Філософські мотиви у ліриці Остапа Тарнавського
Зоряна Лановик, Мар’яна Лановик
Митці усіх часів шукають розвязки основних проблем буття людини і людського роду. Для чого живе людина у цьому світі, яке її призначення, яка вартість тих мук і болів, що вона зазнає, чому дана їй туга за вічністю, але так важко, майже неможливо осягнути вічність людським розумом і чуттями? Всі ці питання з давніх-давен тривожать не лише думку філософів, але й письменників, художників, музикантів. Ця тема - людського буття і призначення людини в її земному житті — «центральна тема кожночасної світової поезії, за вийнятком. очевидно, совєтської, де ця проблема згори розв’язана і де, тому, поезія рідко є поезією».
Починаючи від Данте і до наших днів, багато класиків та поетів сучасності піднімали і піднімають ці проблеми у своїх творах і по-різному вирішують їх. Серед них — Остап Тарнавський.
Остап Тарнавський виступив на ниві української поезії ще в 1934 р., будучи гімназистом. Його поезії друкувалися у часописах «Ми», «Дажбог», «Назустріч».
Перша збірка поета — нового емігранта «Слова і мрії» — вийшла в Австрії в 1948 р. Своїм змістом збірка охоплює багато тем і настроїв. Це — спогади про залишену Батьківщину і надія на повернення до рідної землі, пройнята невигойною тугою за отчим домом, сум за друзями, з якими назавжди розділила доля, цілий жмуток поезій про кохання, в яких відчувається присмак жалю за тим, що «юність вже відходить», хоча «ще не жив».
І вже у першій збірці поета основною темою є людина на вічній дорозі життя. «В поезії Тарнавського ніде не знайти мотивів радісного буяння, соняшного захвату. У нього — присмерк, тривога, іноді розпач, і лише інколи тиха, в собі замкнена радість».
Тема життя розкривається поетом як «мандрівка в далекі світи», звучить порив душі «в далеч незнану».
І людське життя — «нічна мандрівка» дорогою, де «тиша бурю віщує невпинно». А на дорозі - мандрівник із «змученим поглядом», «з клуночком надії і віри... серед доріг незнайомих, в просторів полоні». Єдине прагнення, болюче питання, що не покидає його думки, як і самого автора:
- Хто запровадить у вічність?
Чи заговорить ще небо — замовкле, мов камінь?
(Мандрівка)
Проблема людини на безконечній дорозі до вічності постійно хвилювала О. Тарнавського. Він намагався знайти відповіді на питання сутності людського буття у філософських працях, які аналізував і використовував у своїх літературно-критичних і світоглядних статтях. Аналізуючи екзистенціальну філософію К’єркегора, він приходить до висновку: «Є людина, як окрема особа, індивідуальність. К’єркегор говорить, що кожна людина має головну відповідальність тількі в відношенні для себе самої, для свого спасіння, відповідальність за своє життя. Він відкидає есенціоналізм, згідно з яким людина репрезентує людство. Людина не хоче бути невільником якоїсь чужої ідеї. Людський розум не може дати людині всіх пояснень щодо її життя: він не може вияснити людського існування (екзистенції). Тут і причина, чому людина переживав кризу, падає в розпач. Людина хоче пізнати себе як живу істоту, та розум не дає їй повного пізнання. То ж і ум людини й її серце в конфлікті. В людині відбувається драма, як драма на сцені. Людина бачить, що розум не дає їй повної правди, не дає їй певної думки, тож людині залишається лиш вона сама. Вона розуміє бодай те, що вона існує й починає шукати доріг, як себе пізнати».
Тема пошуку сутності земного буття найяскравіше розкривається у поетичній збірці «Життя». Тарнавський один з небагатьох поетів в українській літературі, що звернулись до такої рідкісної і складної поетичної форми, як вінок сонетів. Вплітаючи рядки поезій у складну єдину цілісність, поет висловлює свої власні роздуми і примушує читача задуматися над сенсом життя, який різні люди прагнуть знайти, як «ядро найвищої мудрості».
У цій збірці Тарнавський «відходить від безпосереднього ліризму першої збірки, щоб патетичним ладом складати метафізичні формулювання людини до Бога». Основна тема твору висловлена уже у першому сонеті:
Творець людину вивів на дорогу,
Та не вказав, кудою їй іти...
Весь цикл послідовно передає різні відтінки думки: людське життя — безконечна дорога до вічності. Але людським розумом неможливо осягнути «усі великі замисли Творця». Одне за одним автор піднімає споконвічні питання, над якими замислювалась людина з початку свого існування: «Скажи нам, Всемогутній, Хто є Ти?», «Як знайти - пізнати світ правдивий?», «Яке призначення твоє, людино?», «Де шлях до дому вічного, ясного?», «Котрі закони справжні, дані Богом, де мудрості найвищої ядро?»... І хоч він не намагається дати відповідь, не нав’язує свого світочуття, але ставить ці питання з точки зору віруючого християнина. У творі постає створена Богом людина, обдарована розумом, глибиною почуттів, волею творити своє життя, вибирати свій шлях. Але водночас вона стоїть перед безмежністю таємниць космосу, перед безконечністю всесвіту. Проникаючи у глибини часу і простору, «вона підносить зір туди, де зорі», і приходить до відчуття вічності і незбагненності Божої мудрості:
Там вічність - замість змінності хвилин,..
... там мудрості Творцево ї закони.
Задивлена у безмірну велич Творця, осягаючи всемогутність Бога, людина «голову схиляє у покорі». Тут розум уступає місце вірі:
Людина йде - задивлена в Творця.
Кульмінацією і вершиною поетичної майстерності автора є, безсумнівно, магістрал, який увібрав в себе всю глибину світовідчуття поета. Людина прагне знайти шлях до вічного дому, намагається відшукати ключі до таємниць безмежжя світів, створити у своїй свідомості «порядок світу», щоб не загубитись «серед свого земного городця». І ніхто не може допомогти їй знайти істину та істинний шлях: «ради і поради нівідкого». Лише «зорі — свічарі для мандрівця» — «освічують безмежжя світові».
Пізнавши, що є «вічність без просторів, без віків і шлях, що йде до вічності», людина в покорі схиляється перед своїм Творцем і в цій покорі відчуває Божу руку, що веде її земним шляхом:
Він Сам веде нас, живучи між нами: ми з Нього вийшли у земну ходу, до Нього вернемося ще за дня ми.
Щоб вибрати темою своєї поезії проблему буття і призначення людини в її земному житті, за висловом Святослава Гординського, «не вистачає бути тільки поетом, а треба мати й завершений філософічний світогляд». А такий твір, як цей вінок сонетів, на його думку, «своєю темою і вигадливою складністю своєї форми може стати будовою скомплікованою не менш за яку готичну вежу».
Кожен поет, що шукав відповіді на віковічні питання, на які намагалися відповісти філософи, письменники, митці усіх часів, повинен, на думку Тарнавського, висловлену у праці «Подорож поза відоме», вибрати «подорож поза межі людських можливостей і людського досвіду; вийти за межі буденності і реальності. Цю «самотню інтимну подорож... до глибин власної душі» здійснив чи не кожен поет-філософ, що піднімає у своїх творах проблеми життя і смерті, миттєвості і вічності, реальності та ірреальності, людини та Бога. Ці шукання відбились у всій літературі, особливо в поезії модернізму: «Поезія переходила від однієї крайності до другої: від євангелізму до безнадії, від самобичувальної емоції до садистичної сатири, від брутальної реальності до віддаленої метафізики, від занедбаного романтизму до вишуканих надуманих нісенітниць». Поети-модерністи, починаючи від Бодлера, впроваджували в поезію нові засоби, творили новий поетичний словник, щоб передати ті почуття і висловити ті думки, що словами висловити майже неможливо. Всі вони (Бодлер, Рільке, Еліот, Сеферіс, Тичина та інші) намагалися віднайти місце людини у світі, але не в земному світі буденних речей, а у вічному світі без простору і часу, тому вони повинні були перейти межу реальності, відправитись у «подорож поза відоме».
У цій статті О. Тарнавський дає визначення: «Модерний поет — це поет, що не знає догми; він не турбується питанням: вірити чи не вірити. Він став сам-один перед чорним всесвітом, в якому хоче віднайти себе, і не може, заплутаний в нову фізичну релятивність, загублений у математиці часу, що в обсягу людського розуміння не знає рахунку».
Остап Тарнавський, звичайно, не може бути зарахований до «модерністів». Поетичною формою віршів, літературнохудожніми засобами, мовою творів він найбільше тяжіє до неокласиків. Але тематикою, космічністю світочуття, виходом за рямки реального життя і часу він наближається до поезії екзистенціалізму. На відміну від модерністів свого часу, які «розгубилися в атомовій добі і не можуть пов’язати розтрощених відкриттями частин гармонійно уявленого колись світу», які у «психологічній гарячковості» творять образи, що через «надто далекі метафори стають просто потворними», О.Тарнавський постає як інтелігентний і чуттєвий поет.
Хоча часом у поезіях О. Тарнавського поряд з новими нюансами почуття і новими римами можна знайти деякі прозаїзми, а в ідейному плані його поезія місцями переходить у нігілізм, або в релігійному аспекті — в єресь, як-от в вірші «Я і Ніхто»:
Де дух живий, що всесвіту печеру розіб'є, наче творче долото?
В порожняві - на всю вселенську сферу стою лиш я й невиданий Ніхто.
Подібний тон можна відчути у двох інших поемах — «Сновида» та «Суд».
З цього приводу можна з впевненістю повторити думку Ростислава Єндика - одного з дослідників і критиків творчості О. Тарнавського — «Ці нотки не є характеристичні для духової структури поета, а тільки віддзеркалюють деякі теперішні душевні злами. Його зневіра є і філософічного, і суспільного характеру та передає радше почуття осамітнення серед порожнього чужинного оточення ніж його світогляд». Найкращим доказом правильності цієї думки він вважає вірш «Різдв’яний вечір», написаний в той самий час, де читаємо: і будеш дивитись у простір з устами затиснутими, наче замкнені брами твоєї думки і твоєго серця, де народився БОГ.
Тому можна погодитися з судженям Р. Єндика, «що треба вчитуватися в його вірші, щоб не видати несправедливого осуду та схопити справжню і щиру інтенцію. Він бо ж є заглибокий і задискретний, щоб розкритися відразу перед читачем...».
Мотив самоти людини на дорозі життя і її прагнення віднайти шлях до світла серед ночі світу починається у ранній творчості поета. Уже в першій поетичній збірці «Слова і мрії» О. Тарнавський говорить:
Людське життя - це мандрівка під музику тиху, що її грають заобрійні музиканти. (Мандрівка)
І людина - «мандрівник серед доріг незнайомих в просторів полоні», бо «світ - це тільки ніч, великих мрій велика таємниця» (Заклята ніч).
Тема самотньої мандрівки життям пронизує і наступну збірку «Мости». Вона починається поемою «Сновида», де ліричний герой, який постає перед нами, є вираженням душевного стану самого автора:
Я заблукався у всесвіті, немов сновида. (Сновида)
Але ліричний герой не просто бездумно мандрує «шляхами, що їх йому проточує доля», він прагне прокласти мости до незнаних світів, «туди, де соняшні кларнети, де звізд симфонії», де «тиха самота, де мрія — наче дійсність».
У пошуках сенсу життя, виходу із замкненого кола приземленого буття, де «в нікого думки про вірлиний лет», а всі «тримаються угла земного», поет перекидає мости до далекої Батьківщини, до сердець інших людей, до коханої, до друзів, до дому, до Бога. Але дуже часто ці зведені поетом мости ілюзорні і нетривкі, вони лише на мить виникають у його свідомості і розбиваються при найменшій згадці реальності світу. Він «птахом летить на Україну», пише листи додому, розмовляє подумки з синами, з друзями, за яких несе тягар самоти, але на далекій чужій землі залишається без відповіді. І повинен продовжувати самотню подорож, шукаючи «простору самотнього під небом, йдучи по вулиці, засміченій від крику» (Думка), У цьому вічному протиріччі, неперехідному проваллі між мрією, до якої пливе поет, як «загублений моряк» до «порту батьківщини» (Порти), та сірою буденністю, безглуздістю існування, коли «людське кодло жере себе у підступі й брехні», поет не бачить порятунку і виходу, не знаходить слова, щоб висловити все, що мучить його, вирішує, що краще мовчати, «щоб не крикнути з розпуки», бо приходить до усвідомлення:
Немає місця у безмежності просторів Для порошинки, що говорить і мислить / мислить про усе буття, про час, що йде без вороття, що без кінця у вічності зависне (Сновида).
А найбільше, що турбує поета - «свідомість самоти в просторах і віках».
Кульмінацією цього мотиву у збірці «Мости» є філософська поезія «У Різдв’яний вечір». У цей Святий вечір, коли особливо хочеться відчути тепло родинного вогнища, Божу присутність і «ласкавість батьківщини», поет відчуває свою самотність надзвичайно гостро. У його душі глибоко переплелись всі нездійсненні сподівання і надії, всі болючі питання суті людського буття, всі болі серця і вилилися у поезію самоти. Поет бачить світ із «брамами, замовклими, замкненими на замки» - «зачинені серця». Він знає, що «ніхто не вийде... до брами, що — здається - відозвалась стукотом, як стукіт віків». Він з розпачем приходить до думки, що
Нема притулку подорожньому: згасла в серці іскорка, що розгорялась у вогонь, як -
приязнь,
дружба,
любов.
І єдине, що залишається людині у світі «зачинених сердець», — це у мріях іти до далекої незнаної землі, де ти не будеш чужинцем:
Підеш осамітнений за зорею, мов за книгою,
що спопеліла від надмірного вогню,
— там,
де шляхи непозначені, там,
де твоя батьківщина, що зародилась у мрії.
І, напевно, не випадково поетичні збірки Тарнавського виходили в художньому оформленні Я. Гніздовського. Як один, так і другий — митці самоти, «змальовувачі емігрантщини, її сірости, безнадійности й безвиглядности».
У найбільшій мірі авторський песимізм, «вичування позасвітньої порожнечі», страх перед ніччю, притаманний поетичному світу Тарнавського, передається у збірці «Самотнє дерево». Поета ніколи не покидала «тиха туга за чимсь незнаним», а «подорож поза відоме» — була метою не лише його творчості, а й усього його життя:
Лежиш із думкою тривожною на серці, земний мандрівнику,
/ хочеш вірити, що те далеке невідоме, яке приманює й тривожить, твоя мета.
(Мета)
Збірка «Самотнє дерево» остаточно підтвердила, що Остап Тарнавський є непересічною індивідуальністю, який і вибором тематики, і світоглядом, і манерою письма виразно вирізняється з-поміж поетів-емігрантів свого часу. У цій збірці поет піднімає вічну тему: «всесвіт із загубленістю людської долі, з її дійсно астрономічною незначністю».
Віньєту до цієї збірки малював також Я. Гніздовський. Йому настільки вдалося в одному малюнку передати душевний стан ліричного героя і атмосферу всієї збірки, що, за висловом Р. Єндика, «від його самотнього дерева морозить людину і робиться моторошно».
Самотнє дерево — це образ, що проходить через всю збірку, якщо не через всю творчість поета. Почуття самотності людини у безконечному світі передається вже самими назвами поезій «Під вікном вічності», «Берег землі і моря», «Проминання у вічність», «Баляда про міт смерті», «Фантоми в порожнечі», «Всесвіт серця», «Наближення до всесвіту». Тут О. Тарнавський торкається всіх філософських категорій і через них розкриває свій оригінальний і неповторний світ душі, що не може знайти заспокоєння у суперечливому і жорстокому світі, не може висловити словами свій біль і смуток самоти:
Не скажу, бо і сказать нікому, що життя чужинцем перейшов: не зустрів ні пристані, ні дому по слідах мандрівних підошов (Всесвіт серця).
Тому, як і в житті, так і в поезії О. Тарнавський ніколи «не радів багатством, що довкола», не оспівував примарного щастя чи нетривкої ілюзійної радості, а «вдивлений у всесвіт своєї одинокої душі» «на базарах з-під поли, з-під столу купував хвилини самітні», щоб хоч на крок наблизитися до розуміння життя, людського серця, Бога. Епіграфом до однієї з поезій О. Тарнавський вибрав слова Бертрана Рассела: «Життя людини — це довга подорож через ніч». Вони могли би стати епіграфом і для всієї збірки, в якій автор проходить крізь ніч світу, ніч людських сердець і думок, ніч своїх власних сумнівів і безнадій до світла вищої мети земного буття:
.../ тільки очі... жадливо дивляться у небо, де зорі... і де шукаєш ти дороги до світлої мети (Мета).
Але пошуки смислу людського існування у цій збірці позначені дещо іншим настроєм: тут все частіше мотив життя переплітається з мотивом смерті. Неминучість кінця земного шляху породжує в душі автора нові почуття, примушує побачити життя, як «вистриб до вікна блакиті, з якого видно: йдуть тисячоліття» (Елегія).
У роздумах над проблемою миттєвості і вічності, безконечності простору і часу та меж людського існування, у свідомості поета зринає цілий ряд нових асоціацій, глибинних думок, неосягненних питань. Він усвідомлює, «що реальність безконечна й безчасова — безодня,..
де вічний простір — вічний час.
А нам хтось означив наш простір,
і вирахував час
від дерев'яної коробки,
що колиска, до дерев'яної коробки,
що труна,
- подарував свідомість:
найвищий дар безсмертної реальности...
(Під вікном вічности)
І це є доля кожного самотнього дерева — періоди постійних проминань, де є початок - розцвітання,
/ є кінець — повільне каменіння...
Тут життя - це вже не просто подорож до чогось незнаного і безконечного, а «проминання у вічність», а люди - душі «на березі безмежних океанів». Але не кожен може насмілитись «мріяти про вічність». У страху перед «безмежжями блакиті, щоб «захистить ліниву думку від злетів у безмірний простір», «щоб не злітати вище земського спокою», люди «відцурались мрій, замкнувши їх в тісну коробку серця», і відгородилися від всесвіту яскравими парасольками ілюзій. Тому світ став бездушним «цвинтарем розбитих черепів, які згубили дарунок задумів про одчайдушні перелети океанів... над плесом вічности» (Берег землі і моря). І тому так легко згубитись «самотнім душам, що посміли мріяти про вічність», у ілюзорному світі красивих парасоль, в якому мрія про зустріч «в безмежнім небі реальносущих океанів» видається нереальною.
Самотнім деревом є сам поет, який віттям хоче дотягнутись до незнанних висот, а корінням глибоко вростає у глибини землі, «вчора... сьогодні... завтра... вічно...» — «одганяється від птахів черні», «розпучливо підносить голі віті» «у ніч якої й зорі не просвітять»; всією силою волі і духу тягнеться до небес і все глибше вростає у землю предків, щоб у величній самотності сягнути вічності. «І в нагороду найцінніше дарування» отримує поет з небес — спадає зірка із далекого мовчання - зірка його поезії і таланту, зірка його долі.
Л-ра: Мандрівець. – 1996. – № 2-3. – С. 54-60.
Твори
Критика
