Наталія Шевель. Мовчіть, вітри
Історія з життя
Василина блукає дорогою. Швидкий вітер її підганяє, ніби наказує поквапитись. Адже йде жінка з неабиякою метою: лише побачити своїх дітей. Кожного дня топче стежку, щоб побачити найстаршу доньку. Близько не підходить. Сяде у парку на лавці та й чекає. Сина не бачить, бо проживає далеко. Можливо, й тішиться, що діти окремо живуть. У них свої сім'ї. Тільки вона самотою. Наймолодша донька проживає з батьком. Від того часу, як вказав Микита Васьці на двері й сердито приказав більше ніколи тут не з' являтися, то дитину майже не бачить. Перші дні ходила до двору, заглядала, але дитини так і не побачила. Тільки вискочив з хати розлючений Микита, який погрожував і гнався за нею. Більше туди не йшла. Крадькома підходила до подвір' я школи, щоб хоч здалеку її поглядіти. Тепер її доня вже доросла. Жінка часто забуває, майже нічого не пам' ятає, навіть, хто вона. Зустрічним людям тоді вона казна-що говорить. Інколи до неї приходить прозріння. Тоді вона, ходячи вулицями невеликого містечка, згадує і подумки звертається до Микити: "Як ти міг зі мною так вчинити, а я заради тебе двох дітей і чоловіка покинула". Спочатку з Микитою, який ще був парубок, планували, що діти будуть з ними жити. Але донька і син воліли залишитися з батьком. Він тоді зразу ж привів до хати жінку, при якій і виросли діти. Василина народила доньку. У Микити дітей не було, він дуже хотів дитину. Тож зважилася. Всю любов і турботу віддавала наймолодшій. Не відала тоді жінка, чи донька і син від першого шлюбу їй пробачать чи ні. Адже вона їх зрадила. Як пізніше знайшов собі іншу, молодшу за себе, Микита. Тож молодша донька при мачусі так і виросла.
Блукає Василина вуличками невеличкого містечка. Поневіряється. Зогледить старшу доньку, біжить до неї, простягає руки, промовляючи:
-Нелю, рідненька, донечко моя.
Дочка майже не спиняючись, злісно відповість:
-Тепер ти згадала, що ми в тебе є.
Але бачить, що мати стоїть і плаче, знає, що голодна, тож каже їй стиха:
-Зачекай тут. Я в крамницю, куплю тобі продуктів.
Мати тільки кивнула головою. Що їй залишається робити? Сидить у парку на лавочці, чекає. Дочка швидко повертається. Простягає матері важкий пакет. Василина бере з рук доньки ношу, яка обпікає не тільки руки, а й душу. Витягує звідти булочку І воду. Швидко їсть, аж захлинається від сліз, запиваючи водою, яка розливається на одяг. Руки трясуться. "Вода знову пролилася, знову не втримала як слід пляшки з водою" , - думає зніяковіло. Мовчки дякує доньці, яка про неї не забуває.
-Маю багато справ, давай донесу тобі продукти додому. Ходімо, - пропонуєте матері.
Але Василина, як завжди, відмовляється:
-Не треба. Я ще тут побуду, недавно прийшла.
- Тож я тоді побігла, мамо.
Василина лише махає доньці вслід рукою. А сама думає, що їй в тій маленькій, холодній кімнаті робити? Краще на свіжому повітрі побуду. Весняний вітерець. Нпдворі гарно, сонячно. Знову проливається вода, яку незграбно п'є мати, і ллються сльози з ї очей. Жодного разу донька не була там, де проживає Василина. Це була маленька кімната гуртожитку, яку дали жінці після майже місячного поневіряння по парках і вокзалах. Донька ніколи не приводила з собою до матері дітей. Тож онуки не знають бабу. Лише декілька разів здаля Василина їх бачила. Син проживає у великому місті далеченько звідси. Тож майже не приїжджає. А як навідується, то заходить і до матері. Але один. Ніколи не запрошує в гості. Тільки одружився. Дітей ще немає. Не забуває матері, і то добре. Не брезгує, не зважає на її прості пожитки. Запитує, що тобі, мамо, треба? І йде з нею до крамниці. Ще і гроші залишає на прожиття. Василині незручно, відмовляється:
-Та для чого, синочку, так про мене турбуєшся. Я вже якось сама. Не ростила я вас майже, діти.
- Ти моя мати, та, яка народила. А що було, то ваші з батьком справи, - каже їй син.
Зрозуміло, бачить, що Василина хвора, тож піклується. А для неї то найкращі дні. Дивно, образи на матір не тримає. Прикро їй, що відвернулася наймолодша. Видно, Микита не дозволяє бачити матір.
Василина доволі насидівшись, встає і вирушає додому. Ще не стара, але така немічна. Ледве йде, немає сил. Навпроти вітер, аж з ніг збиває. Але жінка все-таки йде додому. Важкий пакет з їжею обтягує їй руки. Піднімає голову, дивлячись угору:
-Мовчіть, вітри, не квапте мене, я сьогодні доньку побачила. Тепер я щаслива.
