Єфросинія Сохацька. Уже зима скидає свої шати
Уже зима скидає свої шати,
Весною дихає земля
І юний березень нас хоче обійняти,
Вселяючи надію з ніжністю кружля.
Всміхається прийдешній день
Мелодіям чаруючих пісень.
З черемхи струшена роса,
Нас полонить весни краса.
Ласкаво пестить сонячне проміння –
Хмеліє минула душа.
П'янить духмяністю цвітіння
І любощі з надпитого ковша.
В обіймах ночі бродити місяць-молодик,
Злодійкувато у вікна зазирає.
А зорі й небо – вишитий рушник,
Що ні початку, ні кінця немає.
В устах твоїх гріховний смак –
Любові слід і знак щастя:
Кохання вічне спрагло пити.
Так хочеться на світі жити!
Тож за спиною виросли крила –
Я хочу у небо злетіти…
Кажуть, кохання жорстоке?..
О, Боже, чи легко любити?
У муках відповідати, чекати, чекати.
О, Боже, як важко кохати!
Відстань – мірило, час – рятівник.
Люблю життя і хочу жити –
Я вірю, мрію і чекаю…
Без крил, а літаю,
бо ж я кохаю!
