Олена Киченко. Довічний заповіт

Марта поправила чорний капелюшок, милуючись своїм відображенням у дзеркалі кімнати з високими стелями. На ній була похмура сукня-олівець — красномовний символ жалоби минулого століття. Тонкі пальці злегка торкнулися сіточки вуалі, що приховувала байдужий погляд. Нафарбовані губи винного відтінку залишалися міцно стиснутими, вміло стримуючи задоволену усмішку.

Вона не раділа смерті чоловіка. Скоріше, це було змішане відчуття полегшення та гордості. Вісім років вона грала роль ідеальної дружини: вірної, покірної, бездоганної. Вона тримала слово, дане перед вівтарем. Скільки б не минуло часу на Землі, клятва залишалася незмінною — бути поруч у радості й горі, допоки смерть не розлучить їх. І ось розлучила, звільняючи від зобов'язань. Тепер жінка почувалася вільною. Перед нею розстелялася свобода — безмежна, п’янка, захоплива своєю безкрайністю. Вона могла обрати будь-який шлях, здійснити будь-яке бажання, і ніхто не мав права сказати, що вона цього не заслужила. Але спочатку залишилося завершити одну справу.

Зазвичай історії закінчуються на щасливому моменті проголошення шлюбних обітниць. Але в житті Марти все мало бути навпаки. Її шлюб із Віктором, багатим і утричі старшим за неї, був чітким розрахунком. Чоловік одразу зазначив: йому потрібні її молодість і краса. Натомість він обіцяв багатство, розкіш і, зрештою, заповіт. Сьогодні настав той день, коли мала здійснитися остання частина угоди. І Марта вважала, що готова до цього.

Кабінет адвоката був обшитий темним деревом, важкі штори затуляли світло весняного дня, а повітря пахло воском для меблів. Родичі Віктора сиділи в кріслах із високими спинками, перешіптуючись і кидаючи на Марту осудливі погляди.

Дітям Віктора від першого шлюбу — самовпевненому сину й дочці з нервовим смішком — дісталися рахунки та новенькі автівки. Колишня дружина, висока жінка з гострим підборіддям, отримала будинок у передмісті. Усі вони швидко розійшлися, залишивши Марту наодинці з сімейним юристом.

Генрі, чоловік середнього віку із сивиною на скронях і втомленим поглядом, незручно кашлянув, перебираючи папери на столі. Він рухався напрочуд повільно.

— Генрі, що сталося? — Марта занепокоєно нахилилася вперед. — Так тягнуть час, коли щось іде не за планом. Основний капітал мав перейти мені, такою була домовленість. Чи заповіт змінили?

— Ні, це залишилося незмінним, — відповів Генрі, все ж уникаючи допитливого погляду. — Ви залишаєтеся основною спадкоємицею, як і було обіцяно.

— То в чому проблема? — Її тон став різкішим, у грудях заворушився неспокій.

Адвокат зітхнув і простягнув їй білий конверт із золотистим відтиском на цупкому папері. Марта нетерпляче розірвала конверт і розгорнула лист, написаний знайомим почерком.

«Люба моя Марто, — починалося послання. — Ти знаєш, як сильно я тебе любив. Я не звертав уваги ні на твоє походження, ні на твої недоліки — лише кохав так, як умів. Мені боляче уявляти, що ти далі йтимеш по життю без мене. А думка, що інший чоловік торкатиметься тебе, просто нестерпна. Я зрозумів, що спочину з миром лише тоді, коли буду певен, що ти залишишся моєю назавжди. Тож волів не покидати тебе навіть після смерті. Тоді я й вирішив копіювати свідомість і перенестися в біобота. Тепер він — це я: мої думки, спогади, звички, тільки в молодому сильному тілі. Сподіваюся, тобі сподобається ця ідея так само, як і мені. З часом ти звикнеш і не відчуватимеш різниці. Наш шлюб триватиме далі. Чи це не прекрасно?»

Марта завмерла, тримаючи лист у руках. Її подих став уривчастим, пальці стиснули папір так, що той затремтів. У голові гуділо, наче рій розлючених бджіл.

— Біобот? — прохрипів її голос. — Тепер я заміжня за машиною? Для чого? З метою довічного нагляду?

Генрі кивнув:

— Якщо можна продовжити існування людського “я” через технології, наприклад, шляхом перенесення свідомості в штучне тіло, що не старіє, не болить, не вмирає, тоді смерть уже не є такою, як була колись. І перестала бути перешкодою для партнерського союзу. Технології тепер дозволяють подружній угоді тривати нескінченно.»

— Продовження шлюбу після смерті? Я на це не підписувалась! — Вона різко встала, капелюшок зсунувся, вуаль заплуталася у волоссі. — Смерть завжди була кінцевою точкою, чітким завершенням життєвого циклу. Коли ми говоримо, що смерть розлучає, ми маємо на увазі саме це — неможливість для людини залишити після себе живу істоту, яка б продовжувала її існування в цьому світі. Обіцянка була чіткою: доки смерть не розлучить. Смерть настала! Після цього небіжчик нічого не може вимагати!

— Це залежить від того, що вважати смертю. Бачте, тепер фізична смерть не межа. — тихо відповів адвокат. — Копіювання свідомості в якомусь сенсі є його продовженням. Ваш чоловік існує досі, проте в іншій оболонці.

— Та це не привід примушувати мене жити з біоботом. — її очі заблищали від гніву й страху.

— Законодавство в цій сфері доволі суперечне, — зізнався Генрі. — Якщо людина за життя вирішила, що її свідомість в іншій формі мають сприймати як реальну особистість — це рішення набуває юридичної сили. Та питання моралі залишається відкритим.

Марта різко відкинула лист, її обличчя спалахнуло обуренням. Якби вона знала, що таке станеться, чи підписала б таку угоду?

— Яка жорстокість! Яке зухвальство! У РАГСі хоча б запитують згоди, а тут мене ніхто не питав! А що сталося з класичним поняттям обіцянки “до смерті”? Вона стає химерною, порожньою фразою, що більше не є гарантією? А стає пасткою для іншого живого партнера?

Генрі знизав плечима, на його обличчя застигла безпорадність.

— Я розумію ваше здивування, Марто.

— Здивування? Віктор лежить у труні, Генрі! Якою б не була його заміна, я не зобов’язана жити з копією! Куди мені звертатися? Я хочу оскаржити це рішення! — її голос зірвався на крик, а в грудях стислося серце.

— Оскаржити заповіт буде складно. Віктор виконав свою частину угоди — залишив вам статок. А щодо біобота — це його останнє бажання. Ви можете спробувати звернутися до суду, але навряд вони скасують волю небіжчика.

— То мертвий він чи живий? Яка в цьому логіка?

— Вибачте, я тут безсилий, — сумно мовив Генрі.

Жінка замовкла, відчуваючи, наче хитається підлога. У тиші кабінету раптом почулося тихе клацання — звук, що доносився з коридору. Марта різко обернулася до дверей. Її серце немов перестало битися. Клацання повторилося.

— Хто це? — ледь чутно прошепотіла, її обличчя зблідло.

Генрі підвівся:

— Бота привезли сюди, як зазначено в документі. Тепер настав час зустрітися.

Двері повільно відчинилися, на вході з’явилася  висока постать з гладкою шкірою й темними очима, що дивилися прямо на жінку. Він був молодшим за Віктора, якого вона знала, але в його рисах, у його легкій усмішці проступало щось знайоме. Він ступив уперед, і той самий низький голос Віктора — промовив:

— Марто, люба моя, я повернувся.

Вона відступила на крок, її подих зупинився. У голові закрутилися думки. Перед нею стояв її мертвий чоловік, точніше його тінь, що втекла від смерті.

— Я думав ти будеш рада мене бачити, — мовила біологічна тінь.

Марта нервово ковтнула. Тепер їй стало остаточно ясно, що цей шлюб насправді був укладений до кінця її днів. Слова, які вона вимовила в день весілля, тепер набули нового, зловісного сенсу. Звідки було знати, що мова йшла про її власну смерть? Марта відчула, як пальці мимоволі стиснулись в кулак.

— А я думала, що ти справді мене кохав. — сказала вона та відвела погляд.

Марта рішуче повернулась до Генрі, який весь цей час стояв осторонь з блідим обличчям.

 — Я вимагаю розлучення. — твердо заявила жінка й легким порухом руки зняла капелюшка, відкинула його на стіл і вийшла геть.

За вікном завивав вітер, гілки дерева гучно скребли по склу. У коридорі, віддаляючись, лунали звуки кроків. А біобот залишився стояти посеред кімнати, не маючи інструкцій, що робити далі. Адже у його штучному мозку не було програми для такого сценарію.