Остап Тарнавський у двоколійному літературному процесі
Зоряна Лановик
У літературі, як і в історії України XX от., проявилося дві долі української еліти. Перша — доля тих, хто був знищений каральною системою. Десятки, навіть сотні талановитих українців – науковців, культурних діячів, митців — були розстріляні чи вивезені до таборів, звідки майже ніхто не повернувся. Інші були зламані морально. Ті ж, котрі вижили, не втратили своєї духовності та індивідуальності, завдячують вимушеній еміграції: не тільки виїзду за межі «залізної завіси», але і внутрішній духовній еміграції, як єдиному шансу відстояти свої творчі та моральні принципи.
Політична еміграція першої половини XX ст. — трагічна сторінка української історії. З нею Україна втрачала цвіт нації. Еліта, яка не була знищена радянською системою, практично майже вся опинилася за кордоном. Який шлях вона пройшла за десятки років поневірянь на чужині — тема ще далеко не досліджена, у ній багато білих плям, прогалин у встановленні причин і наслідків політичних і мистецьких рухів поза межами батьківщини. Єдине, що ми зараз можемо стверджувати з усією певністю: українська еліта, втративши свою землю і зв’язок з нею без найменшої надії на повернення, все ж не втратила національного обличчя і духовного зв’язку з своїм народом; вона пройшла нелегкий шлях, але все-таки знайшла своє місце у контексті світового розвитку, і, утвердившись в демократичному світі, робила все, що могла для України.
Наше покоління має великий борг перед письменниками, які жили і живуть далеко від рідної землі. В той час, коли українська література не мала змоги повноцінно розвиватися на батьківщині, саме вони зуміли зберегти національні надбання українського письменства і продовжити кращі традиції літературної критики. Декотрі з них здобули певне визнання на Заході, але залишились майже невідомими або зовсім невідомими на батьківщині. У вільному світі вони писали твори, які не могли б з'явитися в умовах тоталітарного режиму, піднімали теми і проблеми, які виходили далеко за рамки накинутого тоді в Україні всезагального методу соцреалізму. Українські письменники Заходу творили літературу альтернативну до материкової. Відбувався своєрідний «двоколійний» (Г. Костюк) процес. Але, на жаль, їх вагомий внесок в розвиток українського літературного процесу ще належним чином не осмислено.
Серед них — Остап Тарнавський, 80-річчя від дня народження якого будемо відзначати у травні цього року. Його творчість за висловом Р. Доценка «пройшла еволюцію, характерну взагалі для його генерації, яку нещадно «проріджував» тоталітарний режим — і той, що запанував спершу на Східній Україні, а з 39-го року й на Західній, і той, що присунувся 41-го року із Заходу на всю Україну. Поетів однаково охоче розстрілювали одні й другі. Отож, хто вижив і не потрапив до Бабиного Яру чи на далекосхідну Колиму, той мусив утікати» в далекі світи.
Така доля судилась і О. Тарнавському. Його життя та творчість показові в тому, як українська еліта утверджувалась і відстоювала свої життєві принципи у «вільному світі».
Життєвий шлях письменника — цікавий і складний. Вивчивши його, можна відкрити багато з того, що залишилось невідомим для дослідників літератури. Народився О. Тарнавський 3 травня 1917 року у Львові в робітничій сім’ї Давида та Ксенії з Добріїв Тарнавських. У 1935 році закінчив Львівську Академічну гімназію, почав студії на філологічному факультеті Львівського університету, пізніше навчався у Львівській Політехніці.
Літературна діяльність починається ще з часу навчання у гімназії. Його ранні поезії з 1935 року друкувалися в журналах «Дажбог» та «Обрії», двотижневику «Назустріч», а також українському журналі у Варшаві «Ми». На цей час припадає і перше захоплення прозою. У 1937 році за оповідання «Хлоня» був відзначений на конкурсі щоденника «Діло». У «Ділі» були надруковані декілька коротких оповідань Тарнавського, нариси і фейлетони.
Сильний вплив на формування світогляду юного Тарнавського мала і духовна атмосфера Львова, який був у той час не лише осередком культурного життя українців, а сплетінням різних національних культур і стилів життя, особливо польського, єврейського, західноєвропейського. Спогади і картини довоєнного Львова займають особпиве місце у творчості Тарнавського, зокрема в його поезії та мемуарній прозі.
Із встановленням нової адміністративної влади у Галичині почали відбуватися зміни в усіх сферах життя, в тому числі і в літературі. На зміну старим виданням українських журналів, таких як «Діло», літературним редактором якого був Михайло Рудницький, «Назустріч» під редакцією Святослава Гординського, «Вісник» під редакцією Дмитра Донцова, які об’єднували талановитих молодих письменників націоналістичного світогляду (Ю. Клен, Ю. Липа, Є. Маланюк, О. Ольжич, У. Самчук, О. Стефанович, О. Теліга, Л. Мосендз, Б.-І. Антонич, Б. Кравців та ін.) і були орієнтовані здебільшого на західноєвропейську літературу, прийшли нові радянські видання, керівні пости в яких займали призначені люди.
У такій атмосфері важко було справді віддатись творчій праці. Але і цей період не пройшов для Тарнавського безслідно. Зустрічі з відомими письменниками з Києва, а крім того ближчі стосунки з львівськими митцями, (як молодомузівці Пачовський, Карманський та ін., письменники старшого покоління, які мали щастя зустрічатися з Франком, Стефаником чи Мартовичем, як Денис Лук’янович, Михайло Рудницький, Ірина Вільде), були неабияким життєвим досвідом та літературною школою для молодого Тарнавського.
І хоч, за висловом Тарнавського, «не було спільної мови між письменниками, які хоч і виросли в чужій окупаційній державі, та все ж мали змогу дихати вільнішим світом, і тими, які підпали під терор накиненого соцреалізму», та разом вони творили неподільний літературний процес. І сам Тарнавський, якого важко віднести до перших (оскільки він був надто молодим і не встиг заявити про себе у повний голос), і навряд чи можна віднести до других (його віддаляла від них життєва позиція і політичні переконання), був частиною розвитку тогочасної української літератури.
Цей період життя Тарнавського не відзначався художніми творами: поодинокі вірші написані 1939-1944 рр. пізніше увійшли до першої поетичної збірки автора. Однак, це був час наполегливої праці журналіста, літературного та театрального критика.
У час німецької окупації 1940-1944 рр. О. Тарнавський працював журналістом у щоденниках «Львівські вісті», співпрацював з газетою «Краківські вісті», друкував поетичні твори у літературно-мистецькому місячнику «Наші дні». Вже будучи відомим у мистецьких колах Львова як поет та театральний критик, був вимушений емігрувати. Три роки жив у Австрії, де, незважаючи на важкі табірні умови, продовжувалось духовне життя українців.
Опинившись по другий бік «залізної завіси», за якою творчість визначалась вказівками зверху та партійним диктатом, — письменники отримали свободу у виборі тем і можливість для прояву власної творчої думки. Атмосфера дійсної демократії якнайкраще сприяла творчості. Чи не тому перші три роки життя на еміграції дали небачений сплеск у розвитку української літератури.
Таким чином, в духовному житті українства з’явився такий феномен, як емігрантська література. «Утворення московсько-більшевицькою владою залізної заслони найперше після першої світової війни, над Збручем і потім, після другої світової війни, далеко на Заході спричинило такі наслідки у розвитку української літератури, що вона розкололася на дві галузі, з яких одна направилась на схід, а друга на захід».
Цей поділ передовсім відбився у тематичних та ідеологічних розходженнях. Зараз ніхто не може заперечити того факту, що в час, коли українська література не могла вільно і повноцінно розвиватися в Україні, письменники діаспори зуміли зберегти і продовжити кращі традиції українського письменства і літературної критики.
Перш за все за кордоном з новою силою починають творити уже раніше відомі і визнані майстри пера Михайло Орест («Луни літ», 1943, «Душа і доля», 1946), Володимир Шаян («Гимни землі», 1945, «Повстань, Перуне», 1946), Теодор Курпіта, Іван Багряний («Золотий бумеранг», 1946), Олесь Бабій («Жнива», 1946, «Світ і Людина», 1947), Тодось Осьмачка («Поет», 1947), Святослав Гординський («Огнем і смерчем», 1947), Богдан Нижанківський («Щедрість», 1947), Олекса Стефанович («Христос», 1947), Богдан Кравців («Кораблі», 1948), Євген Маланюк («Влада», 1951) та ін.
З молодого покоління на полі поезії з'являється Олекса Веретенченко («Перший грім», 1941), Яр Славутич («Співає колос», 1945, «Гомін віків», 1945), Леонід Полтава («За мурами Берліну», 1946), Михайло Ситник («Відлітають птиці», 1946), Василь Барка («Апостоли», 1946, «Білий світ», 1947), Петро Карпенко-криниця («Полум’яна земля», 1947), Олег Зуєвський («Золоті ворота», 1947), Ігор Качуровський («Над світлим джерелом», 1948), Лев Яцкевич («Чавун», 1948) та ін.
Прозу крім Уласа Самчука репрезентують Василь Чапленко («Муза», 1946, «Любов та інші оповідання», 1946), Михайло Бажанський («Мозаїка квадрів в’язничних», 1946, «Спогад про Срібну Землю», 1947), В. Домонтович («Д-р Серафікус», 1947, «Без фунту», 1948), Федір Дудко («Великий Гетьман»), Іван Багряний («Тигролови», 1947), Панас Феденко («Гетьман Сагайдачний», 1947), Юрій Косач («Еней і життя інших», 1948), Докія Гуменна («Діти Чумацького шляху», 1948) та ін.
У цих умовах розвивався літературний хист Остапа Тарнавського, якого відносимо до молодшого покоління письменників. Співпрацюючи з Мюнхенським журналом «Арка», О. Тарнавський їздив до Мюнхена, де зустрічався з українськими письменниками-емігрантами, що жили в Німеччині. Ці зустрічі додавали творчого ентузіазму, надихали на творчу працю.
Крім журналу «Арка» твори Тарнавського публікували й інші європейські видання, не лише в Німеччині, але й у Франції та Англії, наприклад: «Молитва за поляглих», яка була надрукована у журналі «Арка» у липні 1947 р. за кілька місяців опублікована в журналі «Українець у Франції», що виходив у Парижі, а лірична поезія «Листопад» з’явилася у журналі «Українська думка», що видавався в Лондоні. Кілька філософсько-ліричних поезій («Поворот», «Мандрівка», «Прохід») були надруковані в 1948 р. у часописі «Життя і слово» в Інсбруку. У 1948 році у Зальцбурзі виходить перша збірка поезій Тарнавського «Слова і мрії».
Про умови, за яких творилася тоді українська література, Володимир Державін у праці «Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)» писав: «Ми живемо в малокультурних умовинах, в тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст... Ми люди без імени й держави, без громадської принапежности. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ-за-очі, за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому — явище, яке не має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гостями — ми далі творимо свою культуру..., а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся б на це?»
У той час, як перший пік розвитку української літератури за кордоном був пов’язаний з діяльністю МУРу (Мистецького українського руху) — об’єднання письменницьких сил у Західній Європі, літературними центрами діяльності якого були Мюнхен, Штуггарт. Новий Ульм, Париж, Зальцбург, Інсбрук, — другий етап піднесення українського нематерикового письменства пов’язаний з утворенням у 1954 р. в США Об'єднання Українських Письменників в екзилі «Слово». І О. Тарнавський займає в ньому не другорядне місце.
Опинившись на Заході, він одразу ж заглибився у духовну атмосферу літератури «втраченого покоління», як його назвала американська письменниця Гертруда Стайн, яке виникло і почало утверджуватись у період між першою та другою світовими війнами. Воно стало визначенням обпаленої війною молоді, яка раптом виявила, що «всі боги померли, всі війни відгриміли, будь-яку віру підірвано». Так характеризував «втрачене покоління» Френсіс Скотт Фіцджеральд в романі «По цей бік раю». Чи не ті самі настрої були в молодих українців, що, втративши надію на волю і незалежність України, на утвердження нових ідеалів свого покоління, у розпачі і безнадії, в страсі, покидали рідну землю.
Подібне почуття переживав і Тарнавський, йому було відоме відчуття безодні, що розділила «батьків і дітей» — два покоління —історично, політично і духовно. Тому він починає перекладати твори Хемінгуея, Мак-Ліша та інших письменників, що були виразниками цих настроїв, і хоч твори представників «втраченого покоління» були досить різноманітні, і їх навряд чи можна розглядати як єдиний літературний напрям, вони вирізняються певною єдністю світовідчуття, що було зумовлене подібністю життєвого шляху, крахом духовних ідеалів та ілюзій, на зміну яким прийшли розчарування і спустошеність.
Але навіть будучи далеко від рідної землі, Тарнавський серцем та душею завжди був з Україною. У своїй творчості він з дистанції часу намагався осмислити долю свого покоління.
Реальні образи історії, спогади і картини прожитого стають перед ним. Глибина думки і біль серця поета розкриваються через розуміння людей подібної долі, які були вимушені покинути свій рідний дім, щоб потім все життя мріяти про повернення. Тому з особливою силою автор наголошує на слові «ми» у поезії «Порти», присвяченій темі еміграції:
... Нас пхнули в палубу, немов щурів в підвал, повезли в чужі нам і незнані землі...
Шляхів не знали ми — у ницості прищемлі: не діло нам малим до їх високих діл!
Ми лиш з бляшанками виплигуємо — чемні прийнять ласкавий хліб, що кинув ситий стіл, і вийти псом у ніч, де небо — сіра маска, із серцем де наш біль — немов забитий кіл.
І все, що мали ми, — чиясь дошкульна ласка...
За цими поетичними рядками стоїть не доля Тарнавського, бо це доля не однієї людини — це доля тисяч, драма історії, трагедія нації. Поет не малює величезних картин, навіть не натякає на причини, що гнали людей на далекі заокеанські землі, не пробує знайти оправдання тим, хто зрікався всього, щоб іти вперед на пошуки чогось нового. Такі «порти» є в житті кожної людини, яка як порошинка носиться і губиться у вирі історії. Вірш пройнятий болем за втраченим життям цілого покоління, розпорошеного світами.
Але найбільше, що хвилює поета, — це питання щодо історичної несправедливості долі України і її народу, що упродовж століть була під гнітом чужинців, вела безконечні братовбивчі війни і ніяк не могла знайти свого власного шляху:
Сумління жерло нас: і за які провини? —
Серед безмежніх вод — яку ми знайдем ціль?
У той час Тарнавський, як і тисячі українців, не міг знайти відповіді на це питання, не міг зрозуміти, як може бути встановлена справедливість в історії України і українців, але він ніколи не втрачав надії, що його народ «почне життя свого добу нову». Ця думка стверджується в драматичній поезії «Мовчу», що продовжує національну тематику «Портів».
«Мовчу про все, що діється у світі...», тобто світі «по той бік залізної завіси», з якого він вийшов, але встиг побачити і відчути на собі весь його жах:
... кари знак і знак дороговказу серед доріг без правди запорук...
... і де тиран — ждучи для себе слави — учить народ неволю полюбить.
З великою правдивістю і непримиренністю Тарнавський представляє Україну XX століття через відчуття трагізму народу. Поет вирішує мовчати і самому нести тягар за... людей, що потерпіли важко в краю, звідкіль їх нарікань не чуть — у царстві злім бундючного ватажка, що творить гимн із людського плачу і заставляє гнаних і голодних поклін нести йому...
Отаке мовчання було дуже голосним звинуваченням. Поет знав, про що він мовчав, але не міг мовчати. Він сам все це пережив і вистраждав у 30- 40 рр.: мовчу про гніт, мовчу про неспокої, нужду і страх, про голод і терор, про крик в'язниць — безпомічні настрої малих людей, що із тюремних нор поранку ждуть; і про страшну систему, що змінює людей в гидких потвор.
Ось чому вітер з України був гірким для поета: він доносив і «мучеників зойк», і «клич «долой», такі відомі для Тарнавського з років його драматичної юності. І він мовчав, «щоб не крикнути з розпуки», і чекав часу, «коли це людське кодло зжере себе у підступі й брехні», і вірив, що на цьому «погноїщі» встане нова правда для душ невільних людей, які пізнають всі «злочинства і провини» і почнуть нову добу свого життя.
Ця «нова доба» українського народу почалась з його утвердження на Заході. У той час, коли українська інтелігенція не могла вповні проявити себе і свій творчий потенціал на батьківщині, наукова і творча еліта діаспори зуміла зберегти національні надбання українського народу і продовжити їх кращі традиції.
Українці-емігранти долали нелегкий шлях, утверджувались в суспільстві і, досягаючи певного рівня добробуту, робили все, що могли, для своєї батьківщини і народу.
Переїхавши у 1949 р. з сім'єю до Америки, Тарнавський не полишав літературної творчості, співпрацював з такими українськими виданнями, як «Лис» (Нью-Йорк), «Київ» (Філадельфія), «Свобода» (Джерсі Сіті), «Народна воля»(Скрентон), «Вільне слово» (Торонто) та ін.
У 1954 році Тарнавський брав участь у першому установчому з'їзді українських письменників, на якому були присутні Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Докія Гуменна, Йосип Прняк, Вадим Лесич, Василь Барка, Наталя Лівицька-Холодна, Святослав Гординський, Іван Керницький, Юрій Лавріненко та ін., і на якому було засноване об’єднання «Слово». І вже у 1957 р. він був обраний членом управи «Слова» як представник Філадельфії — одного з найбільших центрів мистецького життя українців у США. А в грудні 1958 р. на Першому з’їзді українських письменників в Нью-Йорку О. Тарнавський був обраний секретарем «Слова».
У цей час виходять збірки його поезій «Мости» (1956) та «Самотнє дерево» (1960), дві книги ессеїв «Подорож поза відоме» (1965), у якій автор простежує розвиток модерної поезії від Бодлера до поетів-шістдесятників, та «Туга за мітом» (1966), де він намагається з'ясувати філософські засади творчості і зокрема роль міту в мистецтві, висвітлює діяльність велетнів світової літератури Е. Хемінгуея, Т.С. Еліота, А. Камю та ін., а також присвячує ряд розвідок українським поетам, серед яких М. Рильський, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, Ю. Клен, М. Филипович та ін. У 1971 р. виходить друком ще одна праця Тарнавського — «Брат — братові» — книга, присвячена історії ЗУАДК (Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету), в якому автор сам довгий час працював.
Працюючи в Мюнхені над дисертацією, О. Тарнавський брав активну участь у літературному житті українців у Західній Європі, продовжував діяльність секретаря в Об'єднанні Українських Письменників в екзилі «Слово». У 1975 році він був вперше обраний половою Об'єднання «Слово». До нього цю організацію очолював заслужений літературний критик Григорій Костюк. Одночасно Юрій Стефаник очолив Канадський відділ «Слова», куди було перенесено і видавництво збірника «Слово», п'ять випусків якого було видано раніше за загальною редакцією Костюка.
За час головування Тарнавського вийшло в світ ще сім випусків збірника «Слово» (останній з них появився вже після смерті поета). Він доклав значних зусиль для популяризації української літератури в світі. Саме в цей період в ОУП «Слово» з’явились тісні взаємостосунки з комітетом «Письменники в тюрмі» при міжнародному ПЕН Клубі, були організовані творчі вечори письменників-дисидентів Петра Григоренка, Святослава Караванського, Валентина Мороза, Надії Світличної та ін.
Великої уваги Тарнавський надавав і міжлітературним взаєминам. Зокрема в Торонто і Нью-Йорку були організовані літературні вечори видатного польського поета Юзефа Лободовського, автора багатьох поем про Україну.
Крім тісних взаємозв'язків з канадським відділенням «Слова», почалась активна співпраця з письменниками Австралії та Європи. Президія «Слова» співпрацювала також з видавництвом «Смолоскип» у виданні повного зібрання творів М. Хвильового. Всі ці справи сходились в руках Тарнавського.
Подібно йому, всі представники української еліти діаспори, зумівши добитись певного становища в суспільстві, намагались допомогти Україні. Вони творили культурно-мистецьке життя українців, продовжили літературну традицію, яка в той час не мала змоги розвиватись на батьківщині, перекладали твори та праці видатних німецьких, англійських, американських письменників та філософів, збагачуючи українську літературу та науку. Безсумнівно, саме завдяки українській еліті на Заході українці не втратили багатьох своїх здобутків, а, виборовши незалежність, змогли повернути в Україну її духовні цінності.
Але досі майже невідомими залишаються твори та й імена багатьох інших діячів «Слова». Серед них — творці історичної прози Юрій Тиса («Останній лицар», «Конотоп», «Бої Хмельницького»), Микола Лазорський («Степова квітка», «Гетьман Кирило Розумовський»), Віталій Волков («Довбуш»), Людмила Коваленко («Дві краси», «Давні дні», «Її окрадену збудили», «Степові обрії», «Прорість»), Фотій Мелешко («Три покоління»), Галина Журба («Тодір Сокір»), Марія Струтинська («Молодий сад», «Буря над Львовом»), Олена Василева («Коли орбіти схрещуються») та ін.
Далеко не досліджений і поетичний доробок письменників «Слова», серед яких твори Олекси Стефановича («Кінець Атлантіди», «Пракиєва отчизна», «Сторінки з Євангелії»), Тодося Осьмачки («Китиці часу», «Із-під світу»), Івана Багряного («Антон Біда — герой труда»), Богдана Кравціва («Ґльосарій», вінок сонетів «Дзвенислава»), Василя Барки («Псалом голубого поля», «Океан», «Лірник»); цілий ряд менш відомих поетів — Марина Приходько, Лідія Далека, Юрій Буряківець, Гнат Діброва, Ірина Шуварська, Петро Ромен (П. Голубенко) та ін.
Григорій Костюк у доповіді, присвяченій 15-річчю діяльності «Слова», нагадує слова великого французького письменника-емігранта Віктора Гюго, який на заклик короля Луї Наполеона повернутися на батьківщину відповів: «Я вернуся у Францію тоді, коли туди повернеться свобода». Остап Тарнавський у статті, присвяченій поезії еміграції, писав: «Українські поети вийшли на еміграцію... підтримати духа української людини у її справедливих змаганнях емансепуватись до повної свободи. Це ж вони, мов ті стародавні пророки, винесли із розбитого українського храму найбільшу тайну тайн, немов український кивот, щоб зберегти його, щоб заховати його перед цілковитим знищенням і знову повернути, коли цей український храм буде відбудований». Він вірив, що «література еміграції» — це перехідне явище. Ця література, хоч створена поза рідними землями, скоріше чи пізніше мусить стати частиною української літератури».
Історія розвитку української літератури була б неповною і однобокою без докладної характеристики літературних процесів діаспори. Діяльність українських письменників за кордоном вимагає уваги дослідників. Свобода повернулась в Україну, і тепер на батьківщину повинні повернутись ті, хто жив і творив задля неї, виборював її незалежність на чужині.
Л-ра: Дзвін. – 1997. – № 4. – С. 139-143.
Твори
Критика
