Біографія Івана Карпенка-Карого

Іван Тобілевич виступив на літературних теренах на початку 80-х років уже зрілим майстром пера. Усе написане ним у різних жанрах протягом подальшої чверті століття, без жодних винятків, залишилося у золотому фонді української літератури.

Народився Іван Карпович Тобілевич (Іван Карпенко-Карий) 29 вересня 1845 року в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда. Батько його походив зі старовинного зубожілого дворянського роду, а мати була простою селянкою. Освіту, якої так прагнули батьки для своїх дітей, довелося через матеріальну скруту обмежити повітовим училищем у Бобринці на Єлисаветградщині, і з 14 років хлопець мусив уже заробляти на життя. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря поліцейського управління.

У Єлисаветграді (куди 1865 р. було переведено з Бобринця повіт і всі його установи зі службовцями) Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з трактатами Бокля, Мілля, разом зі своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Перебуваючи на службі більш як рік у Херсоні, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського братства й товаришем Т. Шевченка Д.П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав багато книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце. У цей час він товаришував з такими діячами української культури, як Г. Стрижевський, В. Менчиць, пізніше – з Д. Смоленським, В. Антоновичем, Є. Чикаленком, М. Комаровим, О. Русовим.

Людина мудра, витримана, напрочуд добра й відпвідальна, І. Тобілевич над усе ставив душевну рівновагу, щастя своїх рідних і Батьківщини. А життя складалося непросто: відповідальна служба, сімейні клопоти, пов’язані з численною родиною, що складалася не лише зі своїх дітей, а й із сестриних та раптово осиротілих братів і сестер дружини, смерть матері, дружини Надії Карлівни, старших дітей, інших рідних протягом короткого часу, адміністративний нагляд і заслання, де йому довелося заробляти на життя підручним коваля, а потім палітурником тощо. Власне до літературної творчості він приступив в уже зрілому віці й із перших спроб виявив чітку громадянську позицію, тонку спостережливість, досконалу художню майстерність.

1881 р. – оповідання «Новобранець».

1884 р. – драма «Бурлака» (первісна назва «Чабан»), «Безталанна», «Бондарівна».

1885 р. – «Розумний і дурень», «Наймичка».

1886 р. – трагікомедія «Мартин Боруля».

1890 р. – трагікомедія «Сто тисяч».

1893 р. – «Паливода ХVІІІ століття».

1896 р. – «Лиха іскра поле спалить і сама щезне».

1897 р. – «Чумаки», «Мазепа».

1899 р. – «Сава Чалий».

1900 р. – «Хазяїн».

1902 р. – «Гиндзя».

1903 р. – комедія «Суєта».

1904 р. – комедія «Житейське море».

Театральна зацікавленість І. Карпенка-Карого сформувалась іще в Бобринці, де в драматичному гуртку він грав різні ролі у п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. У Єлисаветграді, як згадував П. Саксаганський, будинок родини Тобілевичів на Знаменській вулиці був центром української культури: тут збиралася молодь на музично-драматичні вечори. Тут певний час мешкав М. Кропивницький, який із жовтня 1875 р. керував українською трупою, організованою І. Карпенко-Карим. А попереду гучна слава трьох братів Тобілевичів – видатних акторів української сцени: Панаса Саксаганського – «коміка», Миколи Садовського й Івана Карпенка-Карого, їхньої сестри – Марії Садовської-Барілотті.

Двоплановість творів драматурга виявляється в тому, що, розгортаючи сюжети в реальних обставинах і зачіпаючи суспільно-моральні проблеми, зрозумілі й актуальні для його сучасників, він водночас проводить певну узальнювально-філософську ідею. Персонажі його п’єс є реалістичними, психологічно переконливими образами-характерами.

Сюжетні мотиви драм і комедій І. Тобілевича не були оригінальними для мистецтва слова – до драматургії та інших родів літератури вони давно прийшли з фольклору, з народного життя. Новим було розуміння письменником суті соціального явища та його першопричин, новаторськими були засоби художнього зображення. В його творах простежується зв’язок із загальноєвропейською традицією, своєрідне – у власному національному стилі – осмислення «вічних» образів.

І. Тобілевич створив новий тип соціальної комедії. Розвиваючи гоголівську літературну традицію принципово «безгеройної» (тобто без позитивного героя) комедії, він знайшов своєрідний аспект художнього аналізу соціальних явищ. Сміливо експериментував письменник і над композицією драми. Комедійний сюжет він розгортає навколо одного персонажа, а його оточення змальоване контрастними барвами, що дає змогу відтінити, яскравіше виявити суть головної дійової особи й одночасно дати проекцію на певні суспільні верстви.

І. Тобілевич помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 року в Берліні, куди їздив на лікування; поховано його біля хутора Надія (поблизу с. Миколаївка Кіровоградської області).