Розумом серця (Матеріали до вивчення творчості Ясунарі Кавабати)

В. З. Зварич

Про гідну людину японці кажуть: «Вона бачить красу і радість життя там, де їх не помічають інші». Ці слова чи не найповніше характеризують неперевершеного майстра прози, першого в японській літературі лауреата Нобелівської премії (1968) Ясунарі Кавабата. Своєрідність його творчості визначає традиційний для японського мистецтва прийом натяку (йодзю), який дає змогу відчути те, що неможливо осягнути розумом чи відчуттям, а можна лише «зрозуміти серцем».

Віхи біографії та творчого шляху

Ясунарі Кавабата народився 1899 р. в одному з великих міст Японії - Осаці у заможній родині лікаря. Хлопчик був зовсім малий, коли померли його батьки. Спершу Кавабата виховувався у родичів, потім жив із дідусем. Після його смерті шістнадцятилітній юнак переїхав до міста Ібарага, де навчався в середній школі і жив у гуртожитку. Гіркі спогади дитинства лягли в основу одного з перших його оповідань - «Щоденник шістнадцятирічного юнака». А в «Літературній автобіографії» (1934) він писав: «З ранніх літ я ріс сиротою, та люди оточили мене турботою, і тому я став людиною нездатною сердитися чи ненавидіти. Крім того, про що б я не просив, мені завжди йшли назустріч, і від цього й досі на душі тепло. Мені багато що пробачали, і я не пригадую, щоб думав про когось зі злістю».

Ще у шкільному віці Кавабата написав своє перше оповідання «З домовиною учителя на плечах», котре було опубліковане у часописі «Данран». Того самого року на сторінках місцевої газети з’явилися оповідання «Лейтенанту №», «Фіолетова чашка», «Дівчинці» та ін.

1920 р. Кавабата вступив на англійське відділення Токійського університету, а згодом перевівся на відділення японської літератури. Через рік разом із товаришами він видав молодіжний літературний часопис «Нова течія», де було надруковано його оповідання «Картини поминання загиблих на війні». Твір викликав неабиякий інтерес у літературних колах.

1923 р. на пропозицію письменника Кан Кікуті Кавабата став членом редколегії ще одного часопису «Літературний літопис», а після закінчення університету (1924) брав участь у виданні часопису «Літературна епоха», з появою якого пов’язано виникнення в японській літературі неосенсуалізму.

У неосенсуалізмі письменника привабило чуттєве сприйняття світу, а не його «осмислення».

Неосенсуалісти вважали, що митець у своїх творах відображає не реалії світу, а лише власні відчуття. Водночас Кавабата не сприймав у неосенсуалізмі його відірваності від реального життя, формалізму, тверджень про те, що всім керує сліпий випадок. Прибічник усього національного в мистецтві, Кавабата в своєму духовному розвиткові залишився вірним традиції національної культури - джерелу його творчого натхнення. Згодом він писав: «Захоплюючись сучасною літературою Заходу, я часом намагався наслідувати її взірці. Але по суті я - східна людина і ніколи не втрачав з поля зору свого шляху».

Початок літературної діяльності Ясунарі Кавабати припадає на 10-20-і рр., період складний і неоднозначний не лише в історії, а й у літературі Японії. Це був час соціально-політичних змін у житті країни, пов’язаних із демократизацією суспільства. В літературі - це час «освоєння» західного мистецтва, появи нових художніх стилів, течій, напрямів - неоромантизму, неореалізму, неосенсуалізму, пошуку шляхів розвитку національної літератури. Японські письменники відчули тоді чималий вплив європейської модерністської літератури, особливо творів Джойса, Пруста, Кафки, що позначилося на відображенні у їхніх творах духу «потоку свідомості» та інших популярних європейських течій. Японські модерністи своєю творчістю протистояли пролетарській культурі з її шаблонністю, підміною естетизму ідеологією. Не дивно, що й Кавабата як справжній митець теж був близький модерністам.

Наслідком захоплення письменника європейським модернізмом стали збірка оповідань «Поряд почуттів» (1926) (через свою стислу форму ці твори було названо «оповіданнями величиною з долоню») та незавершене оповідання «Кришталева фантазія» (1930), написане під впливом роману Джойса «Улісс» в дусі «потоку свідомості». Уже в цих творах відбилися особливості стилю Кавабати - експресивність, незвичайне бачення світу, щирість інтонації, глибокий підтекст.

Спостерігається нерозривний зв’язок поетики Кавабати з традиціями класичної японської літератури. В юності він засвоїв її глибини. Серед шанованих ним авторів - японські письменники Рюноске Акутагава, Юріко Міямотто, а також зарубіжні - Стріндберг, Шоу, Чехов та ін. Проте найбільше враження на письменника, за його словами, справив класичний японський роман «Гендзі моногатарі» - пам’ятка японської класичної літератури XII ст. Цей твір став для письменника своєрідним етапом естетичної досконалості, у якому панують краса, гармонія, культ природності почуттів - все те, що відповідає традиціям національного світовідчуття. Для Кавабати «Повість про Гендзі» була також джерелом творчого натхнення, художніх мотивів та образів.

Шлях письменника в житті та творчості невіддільний від у філософії буддизму, особливо - вчення дзен, естетичні принципи котрого він сповідував у своїх творах. Дзен вчить, що істинний митець той, хто має дитячу безпосередність та природну простоту, хто відчуває свою єдність із всесвітом, розчиняючи власне «я» в атмосфері реальності. Принцип інтуїтивного сприйняття дзен протиставлено інтелектуальному аналізові, бо істина відкривається миттєво, «цієї миті», у ній відсутня традиційна логіка. Японці кажуть: «Що істинне, те прекрасне, що прекрасне, те істинне». У вченні дзен Кавабата відкрив для себе таїну класичного розуміння краси. Це вчення допомогло йому в шуканнях відповідей на одвічні запитання буття: що таке життя? в чому таїна смерті? що таке прекрасне? Кавабата писав: «Вищою літературою в світі я вважаю східну класику, зокрема буддійські сутри. Я вшановую буддійську літературу не лише як релігійну настанову, а й як літературну мрію».

У 30-і рр. творча активність письменника зростає. З’являються його роман «Мандрівники з Асакуса» (1930), оповідання із серії «Історії про Асакуса» - «Рум’яна Асакуса» (1931), «Жахливий шпак із Асакуса» (1932), «Свято в Асакуса» (1933). Асакуса - район Токіо - «дно суспільства». Митець, проникаючи в життя його мешканців, відкриває для себе і читачів таємниці людської душі, її сутність. Серед творів цього періоду вирізняються такі оповідання, як «Птахи і звірі» (1933), «Елегії» (1933), «Дзеркало вечірнього пейзажу» (1937).

У повоєнні роки з’являються його кращі твори: «Країна снігу» (1947), «Тисяча журавлів» (1951), романи «Голос гір» (1954) і «Кіото» (1962), що принесли авторові світову славу та Нобелівську премію - «За письменницьку майстерність, що з надзвичайною яскравістю відтворює суть японського способу мислення». Промова Кавабати під час вручення Нобелівської премії вийшла згодом як есе під назвою «Красою Японії народжений».

Певний час Кавабата читав лекції про японське мистецтво в університеті Гонолулу (Гавайські острови). Незавершений роман «Кульбабки» став останнім його твором. 16 квітня 1972 р. Кавабата пішов із життя (наклав на себе руки).

Особливості творчої манери Ясунарі Кавабати

Основа письма Кавабати - органічне поєднання надбань західноєвропейського модерну з традиціями японської класичної літератури, зокрема школи «жіночого письма», яка відзначалася вишуканістю стилю, глибиною чуттєвого переживання зображуваного та простотою й прозорістю образів, кожен з яких приховував глибокий підтекст, частково символічний.

У кращих творах японської класики Кавабату приваблювали піднесеність думок та вірність вченню про прекрасне як найважливіший чинник культури і моральної сили, котрий значно впливав на людські стосунки і духовний світ особистості. Ідеї сутнісної краси, її неминущості в людському житті та мистецтві постійно володіли свідомістю письменника впродовж усього його життя.

Про своє ставлення до національних традицій японської літератури Кавабата писав: «...У час ядерної фізики і підкорення космосу все. навіть люди, страшенно нівелюється, стандартизується. Величезний вплив телебачення. У Японії ще занадто дається взнаки безумство наслідування Заходу, найперше США, некритичне засвоєння західної культури. І все ж я вірю, що суть душі японця залишиться незмінною». Саме це - «суть душі японця» і є визначальним у творчості письменника. Традиція у його художньому світі не відірвана від сучасності, не замкнена у собі. Минуле й сучасне тісно переплетені в його творах, гостро відчутний у них зв’язок часів. Опоетизовуючи минуле як красу. Кавабата намагається привнести її дух у сучасність.

Кавабата з любов’ю описує добре відоме йому середовище, подаючи аналітичні портрети героїв, творячи складні реалістичні характери та образи, в яких узагальнюються житейська мудрість, звичаї, звички, уявлення про буття національної інтелігенції.

Кавабату хвилюють вічні питання: добро і зло, істина й фальш. Ось чому його увага зосереджується на внутрішньому, прихованому світі героїв, на тій позиції, котру вони займають стосовно світу. Він утверджує моральну красу людей, їх великодушність та благородство.

Способи розкриття характерів - внутрішні монологи, авторські відступи, використання специфічної японської символіки. Особливого значення набуває у Кавабати деталь, «натяк», що дає змогу читачеві осягнути саму суть того чи іншого персонажа (скажімо, у «Тисячі журавлів» зображення птахів на хустці дівчини).

Письменник повсякчас намагається підкреслити не звичайне, а загострене відчуття прекрасного, здатність в усьому помітити красу, поцінувати її прояви в буденності. Адже це одна з особливостей художнього буття японського народу. Мета життя для Кавабати - пошук прекрасного.

Він бачить завдання митця в тому, щоб відкривати в ньому те, що інші проминули в суєтності повсякденних клопотів, допомагати людям осягати красу кожної миті.

Згідно з положеннями філософії дзен Кавабата зосереджується на шуканнях вічних цінностей, що перебувають поза часом і простором. Ускладненість підтексту в його творах дає змогу відчути їхню глибинну суть. Естетичні засади дзен вимагали граничного лаконізму засобів вираження, тому найчастіше зустрічаємо не закінчений, застиглий образ, а лише несподіваний натяк на щось. Все інше мала домалювати уява читача. І в цьому прихований глибинний зміст, за яким постає утаємничена краса. Недомовленість, натяк - усі ці різновиди певної незавершеності активізують процес сприйняття твору, виводять читача на рівень співтворчості.

Для письменника найважливіше те, що втілене у невисловленому (пригадайте у Ліни Костенко: «Несказане лишилось несказанним»). Саме це створює емоційність сприйняття, післявідчуття: спогади почуттів. Це не формальна естетика. Як би не аналізувати твір, завжди залишиться щось таке, що не може бути піддане аналізові, а лише сприйматиметься «розумом серця».

Чи не найкрасномовніше особливості творчої манери письменника проявляються в повісті «Тисяча журавлів».

За цей твір Ясунарі Кавабаті була присуджена і премія Академії мистецтв Японії (1952).

Основою для її сюжету став давній національний звичай японців - чайна церемонія, зведена ними до рівня мистецтва.

Чайна церемонія - «тядо», в буквальному значенні «шлях чаю» - містить у собі елементи як духовного, так і естетичного плану. Це одне із найсамобутніших мистецтв японців, що відіграє суттєву роль в їхньому духовному житті вже понад п’ятсот років.

Ще Окакура Какудзо, відомий діяч японського мистецтва, протиставив у своїй «Книзі про чай» (1906) «шлях чаю» - «шляхові самураїв». Він, зокрема, твердив: «Шлях самураїв» - це мистецтво смерті... Мистецтвом життя є «тядо» («шлях чаю»)».

Відповідно до філософії дзен, сенс чайного дійства полягає у відчутті свободи, незалежності від часу і простору. Воно ніби дає змогу піднестися над буттям, осягнувши незриме, злившись із ним.

Суть цього обряду для японця полягає не у фізіологічному задоволенні, а в тяжінні до катарсису - очищення душі, до звільнення її від вульгаризації. Це таїнство віднайдення в духовному світі людини прекрасного та божественного, того, що дає їй почуття спокою і гармонії, відчуття радості буття.

Щодо мотивів, котрі спонукали митця створити повість, Кавабата писав: «...якщо ви знайдете в моїй повісті бажання показати зовнішню красу чайної церемонії, ви помилитесь. Я в ній швидше скептично настроєний і вирішив поділитися своїми ставленнями і пересторогами проти тієї вульгарності, в яку впадають сучасні чайні церемонії». Обряд у творі є не лише тлом, на якому розвиваються події, з його допомогою розкривається ідейний зміст повісті - тривога за майбутнє національної культури, за основу духовності нації.

Повість має традиційну для японської літератури «лінійну» побудову: її сюжетні лінії майже не перетинаються, існують паралельно до основної долі юнака Кукудзі та чарівної дівчини Юкіко. Вчителька чайної церемонії Тікако хоче познайомити молодих людей і в майбутньому поєднати їхні долі. Більшу частину повісті присвячено опису стосунків головних персонажів: Кікудзі з пані Оота, дівчатами Фуміко та Юкіко. В образах Ооти та Юкіко автор втілив два типи ідеалу краси: земну, чуттєву втілює Оота; ірреальну, витончену - Юкіко. Вічне те, що недосяжне: в повісті ця думка підкреслюється через смерть Ооти. В образі Юкіко Кавабата втілив традиційне класичне розуміння краси з її витонченістю, простотою, недосяжністю: «Завченими рухами виконувала чайний обряд. Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством. На сьодзі1 позад дівчини падала тінь від молодого листя, а її яскраве кімоно немов світилося м'яким відбитим сяйвом. Волосся теж ніби промінилося. Як для чайної церемонії в кімнаті було надто видно, зате світло підкреслювало вроду дівчини. Її шовкова серветка, червона, як полум’я, вражала не так м’якістю, як свіжістю. Здавалось, у руках дівчини розпускається червона квітка. Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики».

Образ крилатих журавлів постійно приваблював Кавабату, адже в японській символіці вони - втілення надії, благополуччя, щастя (порівняйте з трактуванням цього образу в Україні - «Лебедина зграя» В. Земляка, «Журавлі» Б. Лепкого, сонети М. Зерова).

Пані Оота була теж досконалим витвором природи: «Природа хотіла створити жінку і створила пані Оота. А шедевр не можна судити. У нього немає недоліків». В образі Ооти автор актуалізує основну ознаку класичного ідеалу краси - жіночність. Жінка у творах Кавабата - це берегиня і творець прекрасного.

Антиподом Оота та Юкіко є образ Тікоко. Створюючи його, автор прагнув застерегти від вульгаризації давнього обряду, котрий зберігає дух нації, дух часів. Носієм такого опошлення обряду і виступає Тікоко. Вульгарна і груба тітка навчає правилам чайної церемонії. Торкаючись священних предметів чайного обряду, Тікоко своїм духовним убозтвом, грубістю плюндрує їхню красу, збережену впродовж віків. Мужеподібна Тікоко втратила жіночність, а з нею відчуття прекрасного. Її внутрішня потворність посилюється зовнішньою художньою деталлю - родимою плямою на її грудях, покритою волоссям. Вона викликає у Кікудзі якусь гидливість до Тікоко. Ця пляма ніби підкреслює всю аморальність героїні, ницість її характеру. Відсутність смаку, тонкого відчуття прекрасного у Тікоко дисгармонує з традиціями древнього обряду. Чи не тому Кікудзі купує у неї чашку, котру зберігали з покоління в покоління чотири століття його предки. Краса завжди мислиться митцем у поєднанні з духовною чистотою, цнотливістю людини. Через ставлення до чайної церемонії Кавабата розкриває характери своїх героїв.

Визначально, що звичайне чайне начиння має у творі ніби автономне реальне життя. Кожний предмет - глибокий образ-символ. «У цієї чашки своя доля і своє життя», - говорить герой твору. Чашка - символ культурної пам’яті нації, її істинних духовних цінностей.

Усю повість пронизує образ журавлів на фуросіці Юкіко. Як зазначалося, у японців журавель символізує щастя і чистоту, водночас цей образ-символ обов'язково асоціюється з образом хіросімської дівчинки Садако, яка страждала від променевої хвороби. Вірячи в переказ про те, що журавель приносить надію і щастя, дівчинка вирізала паперових журавликів і була переконана, що після того, як з'явиться тисячний, настане одужання. Але Садако не дожила до цього...

Журавель на рожевій фуросіці Юкіко символізує безтурботне майбутнє її власниці. Повість має щасливе закінчення - Юкіко виходить заміж за Кікудзі. Та чи є гармонія, краса у їхньому сімейному житті? Ні. Для Кікудзі Юкіко залишається чимось недосяжним, божественним, і близькість з нею викликає у героя якийсь страх перед втратою цієї краси. Він постійно прокидається вранці з усвідомленням того, що може завтра не побачити Юкіко.

Повість «Тисяча журавлів» - твір про прекрасне, що надає сенс життю, одухотворює його, котре живе в кожній людині, і про людину, яка створює цю красу. Поетизуючи у своїх творах давню японську культуру, звертаючись до її витоків, Ясунарі Кавабата утверджує істинність прекрасного у світі в усіх його проявах, його вічність. Творчість Ясунарі Кавабата щоразу нагадує людині, що її життя таке прекрасне, як прекрасний світ, що її оточує.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах. – 1999. – № 1. – С. 42-45.

Біографія

Твори

• Добра людина
• Танцівниця з Ідзу
• Тисяча журавлів

Критика

• Елементи символiзму у творчостi Ясунарi Кавабата
• «За читанням Ясунарі Кавабати» Василя Стуса: досвід осяяння
• Кожну мить проживати гарно, з позицій Краси (До 100-ліття від дня народження Ясунарі Кавабата)
• Національна своєрідність повісті Я. Кавабата «Країна снігу»
• Образи-символи як креативні чинники асоціативного ряду та сюжетної лінії у творах Ясунарі Кавабата
• Проблема інтерпретації символів роману Ясунарі Кавабата «Давня столиця»
• Розумом серця (Матеріали до вивчення творчості Ясунарі Кавабати)
• Семантика білого кольору в індивідуально-авторській картині світу Кавабати Ясунарі
• Функціонально-семантична та прагмакомунікативна інтерпретація мовчання на матеріалі творів Я. Кавабата