Остап Тарнавський — мемуарист
Доценко Р.
Львів'янин родом і львів’янин багатьох років проживання, Остап Тарнавський (1917-1992) знаний передусім як поет, що його творчий шлях розпочався в середині 30-х років і тривав аж до останніх днів життя, коли він завершив повний — уже третій в українській літературі (пізніше з’явився ще й четвертий, Дмитра Павличка) — переклад сонетів Вільяма Шекспіра. Поетичні книжки О. Тарнавського всі видані на еміграції, що почалася для нього фактично 1944 року в Австрії, — це - «Слова і мрії» (1948), «Життя» (1952), «Мости» (1956), «Самотнє дерево» (1960), «Сотня сонетів» (1984) і за два місяці по смерті поета опублікований том «Зібрані вірші» (1992).
Окрім того, Остап Тарнавський — неординарний новеліст (Збірка «Камінні ступені», 1979), а також автор не однієї сотні статей та рецензій з проблем літературного, театрального і взагалі мистецького життя, наукових студій літературознавчо-філософського характеру, в т. ч. пов’язаних з докторською дисертацією, яку він захистив у 1976 р. на тему «Т.С. Еліот і П. Тичина». Поряд з тим О. Тарнавський був і авторитетним літературно-громадським діячем: недарма йому понад 15 років судилося обіймати посаду голови Об’єднання українських письменників на еміграції «Слово» з централею у СІЛА.
А ще ж Остап Тарнавський і проникливий мемуарист. На жаль, він не встиг написати повномасштабної книги свого життя — зрештою, така книга взагалі рідко кому вдається. За ті треба братись, кали вже перейшла найактивніша життєва фаза, але ще зберігається творчо-письмацька (без фона) енергія, тільки перемикаєш її на радше інтроверсійно зосереджений триб — звісно, коли ти здатен на сповідальний аналіз. Наважитись на це нелегко, бо тоді мусиш іти на своєрідне самозречення, на відсторонення від авансцени життєдійства, яке тим важче, коли з усіх боків сверблять болячки (не персонально-вікові, а суспільно-добові) і вимагають озватись, втрутитись, застерегти. Хоч іноді якраз тверезий на погляду власну пройдешність, може, був би найповчальнішим: вважайте, мовляв, на чийсь там досвід, але тільки не повторюйте й не «потретюйте» вільних і мимовільних помилок (і зловчинств) своїх попередників, будьте самопрохідцями незнаних доріг, а не перетоптувачами витолочених путівців!..
Ці міркування не містять ніякого закиду Остапові Тарнавському, котрий перебував у діяльно-творчій стадії допізна й досмерку, снував і здійснював численні задуми, поміж яких були й замашисто-мемуарні. До цих задумів належав і цикл статей-спогадів про літературно-театральний Львів періоду двох визвально-окупаційних режимів — більшовицького й нацистського. Знав цей період і ці львівські сфери О. Тарнавський не з других рук, бо рівнобіжно з навчанням в університеті, а згодом у політехніці, працював газетярем - і зблизька спілкувався з молодими й немолодими літераторами та митцям, стикаючись як з парадними фасадами, так і з прозаїчним закуліссям життя за Польщі, «за Совєтів» і за німців. Первісно львівські спогади Тарнавського друкувалися в «Сучасності» 1987-92рр., а книжкою вийшли у Львові в 1995 році під назвою «Літературний Львів 1939-1944» завдяки зусиллям дружини покійного вже письменника — Марти Тарнавської (яка й сама, як то кажуть, «від Бога» поетеса, і новелістка, і перекладачка, і літературознавець, і ревний бібліограф, а згодом заявить себе — сподіваємось — також непересічною мемуаристкою).
Ця львівська книжка (до речі, перша в О. Тарнавського, видана на батьківщині) густо насичена колоритними деталями драматичних років галицької столиці, яка, переживши двозначний «возз’єднавчий вересень» 1939 року, волею історичних обставин у 1942-44 роках стала загальноукраїнським осереддям культурного життя, оскільки цій частині розчетвертованої черговими (брунатними) «визволителями» України — Закарпаття під Мадярщиною, Причорномор’я під Румунією, Наддніпрянщина у складі «райхскомісаріату», Галичина на правах дистрикту «генерал-губернаторства» — велося відносно легше, ніж іншим її частинам (просто тому, що її перетравлення великонімецьким гестапом планувалося на трохи пізніший час).
Загалом Львів у XX сторіччі аж чотири рази зустрічав прихідців зі сходу — погромницької царсько-російської армії в роки першої світової війни, політемігрантів з Великія України після поразки визвольних змагань, офіціозних літературно-мистецьких елітарників з «квітучої» Радянщини 1939 року (серед яких траплялися й щирі, свідомі свого національного покликання творці), масовий приплив через 3-4 роки втікачів зі східних теренів України — письменників, журналістів, учених різного профілю, митців тощо. З промовистими епізодами на перевалі 30-40-хроків і образами охочекомонних та вимушених прибульців з-над Дніпра й Лопані і знайомить нас Остап Тарнавський у своїй книжці — але не тільки в ній.
Бо і чимало суто літературно-мистецьких статей О. Тарнавського перевиті більшими чи меншими фрагментами спогадів, і є у нього ціла низка блискучих «самостійних» мемуарно-біографічних нарисів (приміром, про визначного історика Івана Лисяка-Рудницького, про дуже самобутню творчістю й особистою вдачею письменницю Галину Журбу, про польського поета й есеїста Юзефа Лободовського, «що ляхом був», та славив Україну, і т. д.). Знаходимо там і львівські тематично нариси, які значно розширюють наше уявлення про Львів «радянсько-німецької» смуги. До них належать такі цілісні шкіци, як «Зустрічі у Львові» та «Йосип Гірняк у Львові» — про ті самі «смугасті» роки, — вперше опубліковат відповідно 1955 і 1989 років у торонтському місячнику «Нові дні» (одному з найзмістовтиих періодичних видань української діаспори, яке прикро-передчасно припинило своє існування з кінцем 1997 року).
Так склалося, що, працюючи над книжкою про Львів, Остап Тарнавський чомусь не скористався цими двома давніше написаними спогадами, а вони як на те додають багато нюансів до загальної картини того часу й тогочасних особистостей. Звернім увагу хоча б на побіжний ніби обрис молодого новеліста Йосипа Позичанюка, що в друку виступив зовсім юним звичайними одноденками в радянських газетах 30-х років, д вже на початку 40-х засвітився як талановитий новеліст, якому тільки зарання загибель у лавах УПА не дозволила вповні творчо розкрилитись. Або на розгортюші портрети прозаїка Аркадія Любченка (який, з його багатим підрадянським життєвим досвідом, міг би внести поважний епічний внесок у позарадянську українську літературу, якби не передчасна смерть від виразкової хвороби) чи «березільця» Йосипа Гірняка (змістовні «Спомини» якого становлять ціннющий внесок в українську вільну мемуаристику, дарма що обмежуються вони харківсько-театральними, в’язничними й умовно-вільними довоєнними роками, тоді коли був у нього ще по війні трудний і переможний акторський та режисерський шлях у Західній Німеччині й Сполучених Штатах)...
Л-ра: Березіль. – 1999. – № 7-8. – С. 175-177.
Твори
Критика
