Наталія Шевель. Подивитися пильно в очі

Історія з життя

    Настя похнюплено  блукала поглядом по кімнаті. Та все без вагань, без докору сумління. Не хвилювало те, що не збулося. Не повернути назад прожите. Очі, ніби сном журби сповиті, не знали відпочинку і прозрінь. Плакали болем виплакані очі. 

     Подивилася  пильно в очі, собі, через люстерко. Не раз так дивилася, коли щось робила не так. Внутрішній голос  щось підказував, переконував. Тепер він мовчав. Як нічого їй не сповіщав тоді, коли зовсім молодою, вісімнадцятирічною, опинилася далеко від рідного дому в чужій країні. Нові звичаї, незрозумілі їй традиції. Настя поїхала з коханим в далеку Грузію. Перші тижні промайнули для неї ніби в казці. То був, як кажуть, медовий місяць. Чоловік оточив турботою. Всі його слова і дії свідчили про палке кохання. Та все ж Настя помічала суворі погляди свекра і свекрухи. Було видно, що не злюбили її сестри, яких на Україні називають зовицями. То все частіше поглядала у вікно, а побачивши з спини жінку розглядала, ніби вгадувала в ній рідну матір. Згадувала. Ставало нестерпно. Хотілося додому, в тихе українське село. А тут ще життя стало зовсім нестерпним. Чоловік почав віддалятися. Його батьки і рідня постійно їй дорікали. Особливо,  сестри. Одна з них говорила:

 - Наш братик не повинен був одружуватися з українкою.

- А  привіз тебе, приїхав вже одруженим,- додавала інша. 

-Без батьківського благословення, - повторювала не раз мати. 

    Анастасії набридло слухати. Чоловік її навіть не захистить від тих розмов. Наче не вдвох вирішували, чи їхати на його батьківщину? "А тепер тільки я в усьому винна" - журилася молодиця. - Та ще дорікають, що рік живемо, а дитини немає". 

 Тож одного дня надумала їхати додому сама. Бачила, що не так палко вже дивиться на неї коханий, не захоплює більше її врода. 

      Увечері подивилася пильно в очі чоловікові й сказала про своє рішення. Гіоргі був вражений від рішення Насті, говорив, плутаючись в словах:

-Чому ти вирішила їхати? Я кохаю тебе так, як і раніше. Тільки через роботу менше часу проводимо разом. А діти в нас будуть. 

Настя почала плакала, промовляла:

-Чужа я тут, відчуваю, що ніколи не звикну. Немає підтримки. Побачу жінку, що йде, і ніби рідну матір поглядом проводжаю. Сумую за домівкою, на можу забути. Ти чоловік молодий, собі знайдеш іншу. Батьки твої тільки раді будуть. 

    Важким було прощання молодого подружжя. Гіоргі  не хотів її відпускати. Заглядав у очі дружині, немовби хотів її душу вивернути. Жінка ловила себе на думці, що їй раніше так було залюбки, а тепер аж неприємно. Тож відводила очі… Певно, в передчутті  тяжкої  розлуки назавжди. 

      Все ж таки Анастасія поїхала з відчуттям, ніби залишала там, на чужині, часточку самої себе. Неабиякий сум сковував серце. Вже й назад повернутися б. Але як згадає життя з родиною чоловіка, то краще буде сама жити. Вдома наче за стіну заступила. Ніщо її не радувало. Сумувала за Гіоргі. Невимовна туга за тим, що не збулося. Та й почувалася недобре. Думала, що то далека дорога так її втомила. Виявилося, що вона при надії. Гіоргі, певно, щось відчував, зразу листа написав: "Якщо тобі буде погано, чи хтось тебе ображатиме, напиши, я зразу тебе заберу". Зрозуміло, що Анастасія і не думала повертатися. Не сповістила і про майбутню дитину. Все-таки була  образа. Нарешті їй стало вільно дихати. Вона вдома. Тож вирішив, що ніколи не дізнається батько про доньку, яка народиться. Хоча в листі тоді запитував, чи не вагітною поїхала  Анастасія від нього? Настя приховала правду, добре знаючи, що назад їй дороги немає. Знала, що Гіоргі ніколи не залишиться жити на Україні. Йому цього батьки не дозволять. Тож походив, посумував і одружився вдруге. Анастасія якраз тоді доньку народила, смагляву, карооку. Росла дитина, відрізнялася від дітлахів. Видно було, що не лише українська кров в її жилах тече. Коли Тамарі  було три роки познайомилася Настя з  Іллею. Не жити все життя одній з дитиною. Він був одруженим, але життя не складалося.  Перейшов жити до Насті. Дружина дала розлучення. Так, як не  було дітей, розлучили їх швидко. Народився син. Почали будуватися. Ілля був добрим господарем. Тож невдовзі стали жити окремо від батьків. Тільки тепер не так пильно задивлявся в очі дружині, а свої, коли вона починала дивитися, відводив. Настя  дізналася правду про любощі Іллі. Спочатку і не вірила, але "добрі" люди не тільки розказали, а й показали. Та й сама догадалася, бачачи, як Ілля з нею поводиться. І діти байдужі. "Нехай би її донька йому не рідна, але син його", - ковтала сльози Анастасія. Залишалося тільки згадувати перші місяці спільного життя. Було все так добре. Тамара простягала маленькі рученята  до мами і  до вже знайомого дядька. Дівчинка звикла до Іллі, їй подобалося, коли він був поруч. Тепер Настя жалкувала, що тоді не сказала Гіоргі  правди. Можливо, й були б разом. Була думка, написати йому листа, щоб приїхав і забрав її разом з дітьми. Але розуміла, що стільки часу чоловік не буде сам. Тим більше, грузин. Догадувалася, що він давно одружений. 

    Одного дня з відчаю Анастасія щось задумала. Відвела дітей до бездітної сусідки з словами: 

-Тітко Катерино, раптом що, то заберіть Тамару і Михайлика. 

Сусідка подивилася і сказала:. 

-Добре, скільки треба тобі, нехай побудуть.

А сама здивувалася, що яке заберіть дітей, як привела. Звідки забрати… Розгублену застав Катерину чоловік, який щойно на обід заїхав. Схвильована жінка переповіла йому розмову. Федір вискочив з хати і чимдужч побіг до сусідської оселі. Дивно, хата на замку. Забіг у хлів і оторопів. Не гаяв і хвилини. Врятував життя Насті. Встиг. Таким чином, молодиця не позбавила себе віку. Після цього випадку Іллю ніби хто підмінив. Про інших молодиць забув. Пильно вдивлявся у очі Насті, а погляд був ніби чужий. Отак і жили. Згодом народилася ще дитина - донька. Підростали діти. Тамара вважала батьком Іллю. Так  і не сказала мати про те, хто її справжній батько. Анастасія згадувала Гіоргі і плакала. Як кажуть, перше кохання ніколи не забувається. 

     Коли старша донька закінчувала школу, сталася неймовірна подія. Анастасія після того довго не могла прийти до тями. Приїхав Гіоргі. Правда, вже не той красень, яким був в молодості, але Настя зразу ж його впізнала. Приїздив по роботі до столиці, тож маючи декілька годин вільного часу, взяв таксі й примчав до Насті. Адресу добре пам'ятав. Коли навчався у столиці, часто у селі залишався. Відстань - рукою подати. Побачив постарілих батьків Анастасії. Тож разом з батьком і поїхали до її нової оселі. Побачив Тамару - і все зрозумів. Певно, не зміг Насті пробачити, що не сказала правду. У доньки чорне, кучеряве волосся, великі, карі очі, ще й смаглява. То ніби  Гіоргі в юності. 

   Пильно подивився на Настю  і запитав:

-Чому не сказала про доньку? 

Відповідь не забарилася:

-А що б та правда змінила? 

  Декілька годин побув і поїхав. А Настя геть спокій втратила. Ні з ким ні про що не говорила. Тільки пильно вдивлялася в обличчя доньки. Ніби хотіла там побачити Гіоргі. Лише найближча кума коли запитала, чому не поїхала, як Гіоргі кликав назад до себе, то розплакалася, а потім гірко усміхнулася, махнувши рукою. Зрозуміло, шкодуй не шкодуй, але назад не повернеш. З Іллею були неполадки. Він виявився не тим, за кого себе видавав. На людях добре ставився до дружини, що ті аж заздрили. А вдома, краще не питайте. Тепер гнів переважав над чоловіком, наче це Настя винна, що Гіоргі приїздив.  Ось так у негараздах і турботах і онуків діждали. Гіоргі дбав про доньку. Писав листи, надсилав кошти. Зрадів, коли дізнався, що він вже дідусь. 

    Анастасія пильно вдивляється в своє обличчя. Тепер тільки очі й не змінилися. Важкі запитання так і вертілися в голові : "Чому так? Що не так зробила?". Але вона з усім змирилися. Подивилася пильно в очі. Така її доля.