Кожну мить проживати гарно, з позицій Краси (До 100-ліття від дня народження Ясунарі Кавабата)
Сходознавчі дослідження в Україні мають давню традицію. Та лише з Незалежністю з’явилося в столичному університеті відділення сходознавства, яке зібрало під своїм дахом наукові сили, до того розпорошені по всіляких курсах та перекладацьких конторах. Науковці отримали врешті змогу захищати відповідні наукові звання на рідних теренах, готувати собі зміну.
Ювілей класика японської літератури Ясунарі Кавабата став приводом для розмови кореспондента журналу Н.П. Марченко зі старшим викладачем кафедри тюркології, людиною, яка все своє життя присвятила вивченню та популяризації в Україні японської мови й культури і нині плідно працює на цих теренах О.В. Дебейко.
Олено Володимирівно, яке місце, на Вашу думку, посідає Ясунарі Кавабата в контексті рідної йому японської культури?
Осібне місце. Він - представник провідного в японській культурі естетичного напрямку. Та будучи абсолютним виразником ідей цього напрямку, він, як будь-який абсолют, виявився відсторонений від загалу.
Можливо, саме своєю винятковістю Кавабата і привернув увагу Заходу, — як своєрідна квінтесенція японського естетизму.
Хоча слід пам’ятати, що концепція естетизму, започаткована за класичного періоду японської літератури, не єдина, хоча й провідна, в культурі цього народу.
В японській літературі розрізняють кілька періодів, пов’язаних зі змінами в ментальності народу: міфологічний (домінує міфологічна ментальність); класичний (естетична), коли було створено шедеври світового рівня, що стали канонічними для наступних поколінь японців; релігійної ментальності та період практицизму, що припадає на наш час і характеризується проблематичною ментальністю.
Кавабата належав до «проблематичного» сучасного періоду японської літератури, та все ж продовжував дотримуватися естетичних засад класичного її часу, який був найвідповідніший самій сутності японського як такого. Адже естетизм пронизує життя японця на всіх рівнях - від побуту до вишуканого живопису. Так само органічно пройнята ним творчість Кавабата - від суто мовних аспектів до поведінки героїв та способу їхнього життя. У його світі важить не стільки те, що ти зробив, як те, чи ти гарно це зробив, не так — чи добра ця людина, як - чи гарна вона, чи гарний вигляд мають її дії.
Критерій істини - Краса! Не етичні, а естетичні принципи мусять домінувати в житті. Відповідно в літературі повинен панувати критерій гарного і негарного, а не добра і зла.
Твори Кавабата взагалі не можна оцінювати з етичного погляду. Такий підхід - вияв абсолютного європоцентризму, домінування інтелекту там, де присутня лише інтуїція.
То ми неспроможні зрозуміти Кавабата? Він залишатиметься для нас лише екзотичною загадкою й вабитиме швидше як «таїна невідомості»?
Ні. Йдеться про неприпустимість «західного» погляду на східну традицію, про обов’язковість зміни кута зору при читанні таких текстів. Скажімо, герой програмового (в значенні введеного до нашої шкільної програми) твору Кавабата - Кікудзі належав до родини майстрів чайної церемонії (до речі, як і чоловік моєї доньки). А це не просто узвичаєне чаювання й не ритуал у західному розумінні цього слова.
Чайна церемонія цілком естетичне дійство, коли ви відкидаєте все, що є у цьому житті тлінним, надто матеріальним (щоденні клопоти, кар’єру, соціальні обов’язки, ранги тощо), негарним, і входите до чайного будиночка рівною Всесвітові істотою, однією з багатьох і водночас єдиною. Для часточки Всесвіту все минуще, позбавлене краси й світової гармонії, несуттєве, вона насолоджується ритмом Всесвіту, плином буття. Власне, чайна церемонія - це подібний до ритмів вселенських енергій ритм приготування й вживання цього напою, плин буття, зведений до одного короткого дійства.
Колись відомий майстер чайної церемонії чекав сьогуна, котрий виявив бажання помилуватися квітами в його саду. Коли володар прийшов, виявилося, що майстер зрізав усі квіти, окрім однієї. Сьогун спершу образився, а потім зрозумів, що майстер хотів підкреслити красу однієї квітки як відображення красі: усіх квіток. Він не пошкодував вирізати квіти, бо знає, що, дивлячись на усі, всього не побачиш, а отже, зникне краса. Так і чайна церемонія відтворює цілком буття в одному невеличкому місці через одну, здавалося б, незначну дію. Зосередившись на єдиному, ти пізнаєш красу і гармонію всього.
У критиці «шлях чаю» часто трактують як антитезу «шляхові меча». Чи можна твердити, що естетична позиція Кавабата теж була діяльним запереченням життєвих негараздів, зла?
Найперше слід одразу вказати, що «шлях меча» для японця не заперечує краси, гармонії й природності, тобто не є злом у нашому розумінні. Це не антагоністи, а два взаємодоповнюючі погляди на світ, способи доцільного існування у ньому.
Кавабата свідомо не писав публіцистики чи книг, які б викривали суспільні негаразди, а дотримувався естетичної позиції як реальної протидії активному втручанню в життя. Це не ідеалізм і не інфантилізм. Ні. Він не хотів і не бачив війни, «шляхів меча», бо вважав, що жити слід так, як відбувається перебіг чайної церемонії, плине буття у Всесвіті - там є все, і тому завжди є змога жити, творячи лише красу. Тобто живи звичним життям, але так, щоб це було гарно і давало насолоду.
Мимоволі напрошується паралель з естетизмом Оскара Уайльда.
Ні. Це зовсім інше. Це відблиски того класичного естетичного світовідчуття, яке називають «замилування речами» - все, що ви бачите, вас зачаровує, варте вашої уваги, таїть у собі красу. І це не обов’язково блакитна гвоздика чи соняшник поряд з різьбленою тростиною, а й квіточка при дорозі. Весь сенс у куті зору, способові «дивитися» на світ. Ми намагаємося зробити його красивим, а вони змінюють свій погляд на нього. Тобто ми змінюємо все довкола на догоду собі (нас лише в Україні, як щодня нагадує «1+1», - 52 мільйони!), а вони змінюють себе відповідно до природної гармонії довкілля. Йдеться не про фізичні зміни, а про здатність стати на позицію краси: не створювати гармонію, а не порушувати своїми діями природної.
Звичайно, у кожного народу своє сприйняття краси, стереотипи й ідеали. Все це склалося історично. Але йдеться саме про підхід до буття загалом - жити з позицій краси. Для Кавабата це означало жити так, щоб усе видавалося гарним, а те, що не гарне, — не робити, не брати в тому участі, не бути до того дотичним.
У його творах є складні людські долі, стосунки, але передує таки естетика, «замилування речами». Домінує не краса почуттів і вчинків, думок, а краса життя у всьому його різнобарв’ї. Сенс, за Кавабата, не в тому, що етичне, а в красі живого, естетичному. Скажімо, крізь увесь роман «Тисяча журавлів» проходить категорія квітки як квінтесенції всього вишуканого. Та квітка є і в періоді розквіту, і тоді, коли вона осипається й гине. Але в кожному разі це — плин буття, природний цикл, і тому кожну мить слід цінувати (квітка прекрасна, коли розкривається, бо незабаром зів’яне). Але й смерть прекрасна, бо природна. А в природі немає нічого негарного.
Орієнтація на природну красу як ідеал - визначальний принцип усієї японської культури. Тому саме за природним циклом укладалися поетичні антології, події в романах (в того ж таки Кавабата) розгорталися відповідно до пір року, й досі є «сезонні слова», сезонні вистави, кольори тощо.
Чи можна, в такому разі назвати Кавабата людиною віруючою?
Японців не уявити поза релігією. Але це не приналежність до певної громади, а спосіб життя. Вони вірять у колесо перероджень - карму й предків, тому трепетно ставляться до всього живого, бо будь-яка квітка, камінь, потічок - лише чиєсь живе втілення. Як усе в природі, людина перероджується, гине «восени», щоб весною «піднятися» чимось іншим, залежно від попереднього життя. Кожен своїми вчинками сам зумовлює своє життя. В цьому сенсі Кавабата - людина віруюча.
Так, долі його героїв, за всієї їхньої незвичайності, цілком природні: сталося, як мало бути. Не письменник вигадав твір, а через нього було привнесено в наш світ цю історію. Він лише відчув її, як листок подув вітру, і відтворив. Тому немає сенсу запитувати, що автор хотів сказати? Він лише річище, яким плин буття доніс до кожного окремого читача певні факти. А добрі вони чи погані? Ні в карми, ні в Бога не запитаєш про це. Воно ні добре, ні погане. Все так, як є, як відбувається в житті. Нам зрозуміти подібний підхід важко, бо в європейській традиції категорії добра і зла визначальні, чітко окреслені. Але вони неприйнятні щодо східної літератури, і творчості Кавабата зокрема. Всесвіт не розрізняє добра і зла. Вовк роздирає ягня. Це добро чи зло? Ні те, ні те. У цьому просто сутність звіра.
Звідси й таке спокійне, розважливе ставлення до смерті й самогубства. Епізод смерті героїні у творі Кавабата аж ніяк не може бути порівнюваним із подібним епізодом в «Анні Кареніній» Л. Толстого. Адже в даному разі від-сутнє відчуття непоправного, експресія антагоністичного протистояння життя / смерть. У Кавабата є лише невиразний відтінок суму, легкого жалю за втраченим прекрасним світом і певний фаталізм: сталося те, що мало бути, але не за логікою сюжету чи соціальних умов часу, а за плином буття.
А яке нині ставлення до творчості Кавабата на його батьківщині?
Кавабата, звичайно, — класик. Але чи читають його нині в Японії? Це різні речі.
Він має свою нішу, і саме як естет. Молодь його мало читає. Хіба що люди похилого віку, які мають час і можливості й цінують вишукану красу. Власне естети і трішечки сноби читають його нині. Тексти Кавабата для обраних, вони ніколи не писалися на загал. По суті цей письменник - рафінований естет, інтелігент в абсолюті. Мало того, він був визнаним каліграфом. Про його естетизм і певний снобізм свідчить хоча б такий факт.
Коли до нього на зустріч приїхав московський японіст М. Федоренко, Учитель «гуляв у полях». Вчений чекав його у порожній кімнаті. Як для Японії, то це - найвишуканіший варіант помешкання, де має бути ідеально чисто і все - з природних матеріалів. З’явився Учитель, і вони мовчки «розмовляли» за допомогою вишуканого «трав’яного письма»: один писав якийсь традиційний вислів, а інший - відповідав таким самим чином. Відбувалася розмова пензлями - найвишуканішим з можливих способом спілкування, коли сама форма (скоропис) - мистецтво і кожен вислів - теж літературний шедевр, щось подібне до наших «крилатих висловів» (власне, стилістичні кліше). Тобто вони спілкувалися на надмистецькому рівні - класичними змістами у формі найвишуканішого скоропису. Відповідно, щоб читати «Тисячу журавлів», треба бути не просто японцем, а ще й естетом. Це текст для аристократів духу, рафінована, максимально сфокусована естетика Японії. Там усе багатозначне і просто не прочитується, бо втратить сенс.
До речі, літературна премія в Японії має ім’я іншого митця, який жив водночас з Кавабата, але належав до психологічної школи письменства, — Акутагава Рюноске. Це справді дуже знаний і читаний на батьківщині класик. За його творами знято фільми, поставлені спектаклі. Він брав класичні сюжети і розглядав їх у психологічному плані. Його твори невеликі за обсягом, сюжетно близькі до європейської ментальності й водночас насичені японським колоритом. За проблематикою вони інколи нагадують ранні твори В. Винниченка чи імпресіоністські - М. Коцюбинського.
Рюноске видається мені доцільнішим для шкільного вивчення. Він зацікавить, зворушить. А Кавабата досить складний. Навіть для пересічного японця. Рюноске чудово перекладений російською мовою (нещодавно вийшло нове чотиритомне видання). Але, зрештою, якби він зацікавив школу, вже маємо нині змогу дати належні українські переклади. Для школи міг би бути цікавим і сучасник Мацуо Басьо - Іхара Сайкаку. Він писав чудові повчальні оповідання з елементами комічного й багатим етнографічним контекстом.
А Кавабата цілком внутрішньо підпорядкований класичній естетичній традиції. Його твори, як і давні «повісті» — моногатарі, малосюжетні, з аморфною композицією й уповільненим плином подій. У них фактично немає логічних завершень, і вони зовсім непрогнозовані.
Кавабата і не передбачав логіки в перебігу своїх текстів. Вони існують як єдина картина буття чи сама природа, де теж немає логічних послідовностей. Тут доречні слова: «Життя іде своїм ходом». Автор, а з ним і читач, лише споглядає той плин на полотні тексту.
У шкільництві класичною стала підсумкова фраза: «Чому вчить нас письменник?» Яку відповідь можна дати на це стосовно Кавабата?
Вчить тому, що світ рятує лише Краса. Живіть гарно, робіть гарні вчинки і не чиніть погані. Не тому, що це аморально, а тому, що ваше життя й надалі знову буде поганим.
Доля, врешті, починається з охайного зошита. Неохайний почерк формує «неохайний» характер, «неохайне» буття. Діє простий причинно-наслідковий зв’язок: дрібні «негарні» слова, думки, рухи формують величезний негарний світ. Не тому, що Бог чи люди карають, а ти сам собі робиш погано: поганий характер, погане життя.
А велика Краса складається з красивих дрібниць, як картина з мазків пензля. Наше життя прогнозують і зумовлюють дрібниці. Ось чому так важливо кожну дрібну мить проживати гарно, з позицій Краси. Цьому і вчить Кавабата. І його вчення, як усяке істинне вчення, вічне.
Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – № 6. – С. 50-52.
Твори
Критика
- Елементи символiзму у творчостi Ясунарi Кавабата
- «За читанням Ясунарі Кавабати» Василя Стуса: досвід осяяння
- Кожну мить проживати гарно, з позицій Краси (До 100-ліття від дня народження Ясунарі Кавабата)
- Національна своєрідність повісті Я. Кавабата «Країна снігу»
- Образи-символи як креативні чинники асоціативного ряду та сюжетної лінії у творах Ясунарі Кавабата
- Проблема інтерпретації символів роману Ясунарі Кавабата «Давня столиця»
- Розумом серця (Матеріали до вивчення творчості Ясунарі Кавабати)
- Семантика білого кольору в індивідуально-авторській картині світу Кавабати Ясунарі
- Функціонально-семантична та прагмакомунікативна інтерпретація мовчання на матеріалі творів Я. Кавабата
