25 декабря 2016 в 13:52 Улас Самчук 1091

Художні виміри творчості Уласа Самчука

Художні виміри творчості Уласа Самчука

Микола Ткачук

Мистецький геній Уласа Самчука був суто волинським за походженням, але за своїм масштабом всеукраїнським і загальнолюдським.

Майбутній письменник народився 20 лютого 1905 року в селищі Дермань, на Волині (нині Рівненської області), «серед незвичайних обставин — на весіллі дядька Омелька», про що він згодом напише в мемуарах та змалює в автобіографічній новелі «Образа». Чудова волинська природа, доброзичливі волиняни, багатий на історичні та культурні події Дермань формували вітаїстичну натурфілософію Уласа Самчука. В цьому контексті досить згадати, що в добу Відродження Дермань був важливим культурно-освітнім осередком, адже в дерманському Свято-Троїцькому монастирі, вибудуваному коштом князя Острозького, працювали Іван Федоров, архімандритом був чільний представник національного Ренесансу Мелетій Смотрицький, керував друкарнею Дем’ян Наливайко, брат Северина Наливайка. Не втрачав Дермань свого духовного значення і в XIX та перші десятиліття XX ст.: тут працювала гімназія, учительська семінарія, в якій Улас мріяв навчатися, але окупаційна польська влада її закрила.

Другим духовним центром у формуванні світобачення Уласа Самчука була інша частина Волині — Кременеччина, куди 1913 року в село Тилявка переїхала родина Самчуків, придбавши в поміщика Петрова чотиринадцять десятин землі. Навчаючись у Кременецькій українській гімназії імені І. Стешенка, він сформувався як свідомий українець і державник незалежної і соборної України. Це був не простий шлях допитливого юнака, коли, за словами письменника, він став не «истинно русским малороссом», а волею шевченківського слова «запорозько-українським романтиком», а згодом реалістом. Не легше жилося Уласові Самчукові в умовах польської інвазії Західної України, коли влада закривала українські школи, переслідувала національно свідому українську молодь, просвітницькі організації. Тож у 1927 році, не бажаючи служити в польському окупаційному війську, Улас дезертирує з нього й опиняється в Німеччині, де два роки навчається у Бреславському університеті. Наступні дванадцять років письменник здобуває освіту в Українському вільному університеті, мешкає в Празі, у 1938-1939 роках бере участь у творенні на теренах Закарпаття проголошеної незалежної держави Закарпатська Україна. В роки Другої світової війни У. Самчук долучається до руху Опору, сподіваючись, що страшний вир війни принесе незалежність Україні, редагує в Рівному українську газету «Волинь», за оприлюднену в ній патріотичну статтю «Так було — так буде!» нова окупаційна влада закриває часопис, а 23 березня 1942 року відомого письменника заарештовано. Тільки мужнє втручання митрополита української автокефальної церкви Мстислава (Скрипника, племінника Симона Петлюри) врятувало У. Самчука від фашистського розстрілу.

Світ своїх почуттів і роздумів над історичним буттям українців, пошук шляхів виходу з колоніальної неволі Улас Самчук відбив в автобіографічному романі «Спомин дезертира», що в рукописному вигляді знаходиться в «Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України», у спогадах «П’ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному».

Ще навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук прагнув зреалізувати себе як митець. У цьому навчальному закладі видавався рукописний журнал. Його примірник і фотографія членів редколегії зберігаються в Тернопільському обласному державному архіві. У1926 році у варшавському часописі «Наша бесіда» побачила світ його новела «На старих стежках». Протягом десяти років прозаїк оприлюднював свої новели в «Літературно-науковому віснику», «Самостійній думці» та інших часописах. Унаслідок цього сформувалася книга новел «Віднайдений рай» (1936).

Творчість У. Самчука можна умовно поділити на три періоди: 1) 1926—1938 роки — європейський; 2) 1939—1948 роки — період воєнного і післявоєнного лихоліття; 3) 1949—1987 роки — канадський період.

Вируюча активність відзначала натуру Уласа Самчука. Він був невгамовний, пройнятий жагою вражень, спостережень, схоплював і відтворював найхарактерніше, міцний і спортивної форми волинянин, що нагадував селянського бога за плугом і знав, як класти ріллю, а особливо виділявся своєю працелюбністю. За прикладом Г. Флобера й І. Франка точно організована праця стала законом для письменника. Він автор таких чудових полотен, як «Кулак» (1932), «Марія» (1933), «Волинь» (1929-1937), «Гори говорять!» (1936), «Юність Василя Шеремети» (1943), «Ост» (1948-1982), «Чого не гоїть вогонь» (1948-1958), «На твердій землі» (1967). Художня майстерність Самчука-прозаїка витончена і тонка, нагадує полотняну нитку, яку майстер снує повільно і неквапно. Його наратив будується на добре випробуваних старих прийомах письма, прозаїк чудово творить художній світ саме ними, але не цурається і модерних новацій, зміщення часу. Наприклад, центрогеройний роман «Марія» починається з пролепсису, повідомленням наратора, скільки днів прожила Марія («Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах соняшного тепла й землі»), тобто розповідач забігає в майбутнє, констатує факт кінця буття Марії. А далі нарація ведеться на аналептичному прийомі, тобто оповідач повертається в минуле, до днів народження Марії, щоб у хронологічній послідовності викласти історію її життя. Це була модерна форма побудови роману.

Акварельно легкі, задумливі й лірично олюднені пейзажі Самчука. В мистецтві портрета прозаїк використовує і тонку палітру вражаючої деталі, і романтичний елемент, коли йдеться про образи молоді в творах митця, і лейтмотивні образи й символи, і рембрандтівський ефект освітлення, змінну фокалізацію, коли герой сприймається очима іншого персонажа, а так само представляється з погляду маси (колективна фокалізація) і наратора. На першому етапі творча манера Самчука тісно пов’язана з національною школою прозаїків, зокрема Панасом Мирним, І. Франком, М. Коцюбинським, В. Винниченком, А. Головком-імпресіоністом та ін. Він їм близький В цьому плані Самчук продовжив імпресіоністичні шукання українських прозаїків 20-х років XX століття, зокрема А. Головка. Особливо це виразно виявляється в ідеостилі роману «Марія», в якому, як і в імпресіоністичних повістях А. Головка, використовуються називні, безособові, неповні, короткі речення, як «відрубки», за допомогою яких відтворюється емоційна атмосфера, бентежний настрій. Наприклад, за допомогою імпресіоністичної поетики змальовується на початку роману портрет Марії: «Виграють очі чорнезні, оті бездонні... Гляне — опалить».

Тлумачення У. Самчуком категорії «життя» було так само суто «волинським»: він його поєднав з людяністю та розумом, з рідною землею, Волинню, яку нестямно любив. 1927 року, перебуваючи у польській армії, письменник написав такі проникливі слова: «Де ти, мій краю коханий, зелений, обсипаний зорями і світом сонця? Де ти, мамусю, де ти, татусю, брати і сестри?! Де ви, сердечні други, що від щирого серця кохав вас, як себе? Де ти, Вкраїно?» Таким чином, образ Волині у імагінативному світі текстів письменника набуває широких просторових вимірів, втілюючи образ соборної України. Митець ніколи не брав під сумнів такі явища, як культура, праця, наука, людська і національна гідність, краса і кохання.

Дослідники творчості Уласа Самчука виводять генеалогію й інтертекстуальне поле творів письменника від різних майстрів письма. Приміром, Ю. Шерех (Шевельов) панорамність стилю творів митця пов’язував з монументальним стилем літописців Київської Русі, а аналітизмом, глибоким проникненням у внутрішній світ героїв нагадував йому Л. Толстого і Ф. Достоєвського. В. Державін проводив паралелі між творчістю Самчука і романістикою О. де Бальзака та К. Гамсуна. О. Тарнавський у статті «Традиція Кожум’яки. Дещо про органічні джерела й паралелі в творчості У. Самчука», досліджуючи міфопоетику письменника, розглядав у контексті творчості грецького письменника Н. Казандзакіса. Г. Костюк вважав, що художню манеру автора «Волині», «Осту» слід розглядати в річищі модерної прози В. Винниченка, Ю. Яновського, М. Хвильового, А. Головка, що є справедливо і до роману «Юність Василя Шеремети», написаного в річищі імпресіоністичної стильової манери. Такі ж цікаві спостереження художнього світу роману «Ост» має М. Білоус-Гарасевич, яка порівнює цей твір з «Доктором Живаго» Б. Пастернака та «внутрішнім образом Гулагу» О. Солженіцина.

Безперечно, школа І. Франка, Панаса Мирного, В. Винниченка посилювала демократичні засади У. Самчука, його тяжіння до художньої правди і простоти. Українські, польські та німецькі модерністи початку XX століття навчили його стислості й лаконізму, суворого відбору головного, майстерності уникати надміру в моделюванні психіки персонажа, чим зловживав Ф. Достоєвський. Уроки українських імпресіоністів використав митець в автобіографічному романі «Юність Василя Шеремети», чого не зумів збагнути навіть такий досвідчений діаспорний критик, як Ю. Шерех, який вважав, що герої роману являють собою гурт і не розкриті як індивідуальності. Дослідник визначив композицію роману «клапотною» («увесь твір — ніби килим, зшитий з клаптиків різних матерій. Таких матерій багато, і тому килим мусів бути клапотний»). Але це типово імпресіоністична композиція, яка будується за іншими прийомами, ніж у традиційному творі XIX ст.

Проте український митець, продовжуючи традиції національної школи прозаїків, як і західноєвропейського письменства, у своїй мистецькій дискурсивній практиці витворив «органічний національний стиль». У програмній доповіді «Велика література», виголошеній на з’їзді Мистецького Українського Руху 1946 року, він підкреслив: «Уважаю, що життя є досить скомпліковане, щоб можна уняти його якоюсь виключністю. Думаю, що складником його можуть бути одночасно і реалізм, і романтизм, ідеалізм і матеріалізм. Одна й та сама людина, чи група людей, навіть одна й та сама теорія життя включають у собі всі ці ознаки, і все це разом творить цілісність...». Франкова ідея скомплікованості й цілісності життя і мистецтва знайшла в особі автора «Волині» нового інтерпретатора в художньому моделюванні дійсності, органічно поєднуючи стильові знахідки декількох художніх течій, формуючи на основі їх матриці органічність своєї художньої палітри.

Обсервуючи дійсність, осмислюючи події, які мали вплив на історичне буття України, а відтак на долю людини і нації, У. Самчук змальовує життя країни в загальнонаціональних масштабах і проблемах. У його романах і епопеях представлені всі стани й прошарки України, усі відтінки ідеологій кінця XIX-XX століть. Письменник витворив розмаїту панораму буття української нації в культурно-історичному просторі. Це по-своєму монументальна й синтетична, багаторівнева картина, в якій постає народ в історії, даючи відповідь, хто є сумлінням, становим хребтом нації. Інколи в уста своїх героїв митець вкладає вистраждані й полемічні роздуми. Так, Володька із «Волині» міркує над тим, що українську літературу не можна вважати тенденційною, зважаючи на її постійну боротьбу за національне визволення народу від напасників: «Хіба то не справжня дійсність, справжнє життя? Хіба то менша проблема від тієї, над якою задумуються Золя чи Сінклер? Хіба ці комплекси менш болючі, і вмирає за них менше людей?» Оминути актуальні питання буття нації — значить «оминути дійсність... фальшувати її, творити власне нездорову тенденцію».

Улас Самчук увійшов в українську культуру як творець національного роману-епопеї. Це передусім його «Волинь» та «Ост», твори, які засвідчують європейський рівень української літератури. Тематичне коло «Волині» охоплює життя волинського села кінця XIX — початку XX ст., національне й духовйе визрівання селянства, готовність до дії. Тематичне коло романів «Кулак» (1932), «Марія» (1934), «Чого не гоїть огонь» (1943), перший та другий томи «Осту» нагадують народну епопею, традиційну для української літератури, яка показувала селянство як основу нації.

Драматичні й суперечливі події епохи відбилися на психіці українського селянства і формуванні його світогляду, зумовили переломи й зрушення в його поведінці і світобаченні. Через змальовані картини епохи, систему образів, логіку характерів героїв митець втілює національну ідею, прагнення народу витворити свою вільну державу. В цьому художньому дискурсі велику роль відіграють архетипні образи й мотиви, легенди і міфи, казки і притчі. Такими семантично виразними у «Волині» є казка про Вічного Сторожа і Долину Чекання, що її розповідає Володько тилявським дітям у романі «Чого не гоїть вогонь» — легенда про Ляша, мотиви яких інтертекстуально освітлюють художню концепцію епіки романіста. Втілюючи ці концепти, романіст розширює інтертекстуальне поле своїх творів, використовує конструкти «текст в тексті», органічно поєднуючи декілька планів моделювання світу й людини, сплітає в органічну цілість реальне й міфологічне в свідомості героїв, носіїв Правди і Добра. Таку ж естетичну функцію відіграють біблійні тексти й мотиви: це цитатні дискурси, метонімічні означники, алюзії, коди, які допомагають висвітлити етико-філософський смисл твореного реального й містерального дійства. В концепції автора «Марії» головна героїня є трагічною постаттю, яка продовжує тяглу лінію образів матері-страдниці, започатковану Т. Шевченком. Правда, в Самчука вона постає як герой-екзистенціал, забарвлений модусом страждання і самотністю. Загалом у цьому романі домінуючою в зображенні людини є вітаїстична філософія та естетика, попри його трагічний фінал перемагає ідея безперервності буття, відродження народу, бо природа вічна: сходить і заходить ласкаве сонце, бентежить душу повний місяць, цвітуть сади, то й людський дух вічний, як вічним є безсмертний образ Богоматері Марії, яка уособлює в семіотичному просторі роману Україну. У «Волині» вітаїстична філософія підсилюється ідеєю нерозривності людини із рідною землею, що виражається в антеїзмі, який так само символізує безсмертя України.

Водночас на характер художніх шукань У. Самчука мала великий вплив філософія екзистенціалізму, що проймає «Марію» й «Волинь». У романі «Чого не гоїть огонь», як помітив Р. Гром’як, У. Самчук «філософствує», ідеї екзистенціалізму «відлунюють у міркуваннях Якова, в його діалогах з німецькими офіцерами й російською шпигункою, якою стала подруга його дитинства». Героїв-екзистенціалів зустрічаємо в художньому світі роману-епопеї «Ост», де змальовується широка картина трагічного буття людини в антигуманному світі тоталітаризму. Самотніми почувають себе брати Морози, Микола Бич, Ірина Виноградова, Ольга Мороз, Людмила Варван та ін. В річищі поетики екзистенціалізму автор моделює «ходіння по муках» лабіринтами жорстокого світу людини, залишеної сам на сам із собою, яка не може розірвати зачароване коло алієнації, приречена на самоту. Романіст відбив страждання людини, викликані страшним відчуженням і жорстокістю тоталітарного радянського режиму, який найуїдливіше контролював приватне життя. В цьому плані особливо виразним є образ письменника Андрія Мороза, свобода творчості якого обмежена заангажованими політичними рамками, чиєюсь волею, що контролює розум і почуття кожного індивідуума. Світ у його очах постає театром абсурду, для якого він ще й повинен писати п’єси. Образ тоталітарної держави, яка вихоплює людину маси з потоку життя, підносячи її над іншими або кидає в прірву, знищує духовно й фізично, дається через сприйняття Андрія в епізоді, коли його чекає зустріч зі Сталіним у Кремлі, на якій він має випросити «вождя» подарувати засудженому Іванові свободу: «Диктатура пролетаріату всього світу збіглася до тієї отам червоної зірки, що блищить високо над цією вежею, сила ста п’ятдесяти мільйонів людей скупчилась за тими он стінами, і все то зібрав сюди один одинокий індивідуум, дивовижний монстр, незбагненний фатум, що для нього і проти нього нема ніяких інших сил і диктатур, і навіть здається, що він одинокий на всій планеті Земля володіє дивовижною силою, що походить безпосередньо від цих мурів, цих башт, цього каменю». У тексті твору виникає образ чорного сонця, відомий з роману-епопеї «Тихий Дон» М. Шолохова (у фінальному епізоді смерті коханої Григорія Мелехова). Цей фольклорного походження образ функціонував у романі «Чого не гоїть огонь», уособлюючи війну. В «Темноті» він набуває символічного виміру: «Це символ. Це зовнішній облік. Це подоба», тобто його семантика втілює конкретну людину, зокрема диктатора. Страх перед цією страшною й тотальною силою сприймається героєм на підсвідомому рівні, його бунтуюча свідомість сягає історичних фактів й аналогій, які вибудовують історіософську візію ментальності орди, тоталітарного устрою. Наратор підкреслює, що Андрій знаходиться в силовому полі цієї страшної влади: «Він раб. Він іде на поклін». Екзистенційною є проблема вибору. Герої Самчука увесь час вибирають у межах можливого. Андрій, наприклад, прототипом якого був Павло Тичина, вибирає фізичне виживання, вважаючи, що поки буде жити він, як відомий український письменник, доти буде жити рід Морозів. Дуальність людської психіки й поведінки типів як Андрій увиразнюють образи жінок, зокрема Ольги Лоханської, Ірини Виноградової та Людмили Ворван.

У річищі європейської модерної проблематики У. Самчук змоделював екзистенційну парадигму світу, буттєві поля відчуження людини. Наявні інтертекстуальні збіги і моделі екзистенційного дисурсу епопеї У. Самчука. Зокрема, герої його твору відчувають себе, що вони перебувають в абсурдному світі «ворогів народу», меншовартості, небуття, ніби втілюється ідея Великого інквізитора з Достоєвського, а саме: щастя — через жорстокість, задоволення — через покору, душевний спокій — у рабстві, громадський спокій — через диктатуру. Складними семантичними кодами наповнюється ідея самого життя як хронотопу, за якою, кожної хвилини скорочується дистанція до смерті. Граф Демідов з’ясовує сенс свого життя у світлі філософії Сократа: «Все життя філософа є довгою і меланхолійною підготовкою до смерті». Однак у добу сталінізму, уточнює персонаж, «все життя філософа є боротьбою зі смертю».

Український митець модифікує екзистенційні мотиви, висвітлюючи героїв і ситуації крізь призму концепту вітаїстичного буття. Цією семантикою забарвлені образи письменника Андрія Мороза та його дружини Ольги, які знаходять себе через внутрішню свободу. Проте такі герої, як Ірина Виноградова та Микола Бич, вирішення свободи вибору знаходять через смерть.

Таким чином, У. Самчук у небувалий спосіб розширив тематику романів, їх жанровий репертуар, сюжетно-композиційну й стильову організацію, органічно поєднавши аналітико-реалістичну палітру з модерними засобами й прийомами художнього моделювання світу й людини. В його творах помітні стилістичні ресурси реалістичної, неоромантичної, імпресіоністичної, експресіоністичної, екзистенційної поетик. Усі його полотна об’єднані темою історичного буття нації в світовій і часовій парадигмі, охоплюють фрагменти часової й просторової картини буття українського народу. Така художня концепція зумовила гетерогенний характер проблематики творів письменника: митець порушив соціальну й національну проблематику, зокрема питання про долю нації і місце селянства, інтелігенції в бутті України, психологічні аспекти екзистенції особи (доля людини, психодрама її душі, формування ментальності), філософську, як-от: кордоцентризм філософії українців, духу й тіла, долі людини і нації, історіософська парадигма буття нації, субстанційний і космічний вимір українського народу тощо. Проте основною віссю, навколо якої обертається епічний метажанр митця, була ідея державотворення. У візії Самчука витворився своєрідний міф нової України, в якому є місце «закону й благодаті», могутності й освіченості Київської Русі, демократизму й волелюбству християнсько-козацької республіки, традиціям і духовності патріархального села, в якому живе висока моральність, чесність і працелюбність народу, який прагне знищити тоталітарний режим, вивести Україну з-під колоніального ярма. Художня думка письменника експлікує ідею, що наша незалежна держава має посісти чільне й рівноправне місце в колі світового співтовариства незалежних держав. Але таку Україну відвоює сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який готовий віддати життя за її незалежність і свободу. Цією концепцією людини Улас Самчук зближується з естетичною концепцією людини митців «Празької школи поетів», з багатьма представниками якої він дружив і спільно вів визвольні змагання за нову Україну.

Л-ра: УМЛШ. – 2005. – № 6. – С. 43-47.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Улас Самчук, МУР, критика на творчество Уласа Самчука, критика на творчість Уласа Самчука, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчості Уласа Самчука, українська література 20 ст.