Батькова казка (Гріх і покаяння)

Драма в 5 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Никодим Михайлович — перш камердинер, а потім «вольноотпущений», управляючий.

Марина — горнична, потім жінка Никодима. Пилил Дорофейович — дворецький.

Кость-— лакей.

Пріська — дівчина, горнична, потім жінка Костева.

Палажка — дівчина, горнична.

Чаплинський — шляхтич, конторщик.

Роман — отаман.

М о ш к о —- шинкар.

Л і к а р — німець.

Митя — козачок.

ДІЯ ПЕРША

Дівоча кімната у панськім будинку.

ЯВА І

Палажка і Пріська, одягнені по-селянськи чисто, в спідницях, без корсеток, на ногах чорні черевики, коси обвиті круг голови, котра пов’язана стрічкою до лиця, на шиї небагато намиста, од намиста ззаду ідуть гарусові китички. Шиють. Довгенька пауза.

Палажка (перестає шить). Ой як скучно... Ой як нудно — нехай йому враг! І чого воно так сумно?

Пріська. От тобі й маєш! Чого? Пан слабі, гостей нема, а через те і сумно так в дворі.

Палажка. То правда. Коли б він видужав скоріше, бо з того часу, як заслаб, прямо пустка зробилась навкруги. Бувало, щодня і до обід, і ввечері... гостей-гостей, людей-людей, а хлопців, як горобців на дереві. Пани собі гуляють, а ми й собі!

Пріська. Весело було, а тепер як в домовині.

ЯВА II

Ті ж і Пилип.

Пилип. Палажко! Поклич Никодима і Костя — панові худо.

Палажка (схопилась). Ох боже! (Пішла).

Пилип. Де Марина?

Пріська. Вона й днює і ночує у Никодима Михайловича.

Пилип. І ночує?! Що ти мелеш...

П р і с ь і а. Так говориться. А вчора мало не до світу сиділа у Никодима в офіцині.

Пилип. А Кость же як?

П р і с ь к а. Нехай він сказиться, той Кость, хіба я знаю, яке мені до нього діло!..

Пилип. Діла нема, а сердишся! То й ти приплутана сюди: Кость до Марини, Марина до Никодима, а ти до Костя!.. Ой-ой-ой! Що тут робиться. Від жиру казитесь усі.

Входе П а л а ж к а.

Ну що?

П а л а ж к а. Зараз будуть. Митька побіг за ними.

Пилип. Митька! А ти ж чого не пішла сама? Ледарі! До біса вас, то так один на одного й спираєте всяку роботу... Де ж вони?

П а л а ж к а. Никодим грають в офіцині на скрипці так гарно та жалібно, що й господи! І Марина там, а Кость ходить під вікнами та сумує.

Пилип. Сумує! Чого?

Палажка. З досади, що Марина у Никодима сидить.

Пилип. Показились! Єй-богу, показились! Слід би було заграть вам всім такої, щоб і справді було від чого сумовать.

Входе Кость.

ЯВА III

Ті ж і Кость.

Пилип. Де ти там сумуєш?

Кость. Я тілько що вийшов.

Пилип. Твоє діло сидіть, а не під вікнами ходить.

Кость. Та я...

Пилип. Гляди мені, щоб часом ти не засумував і справді!.. Нехай Платон зараз коней запрягає. А ти візьми цей лист — поїдеш за лікарем. Тут всього дві верстви, коней не жаліть,— кожна хвилина дорога. Ну, мерщій! (До дівчат). Як прийде Никодим,

Кость тим часом виходе у бокові двері.

скажеш йому, щоб зараз ішов у горниці, його пан кличуть. (Вийшов в середні двері).

Як тілько Пилип вийшов, з бокових дверей показується Кость.

Кость (до Пріськи з дверей). Це ти, бісова душе, сказала, що я ходю під вікнами та сумую? Стривай, я тебе віддухопелю — будеш ти знать, як брехні точить! (Зачиня двері і зникає).

ЯВА IV

Пріська і Палажка.

П р і с ь к а. Тьфу на твою голову.

Палажка. Досадно йому, що Марина носа втерла; от поназдивися, що Кость до тебе знову поверне.

Пріська. Нехай він пропаде... А Марині далеко до Никодима, хоч вона й одеська модниця; ти хіба не знаєш, що Никодим панів син?

Палажка. Так що ж, що син; а все ж таки не пан.

Пріська. Никодим учений, а вона що?

Палажка. А вона ловка дівка! Я вже бачу, що Марина окрутить Никодима, бо її чорт не взяв: красива, увічлива і дуже приятна з мужчинами: і зачепе, і скаже, і відкаже, і моргне, і усміхнеться; а Никодим оцей, хоч він і панів син, хоч його і вчено багато,— тюхтій серьога, як то кажуть, полетить до Марини, як метелик на свічку, крильця попече, а та й пійма його у свої руки.

Пріська. Чого доброго! Бо тілько дві неділі, як він приїхав, а вже не розлучається з Мариною.

ЯВА V

Ті ж, Марина і Никодим.

Марина. Що тут сталось, що Митьку присилали? Пріська. Панові погіршало, послали Костя за лікарем, а Никодима Михайловича требують у горниці.

Никодим. Боже мій, як я засидівся з вами... Пилип Дорофейович там?

Пріська. Тілько що тут були і знов пішли у горниці.

Никодим іде.

Марина (до Никодима). Може, панові полегшає то виходьте сюди.

Никодим. Коли б же то полегшало. (Пішов),

ЯВА VІ

Ті ж, без Никодима.

Марина. Ідіть, дівчата, в гардеропну і поскладайте там білизну. Слухай, Прісю! Зостанься на хвилину, я тобі маю щось сказать.

Палажка пішла.

Прісю! Ти думаєш, що я за твоїм Костем упадаю, що я його кохаю?..

П р і с ь к а. Який він мій? Він всесвітній!

Марина. Я, Прісю, не знала, що ви любитесь, ну й, правда, іноді й сама його зачіпала, жартувала, а він і губи розпустив. Тепер же, коли бачу, що це тебе вражає, то господь з ним, навіть і не гляну на нього.

П р і с ь к а. Ви плюньте йому межи очі, чого він чіпляється?

Марина. О, у мене недовго! Такого дам одкоша, що зараз хвоста підгорне.

Пріська. Так йому й треба!

Марина. Не сумуй же, Прісю, будь веселенька і не винуй мене, я так собі для сміху з ним жартувала.

Пріська. Які ви добренькі. (Цілує Марину).

Марина. Іди ж, поможеш там зробить порядок.

Пріська. Я зараз. (Пішла).

ЯВА VII

Марина (одна). І справді, на біса мені той Кость здався? Пожартувала трохи, і годі; а він ходе як дурний — все хоче побалакати зо мною, та ніяк не випада: то ухиляюся від нього, то з Никодимом Михайловичем укупі... (Зітхає). О, як Никодим на скрипці грає! Здається, і день і ніч би слухала. І досі чую, як скрипка голосила, стогнала, чарувала душу... Сьогодня тілько світом заснула: в ухах скрипка грає, а перед очима сумна постать Никодима... І чого він такий сумний?.. Коли б дознатись, чи я йому хоч трохи до вподоби... Ах, як він мене стривожив! Коли б скоріше вийшов: хочеться балакать з ним, хочеться признаться йому, що я його кохаю, та не насмію, а він такий, що сам не скаже.

Входе Пилип

ЯВА VIIІ

Пилип і Марина.

Марина. Що там, Пилип Дорофейович, як панове здоров’я?

Пилип. Худо, Марино, худо! Не знаю, чи застане його лікар живим... Тепер біля нього Никодим, то я піду хоч трохи одпочину, бо цілу ніч не спав і прямо з ніг валюся. Коли що трапиться, то пришлеш за мною Митьку.

Марина. Добре. Пилип Дорофейович! Хіба там нема кому сидіть біля слабого, що Никодим Михайлович сидить?

Пилип. А ти б хотіла, щоб Никодим сидів тут, біля тебе? Що це ти, вража дівчино, задумала морочить Нико-дима, я ж чув, що заміж йдеш за Костя?

Марина. Та то я з Костем жартувала.

Пилип. А з Никодимом як?

Марина. Так вам і сказать? Ніяк! Та чого ви такі цікаві? А може, ні Кость, ні Никодим, а... вгадайте хто?

Пилип (гладить її по голові). Собача дівчина! Бач, як в Одесі навчилась грать на язиці! Хто ж більше, як не я?

Марина. Єй-богу, угадали! Чого ви смієтесь, не вірите? Посватайте, побачите, коли за вас я не піду хоч і завтра...

Пилип. Бач, як щебече! Ах ти, лисичка лукава!.. Та коли б я був молодший, то й посватав би...

Марина. Хіба ж ви старі? А я б цього і не сказала.

Пилип. То я такий на вроду вдався, що літ і не вгадаєш, а 50 пасок з’їв.

Марина. Навіщо мені знать про ваші годи,— я на літа ніколи не вважаю. Хіба не все одно.

Пилип (розводить руками). Загнала ти мене, старого, на слизьке, не знаю, що тобі й сказать! Ні, треба йти мерщій від тебе, бо підведеш на гріх і в дурні ще запишеш. Бач, які очки. (Цілує її в очі). Прямо чортеня! Гляди ж мені, не упусти такого жениха, як Никодим, бо Никодимів небагато в світі... Та тебе не треба вчить: закрутиш хоч кого, а він до того ще й ягня.

Марина. А я ягничка.

Пилип. Ой ні — лисичка! А що вже на весіллі погуляєм — держись, шапка!

Марина. Вас за боярина візьму!

Пилип. Ха-ха-ха! Нехай ти скиснеш! (Вийшов у бокові двері).

ЯВА ІX

Марина (сама). От і розкис старий, і він за мене добре слово скаже. Коли б тілько не подумав чого поганого про мене, що я так пустовала. Ох! І чорт його зна, що в мене за натура: тілько що жартувала, вже плакать хочеться. (Мовчить). А боже мій, боже! Яка я божевільна. Може, Никодим і не думає про мене... а я? Не дума? Гм!.. І (Усміхається). Як-то можна! Я всім мущинам до вподоби, всі мені кажуть, що я гарна... Ох, дурна моя головонько, до чого ти мене доведеш? (Витирає очі хвартухом).

ЯВА X

Марина і Никодим.

Марина. От і спасибі, що вийшли... Сідайте! Трошки поговоримо... Мені чогось так скучно, так скучно, що й сказать не можна. А що пан?

Никодим. Заснув, неначе заспокоївся. А ви, Марино Івановно, наче плакали,— чого це?

Марина. Е, що там про мене балакать! От на що вже ви мущина, вчені, пан вас любить, душі не чує — чого б, здається, ще хотіть? Одначе з того часу, як ви приїхали сюди, я не бачила вас веселим ніколи: все чогось сумні... і скрипка ваша стогне і ниє, як граєте. (Сідає біля Никодима). О, як ви гарно граєте! Скрипка ваша до кожного серця балака... Ну, прямо душу вивертає! Чого б вам сумовать? Гляньте на мене: коли здавить за серце — трошки посумую, та й знову весела. Може, я дурненька,— не знаю... Співаю собі пісні і тугу розважаю.

Никодим (про себе). Чудовий характер. (До Марини). Я люблю слухать, як ви співаєте сельські пісні. Ви їх не позабували, дарма що в Одесі чотири годи вчились.

Марина. У магазині любили мої пісні, часто просили співать, і через те я їх не позабувала. Так ви любите слухать, як я співаю прості пісні?

Никодим. Дуже люблю, хоча вони і наганяють на мене ще більшу тугу.

Марина. Ну, то ви мені сьогодня будете грать, а я вам співатиму веселих — єсть і веселі,— ще й потанцюю.

Никодим. Дуже буду рад, якщо Михайлу Миколайовичу не погіршає.

Марина. Ви знаєте... Ні, ви не повірите... Як я вас не бачу — мені чогось так скучно, так скучно... А ви скучаєте, як мене... (Затуля раптово рот і соромливо опуска очі). Ви не сердьтеся на мене, я собі трохи дурненька!

Н и к о д и м. Що ви! Я люблю вашу веселу вдачу! Мені аж на душі полегша, як я послухаю вашу розмову, і горе забуваю.

Марина. Яке у вас там горе, що вас мучить? Скажіть, коли можна,— я буду вас розважать, а може, й розважу.

Н и к о д и м. Горе у мене таке саме, як у вас, у Костя... (Ходе по хаті).

Марина (набік). От і допиталась.

Никодим. Таке, як у Палажки, як у Федьки, Митьки, таке, як у всіх крепаків.

Марина. Я не розумію.

Никодим. І всі не розуміють, бо всі до нього привикли. (Стає против Марини). Ви не знаєте, що є друге, краще життя. (Тяжко зітхає і сіда біля Марини). Окрім того, тут багато залежить і від натури... Ні, ви цього не зрозумієте, і я тілько надокучу вам своєю сумною розмовою.

Марина. О ні! Мені так радісно слухать вашу розмову, як вашу скрипку! Говоріть, говоріть!

Никодим (пройшовсь по хаті). Бачите, я не похож на других, а через те всяка обида, зневага, всяке горе, навіть маленький подих пригоди гарячим цвяшком залазять у мозок і печуть його невимовно боляче! Ви самі кажете: І заспіваю — і забуду обиду, а я чим більше граю, чим більше виливаю свою муку, тим уразніше вона мене дошкуля. (Ходить по хаті. Мовчить). Отим-то ви всі байдужі, що крепаки, а я мучусь і день і ніч, що невільний я чоловік! Окрім того, єсть у мене ще одна пекуча мука... Я, може, чули, панів син... (Тяжко зітхає). Матір мою силою віддали заміж, і вона померла за гірким п’яницею; а мене відняли від її грудей і зробили тим, чим я єсть тепер, наче на зло мені, бо коли б мене забули, як матір мою, то й я б, може, помер, а коли б і зостався жить, то копався б у землі, котру люблю, як матір, і, певно, не вмів би так почувать своє нещастя і мирився б з ним, як другі миряться... Правда, Михайло Миколайович любить мене, як рідного сина, я це добре бачу, але що ж в тім?.. Він помре, що ж станеться зо мною після його смерті?..

Марина. Ох, братику ріднесенький, тепер я зрозуміла все... Боже, яка я щаслива тим, що ви так щиро зараз зо мною балакали,— я повік цієї розмови не забуду!.. Я...простіть мене, я ж вам казала, що дурненька, то простіть.

Никодим. Що з вами? За віщо маю вас прощать?

Марина. Никодим Михайлович!.. Ні, соромлюсь!.. Стійте, я вам на ухо скажу. (Нахиляється до нього). Я — ой страшно!.. Я... вас люблю! (Хутко закриває хвартухом лице, потім помалу хвартух одкриває і, не дивлячись на Никодима, балака соромливо і стривожено). А ви собі любіть кого хочете, тілько не смійтесь надо мною... Не смійтесь!

Никодим. За кого ж ви лічите мене, коли думаєте, що я можу сміяться над вашим серцем, над вашою щирістю? Марино, і я люблю вас, тілько не вибрав часу, щоб вам про це сказать.

Марина. Ні, Никодим Михайлович, я вам не пара!

Никодим. Бог з вами! Чом же ви мені не пара? Я такий же крепак, як і ви. Ні, Марино, коли хочете знать, то іменно ви єсть моя пара! І голос ваш, і ваша весела вдача — все до мого серця привітно забалакало. З першого разу, як я вас побачив, ви мені засвітили, як далекий огонь для подорожнього... Я боявся одного: щоб огонь не погас, коли прийду до нього! Тепер же я бачу, що і мені щастя усміхається.

Марина. О, як мені мило слухать ваші добрі і ласкаві слова! Та тілько так не буде, як вам здається: пан не згодиться, щоб ви зо мною одружились. Вам знайдуть кращу, хазяйську дочку, а не таку, як я: безрідну, бідну і дурну, нікчемну покоївку...

Никодим. О ні, Мариночко! Коли і справді мене любить пан, як сина, то я його вблагаю, щоб він згодився на наш шлюб; він не захоче розбити моє серце і одняти моє єдине щастя, кохану дівчину мою,— я певен в тім!.. (Бере Марину за руки). Марино! Ти моя суджена, ми будемо щасливі.

Марина. Я вже і тепер щаслива, а більшого щастя навряд чи я діждуся...

Никодим. Здається, лікар приїхав... До вечора.

Марина. І люба моя скрипочка зведе мене з ума і зачарує мою душу. (Хутко одходить до столу і шиє).

Входять лікар і Кость.

ЯВА XI

Ті ж, лікар і Кость. Кость знімає з лікаря шинелю і вішає її.

Лікар (понюхавши табаки, до Никодима). Хуто?

Н и к о д н м. Худо.

Лікар. Еті... ей... Хуто... Ошень таже...

Никодим. Недавно заснули.

Лікар. А! Еті... еті... карошо. Сон? Карошо. Никодим. Ми так думаєм, що він перед смертію заснув.

Лікар. А!.. Перед смерть? Еті... еті... хуто! Перед смерть — даже ошінь хуто. (Шмаркає носа). Хуто, хуто! (Пішов. Никодим за ним).

ЯВА XII

Кость і Марина.

Мовчать. Марина шиє. Кость зітхає. Марина усміхається.

Кость. Марино!

Марина. Чого?

Кость. Що ти робиш?

Марина. Шию, хіба не бачиш?

Кость. Не в тім річ. Зо мною що ти робиш? Чого ти до Никодима горнешся, бігаєш за ним і одвертаєшся від мене?

Марина. А тобі яке діло?

Кость. Як-то яке діло? Всі знали, що ми любимось, всі думали, що ми поберемося; а тепер мене на глум всі піднімають ...

Марина. Чи ти не одурів? Що ти вигадуєш?.. Хіба я винна, що ти ласкавий погляд, жартливую розмову, дівочий сміх веселий прийняв за щиреє кохання і сам себе завірив в тім, що я тебе люблю... Знаєш пісню: «Відчепися, дармоїде, бо до мене кращий іде»? І відчепись! Я з тобою жартувала.

Кость. І жартами мене ти цілувала?

Марина. Ха-ха! Та коли хочеш, то я й зараз тебе поцілую,— хіба це гріх який, чи що? Я бачила, що ти дурієш, взяла і раз чи два моргнула, а ти покинув зараз Пріську, котра тебе давно кохає, і почав бігати за мною, як дурненький... Мене це зацікавило, і я з тобою жартувала, аби хоч трохи веселіше бавить час.

Кость. Коханням жартувала?! Ну, людина!.. Бог тобі судія!.. Розтопчеш ти, жартуючи так само, і Никодимове життя, як і моє, жартуючи, ти розтоптала, і проміняєш ти його на іншого, як і мене ти легко проміняла...

Марина. Ніколи в світі! Я серцем і душею кохаю Никодима, я з ним готова йти хоч на край світу, без хліба, в землянці рада жити з ним, аби слухать його чарівну скрипочку, його палкую мову, що йде до самого серця!.. Це вже не жарт веселий, що забувається як сон химерний, а справжнєє кохання!

К о с т ь. Хоч вішайся від сорому.

Марина. А Пріська не повішалась, коли її ти зацурав. Перемелеться, дурниця все!

Кость (про себе). Насміялася, натішила себе і плюнула межи очі! Стривай же, не подарую я тобі цієї зневаги, я слідкуватиму за кожним твоїм ступнем... І одплатю тобі за зраду...

ЯВА ХІІІ

Ті ж і Никодим, заплаканий.

Н и к о д и м. Михайло Николайович приказав довго жить.

Марина (вскакує). Помер? Ох боже!

Мовчать.

Царство небесне, вічний спокій його душі.

Кость. Добре нам з ним жилося, як-то буде без нього?

Никодим. Покійника обмивають, а ти скажи, щоб свіжих коней запрягли — лікаря одвезуть, і пошли сказать у церкву.

Кость вийшов.

Марина. Що ж тепер буде?

Никодим. Що бог дасть. Скажу вам, що після всього, що було зараз, я б не хотів жити й сам. Краще було б, щоб моя душа одійшла вкупі з його душею на той світ! О Марино! Я був щасливий, як ніколи в житті: я дві хвилини мав батька... Такі хвилини варті цілого життя. Покійник благословив мене, перед усіма признав за свого рідного сина, цілував, плакав, і сльози наші мішалися укупі. Повік не забуду цього! Наче різцем в серці вирізана ця хвилина. Потім потребував шкатулку, достав бумаги і от що мені передав оце — купча на двісті десятин; хутір зо всім хазяйством, яке там є, окрім того, менший флігель, що в сад виходить, з огородом; оце банковий білет на шість тисяч, а оце (цілує бумагу) вільна бумага! Яка радість в той мент могла порівняться з моєю радістю! І що ж? Пройшло ще дві хвилини — і його не стало! Я не хотів би волі своєї, як її не бажав, аби він зоставсь живий ще хоч на год! Об чім так довго я марив і день і ніч, те сталося, але тілько на дві хвилини! Невже в моїм житті більш двох хвилин щастя не буде?

Марина. До смерті будемо щасливі.

Завіса

ДІЯ ДРУГА

В хаті у Никодима. Чистенька кімната з грубою, з великим дзеркалом, з м’якою мебеллю в чохлах; стулья оббиті кожею. Під стінами ломберні столи. Двері посередині і двері збоку.

ЯВА І

Марина в платті до лиця. Плаття коротке, з корсажем, білий хвартух, пов’язана платком, колір до лиця. На шиї коралі. Виходить з бокових дверей, довго крутиться перед дзеркалом.

Марина. Коли трошки пустить очі під лоб, то виходить дуже приятно!.. От біда мені ще з тією хусткою: ніяк не умовлю Никодима, щоб ходить по-модньому — з гребішком ззаду в косі, начоси в пуклях... Не хоче нізащо! Каже, це не личить в нашім стані. Глупості! Прибралася зовсім, а треба ще й по хазяйству... Та й остогидло ж воно мені, не приведи господи! Спершу була забавка, а тепер мені здається, що поганшої роботи немає в світі: корови, телята, молоко, сметана, сир, гиндики, гуси, кури, свині, квашня всяка — тьфу! Замурзаєшся, запаскудишся, путящого плаття не надівай, ходи як трубочист! Та я не дуже-то за ним упадаю, а Никодим сердиться. Никодим мій зовсім омужичився і хоче мене мужичкою зробить... Перше грав на скрипці, а тепер і скрипку закинув, ніколи не грає, навіть і струн на ній, сердешній, немає, і все йому ніколи, все про діла, про хазяйство, а тут ще війна почалась — з москалями возиться, замурзаний, небритий, мов з кагли виліз,— бр-р-р!. Тілько й душу одведеш, як прийде Франц Карлович з двору: і заспіва, і пошуткує, і навмання що-небудь гостро балакає, смішить мене, а сам аж облизується і як не вскоче мені в очі.

Входе Митя з двору.

Ява ІІ

Марина і Митя.

Марина. Що скажеш, Митя?

Митя. Франц Карлович питають, чи Никодим Михайлович дома.

Марина. Скажи, нема, буде аж увечері, а Марина Івановна, скажи, самі дома сидять, скучають,— чуєш? Скучають.

Митя. Чую. Скучають, бо нема Никодима Михайловича.

М а р и н а. Ні, ти не кажи, що скучають за Никодимом, а прямо — одно слово тілько скажеш — скучають! Розумієш?

Митя. Розумію, щоб прийшов Франц Карлович.

Марина. Ха-ха-ха! Та ні! Нічого не кажи від себе, тілько те скажи, що я велю... Ну, а тепер на тобі цей платочок, пов’яжеш шию... (Сама хутко пов'язує). Бач, який синенький. (Веде його до дзеркала). А гарний платочок, правда?

Митя. Гарний...

Марина. Я тобі ще кращий подарую. Іди ж, та гляди нікому не розказуй нічого.

Митя. Хіба я дурний. (Пішов).

ЯВА III

Марина, а потім П р і с ь к а.

Марина. Мале чортеня, а вже щось шупить; коли б він не пробрехався де-небудь, а то ще вийде лихо.

Входе П р і с ь к а.

А, Пріся.

Цілуються.

П р і с ь к а. На хвилиночку, провідать вас.

Марина. От спасибі, що забігла, бо я все одна та одна, аж обридло...

П р і с ь к а. Зате тихо; а у нас раз у раз як в котлі.

Марина. А я люблю, коли багато мущин та женщин,— весело.

П р і с ь к а. Та де там — тілько гризуться. Поки Франца Карловича не було, то ще нічого, а тепер і дівчата, і молодиці прямо показились.

Марина. Ха-ха-ха! Та всі до одного? А він хіба до всіх?

П р і с ь к а. Хто його розбере, а тілько те й роблять, що бігають у контору до Франца. Мущини підглядають, казяться, виганяють.

Марина. Комедія.

П р і с ь к а. Так зацікавили тим Францом, що раз і мене скортіло глянути на нього.

Марина. Ну?

П р і с ь к а. Єй-богу!

Марина. І .що ж?

П р і с ь к а. Я тілько що внесла в контору йому чай, а тут де не візьмися і мій Кость... Було ж мені: осоромив, з контори вигнав, а в коридорі як попав за горло, мало не задавив і так двічі штовхнув, що й досі бік болить... Тепер обминаю і контору, і Франца, як чуму, нехай йому чорт, а Кость ненавидить так Франца, що прямо скаженіє, коли його побачить.

Марина. Ну й скажений же твій Кость, ото ревнивий!.. Та вони всі дурні, побий їх сила божа. Не можна вже з мущиною чужим ні побалакать, ні посміяться, ні пошуткувать, неначе не бачать, як у панів це мило. От за те вже люблю мого Никодима — ні крихти не ревнивий: з ким хочу балакаю, сміюся, пустую — йому байдужісенько! Ну, ну... Прісю, розказуй, що там ще цікавого?

Пріська. Та тілько й розмови, що про Франца, і не переслухаєш.

Марина. Що ж ще? Розказуй.

Пріська. Немає часу, нехай другим разом, бо я вже й так засиділась.

Марина. Ото! Тілько плюнула через поріг. Сиди, розказуй.

Пріська. Кажуть, що він дворянин, єй-богу! Правда, що барин наш йому і руку подають,— я сама бачила, єй-богуі Кажуть, що Франц стріляв на якого-то пана за бариню... Дуеля, чи що, якась була... І нібито він прострелив того пана і за те сидів.

Марина. Та брехня! Вже люде як почнуть про кого що плескати, то й з паутини вірьовку зроблять.

П р і с ь к а. Може, й брешуть, бо й про вас плещуть.

Марина. Про мене? Ха-ха-ха! Що ж таке?

П р і с ь к а. Що нібито Франц за вами упадає.

Марина. Може, й упадає, а мені байдуже!

Пріська (набік). Говори, так тобі й повірили. (До Марини). Ну, прощайте. Іншим часом забіжу.

Цілуються. Пріська іде.

Марина (вслід). Забігай до мене, Прісю, частіш, будеш розказувать двірські новинки.

ЯВА IV

Марина (сама). Одначе Франц і справді сатана!.. Хіба принадить його ще більш до себе — нехай показаться дворові. (Перед дзеркалом). Куди ж їм против мене... Ану, справді закрутю я Франца! Ха-ха-ха! Хіба трудно! Мущини такі дурні, що тілько гарненько на них глянуть раз, другий, ненароком за руку дужче подавить, пошуткувать так, щоб натякнуть, що ніби до вподоби,— то й буде бігати, як цуцик!.. Єй-богу, закрутю я Франца! А потім зразу одкоша! Ха-ха-ха! Принаймні не буде скучно!

ЯВА V

Никодим і Марина.

Никодим одягнений в стару чумарку або сірий довгий сюртук. Чоботи прості, штани в чоботи, жилетка з високим коміром, шия зав’язана чорною косинкою. Небритий. Застає Марину біля дзеркала, та одскакує.

Никодим. Чи тобі, Марино, не сором біля дзеркала крутиться? Хіба ти ще не надивилася на себе! Робота стоїть, а ти видивляєшся!

Марина (обижено). Ну так що ж? Ну і видивляюсь... Невже і мені замурзаться отак, як ти, що коли увійдеш, то й хату засмердиш!..

Никодим. А я знаю: кому смердить робота, тому смердітиме й робітник.

Марина. Який же ти робітник? Ти хазяїн, ще й управляючий.

Никодим. Ото-то бо й є, що хазяїн, а хазяйство не панська горниця, де б можна було чисто наряжаться... По загонах та по конюшнях ходить, надівши фрака і щиблети, не пристало... Та й у пани, Марисю, нам лізти не годиться, а треба знать своє стійло... Окрім того, я управляючий, через село іде сила війська щодня, тут не то наряжаться, тут нема коли і вгору глянуть. Сама ж ти знаєш, чула, що діється...

Марина. Та знаю я і щодня чую про війну, про Севастополь! Знаю, що ти якесь велике діло робиш, бо смачну кашу вариш москалям,— он вже все сало виварив... Щодня печеш пироги, вже скоро і сиру не настачиш.

Никодим. Господь з тобою, Марисю, схаменися! Що ти говориш? Чим ти мене попрікаєш?

Марина. А ти ж мене попрікаєш тим, що я видивляюся в дзеркало?

Никодим. Зрівняла! Ех, Марисю, Марисю! Нічого ти не тямиш. Ти тілько себе любиш! Краще мене слухай, як слухала, і вір тому, що я тобі скажу, то, може, не одно добре слово пристане до твого мертвого серця,

Марина. То в тебе серце мертве,.а в мене живе.

Никодим. Та я знаю, що воно живе, тілько до сміху та до співу, а до людського горя мертве. Дивуюсь дивом: курча з перебитою ногою тобі більш жалю завдає, ніж людське горе!..

Марина. Годі вже тобі проповіді читать. Ти мене усовістив доволі, тепер, щоб угодить тілько тобі, не то що, а коли почую, як москалі по-свойому один другого лають, я буду плакать від жалю. Ха-ха-ха!

Никодим. Ну та й дурна ж ти, Марисю!

Марина. Я знаю, що дурна. Що маємо робить — ми стілько не вчилися, як ви. (Вийшла).

ЯВА VI

Никодим (сам, тяжко зітхнувши). От і побалакали!.. Знову посварились... І навіщо я так гостро з нею говорив? Боже мій, навіщо? Люблю її, хочу, щоб вона стала моєю помічницею, другом, щоб було з ким душу одвести, а замість того гризуся без пуття, і виходить тілько розрада!

А може, і я тут винен, що дуже черство ставлю питання?.. Може... Треба якось інакше...

ЯВА VII

Ті ж і Пилип.

Пилип. Добридень, господарю!

Никодим. Спасибі, Пилип Дорофейович, сідайте!

Пилип. А ти знаєш, який сьогодня день?

Никодим. Отже, ей-богу, забув... Стривайте... Здається, п’ятниця?

Пилип. Е, п’ятниця! Ото-то бо й є, що не знаєш! Пилипа, братику, Пилипа!

Никодим. А! Поздоровляю! (Цілується). Дай же боже здоров’я на многі, многі літа!

Пилип. Спасибі! Так от же знай і заходь увечері... Гості будуть, молодиці будуть! Держись, шапка! Ха-ха-ха! Я забіг тобі сказать, а тепер прощай: скоро піп прийде, я тебе на молебень не просю, бо знаю, що ти не маєш часу вдень, зате увечері коли не прийдеш, сам прийду до тебе і, єй-богу, пляшку вина червоного виллю на голову, побачиш!

Никодим (сміється). Як буде час, зайду.

Пилип. І слухать не хочу! Часу нема ніколи, а є охота— буде й час! Ти думаєш, я не працював? Напрацювавсь — от поти і ніг не чую під собою... А що з того? Все-таки дурний! Бо скілько не працюй, скілько не мудруй, будь хоч семи п’ядей у лобі, як прийде час — одкинеш, братику, ноги... Я, братику, тілько тоді і розумний, і багатий, і щасливий, як забуваю за все, про все, а забуваю за все, як гуляю... Ти ще не бачив, як Пилип гуляє? Ні? О! Держись, шапка! Прощай!

Входе Роман.

ЯВА VIII

Ті ж і Роман.

Никодим. А що, Романе, скажеш?

Роман. Становий приїхали, просять вас, щоб місток сьогодня був готовий,— антилерія йде.

Никодим (до Пилипа). Чуєте, і вночі прийдеться робить.

Пилип. Сказано — війна! Та зроблять і без тебе! І ми з покійним паном, царство йому небесне, воювали: турків били, венгерців били! Всіх розігнали, а проте гуляли, та ще й гуляли як... Ми в гусарах служили... У! Держись, шапка! І тепер весело, як згадаю! Гляди ж мені, місток містком, а Пилипа не забувай! Таким венгерським почастую, що тілько можна... нюхать, а ми будем пить. Прощай до вечора.

Никодим (услід). Прощайте!

Роман. Пилип Дорофейович ковтнули, уже тепер не відчепитесь. Сьогодня буде почотна компанія, а завтра - з ким попало.

Н и к о д и м. Заслужив чоловік на те, щоб йому прощали його характер... Треба сьогодня, Романе, хоч пізно, скінчить місток, бо пушки і пантони, то вага страшенна, по старому не перейдуть.

Роман. А ні. Зараз увійшла піхота і козаки.

Н и к о д и м. Нехай люде по наряду ідуть на місток, пошли побільше підвод туди з соломою, і дерево, котре я показував, і хворост... Коли не зробимо до вечора, то будемо палить солому і при вогні скінчимо, щоб не було задержки.

Входе Мошко.

Іди ж, Романе!

Роман пішов.

ЯВА IX

Мошко і Никодим.

Мошко (спокійно). Гляньте! (Показує волосся).

Никодим. Що це, волосся?

Мошко. Із собственной бороди.

Никодим. Лізе, чи що?

Мошко. І сто з тут удівітельного? Єзелі я смикну, то й у нього полізе.

Никодим. Що ти говориш, у кого?

Мошко. Я не знаю.

Никодим. Та кажи-бо, Мошку, товком!

Мошко. Який тут товк, дазе без усякого товку — вирвали бороду...

Никодим. Як, хто?

Мошко. Хіба-разві он мені рекомендовався?

Никодим. Одначе солдати чи хто?

Мошко. Солдат?! Солдат не посміє — козак!

Н и к о д и м. За віщо?

Мошко. А цорт його знає... У мене дазе пропасниця... а он суткуе...

Никодим. Заспокойся, Мошку, я їм так не подарую. Що б ти хотів?

Мошко. Теперецки я б хотів вирвать і йому стілько волосся.

Нікодим. Так не можна. Він попросить у тебе прошеній.

Мошко. А сто мені ето помозить?

Никодим. Не мороч мене, бо мені ніколи, ходім там діло розберем.

Мошко. Я не піду, потому сто мозу постраздать... Он сумаседсий... Робіть сто ходіте, нате вам і поліцноє.

Нікодим. Давай. (Бере волосся).

Мошко. І сце нате вам квитки... За цей місяць сто відер водки поставив, слідує полупить цетиреста рублей.

Никодим. Віддай в конторі Францу Карловичу.

Входе Марина.

Як буде сир готовий, пришлеш на кухню. (Вийшов. Мошко за ним).

ЯВА X

Марина (сама). Домахо! Пошли зараз сир на кухню. І що це сьогодня увесь ранок Франц з думки не виходить? То сама про нього думаю, то хто-небудь говорить, чи не скуча він за мною? (Співає).

Гарбуз білий качається,

Чого старий чіпляється і т. д.

(Підійшла до вікна). Єй-богу, Франц іде! Подратую, попустую! Ха-ха! От і забавка!

ЯВА XI

Чаплинський і Марина.

Чаплинський середніх літ. Франтоватий, нахальний.

Чаплинський. Доброго здоров’я!

Марина. Здрастуйте! Давненько бачилися, як у горосі, та й досі.

Чаплинський. А таки давно, я вже скучив за вами... Марина. Та що ви брешете? Хіба в дворі мало молодиць?

Чаплинський. Та коли ж меж ними нема Марини Івановни...

Марина. Так і повірю.

Чаплинський. Чи ви знаєте диво?

Марина. Що там, яке диво?

Чаплинський. Осінь надворі, а соловейко співає І досі.

Марина. Що ви вигадуєте? Сідайте.

Сідають.

Де ж таки, щоб соловейко тепер співав?

Чаплинський. Співа! Зараз сам чув, своїми вухами чув. Я на спів іду, поспішаю, одчиняю двері, а він і замовк.

Марина. Ох ви ябеда чортова! Бач, яке сплів: цебто я соловейко? А ви ж хто?

Чаплинський. Я? Ха-ха-ха! Я — перепел!

Марина. Перепел! Тьфу! Я думала що-небудь краще...

Чаплинський. Вам би орла хотілось, а я перепел. Орли високо літають; а я, бачите, на ваш голос, як на вабик, летю, розпустивши крильця. (Заграє). Фр-р... і тут!

Марина (очі під лоба). О, якби ви кожний раз, коли я тут з нудьги співаю, прилітали. Ха-ха! То вас би давно вже в сітку піймали.

Чаплинський. Я й так під сіткою і вириваться не хочу — нехай хоч і в клітку посадять, аби й перепеличка була тут.

Марина. У, сатана! Отак почнете плескать, то глядіть, щоб перепелові крила не полатали... Ха-ха-ха!

Чаплинський. Осторожно можно!.. А де ж Никодим Михайлович?

Марина. Хіба ви не знаєте де? Коло москалів: і встрічає, і проводжає, і частує, і годує; не бриється, не вмивається,— немає часу...

Чаплинський. Прийдеться у щолоці мочити цілий тиждень, щоб потім поцілувать? Ха-ха! А ви знаєте що? Цілуйте мене тим часом.

Марина. Ідіть к бісу, ще справді на гріх підведете.

Чаплинський. Та я ж вам не раз казав, що цілуваться не гріх; єй-богу, не гріх! Це звичай християнський, здоровкаються — цілуються, прощаються — цілуються, дякують — цілуються. Який же це гріх? Звичай! От і ми заведемо такий звичай. Здрастуйте, Марино Івановно! (Хоче поцілувать).

Марина (шуткома відпихає). Далі, далі, геть к чорту, бо ви й самі чорт! Я як гляну на вас, то мені так і здається, що ви той самий чортик, що людей спокушає. Ха-ха-ха!

Чаллинський. Не всіх. Я тілько до жінок приставлений. Та й що ж би то було за життя на світі, коли б не можна було ні жартувать, ні цілуваться.

Марина. Знаєте що? Я зараз покличу бабу Домаху — цілуйте її.

Чаплинський. То Домаха, та ще й баба, а то Мариночка!

Марина. Ну, ну, ну! Кому Мариночка, а кому й Івановна.

Чаплинський.

Чи є в світі молодиця,

Як Марися білолиця?

Марина. Брешете, Гандзя! З пісні слова не викидають.

Чаплинський. Кому Гандзя, а мені Марися!

Ой скажіте, добрі люде.

Що зо мною тепер буде?

Марина. Як попаде Никодим, то буде з вас каліка. Ха-ха-ха!

Чаплинський. Добре вам сміяться, а я вже й так каліка нещасний.

Марина (шуткома лякається). Ой боже мій! Що ж там таке?

Чаплинський. Наче не знає? Бач, яка свята? Сама скалічила моє серце, а полічить не хоче.

Марина. А чим же вас лічить — я не знаю, скажіть, а то ще умрете, може, чарку горілки дать? (Встає). Чаплинський (встає). Ні, ні!

Ой Марисю, не цурайся
Та на божу волю здайся,
Пригорнись до серця мого
Та й не бійся ти нікого.

Марина. Дуже скорий!

Чаплинський. Марино Івановно! Не жартуйте... Я вас люблю; не вірите,— єй, застрелюсь через вас. Марина. Ідіть сюди, я вже вас приголублю.

Чаплинський іде, Марина перед носом обертається і задом одходить від нього, жартуючи, а він за нею. Двері відчиняються, входе Никодим.

ЯВА XIІ

Ті ж, Никодим і Кость.

Никодим (дивиться на них). Що це, танець якийсь, чи що?.. Чого ти в хаті все сидиш? Там отелилася корова, ти б пішла подивилася — нехай при тобі видоять її, телятко погодують. Прийшов, питаю, де ти? Кажуть: співає з конторщиком,— саме по-хазяйськи!

Марина. Я не співала!

Чаплинський. Вже вибачайте, Никодим Михайлович, то я винен — я співав. Прийшов, знаєте, по ділу, вас не застав, розбалакались, те, се, а я вивчився оце недавно модної пісні і заспівав.

Никодим. Люде діло роблять, а ви, як півень той, раз у раз горлянку дерете! Іди ж, Марисю, подивись на корову, дай їй лад; та сир нехай при тобі зараз однесуть на кухню. Як не нагадаєш, ніколи сама не зробиш.

Марина. Прийшов гость, а я повинна гостя міняти на корову — учтиво, нічого сказать.

Никодим. Не гость, а свій чоловік; ми тричі на день бачимось. Такому гостеві можна сказать: ідіть собі, немає часу! (Сіда, пише).

Марина. Остогидло мені це хазяйство. (Пішла).

Кость (про себе). Здається, і Никодим вже тобі остогид. Франц на думці. Бачу я, що тут робиться, стривай, я тебе підстережу.

Никодим (з запискою до Чаплинського). А що ви хотіли спитать чи сказать?

Чаплинський. Миколай Михайлович веліли щот подать: скілько здержано на продовольствіе партії,— без вас я не можу цього щоту зробить.

Никодим. Так ви зведіть в ітог те, що у вас є, заходьте увечері до мене, і ми тут скінчимо щот. А мені ще треба їхать на місток.

Чаплинський. Ну, так до зобачення. Ти на місток, а я сюди,— куй залізо, поки гаряче. (Вийшов).

Никодим. Оцю записку віддаси Миколаю Михайловичу і скажеш йому на словах, що увечері я буду сам і розкажу докладно.

Кость. Ви, мабуть, забули, що увечері до вас прийде конторщик щоти робить?

Никодим. Так що ж? Він підожде мене тут.

Кость. Хіба, будучи у барина, за одним заходом не можна зайти у контору? Чого ж тут чапля буде сидіть без вас... З Мариною Івановною на самоті?

Нікодим. На самоті... Хіба що?

Кость. Нічого... А тілько оця чапля дуже ласа до молодиць... Особливо...

ІІикоднм. Що особливо? Хіба ти що помітив?

Кость. Прямо сказать нічого... Але... Ви дома не буваєте. Марина Івановна одна, а він часто забіга, баляси точить, співає... А знавши його ухватки до молодиць...

Никодим. Годі! Ні слова! Щоб я таких речей не чув від тебе більше! Іди!

Кость виходить. Никодим довго стоїть мовчки.

Я дома часто не буваю, Марина жартовлива, без мене скучає, може, пустує. (Роблено сміється). Чортзна-що лізе в голову... Який сором... Два-три слова запалили мій спокій... Звідкіля ж Костеві в голову ввійшло? (Ходе по хаті). Щось є. (Іде до дверей, хутко одчиняє і гукає). Яким! Верни Костя назад! Що мені сказав Кость? Франц ласий до гарних молодиць, особливо... Що він хотів сказать цим словом «особливо»... Побалакать з Костем? (Здригнув). Фу! Гидко! Образливо!

Входе Кость. Никодим дивиться на нього мовчки.

Кость. Чого ви покликали мене?

Никодим. Хто кликав?

Кость. Яким, до вас!

Никодим. А! Що я йому хотів сказать? Миколай Михайлович ще не обідав?

Кость. Зараз подають на стіл.

Никодим. Ну, більш нічого.

Кость хоче йти.

Слухай, Кость, скажи Францу Карловичу, щоб він мене дожидавсь з рощотами в конторі, а сюди щоб не приходив. Іди.

Кость вийшов.

Так найкраще. Він не прийде, я побалакаю з Мариною... Чого тут, справді, Франц буває частіш, ніж треба? Я чув, як він хвалив її хороші очі,— він залицяється до неї... Треба придивиться...

Ява ХІІІ

Никодим і Марина.

Довгенько мовчать. Никодим риється в бумагах. Марина що-небудь шиє або чулок в’яже.

Никодим. Марисю!

Мовчать.

МарисюІ

Марина. Чого тобі?

Никодим. Мені треба з тобою поговорить. Марина. Наговорилися уже і так доволі. Никодим. Не сердься! (Підходе, сіда біля Марини), Послухай! (Хоче обняти її за стан).

Марина грубо одхиляється.

Бачиш, як ти уразливо мене одпихаєш... Так меж нами не буде ладу.

Марина. Нема й не буде.

Никодим. То краще вбить себе, ніж цілий вік так жить... Або втекти за тридев’ять земель.

Мовчать.

Слухай... Бог соєдиняє мущину і женщину докупи...

Марина. Знову почалась проповідь...

Никодим. Марино! Мені надоїла сварка й нелад меж нами. Просю тебе послідній раз мене послухать... Потім роби як знаєш, аби ти знала, чого я хочу. Нас бог соєдинив докупи, щоб краще і легше жить було обом, щоб буть щасливими наскілько можна більше... Для цього ми повинні працювать...

Марина. То й працюй!

Никодим. Не про мене річ, я за ділом кожную хвилину! Ти працювать не любиш, ти хотіла б день при дні справляти празник, наряжатись, танцювать, сміяться, співать. А через те зо мною тобі нудно, невесело, противно, і ти шукаєш розваги з Францом.

Марина. Повісь собі на шию того Франца, на біса він мені здався!

Никодим. Виходить, для утіхи! Франц всякі дурнощі плете і, певно, хвалить, що ти гарна, а пусте твоє серце радісно б’ється — І біс цьому радіє... Я ж чув уже не раз твою розмову з ним, але мовчав... Сьогодня знову чув, як ти реготала тут, розжеврілась так, мов танцювали вдвох.

Марина. Ну й сміялася, так що з того?

Никодим. А те, що ти до Франца зуби скалиш, мало йому у вічі не вскочиш, а зо мною гризешся щодня...

Марина. Франц мене смішить, а ти лаєш...

Н и к о д и м. Бо він тобі чужий, йому не жить з тобою, йому байдуже, яка ти мужові жона і що ти за людина! На його думку, ти веселая моргуха — от він і липне; а чужа жінка всім здається кращою, ніж справді вона є, бо її всі бачать у празниковому настрої. Коли б твоїм був чоловіком Франц, то він би бив тебе щодня; а я щоб був тобі чужий, то ти б мені тоді у вічі лізла, як лізеш Францові тепер... Хоч гірший, аби інший!.. О, коли б, що я кажу, ти зрозуміла, то ти б мене любила, шанувала і цієї розмови меж нами б не було, а то не любиш мене і слухати не хочеш...

М а р и н а. Навіщо тобі моя любов здалася? Ха-ха-ха! Об чім забалакав! Іди до москалів, вже, певно, скучив. Ха-ха-ха!

Никоднм (несамовито). Не говори чортячим язиком до мене! Бо ти холодними речами отруту мені в душу ллєш і доведеш мене до того, що не пожалую нічого: ані себе, ані тебе; я все життя своє виверну догори корнем! (Кричить). Ти серця, серця мені дай!

Марина (перелякано). Опам’ятайся, Никодиме, що з тобою, на тобі лиця немає.

Н и код и м (тяжко переводе диханіє). Господи, захисти мене від гніву...

Марина (підходе до нього). Заспокойся! Сядь... Ти натомився, ти не їв і досі, розтривожив себе... Ти заслабнеш. (Гладить його по голові). Я буду слухати тебе, не гнівайся на мене...

Н і к о д и м. Мариночко! Ти все для мене, заспокой мене, скажи мені: чи любиш ти мене?

Марина. Люблю, моє серце!

Н І к о д и м. Любиш?

Марина. Я буду слухати тебе, не гнівайся на мене. У мене ноги трусяться від страху; ти такий страшний зробився. Я ще тебе не бачила таким ніколи.

Никоднм. І не побачиш! Віднині будем проганяти все, що згоду розриває. Сьогодня ввечері я тобі на скрипці буду грать, пам’ятаєш, як перше...

Марина. Я люблю, коли ти на скрипці граєш, тілько на ній і струн нема.

Никодим. Достанемо!.. От бач, коли ласкаво заговорила до мене, зараз і спокій, зараз і лад меж нами! Ох, життя людське химерне: від смутку до радощів один ступінь, але й від радощів не дальш до смутку! І, боже мій, я так з тобою забалакався, що забув про діло: мені ж ще треба їхать на місток.

Марина. Та цур йому, зоставайся дома.

Никодим. Радніший би, коли ж ніяк не можна. Посилю трохи і поїду. (Сіда біля Марини). Мені так гарно на душі, мов ті часи вернулися, коли ми тільки ще побрались. Пам’ятаєш? (Цілує Марину).

Марина. Ти б умився, бо від тебе загоном та кіньми несе.

Никодим. Нічого, зірко моя! Одежу можна скинуть, тіло можна вимить, то все пусте, аби від серця і душі коханням щирим пахло... А правда, Мариночко?

М а р и н а. Та правда, а все ж таки умийся...

Никодим. Нехай увечері. А тепер глянь на мене, усміхнись мені... Так... (Дивиться на неї довгенько). Ах, Марино, моя голубко! Як я тебе люблю.

Марина. Чого ж у тебе сльози на очах?

Никодим. Так... Розтривожив себе! Пройшло!.. Зараз поїду на місток, справлюсь і мерщій додому! (Іде до дверей. На дверях стає, повертається). Не хочеться, а треба йти. Люба моя, пошли до Кирила, нехай дасть свою скрипку, поки я струн достану. Сьогодня хочу грать, всю душу в скрипку переллю, сьогодня тебе я зачарую, моя мила! Я скоро повернусь! (Пішов).

Марина. Не барися ж!

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Контора. Шкафа, письменний стіл, на столі книги, бумаги, щоти. Ліжко гарно заслане. Диван-канапка або турецький. Чамадан. В кутку коло дверей вішалка, на ній одежа, літня і зимня. На стіні біля ліжка килим, на килимі рушниця, шабля, два пістолі.

ЯВА І

Чаплинський (лежить на постелі, курить. Довго мовчить. Може мугикать старинний романс без слів).

Чи йти, чи не йти? (Знову мугиче романс). І чого мене так тягне до Марини? Пошлю записочку Марині: спитаюся, коли можна прийти. (Сіда і пише). Ні! Перше треба спитать, чи поїхав Никодим з дому. Митька!

Входе Митька.

Спитай Гаврила на конюшні, чи поїхав Никодим Михайлович на місток.

Митька вийшов.

А може, це буде дуже раптом, нехай би трохи поскучала, а я пожду слушного часу.

ЯВА II

Чаплинський і Палажка.

Палажка (з порога). Чи не заходили до вас Пилип дворецький?

Чаплинський. Заходьте, заходьте. (Бере її за руку). Ні, моя пташечка легкокрила, Пилипа не бачив. А нащо вам такий старий здався?

Палажка. У! Зараз на штуках... Пан кличуть, в город посилають, завтра бал у нас, багато буде гостей, офи-церів.

Чаплинський. Виходить, буде на кому очі попасти.

Палажка. О-о-о! Ви думаєте, що всі так люблять пасти очі, як от ви?

Чаплинський. Я? Я ситий, Палазю. (Придивляється). Що то у вас на виду? Якісь ямки, — то, певно, хлопці процілували.

Палажка. Ідіть собі геть! І видумаєте. Недурно кажуть, що до вас страшно заходить, бо зараз на гріх підведете. Ха-ха-ха!

Чаплинський. От ви смієтесь, а ямки ще глибші, та так і просяться на поцілунок.

Палажка. Яж кажу, що так! Треба тікать, бо ви, єй-богу, поцілуєте,— я знаю вас. Ай, я й забула! Оцю бумагу веліли Пилипові віддать. Нате. (Бистро йде і на порозі стає). Як Пилип прийде, то нехай зайде до пана... Тепер я вас не боюсь. (Виходить).

Чаплинський (дивиться у бумагу). Гарненька кізка. Список покупок.

Входе Кость.

Ява ІІІ

Чаплинський і Кость.

Кость. Никодим Михайлович веліли вам сказать, щоб не приходили до них, а ждали у конторі,— вони самі сюди зайдуть.

Чаплинський (набік). Чи не ревнує?

Входе М и т ь к а.

Митька. Никодим Михайлович уже поїхали на місток.

Чаплинський. Іди к бісу. (Виводить його). Хто тебе питав про це? (В дверях). Поклич сюди Пилипа Дорофейовича, скажи, пан звуть.

Митька. Шкода! Тепер Пилипа не докличетесь, бо він іменинник і гуляє, а як Пилип гуля, його ніхто не зачіпа — таке йому, виходить, уваженіє за довгу службу.

Чаплинський. Що ж його робить?

Кость. А що там?

Чаплинський. Завтра бал у нас, покупок на 300 руб.— ось і список. Хто ж поїде? Я в цім ділі не тямлю нічого. Хіба Никодим? (Про себе). Чудова думка! Прийдеться їхать йому, бо нема кого другого послать за таким важним ділом... Як же це зробить? Треба, мабуть, Миколаю Михайловичу сказать.

Кость. А звісно, треба, бо вас же не послуха Никодим.

Чаплинський. Так, так... То я зараз піду з докладом. А ти підожди мене тут, може, потрібен будеш. (Вийшов).

ЯВА IV

Кость сам, потім Митька.

Кость. Як зрадів, що Никодима можна з дому випхать. Ой, горить моя душа до помсти! Коли б мені тебе з Мариною в сильце попасти. Митя! Митька йому прислуговує, від нього можна дещо випитать.

Входе Митька.

Митя, чого ти так схуд?

Митька. Не знаю.

Кость. Я чув, що тебе конторщик обижае, кажи по правді... Я ж твій дядько, кому ж за тебе заступитись, як не мені.

М і т ь к а. За вуха смика сильно.

Кость. От бісова тінь, за вуха, кажеш, смика?

М и т ь к а. Смика! І за виски тяга.

Кость. Бач ірод! Ти жалійся мені, як б’є, то я Никодимові Михайловичу скажу. Як він сміє!

М и т ь к а. І сьогодня смикав.

Кость. За віщо?

Митька. Він послав мене до Марини Івановни спитать, чи можна прийти, а я не так сказав, а він розсердився.

Кость. А він часто посилає тебе до Марини Івановни?

Митька. Я боюся казать, бо він велів мовчать, каже, що на конюшні випоре, коли скажу кому-небудь.

Кость. Не вір йому. Пан тебе люблять, Пилип Дорофейович люблять, і Никодим Михайлович люблять, то як же він посміє обижать, коли ми заступимось. Записки носиш?

Митька. Носю.

К о с т ь. Так ти мені віддавай ті записки.

М и т ь к а. А як він битиме?

Кость. Не посміє, кажу тобі. Хто старший: чи Никодим, чи конторщик?

Митька. Никодим.

Кость. Так ти тікай прямо до мене, а я піду з тобою до Никодима, то Никодим не позволить і пальцем зачепить. Митька. Добре.

Кость. Оце зараз куди ти ходив?

Митька. Ходив питать, чи поїхав Никодим Михайлович на місток.

Кость. Для чого ж йому це треба знать?

Митька. Не знаю.

Кость. Так ти на словах питав чи записку носив?

Митька. Ні, на словах. Записку тілько раз носив, колись давно.

Кость. Слухай. Коли Франц дасть тобі яку записочку до Марини Івановни, то принеси мені, я тобі два злоти дам і постараюсь, щоб ти мерщій в ліврейні вискочив, тоді не всякий буде тобою потурати. Так принесеш?

Митька. Принесу.

Кость. Іди на своє місце.

Митька вийшов.

Чує моя душа давно, що Франц до Марини, а вона до нього зуби скалять, тепер же бачу, що я не помиляюся. Сьогодня, якщо пан пошлють у город Никодима, він не пропусте слушного часу, та й я не пропустю, щоб їх накрить укупці. Аж ось коли для мого серця буде празник.

ЯВА V

Кость і Чаплинський.

К о с т ь. А що, Франц Карлович?

Чаплинський. Прийдеться Никодимові у город їхать. Ось і записка; тут Миколай Михайлович просять його, щоб потрудивсь, поїхав. А ти йди зараз до Пилипа і скажи йому від Миколая Михайловича, щоб він гуляв сьогодня хоч до світа, а тілько щоб завтра увечері для порядку був на балі.

Кость. А може б, Митька нехай пішов.

Чаплинський. Він перебреше.

Кость. Ай справді. (Пішов).

ЯВА VI

Ч а п л и н с ь к и й сам, потім Митька.

Чаплинський. І хто б його вгадав зарані, що так станеться? Скатертею дорожка Никодимові у город, а мені до Марисі! А що, коли й вона поїде з ним у город? Чого доброго... Жінки охочі ходить по лавках і хоч не куплять там нічого, зате розглядують усе і все торгують. Поїде. Єй-богу, поїде!.. Напишу їй записку, що буду вечором сьогодня в неї у гостях, коли вона цікавиться моїм залицянням, то зостанеться дома. (Сіда, пише записку). Митька!

Входе Митька.

Так Никодим Михайлович поїхав на місток?

Митька. Поїхав.

Чаплинський. Однеси оцю записочку і оддай, Марині Івановні. Як я поїду в город, куплю горіхів і пряників. Тілько гляди мені, боже тебе борони віддать записочку кому другому,— запорю! Віддай Марині Івановні в руки, чуєш?

Митька. Чую.

Чаплинський. Ну, хутко.

Митька пішов.

Ява VІІ

Чаплинський (сам). Марина щодня свариться з Никодимом: він її примусює до праці, а вона працює біля дзеркала... Жінки такі, як-от Марина, страшенно себе люблять і раді слухать цілий день, аби красу її хвалили, щоб задивлялися на них, моргати другим люблять, дуже жартувать, а з жартів лихо все встає. До серця такої молодиці неважко підібрать ключа, і я, здається, підібрав! Побачимо, що то вийде з моєї експедиції до Марини.

ЯВА VIII

Кость і Чаплинський.

Чаплинський. А що?

Кость. Обіщав Пилип Дорофейович завтра увечері бути на балі... Ну й гульня ж там йде — ой-ой-ой. Бабів-бабів! Особливо там гарна молодичка є одна, Одарка Стрибуниха... Із Гембачевого приїхала, жінка хвершала... Еге, я й забув сказать. Пилип Дорофейович прохав вас, щоб зараз ішли до нього. Каже: обидить, коли не прийде. Аж три рази прохав, щоб прийшли.

Чаплинський. Не можна, діло є: треба покінчати щоти. Та й Никодиму Михайловичу передать записку треба.

Кость. От пусте. Записку я передам Никодиму Михайловичу, а щоти підождуть, бо все одно Никодим поїде в город. Та й Стрибуниху побачить варт.

Чаплинський. Невже така гарна?

Кость. На всю округу кращої немає.

Чаплинський. А Марина Івановна?

Кость. Куди їй — кошеня!

Чаплинський. О?! Цікаво. А що ти думаєш, ще рано — піду і справді. Посидю трохи, погуляю, а то ще Пилип розгнівається, що не прийшов. Ти ж, Костюшка, передай оці записки Никодиму Михайловичу, а як він поїде в город, то пришлеш до мене Митьку сказать про це, щоб, бачиш, знать, що діло зроблено... (Бере шапку). Бо я буду тривожитись... А як Стрибуниху звуть, по батюшці?

Кость. Дарія Івановна.

Чаплинський. Побачимо, який у тебе, Костю, смакі (Пішов).

Ява ІХ

Кость (сам). О, у мене кращий смак, аніж у тебе, бо ти з Мариною жартуєш потіхи ради, а я її кохав і досі ще кохаю, і ревную, і задавить готовий лукаву зрадницю. (Вийма записку). Ось документик! Записка Франца до Марини досталась у мої руки... Здається, коли б хто вільну бумагу дав, не так би радісно забилось серце, як тепер. Попався Франц, а через нього і Марина попадеться. Тепер, Марино, ми поквитуємось з тобою! Ти насміялась надо мною, проміняла мене на Никодима, мов старий черевик з ноги скинула, осоромила мене тоді перед усією двірнею... Тепер побачимо, як викрутишся ти сама від сорому, коли піймає Никодим тебе укупці з Францом. Митька! Треба все зробить як слід.

Входе Митька.

ЯВА X

Кость і Митька.

К о с т ь. А що, бачив тебе конторщик?

Митька. Тілько що бачив.

Кость. Що ж ти йому сказав?

Митька. Сказав, що записку віддав Марині.

К о с т ь. А він що?

Митька. Велів прийти до Пилипа Дорофейовича і сказать йому, коли Никодим Михайлович поїде в город.

Кость. Так ти ж так і зроби, а я тобі ще злота дам узавтра.

Митька. Я все зроблю, як велите, а тілько коли виявиться, що я записку вам віддав, то я тоді признаюсь. Кость. Не бійсь нічого. Іди.

Митька пішов.

Здається, Никодим сюди іде. Ой, аж страшно самому. Що-то буде, коли йому записку покажу? Ну й оддубасить же він Марину.

ЯВА XI

Кость і Никодим.

Никодим. Ху! Натомився. (Сіда). Але місток готовий. Хоч зараз хай іде і артилерія, і пантони. Де ж Франц Карлович? Треба мерщій покінчити щоти та й додому.

Кость. Не дуже-то й додому. Прийдеться їхать вам зараз в город за покупками на бал, от і записка від пана.

Никодим. Це так!

Кость. До Пилипа гості наїхали. Гуля! Ви ж знаєте його, що у такім припадці він не поїде нізащо.

Никодим. Та знаю, іменинник... От лиха година! Мені за себе байдуже, а жаль бідну Марину: сьогодня думав вечір дома вже посидіть.

Кость. Марина Івановна не заскуча, вона до себе Франца жде!

Никодим (схоплюється). Що ти сказав? Як ти смів таке паскудство говорить на мою жінку? Гадюка!

Кость. Никодим Михайлович! Простіть мене за те, що я сказав, хоча сказав я щиру правду... Ви вірите жоні — вона ж сміється з вас і в гречку скаче.

Никодим |хвата гирю). Брешеш, сатана!

Кость. Я зараз докажу!

Никодим. Доказуй! А не докажеш — на шмаття голову твою я розтовчу!

Кость (дає записку). Читайте!

Никодим (чита про себе, випуска гирю, шатається, сіда і ледве говоре). Де взяв?

Кость. Перехопив... Я вже давно за ними примічаю.

Никодим (піднімається і знову сідає). Сміється над моїм коханням щирим... Обманює! О Марино, Марино, я на тебе молився, за що ж в життя моє отрути налила?

Кость. Никодим Михайлович! Заспокойтесь. Ще треба знать, чи прийметь же його Марина. Мало чого він не пише, а як вона його не впустить в хату?

Никодим (опам'ятався, нервно). О господи! Правда, правда! Вона не впустить... Ні, ні! То хвойдник той проклятий пробує, спокушає її невинну... Ах ти ж, мезерна твар, пройдисвіт цілосвітній! Вигнать його з села, за межу вивезти, щоб тут і не смердів. Позви сюди атамана...

Кость. Стривайте, Никодим Михайлович! А чим же ви певні, що вони раніш не змовились і що Марина не впустить Франца, як ви поїдете з двору? Хто його зна, може, це не раз уже траплялось...

Никодим. Диявол ти проклятий! Ти більше знаєш, ніж говориш? Кажи, що мені робить, щоб правду знать, не муч мене.

К о с т ь. Слухайте! Ви зробіть так:.і їдьте, і не їдьте. Для всіх ви поїдете, але із корчми пошліть у город Мошка, а самі ждіть, поки я вам не пришлю верховим звістки, і тоді спішіть сюди, а я візьму людей належних, і раз до вас Франц зайде у хату, звідтіль не вийде, поки ви його самі не пустите.

Н и к о д и м. Правда, правда... Вели запрягать коней... Треба застать його з Мариною укупі, допевнитись, що вона мене обманює, своїми очима їх побачить, як вони воркують... Як надо мною насміхаються... Я з ума зійду, поки діждусь кінця... Я боюся, щоб, раніше ніж укупі їх побачу, не висох мозок мій, не лопнуло у мене серце. Страшно мені робиться, я боюся їх застать укупі, я не хочу, щоб так сталось... О боже! Змилуйся надо мною, молю тебе! Боже! Не допусти Марину до гріха! Склепи її очі сном таким міцним, щоб вона не чула, коли постукає до неї гад проклятий, нашли ти ворогу моєму тьму на очі, щоб, замість моєї хати, він попав в провалля глибоке, і спаси, спаси мою сім’ю від гибелі.

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

У Никодима в хаті

ЯВА І

Марина (одна). Ну й як його не скучать? Вже й вечір, а Никодима нема.

ЯВА ІІ

Входе Пріська.

М а р и н а. О, добре, хоч ти прийшла.

Цілуються.

Чи не бачила ти Никодима?.. Як поїхав надвечір — і досі немає.

Пріська. Та оце ж мене послали вам сказать, що Никодим поїхав у город,— пани послали за покупками, бо у нас завтра бал.

Марина.А де ж дворецький?

Пріська. Пилип Дорофейович гуля, вій менинник; послали за ним, а він одказав: «У панів завтра бал, а у мене,— каже,— сьогодня». Такий.

Марина. Ото, господи, і додому не завернув, щоб хоч сказать, що їде. І раз у раз все Никодим та Никодим; так позвикали, що без нього й не дихнуть.

Пріська. Зате ж почот який: що захоче Никодим, то так і буде, навіть і Пилип Дорофейович при них вже став задніх пасти.

Марина. Та що мені з того, коли я його й дома не бачу? Послали б краще конторщика, усе одно байди б’є та тілько баб морочить.

Пріська. Уже правда. У Пилипа гості, і Стрибуниха там, так і Франц туди подався.

Марина. Ха-ха-ха! Невже?

Пріська. Єй-богу. От підіть, самі побачите. І справді, чого вам скучать? Ідіть до Пилипа.

Марина. Якось непристойно: Никодим з двору, і я з двору. Та ще той Франц там, щоб не подумали, що я за ним, і так його до мене справді прикладають.

Пріська. А я ж вам казала.

Марина. Нехай вони повісять його собі на шиї.

Пріська. Правду сказать, ви кращі всіх, от і завидують та й лещуть.

Марина. Хіба й справді я красива, Прісю? Що ж у мене красивого?

Пріська. Все. Ще кращі, як були,— ні до кого й порівнять. Та хіба вас тілько баби ревнують? Он Кость сказився і не тілько мене — всіх жінок до Франца ревнує, а ненавидить його й на перехід, аж труситься, як його побачить! І що він йому зробив, сама не знаю. Прощайте!

Марина. Може б, посиділа?

Пріська. Та боюся, щоб Кость не сердився. (Цілує Марину і виходить).

ЯВА III

Марина (одна). Кость і досі мене любить, бо ревнує, ха-ха-ха! От дурний! Це, певно, він усі перекази сплітає... Ще, чого доброго, може й Никодимові сказав... Собака заздрісна! У, ненавидю... Що ж його робить? Ляжу спать! (Розпускає коси перед дзеркалом). Ну, й що в мене гарного? Очі чи брови? А певно, що я хороша, бо всі мущини, тілько гляну, так і мліють, ха-ха-ха! А клятий Франц тоді біжить сюди, коли не можна, а тепер його чортяка понесла на Стрибуниху задивляться... Чорт його побери, нехай дивиться на кого хоче, на біса він мені здався? А якби побачив мене отак з розпущеною косою...

За дверима чуть спів: «І шумить, і гуде...»

Це старий Пилип, чого його несе? (Хутко закручує волосся. а воно пада).

ЯВА IV

Марина і Пилип.

Пилип.

Дрібний дощик іде,

А хто ж мене, молодую,

Та й додому одведе?

Держись, шапка! Я Марину Івановну одведу! Ну, гайда з свого двору та до мого двору. У мене гостей повно, вина доволі, та ще й добре, бо з панського льоху, горілка міцна, пінна, настояна, є й перегінна, ще й музика грає! Держись, шапка!

Марина. Що це ви, Пилип Дорофейович, знову загуляли?

Пилип. Іменинник! А чом мені, Марино, не погулять? Жінки нема й не було, діти не плачуть, всього доволі. Одслужив, слава богу, панам сорок літ: і дідові, і батькові, і внукові ще служу. Давно маю вольну, а волі не хочу, бо кращої волі, як я маю, ніхто не має! Так, Марино! Твій Никодим в почоті, але він друга стать: у нього одна з панами кров — брат, як не верти, а брат. Я ж тілько Пилип, та й годі, а кличуть всі Дорофейович! Так, Марино? А як Дорофейович гуля — держись, шапка! Усі мовчи! Ходім до мене!

Марина. Чого?

Пилип. Для комплекту!.

Марина. Ні, Пилип Дорофейович, не піду без Никодима.

Пилип. Де ж ти візьмеш свого Никодима, коли він здуру поїхав у город.

М а р и н а. Не здуру, а через те, що ви гуляєте.

Пилип. Ні, здуру! Бо я б послав Мошка, і Мошко справив би все діло, а ми б гуляли.

Марина. Чом же ви цього Никодимові не пораїли?

Пилип. Не застав, душа, не застав у дворі, а то б не пустив, єй, не пустив! Та байдуже, мені чоловіки без надобності, їх там і так доволі! Я люблю, щоб біля мене було з десяток гарних молодиць, а їх набралось тілько сім і ні одної ж такої, як ти, Марино, нема! Бровою моргнеш, поведеш оком — і старий Пилип сказиться.

М а р и н а. А Стрибуниха?

Пилип. Капуста! Ех! Матері твоїй спасеніє, а батькові світлий рай. Ходім, там гості ждуть.

Марина. Ха-ха-ха! Та що це так ви заходились біля мене? Чи не нарошне випхали Никодима в город?

Пилип. Пі, пі, пі! Куріпочко моя! Якби молодший був, то випихав би Никодима кожний день я з двору, єй! А тепер... дитино моя... Ехе-хе! Тілько горілка добра та вино — жувать не треба! А як стару душу розігрієш, очі дивляться, мов молодії, та так тоді люблю, щоб гарні молодиці крутились біля мене, співали мені, танцювали, що... Ходім, ти ж не одна, у мене повно!

Марина. Не піду без Никодима, а якби він був дома, пішла б, хоч і без нього.

Пилип. А, коли так! Поїдемо зо мною зараз у погоню, ми доженем Никодима, куди йому втікти! У мене коні, що твій вітер, сама ти знаєш: сів — держи! І полетіли! Ходім, єй-богу, дожену і верну додому Никодима, а Мошка в город пошлемо.

Марина. Хіба вже більше не будете гулять ніколи? Нехай іншим часом, як буде й Никодим, зберемося.

Пилип.

Зберемося, родино,

Щоб нам жито родило,

І житечко, і овес,

І зібрався рід увесь.

М а р и н а. І вже за всі рази я вам і заспіваю, і потанцюю, тілько не тепер.

Пилип. Другим разом за всі рази? Нехай так. Поцілуй же мене, щоб хоч недурно я ходив.

Марина цілує його.

Не те! Так, як мертвого у руку. А, Марино! доволеи я усім от поти. Ти сама знаєш, усі знають, чого у Пилипа нема? Все! А верни мені літа мої молоді, золотії, дорогії —усе віддам: коней, скриню з карбованцями, корови, вівці і воли з возами! На чорта воно мені, оте добро, коли я старий пеньок! Рогоза гнила — і поцілунка такої кралі вже не чую... Ти колись ти б запалила мене, і Пилип горів би, як смола у пеклі... А тепер? Кочерга стара, пляшка без дна, солом’яник порожній, іди та пий горілку, бо більш нічого ти не вкусиш! Не хочеш потішить моє око своєю красою, не хочеш? Прощай! Колись будеш стара, як я, тоді ніхто на тебе не гляне, навіть і дід старий! Ех! Держись, шапка! (Виходе).

ЯВА V

Марина (одна). От тобі й дід, і молодих таких немає. А він правду каже: тілько змолоду й погулять, пожартувать... А потім і старий дід не гляне. І не гляне, бо й старе до молодого липне... Навіщо та старість? Жив би чоловік, скілько там йому назначено, і все б молодий та й молодий, а то... Ух, аж холод пішов поза плечима! Де воно все подівається: брови злиняють, очі погаснуть, і старий дід не гляне... Бач, за молодість усе б віддав, та ба, не верне. А вже ж і погуляв Пилип, та все йому мало; який же був він молодий! Певно, не пустував, не правив тілько теревені, як-от Франц, а й сам горів і других палив... А й справді, чому оце я до Пилипа не пішла? Там компанія, весело... Тілько змолоду й пожить... Та й Никодим би не сердився, бо й він Пилипа поважа; от і дурна, от і каюсь! І все у мене так: і не зроблю, то каюсь, і як зроблю, то каюсь. Це Никодим мене так налякав, а до сього дня я не була так полохлива.

Входе Франц.

Ай!

ЯВА VI

Марина і Франц.

Франц. Сова з місця — сокіл на місце!

Марина. Ото перелякали як! Чого лихе вас принесло, та ще у таку пору?

Франц. Та довго ждав, поки Пилип не вийшов.

Марина. Ідіть же й ви собі, відкіль прийшли! І не доведи вас господи отак бігать сюди, як ви бігаєте: і я пропаду, і вам буде худо.

Ф р а н ц. Що ви вигадуєте, Марино Івановно, бог з вами! Що ж ми таке з вами робимо, щоб нам бояться? Тілько і гріха, що поцілувалися.

М а р и н а. От бач, чортяка проклятий, що вигадує — поцілувалися! Брешете! Ви мене поцілували самі, силою, мало чого не бува — силою можна й задавить чоловіка.

Ф р а н ц. Силою? Так що ж?.. Виходить, винен я, а вам чого ж бояться?

Марина. Говоріть! Хто там буде розпитувать? Все на мені окошиться, хіба я не знаю... Ідіть же, бо я боюся, щоб хто не підглядів. Бачите, Пилип гуля, то, чого доброго, його ще принесе сюди.

Ф р а н ц. А як і Пилип прийде, то хіба що? Хіба не можна у вас і посидіть? Ви ж не в монастир завдані?

Марина. Чому й не посидіть... Нехай же другим разом, бо сьогодня особливо чогось боюся,— мені все здається, що за мною підглядають. Ідіть же, серденько.

Ф р а н ц. Серденько?! О мій соловеєчко, як ти щебечеш гарно! Чи можу я піти від тебе, коли так хороше співаєш? Посидьмо вкупці, на самоті, ніхто ж нам не боронить.

Марина. Слухайте: Пилип зараз мене просив до себе, я не пішла, а вслід і ви прийшли до мене, от і скажуть — ждала.

Ф р а н ц. Та що це з вами, Марино Івановно? З якої речі ви так боїтеся?

Марина. Никодим мене до вас ревнує.

Ф р а н ц. Велике диво! Який же чоловік такої жінки не буде ревнувать... Ну, сядьмо ж тут, русалочко моя! (Хоче взять її за руку, Марина не дає).

Марина. Нема охоти пустовать. Ідіть собі, я буду спать, та й вам пора. Приходьте завтра.

Ф р а н ц. Дратує нарочито... Але не первина! Попробуєм на другий лад. (Міняє тон). Так ви он як, Марино Івановно, зо мною обходитесь? Награлися — та й виганяєте. О, тепер я бачу, що попав в сильце! Ви тілько зо мною пустовали, щоб себе розважать в скуці, а я, дурний, вас покохав собі на лихо! Дурень, дурень —- сам отруїв своє життя...

Марина. Ой-ой! А Стрибуниху, а інших? Ви всіх жартуючи кохали. (Сіда).

Ф р а н ц (набік). Ревнує до других. (До Марини). Тілько не вас, Марино Івановно! Багато зорь на небі блакитнім, а вечірняя краще всіх сяє... Я перше був веселий і радісно балакав з вами, бо мені здуру здалося, що і ви до мене горнетесь, тепер же бачу, що ви сміялись! Ну, що ж, таке, виходить, моє щастя! Раз за все життя забилось щиро серце в грудях, а одповіді йому нема! Прощайте, більш не побачимось ніколи.

Марина (не підніма голови). Хіба ви куди поїдете, чи що?

Ф р а н ц. Поїду, завтра ж і поїду! Чого мені тут ждать? Тепер мені скрізь буде одна мука. Так нехай же ворожа куля проб’є те серце, що осоружне стало найкращій молодиці. (Підсідає). І умираючи, буду споминать мою—-чужую — єдиную Мариночку, що прогнала мене від себе без жалю, і прогнала за те, що я її кохав, як бога!..

Марина. Хіба я проганяю вас?

Ф р а н ц (віре вже сам собі, що він справді іде на війну. Обніма Марину за стан легенько). Марисю, завтра з первою командою піду у Севастополь... Дайте мені на пам’ять оцей хрест з ваших грудей, поблагословіть мене, і я, умираючи, там, далеко, на чужині, поцілую його, і мені легше буде смерть прийнять... Я знатиму, за кого умираю... Прощайте!

М а р и н а. Не йдіть, мені вже жалко вас!

Франц (набік). Удається. (Марині). Вам жаль мене? Марино Івановно, Мариночко! Скажи, що любиш,— і я зостанусь. Ну, глянь же на мене, хоч попрощаємось гарненько, бо це послідній раз балакаю з тобою.

Марина підніма голову.

Тілько найкращі зорі в небі таким промінням світять, як твої очі. (Цілує її).

Марина. Що ви робите, пустіть, мені страшно стало... Я вся тремтю чогось... (Схоплюється).

Ф р а н ц. Не бійся, ми самі, все село і двір вже спить, Никодим далеко. (Пригорта її до себе).

Марина (лукаво). Ідіть, моє серденько, додому, сьогодня мені страшно зоставатись з вами... Ну ж бо, пустіть... Приходьте другим разом, а тепер добраніч...

Франц. Скоріше хата ця завалиться, ніж я з неї вийду!

Марина. Так любите?

Двері тихо відчиняються, на порозі Никодим.

Франц. Будь я проклят, коли брешу.

Дявляться одне другому в вічі. Обнімаються, цілуються.

ЯВА VII

Ті ж і Никодим.

Н и к о д и м. Здрастуйте вамі

Франц і Марина стрепенулись, розступились.

Ф р а н ц. Никодим!.. Вернулись?..

Никодим. Несподівано... Спасибі вам, Франц Карлович, що ви без мене жінку мою розважали...

Франц. Думаю: Марина Івановна скучатиме сама, піду посилю трохи. Зайшов та й засидівся. Прощайте, спокойноі вам ночі!

Никодим. Може б, посиділи ще трохи.

Ф р а н ц. Ні, спасибі, вже нерано.

Никодим. Ну, як хочете.

Франц виходить, за ним іде до дверей Никодим. В передній чуть голос Франца: «Чого вам треба? Пішли геть!» Входе Кость.

Кость. Зв’язать його велів. У мене все готово: обмажу дьогтем голову, натикаю пір’ям, і присиплю борошном, і так в контору заведу й покину.

Франц (за дверима). Пустіть, змилуйтесь! (Голос зникає).

Никодим. Роби як знаєш.

Кость вийшов. Мовчать.

(Никодим сіда за стіл і, підперши голову руками, ніби давить її. Потім встає і до Марини). Це так мене кохаєш?

Марина (пада на коліна). Прости! Я винна тілько в тім, що пустовала і жартами поцілувала Франца. Це все ти бачив, а більш нічого меж нами не було.

Никодим. Не треба більш!.. За те, що я тебе кохав, пилині впасти не давав на тебе, мені отрути в серце налила. Украла в мене те, що для людей дорожче самого життя; ти честь мою украла, ти серце вийняла з грудей моїх і розтоптала. Вон з мого дому! Гей, хто там!

Входе Роман.

Вели, Романе, запрягать воли, нехай виносять з дому все, що вона назве своїм, і одвезуть, куди покаже. Мені вели теж коней запрягать. Пошли зараз за Пилипом, буди його, нехай сюди іде мерщій.

Роман пішов.

(До Марини). Пріч з моїх очей!

Марина. Куди ж я піду, я одна, як билинка в полі, нема де голову дурную прихилити, май милосердіе до мене, прости!

Н и к о д и м. Милосердіе, а потім прощеніе, а потім жити вкупці, як голубів пара, і щодня ждать нової зради! Та краще десять раз на день умерти в тяжких муках, ніж таке життя! Нема у мене милосердія до тебе, ти серце моє у камінь претворила, і камінь той тепер розтопче і твоє, і моє життя. Зійди з очей і вибирайся з цього дому, тепер не твій він і не мій!

Марина. Куди, куди ж нещасна я подінуся і що мені робить у світі божім... (Виходить у бокові двері).

Никодим. В душі моїй пустиня. Нехай же й тут навіки буде пустка, щоб ніхто ніколи вже не бачив ції оселі такою, як була, де жив я, як в раю, а потім рай той запалила моя невірная жона!

ЯВА VIII

Никодим і Пилип.

Никодим. Чули вже, вам все вже розказали?

Пилип. Чув і бачив Франца, обмазаного дьогтем. Що ти робиш, опам’ятайся!

Никодим. Немає пам’яті, забув усе, одно безчестя бачу я перед очима, і самої тяжкої кари тепера не страшуся, і смерть мені миліша, ніж життя! Нічим ніхто мене не заспокоїть, і я покою не просю! Я зараз їду в Севастополь шукати забуття, а все своє добро роздам людям.

Пилип. Панова кров в тобі заграла; слухаю тебе і бачу я покійника перед очима; але і покійний пан частенько слухався Пилипа. Послухай же мене і ти. Все згарячу здається іншим, ніж тоді, коли ти трохи прохолонеш; і буде каяття — не буде вороття! Нема такого в світі горя, нема такої тяжкої урази і утрати, щоб чоловік того всього за довгий час спокійного і тихого життя не зміг забуть. Забудеш все і ти, як інші забувають, і угамуєшся, повір Пилипові старому і не руйнуй свого гнізда! Розламане життя нічим не склеїш і не вернеш. Зірви чим іншим злість свою, свою досаду... Побий Марину, зірви на ній своє ти серце, як зірвав його уже на Францові,— і край.

Н и к о д и м. Заспокоїться... Побить і заспокоїться... Після всього, що було... Не можна повернуть того, що вже згоріло. У домовині тілько спокій, а більш нігде його я не знайду. Убить хіба себе,— смерть змиє все...

Пилип. Роби як хочеш, тілько знай, що все дурниця, все кров гаряча робе; коли ж ти прохолонеш, забудеш все, повернешся сюди — і пожалієш, що не послухався старої голови.

Н и к о д и м. О, не кажіть мені нічого більше,— не для поради я вас кликав! Коли б вас зараз за всі ваші послуги, за всі муки, які ви мали на віку у службі панській, з безчестям вас водили по селу і щоб послідній дурень, що в слід вам уступити не достоїн, сміявся вам у вічі, плював на вас, тоді б ви тілько зрозуміли усю вагу мого безчестя; словами зміряти його ніхто не зможе! Не зупиняйте ви мене, бо все одно не спинить вже ніхто,— скоріше смерть, аніж таке життя.

Пилип. Ну, заспокойся... Бог з тобою, роби що хочеш, я мовчу, бо свого горя так не зважиш, як чуже.

Входе Роман.

ЯВА IX

Ті ж і Роман.

Роман. Готові вже воли і коні.

Никодим. А де ж та, як її тепер назвать — не знаю.

Роман. Жінка? Сидять там у кухні, плачуть, умлівають.

Никодим. Жінка? (Сміється гірко). Жінка... (У двері). Гей ви, жінка! Виходьте з пустки на світ білий!

Входе Марина.

Показуйте, куди ваш скарб везти.

ЯВА X

Ті ж і Марина.

Марина. Куди хотять, нехай туди і везуть. (Пада навколішки).

Роман витира очі і виходить.

Не виганяй мене, прости! Я в цім нещасті винувата, воно ж мене навік другою зробить, ніж була.

Никодим. Устань, не поможе. Іди собі звідціль. (Б’є себе у груди). Тут пустка, камінь тяжкий, його ніхто не зворуше.

Марина. Прости. Я з дурощів і з розкошів не вміла шанувати те, що бог мені послав, в смішках та нарядах своє я щастя покладала, тепер за час короткий я зрозуміла більш, ніж за два роки безпечного життя з тобою. Мужу мій! Батьку мій, мій братику рідненький, ти ж один на всім світі моя рідня, пожалій мене, не проганяй мене від себе!

Никодим. Не можу жить з тобою,— бо, тілько вийду з хати, мені здаваться буде, що ти обманюєш мене з другим! Не можу більше тебе бачить,— ти будеш ятрити мою рану, я на хвилину не забуду твоєї зради, я зійду з ума ї все одно тяжким гріхом скінчу своє життя, я отрую тебе або вночі заріжу... Іди собі!

Марина. Я ж тобі не зрадила, я тілько жартувала.

Никодим. Жартувала! Ха! Хто так жартує, як жартувала ти, тому недовго для потіхи віддать себе другому, щоб потім каяться і знов грішить! О-о! Ти знов розворушила кров мою, перед моїми очима знов стоїть коханець, стоїш ти, обнявшись, цілуєтесь... І це все бачив я і не осліп! Вон! Не можу жить з тобою...

Марина (рида). Боже мій, боже мій, що ж я наробила!

Никодим. Прощайте, Пилип Дорофейович! Поклоніться від мене Миколаю Михайловичу, розкажіть йому усе, що чули,— я бачитись не можу з ним, мене задавить сором. З Бобринця я пришлю йому довіреность і заявлю свою послідню волю: все до снаги продать і гроші всі роздать рідні моїй і бідним чужим людям, яких я список прикладу. Прощайте! Коні, готові, і я не можу тут хвилини зоставатись, мерщій звідціль, туди, де смерть справля своє весілля, де тисячі голов складають діти за свою неньку-матір, за свою землю рідну. Я спокутую там гріх тяжкий свій, свою безмірную любов до женщини, що витравила з мого серця всі вищі поривання і мало не довела до самоубийства.

Марина. Прости, не кидай, богом присягаюся буть вірною до смерті. (Падає у ноги).

Никодим (обніма Пилипа). Прощайте, батьку! (Хутко іде до дверей).

Марина (за ним на колінах). Прости! Помилуй! Зглянься!..

Нікодим (на порозі повертається). Кайся, шануйся, не гріши — і бог тебе простить; я ж мертвий вже для тебе... Прощай навіки.

Завіса

ДІЯ П’ЯТА

Через 25 літ після четвертої дії. Садок вишневий. Хата. Подвір’я, постройки заможного хазяїна.

ЯВА І

Пилип і парубок.

Пилип (курить люльку з довгим, чубуком). Гляди ж мені, не жени коней, їдь тюпки, по-хазяйськи. Ти знаєш, де живе лікар?

П а р у б о к. Та знаю.

Пилип. Одвези лікареві все і поклонись на словах; скажи, що Марина Івановна очуняла, ходить і поправляється.

Парубок. Та скажу.

Пилип. Будеш до лікаря балакать, кажи на нього — ваше високоблагородіє, бо він майор. Чуєш?

Парубок. Та годі вже, чую!

Пилип. Бач, собачий син, як огризається!

Парубок. Мого батька звуть Петром, хіба собака бува Петро?

Пилип. Сказав би ти мені отак колись давно — я б тебе прохворостив.

Парубок. Еге, якраз ви б мене й догнали.

Пилип. Дурень ти. Хіба б я за тобою ганявся? Другі б догнали і поклали...

Парубок. Так би я їм і дався. Геть-чисто покусав би руки.

Пилип. Хе-хе-хе! Накусали б тобі... Ну, з богом!..

Парубок іде.

Гляди ж мені коней.

П а р у б о к. Та чую. (Пішов).

ЯВА ІІ

Пилип і Роман.

Пилип (сам). Зовсім інші люде виростають, не так і балакають, як старі. От і горобеня, а цвірінькає...

Роман (з кульком). Добридень.

Пилип. Здоров... Тілько з города?

Роман. Зараз приїхав, покупки вам привіз, а оце записка з лавки.

Пилип. Сідай, Романе.

Роман сідає.

Спасибі тобі, що потрудився, може, і я тобі чим услужу.

(В хату). Одарко!

Входе О д а р к а.

А забери оці покупки та поскладай гарненько, що у коморі, а що у льох занеси.

Одарка забирає.

Марина Івановна що робе?

Одарка. Сплять. (Пішла).

Пилип (до Романа). Що ж там у городі?

Роман. Нічого такого цікавого: сіно дешево, скотина платиться... А от я вам скажу, яка мені трапилась притичина, то й досі до пам’яті не прийду.

П и л и п. А що там?

Роман. Увійшов я, знаєте, у лавку за вашими покупками. Подав записку. Кажуть: «Підожди, зараз». Став я, стою. Людей багато, метушаться прикащицики, те, друге подають... Стою я, дивлюся... Коли так ненароком зирк убік, стоїть наш покійний пан Михайло Миколайович.

Пилип. Та що ти, господь з тобою! Серед білого дня стоїть у лавці мертвець?!

Р о І а н. Та де там мертвець! Живий чоловік, тілько так на покійника скидається, що я увесь затрусився і мало не впав... Побий мене бог, коли брешу!

Пилип. Похожий!.. Ну, то бува, а я думав, що ти мертвого бачив. Хе-хе-хе!

Р о м а н. Де там! Ха-ха-ха! Живого, живого!.. І всю дорогу, та й досі, з думки не виходить... А що, як здоров’я Марини Івановни?

Пилип. Та, слава богу, поправилась.

Роман. Сердешна молодиця! Повірите, Пилип Дорофейович, отой пан, що я бачив у городі, зворушив у моїй пам’яті давню давнину, і от двадцять п’ять років минуло, а наче живі стоять перед очима і пани наші, і Никодим, і Марина, і той случай нещасний з конторщиком — ніяк не вижену з пам’яті!

Пилип. З конторщиком?.. Стривай... Отже я й забув, що тоді з ним сталось?

Роман. Та йому ж Кость немилосердно вимазав голову дьогтем, натикав пір’ям і присипав борошном, і я, на гріх, помагав; а він на другий день повісився від сорому... Попотягали і нас...

Пилип. Так, так, згадав! Туди йому й дорога: розбив життя другим і сам, як лиха іскра, щез.

Роман. Еге. Щез — і все щезло! Оце на тім тижні, як побачив я у вас Марину, мало не заплакав. Я не пізнав би ніколи в світі, коли б ви не сказали, що то вона. Дивлюсь на неї і думаю: хіба ж це Марина перед моїми очима? Марина, що всі задивлялись; брови злиняли, очі погасли, щоки запали...

Пилип. Вимучило і її добре життя. О боже милий, як-то важко добре та тихе життя у світі запобігти і як легко розбить найкращу долю.

Р о м а н. А так, так!.. Пилип Дорофейович!

П и л и п. А що?

Роман. Продайте мені сіренького лошачка, так же до пари мойому, прямо як одна мати породила.

Пилип. П’ятдесят карбованців даси — і бери.

Роман. Та де ж таки?

Пилип. Чого ж ти дивуєшся? Я ще мало й сказав. Це ж з Никодимового ще заводу, а у нього всі коні були від панів, знаєш які — тисячні.

Роман. І таке добро покинув, розпродав, роздав і сам погиб... Візьміть тридцять п’ять карбованців, лоша ж!

Пилип. Лоша, та яке лоша!

Роман. Та у вас їх багато є, а це вже уступіть для хрещеника.

Пилип. Хіба що! Ну, нехай же, щоб згадував, уступлю за сорок карбованців, тілько більше й не торгуйся, бо це лоша варт сімдесят п’ять карбованців.

Р о І а н. А грошей підождете, поки хліб продам?

Пилип. Можна.

Роман. То я його сьогодня й візьму.

Пилип. Бери.

Роман. Спасибі! Там же Микита буде радий он який! Повірите, аж труситься до коней... От і гості до вас ідуть. Певно, хтось з города. Прощайте!

Пилип. Тілько чисть лошака, на оброті держи, вівса давай, бо як приїду і побачу, що запустиш,— одніму!

Роман. Ха-ха-ха! Так я вам його і віддам, аби в руки взять. (Пішов).

ЯВА III

Пилип, Кость і Пріська.

Пилип (один). А Марина, певно, й досі спить. Добре, що хоч сон до неї вернувся,— іде на поправку... (Придивляється). Хто ж це такий?..

Входе Кость і Пріська.

Кость. Здорові були, Пилип Дорофейович!

Пилип. Будьте й ви здорові.

Пріська. Невже не пізнали?

Пилип. Повірте, не пізнав. Прикащик з Чорбинової, здається?

Кость. Ото.господи, хіба ми так перемінилися обоє?.. Та я Кость, а це Пріська, моя жінка!

Пилип. Ах боже мій, боже! Що то старість — не пізнав! Кость і Пріська! Сідайте, дорогі гості. Спасибі, що не забули старого, провідали. Де ж ви тепер?

Кость. У Ново-Миргороді вже п’ятнадцятий год, служимо тепер обоє у гостиниці, а це приїхали до рідні, на день одпросились, та й вас прийшли провідати.

Пилип. Спасибі, що старого не забули! Після волі усі наші дворові розбіглися, як руді миші... Бач, і недалеко, а п’ятнадцять літ не бачились.

Кость. Як же ви поживаєте, Пилип Дорофейович?

Пилип. Як? Хе! Колись, пам’ятаєш: держись, шапка! А тепер — вались, шапка! Сидю тут, меж стінами німими, як той сич, та смерті виглядаю. Не п’ється вже й горілочка, не п’ються й меди... Хе-хе... і молодиці гарні не цікавлять. Сказано — стара підошва! Оце трохи розворушився: Марина Никодимова знайшлася!..

К о с т ь. Чи і справді?

Пріська. Господи, як би я хотіла її бачить! Де ж вона?

Пилип. Тут, у мене. Була при смерті, та лікар одволав. Чотири рази лікаря із Миргорода привозив.

К о с т ь. Та ми чули, що лікар до вас їздить, я думав — ви хворі.

П р і с ь к а. Де ж вона, бідна, була до сього часу?

П и л и п. Не питав, дочко, не питав. Не хотілося болячки вередить, бо вона була тяжко слаба, її з Єлисавета привезли таку, що хоч і в труну; а тут, як побачила свої кімнати та деяку утвар, що ще при ній була, як нагадала минуле, як почала голосить, та й зомліла, думав, умерла. То вже тепер і одужала, а я не розпитую — боюсь.

Кость. А де ж Никодим Михайлович? Невже про нього й досі ніякої чутки не було?

Пилип. Як у воду канув... Тоді ж таки ото хутір я купив, гроші пан роздав людям, як Никодим того хотів, а сам Никодим як поїхав, так і щез!.. Певно, погиб під Севастополем, бо він шукати смерті туди їхав... Нещасний мученик своєї палкої, неугамовної натури.

Кость. І хто б тоді подумав, що таке скоїться меж ними лихо.

Пилип. Одно згрішило, друге не простило,— от і погибло життя!.. Натура, кров! Увесь батько... Тяжкі думки заворушилися на дні старої пам’яті, бодай краще не згадувать... Та що ж це я гостей не приймаю! Одарко! Настановляй самоваря, тілько хутко,— держись, шапка! Ха-ха-ха!

Кость і Пріська сміються, входе Марина.

ЯВА IV

Ті ж і Марина.

Кость. Певно, Марина?

Пилип. Вона.

К о с т ь. Не кажіть же нічого, чи пізнає?

Марина. Так спала, так спала, що вже й не знаю, коли так спала!

Пилип. Зате аж покращала.

Марина. Покращала! Бодай вас, ви й досі любите ще жартувать.

Кость. Здоровенькі були, як себе почуваєте, Марино Івановно?

Марина. Спасибі, поправляюсь. От ви мене пізнали, бо вам Пилип Дорофейович сказали, що я Марина; а я вас, може, й знала, та не пізнаю тепер, бо дуже давно бачила.

П р і с ь к а. І мене не пізнаєте?

Марина. Ні.

П р і с ь к а. Ану, придивіться. Гарненько тілько придивіться та довго... От я б вас так пізнала, хоч би й Пилип Дорофейович нічого не казали. Єй, пізнала б! Брови і очі ваші такі ж, як і були, тілько перше все вони наче сміялися, а тепер мов журяться і хочуть плакать.

Марина (ще вдивляється в Пріську). Пріська!

П р і с ь к а. Я.

Марина (кидається їй на шию). Голубко моя, сестро! (Знову дивиться на неї). Сестриченько! Які ж ми старі стали, де наші літа молодії? Поплили за водою... Ох, яка ж я рада, що тебе бачу. А це, певно, Кость?

К о с т ь. Я, Марино.

Марина. Боже мій, боже! Як же ти перемінився. От тебе б то не пізнала... А мене б ти пізнав?

Кость. Єй-богу, пізнав би. Пріська правду каже, що брови і очі ті ж зосталися.

Марина (гірко сміється). Гляди, не закохайся знову!

Пилип. От за це люблю, що жартувати почала,— веселіше буде в хаті.

К о с т ь. Де вже там... Минулося! Бачите: і сивий, і лисий!

Пріська. Сивина в голову...

Пилип. А біс- в ребро!.. Е, матері вашій спасеніє, а батькові світлий рай!.. Коли б мені тепер в ребро хоч бісеня яке-небудь, хоч поганеньке, хоч шмаркатеньке, то й тому вже був би радий.

Марина. А може, воно там і є, та притаїлось до часу.

Всі сміються.

(До Костя). Що ж ми з тобою як чужі, давай же поцілуємся.

Цілуються.

Як же ви живете, мої рідні, мої дорогі, чи є дітки, де ви тепер?

Пріська. Благодареніє богові, живемо помалу: хатку маємо, хліб маємо... Дочку вже заміж віддали, а син один воїнську повинность одбуває, а другий вчиться в Єлисаветі в ковалях.

Марина. Слава богу! А я не вспіла звить свого гнізда, в самотині вік зав’яв! Сама розбила своє щастя: голуб покинув, нетреби заклювали, пір’я обсипалось... Ох, коли б той розум був змолоду, що тілько в старості приходить, багато менше б лиха чоловік накоїв і собі, і другим... Отут, і у цім дому... О боже! Помути мою ти пам’ять, щоб я не згадувала нічого.

П и л и п. Та господь з ним, краще і не згадуй, бо ще розтривожиш себе та й знову заслабнеш.

М а р и н а. Як же його не згадувать, особливо зараз, коли перед очима ви, Кость, Пріська. Тут все тепер нагадує минуле, і так мені здається, що я ще вчора була щаслива, і все жду, ніби Никодим от-от повернеться... З часу на час жду, і страшно робиться: в пам’яті ясно встає давне лихо... І часто серце так починає тріпатися в грудях, що я давлюся, дихать немає чим, разів три уже вмирала від цієї причини... Ой! (Хватається за серце).

Пилип. Годі тобі!

Пріська. Заспокойтесь.

Кость (подає воду). Напийтеся води.

Марина (п’є воду). Пройшло... А то так буває, що впаду, зомлію.

П и л и п. Не тривож себе, не розказуй, не згадуй!

М а р и н а. Де ж таки нічого не розказувать, коли не бачились, мабуть, літ двадцять п’ять!.. І як я можу мовчать її про те, що тяжко так болить.

Пріська.Тай легше-таки буде їй самій, коли розкаже все.

Марина. Ох, правда, сестриченько,— легше мені буде, коли я вам всім розкажу, як той бурлака в жіночій хустці, тинялася по світу, терпіла, мучилась...

Пріська. То й розкажи, тільки цур не приймать того до серця, що вже минуло.

Марина. Як вигнав мене з двору Никодим, не знала, що мені робить, де притулитись... Попереду пішла у Лебедин: молилась, плакала, покутовалася і богові, і людям; а нудьга все-таки точила і тягла мене у світ... І я, продавши все, що з дому узяла, нишком вийшла з монастиря і пішла шукать Никодима... Думала: може, вгамувався і помиримося з ним!.. Пішла у світ, а світ великий: довгий та широкий, без краю,— де його знайдеш! Прийшла у Севастополь, коли вже наші замирили, а Севастополя не бачила — усе зруйновано було. Почала розпитувать, та не допиталася нічого. Спитають, де служив? Не знаю. Та на тому й край... Була у Миколаєві, в Одесі, скрізь питала, та й там не допиталася нічого. Прожила й проїла все, покинула шукати Никодима, а стала хліб свій гіркий зароблять... І тут... бодай не згадувать, бодай не переживать, бодай і не родиться... Служила горничною довго, була і швачкою, і прачкою, і куховаркою, валялася не раз, не два в больницях, і умирала, і оживала, а нудьга точила моє серце... Та так і вік мій молодий минув, а все ж таки, кого шукала, не знайшла і знов готова йти шукати, хоч, може, я йому і не потрібна. Мені те байдуже, аби хоч здалеку побачити, почуть про нього, що він живий, щасливий, забув, простив мені...

П р і с ь к а (обнімаючи). Бідненька!

Кость. Боже мій, боже! Скілько ж ви горя набралися, аж серце в’яне, коли тілько слухаєш, а як же то жить було...

Пилип. Забудь, голубко, все, навіщо ж сушить себе даремно! Тепер ти заживеш спокійно в мене, тілько поправляйся...

Марина. Спасибі вам, Пилип Дорофейович, за все! Одужаю і попрощаюся навіки з вами.

Пилип. Бог з тобою, куди ти підеш, десь умреш меж чужими або й під тином. Я тебе не одпустю від себе.

Марина. Ні, Пилип Дорофейович, не держіть мене,— мені тут тяжко дивитися на все, що кругом мене. Очі мої від сліз не висихатимуть, бо все нагадує минуле і мов стіни оці німії шепчуть: «Іди звідціля, Марино, іди, погана жінко, не заслужила ти спокою і тихого притулку, не варта ти його, бо ти розбила щастя і одняла життя у свого чоловіка, що дав тобі господь, неначе кращій від других, а ти не вміла шанувать».

П р і с ь к а. Годі вже тобі мучити себе, пора за муки спокій мать.

Пилип. Та я тебе як рідну, найріднішу буду шанувать. Що хочеш, те робитимеш: поїдеш коли завгодно, куди завгодно — чи в Єлисавет, чи в Ново-Миргород, до них у гості, чи в Златополь, або й у Лебедин... Та хоч і у святий Київ!

Пріська. Не пускайте її звідціля прямо силою.

Пилип. І не пустю! Сторожа приставлю, і буде слідком ходити за тобою! І просю тебе зостатись: за няньку мені будеш і за господиню у моїм добрі — роби що хочеш, як на своєму!

Марина. Спасибі вам за ласку! Коли потрібна, то зостанусь за хазяйку... Я панувать тепер не вмію, я зароблю свій хліб і свій притулок у вас.

Кость. Так би і давно. Краще вам нігде не буде, як у Пилипа Дорофейовича.

Марина. Я вас татом буду кликать. Я батька свого не знаю, і мені так гарно вимовлять це слово — тату!..

Пилип. Ти батька не знаєш, а я дітей не мав, то й будь мені дочкою, І мені радісно на старість вимовляти слово — дочка!

Марина. Тато... Дочка!.. (Цілує руку Пилипа). Господи, верни ж мені хоч крихту щастя!

Пилип. Годі, моя дитино, ти знову себе розтривожиш, я вже чую по голосу. Іди краще приляж.

Марина. Піду одпочину, бо ледве на ногах стою. Пилип. Іди, іди...

Марина. Прощай, сестро.

Цілуються.

Очуняю зовсім, я тебе провідаю.

Кость. Приїздіть з Пилипом Дорофейовичем.

Пилип. Гаразд.

Пріська. От чудово! (Провела її під руки до ганку). Прощай, сестричко.

Марина пішла в хату, а Пріська, повертаючись.

Я, Костю, піду до Палажки на хвилину.

Кость. Тілько не гайся ж, бо нам же треба ще забігти до дядька Дмитра.

Пріська. Я хутко.

П и л и п. А може б, перше чаю напилася?

Пріська. Я нап’юся у Палажки, адже ж дячиха повинна чай пить. (Сміється).

П | л и п. Та вони живуть гарно.

Пріська пішла.

ЯВА V

Кость і Пилип.

Кость. Замучена, знівечена життям, хвора, немолода Марина, а ще гарна.

Пилип. Щось єсть у неї таке, знаєш, невмируще, що тілько усміхнеться, рух якийсь такий зробе — і зараз вабить до себе...

Вносять самовар.

Візьми там, Костю, чай у шахві, завари.

Кость готує чай.

Я такий радий, що вона зосталася у мене. Життя стане повніше, коли у хаті і в подвір’ї є жінка, господиня... Ти не повіриш, як тяжко на старості літ без сем’ї! Немає жодної утіхи, як гнила колода, нікому не потрібна, живеш меж стінами німими. Святе діло сем’я! Я, може, сотню раз збиравсь женитись, а от же господь не сподобав: то пани не позволили, то годів на п’ять виїздили в чужі краї... Ніколи було жениться, так і зостався...

Кость. А ви б тепер женились на Марині: адже як чоловік безвісти пропав, то дозволяють.

П и л и п. Не піде.

Кость. Піде! Побий мене бог, піде! У таке багатство, у такі достатки чом не піти? Поживе трохи у вас, а там, помалу, помалу, і згодиться.

Пилип (сміється). Перед смертію?..

Кость. Хтось під’їхав. (Загляда у вікно). Пан якийсь.

Пилип. Певно, грошей позичать. Не дам, єй-богу, не дам — нехай хоч плаче, а не дам; бо важко стало править, самі ж не знають честі, щоб віддавать на строк.

Входе Никодин.

ЯВА VI

Пилип, Кость і Никодим.

Н и к о д и м. Моя оселя... Садок постарів... Боже, скілько думок заворушилось в голові, аж ноги тремтять... Доброго здоров’я, хазяїн! Не знаю тілько, хто з нас хазяїн?

Пилип (встає, кланяється). Я, барин. Просю покорно сідати, чаю з нами одкушати.

Никодим. Спасибі, вип’ю з охотою.

Кость (наливає чай). Знайомий, а хто, не нагадаю. Певно, на ярмарку в гостиниці його бачив. (Подає). Просю покорно.

Никодим (бере чай). Скажіть, будь ласка, цей хутір, здається, був колись давно Никодимів.

Пилип. Так. Він його продав. Пани помогли мені, спасибі їм, і я купив... Я був дворецьким у покійного пана.

Никодим. Пилип Дорофейович! Боже милий!.. Так от ви які... Ну, поцілуємось, старий.

Цілуються.

Не дивуйтеся, що я вас знаю. Я чув про вас багато дечого від приятеля свого, покійного Никодима Михайловича.

Пилип. Так він умер?!

Н и к о д и м. Помер в цім році на Кавказі.

Пилип. Царство небесне, вічний спокій його душі.

Н и к о д и м. Ми з ним ще з Севастополя товаришами стали: в однім полку служили, разом охотниками на вилазки ходили і з неприятелем на бастіонах бились, разом від ран в госпиталях лежали, чинів обидва дослужились, в одставку вийшли разом і жили на пенсії у городі у Кутаїсі, коли чули...

Пилип. Я з покійним паном у Турції був, у Венгрії, а такого города не чув...

Никодим. Ми з Никодимом були як рідні, все одно: що він, що я!

К о с т ь. Так ви самі ж Никодим Михайлович! Побий мене бог, не будь я Кость, коли я помиляюсь!

Пилип. Никодим?! (Придивляється).

Никодим. Так... я... Никодим...

Пилип (обнімає його і цілує в лице, в шию, в голову). Никодим... Никодим! (Дивиться на нього). Боже, Никодим! (Знову обнімає). Як дві каплі води — покійний пан. Отаким з венгерської кампанії твій батько повернувся! Наче його я бачу... і оживає в пам’яті молодість, і серце замирає... (Плаче). Сподобив господь і тебе офіцером побачить... Та що ж це я? Одурів, єй-богу, одурів від радощів. Ти на вас кажу... Простіть старого, Никодим Михайлович!

Никодим. Кажіть, кажіть по-давньому на мене Никодим. Я той же Никодим: нещасний, замучений натурою своєю, своїм життям, побитий лихом, той же безпритульний, яким мене ви змалку знали, а під вагою літ і горя, як бачите, весь білий став. А ти, здається, Костем себе назвав?

Кость. Я, Никодим Михайлович!

Никодим (обніма його). Боже мій, боже! Як всі перемінились, і не пізнать...

Кость хоче його у руку поцілувать, Никодим не дає.

Що ти? Не треба, брате.

Цілуються.

П и л и п. О господи, о господи... Не вмію балакать. Який же я радий, що тебе бачу... Розказуй же... Розказуйте ти: де були, як живете?

Никодим. Шукав скрізь смерті, а от господь помилував і волею своєю заставив знов сюди вернуться, не знаю і для чого: чи мук мені нових пошле, чи спокій вже поверне... Не зміг на старість літ боротися з нудьгою: і день і ніч перед очима ці місця, і рідним все здається, і дорогим... Я рвався сюди і знову здержував себе... Усе минуле, що не покидало мене і не відпускало від себе на хвилину, усе, що душу краяло колись надвоє, і те усе здавалось менш тяжким, ніж моя доля на чужині в самотині. Я від думок душею захворів і був з ума зійшов.

П и л и п. О боже, змилуйся...

Никодим. Рани мої одкрилися, а їх я маю шість... Два місяці щодня я умирав, насилу вирятували. Очунявши, я вже не міг більш зоставатись там; найтяжчая незалічима рана в душі моїй слабій ятрилась і не гоїлась... Якась не відома мені могуча сила тягла мене сюди, і от я знову тут, і знову одиноким себе чую, і знов боюсь за розум свій слабий — усе мені здається, що я звихнусь.

Пилип. Христос з вами, заспокойтесь, тут, дома, ви одужаєте зовсім.

Никодим. Боюсь спитать, а треба, бо та, що мукою пекла мене колись, отрутою тяжкою серцеві була, тепер дорожче стала самого життя, дорожче честі і всіх почотів. Ніщо на світі не зрівняється тепер з моїм бажанням бачити мою Марину ще живою і вік дожить в спокої з нею... Де вона? Чи мертва вже, чи ще жива?

Пилип. Вона жива!

Никодим. Жива?.. (Не може говорить). Жива...

К о с т ь. Заспокойтесь.

Пилип (плаче). Не рви даремно свого серця...

Никодим. Де ж вона?

Пилип. Вона хвора, там у кімнаті спочиває...

Никодим. Може, умира? Ведіть мене мерщій до неї... Нехай хоч попрощаємось.

Пилип. Вислухай спокійно. Її тут не було до сього часу, блукала скрізь, тебе шукала, каже! А оце неділі три її ледве живую сюди привезли, і вона зовсім оправилась, а зараз спить.

Никодим. О всемогущий боже! Як високо небо над землею, так велика милость твоя до мене! Я бачу тут твою святую волю: ти звів докупи нас, щоб примирить дві страждуші. Не відніми ж від мене розуму, коли побачу я Марину, дай спокій нам обом!

Входе Марина.

ЯВА VII

Ті ж і Марина.

М а р н н а. Де ж Пріська, ще й досі не вернулась?

Кость. Ще нема.

Н и к о д и м. Її голос. Що зо мною робиться? Яка нещасна, вимучена... Ох, я боюся, щоб серце моє не розірвалось...

П и л и п. От бач, Марино, ти хотіла тікать від мене, а господь так дав, що ми ще, може, й Никодима твого знайдемо.

Марина. Ой боже мій! Що ви кажете? Може, ви що, тату, знаєте і справді? Говоріть же мерщій: чи він живий, чи, може, вмер?

Н и к о д и м. Живий... На Кавказі... Кланявся вам...

Марина (плаче). Голубчик мій сивесенький.

Н и к о д и м. Від ран хворіє часто.

Марина. Поранений, порубаний, каліка.

Н и к о д и м. Просить, щоб ви приїхали до нього, старість його доглядать, і грошей на дорогу вам прислав.

Марина. Ох, не їхати — летіть до нього рада!.. Я хочу бачити його, як хоче бачить світ сліпий, я хочу жити з ним, як хоче жить вмирущий...

Н и к о д и м. Марина!

Марина (глянула на Никодима і пізнала його). Никодим! (Шатається). Життя моє... (Ледве вимовила, пада на гриуди Никодимові).

Н и к о д и м. Ледве диха... Умирає!

Садовлять її на стілець.

Пилип. Спаси її, господи! Не вмерла з горя, помре від радощів.

Никодим. Марино... Марисю!.. Не кидай мене, каліку старого... Я все простив... Прости і ти!

Марина в'яло опустила голову.

Померла!..

Кость бризкає Марину водою, Марина тяжко зітхає.

Напийсь води, Марисю, рибонько!

П'є воду.

Жива.

Марина. Ох!.. Я буду жить, я хочу жить!..

Пилип. Живіть, живіть! Нехай вас бог хранить, нехай за муки ваші пошле вам бог всього, чого ви тілько хочете. А я вам хутір віддаю назад, тілько старого поховайте.

Н и к о д и м. Марисю! Підкрепи своє серце, будь весела, усміхнись новому щастю, що сонцем ясним вже над нами світить. Блудили ми по світу мов неживі, потеряні, тепер два мертвеця воскресло і починають в старості нове своє життя...

Марина (опирається на руку, обніма Никодима за шию і дивиться йому у вічі, крізь сльози). Погана і стара твоя Марина на виду, зате у неї тепер серце налите вщерть коханням до тебе, страднику мій милий, мій єдиний.

Н и к о д и м. Горличко моя з поламаними крилами, з побитою головою! Нехай же мир, спокій і любов, та чистая і святая, якою слід любить усіх людей і ради неї всім прощать свої обиди, нехай вона загоїть наші рани і наше гірке життя в минулім, з помилками і лихом тяжким від того, нехай послужить всім приміром і уроком!

Обнімаються.

Завіса

1892 р.

Хутір Надеждовка

СТОРІНКА АВТОРА