як купівлю-продаж. Шлюб, таким чином, виступив одним із проявів тієї несправедливості, проти якої були спрямовані в своєму ідейно-змістовому дискурсі твори української і французької письменниць.

О. Кобилянська, як і її попередниця, прагнули заглибитися в сутність людини взагалі, зрозуміти, сильна вона чи безсила, прекрасна чи потворна, вільна чи залежна.

Хто така, власне, людина, якою мірою обставини можуть змінити почуття, думки, життя людей?

Таким чином, новаторство цих творів передусім у новизні їх проблематики, актуальності, в глибокому психологізмі, нових ідеях, оригінальних способах художнього зображення (тенденція до психологічного портрета), в гостроті і контрастності поглядів героїв, у внутрішній структурі образів, в архітектоніці твору.

По-перше, для обох творів характерна домінантна установка на психологізм у розкритті внутрішнього світу героїнь. Саме психологізм обумовлює формове втілення задуму і суб'єктивність оповідної структури, максимально підпорядкованої психологічному аналізу.

По-друге, романтично-драматичний пафос обумовив вибір матеріалу і адекватні засоби його втілення: прагнення героїнь до реалізації себе в житті, тяжіння до власного вдосконалення, протиставлення себе оточенню, внутрішній опір реальній дійсності, почуття гідності за свою особистість, пошук належного застосування своїм силам і здібностям.

По-третє, світоглядні оціночні позиції героїнь діаметрально протилежні: якщо в Ж. Санд вони, як правило, песимістичні (розчарування в житті, коханні, сумніви стосовно людського буття), то в Кобилянської — Наталя оптимістично сприймає світ, що допомагає їй вистояти і не втратити себе у недосконалому суспільстві.

Л-ра: УЛШ. – 2004. – № 12. – С. 25-26.

Біографія

Твори

Критика