В потоці часу (Деякі проблеми поетики романів Томаса Вулфа)
К. О. Стеценко
Творчий шлях Томаса Вулфа (1900-1938) — одного з визначних американських прозаїків XX ст. — був складним.
На початку своєї творчості Вулф намагається узагальнити, піднести особистий досвід романтичного героя до досвіду всього людства, осмислюючи «я» героя, його чуттєве сприйняття світу поза важливими соціальними закономірностями. Для нього життя — це суцільний хаотичний потік, в який необхідно зануритися, пізнати його без будь-якого відбору, поділу. Перші романи письменника пройняті індивідуалізмом, абстрактним гуманізмом. Лише в міру своєї змужнілості, вивчивши різні прошарки американського суспільства, познайомившись із Європою, зіткнувшись із проявами фашизму, прозаїк приходить до суворішого відбору матеріалу, чіткішої авторської позиції, критичного ставлення до капіталістичного суспільства, тобто до соціального критицизму.
Вулф експериментує, помиляється — і рухається від інтуїції до знання, від самотності до людей, від романтизму до реалізму.
Спроба створити цілісну картину світу закономірно привела письменника до роздумів над місцем людини в потоці часу. В його творчості проблема гармонії людини і часу — одна з основних проблем, конфлікт людини з часом — один з основних конфліктів.
Розуміння письменником проблеми часу, її художнє вирішення тісно пов’язані з усією системою ідейно-художніх засобів. Розвиток концепції часу у творчості Т. Вулфа показує становлення його світогляду, зростання майстерності.
В «Історії роману» Вулф пише про своє прагнення передати часові відношення в творі у «структурно-завершеній формі»: «Сюди входили три елементи (йдеться про роман «Про час і про ріку» — К. С.). Перший і найбільш очевидний — реально існуюче теперішнє — елемент, що спрямовує вперед оповідь, розкриває нині існуючі характери і події, які рухаються вперед, до найближчого майбутнього. Другий елемент — минуле; у ньому, ті ж самі характери розглядаються у зв’язку з узагальненим досвідом людського існування, так що кожна мить їхнього життя визначається не тільки тим, що вони переживали в цей момент, а й усім тим, що вони зазнали до цього. Крім цих двох існував ще й третій елемент, який уявлявся мені як незмінний час, час річок, гір, океанів та землі, рід вічного та незмінного всесвіту часу, на тло якого може бути спроектована скороминущість людського життя, його гірка недовгочасність».
Як бачимо, погляди на час у Вулфа еклектичні. Він розрізняє два види часу: хронологічний, відносний (стосовно людини, події) та неперервний, абсолютний (точніше, відносно абсолютний, бо Вулф розглядає його відносно змінюваних об’єктів: рік, гір — тим самим співвідносячи його і з людським життям, яке має значно менші часові масштаби).
Його хронологічний час дискретний, перервний, де життя — це рух, змінювання, процес, а абсолютний час — зовнішній, байдужий до життя час — ріка, потік, що, як піщинку, поглинає людину з її минулим, теперішнім та майбутнім. Такі поняття, як «потік часу», «абсолют», «смерть» мають у нього виразно романтичне забарвлення і лише в останніх творах втрачають присмак абстрактності, набуваючи реалістичної конкретності.
У творах письменника ці елементи часу показані у взаємопроникненні та суперечливості. Наприклад, у тій сцені роману «Про час і про ріку», де Юджін Гант їде в місто, є кілька накладених один над одним планів: конкретна дія в поїзді з описом пасажирів, їхніх розмов (теперішній час), спогади Юджіна та інших дійових осіб про батька Юджіна (минулі), авторські філософські ліричні відступи (позачасовість).
Юджін стоїть на порозі нового життя, збуджений чеканням невідомого, спрагою пізнання. Він звернений до майбутнього, і сучасне, що розглядається крізь призму романтичного уявлення про майбутнє, також набуває емоційного, романтичного забарвлення. Це один план теперішнього часу. Другий план теперішнього передається через сприйняття інших пасажирів, «ділових людей», для яких увесь світ наповнений однозначними прозаїчними фактами. Ці плани контрастні, різномасштабні. По-різному сприймається і минуле. Лише для Юджіна минуле має той самий ступінь реальності, що і сучасне, і обидва ці часові плани дивні, невловимі, як долі його брата Бена та батька, де тільки «земля залишиться навічно».
Час Всесвіту, Землі, вічний щодо людини, утворює епічне тло для зіставлення масштабів людського життя та світу. Для підкреслення нікчемності обивательського існування побутові, «занижені» епізоди Вулф чергує з поетичними описами природи. Так, наприклад, у романі «Додому нема вороття» розповідь про фінансовий крах містечка Лібія-Хілла закінчується описом весни, ночі та посмішкою сліпого судді, який розуміє марність людської суєтності. Такий самий прийом може вживатись і для піднесення буденної події.
Подібне поєднання контрастних планів зустрічається і в характеристиці героїв. Олівер Гант — і нікчемний п’яниця і водночас майстер з руками творця, який мріє вирізьбити ангела. Звичайна бідна жінка, мати учня Юджіна, Ейба, стає символом материнства. Вона «...не мала віку, як Земля, була поза часом, як її раса і доля; для неї і 7000 років були як один день».
Контрастними, різноплановими можуть бути й епізоди, що характеризують різних дійових осіб. Світ мрії, який здається Юджіну безмежним, протистоїть світові грошових справ його матері Елізи.
У романі «Озирнись на дім свій, ангеле» в епізодах, пройнятих епічністю та філософським змістом, поруч з Юджіном часто з’являється його брат Бен, покликаний вказати герою шлях. Але світогляд самого письменника в період створення роману не був ще остаточно сформованим, він ще йшов шляхом романтичного узагальнення, тому і образ Бена вийшов нечітким, ніби тільки наміченим серед інших повнокровних характерів. Він виступає як позачасовий міф, символ, який не розгортається в часі.
Наприкінці роману, коли герой стоїть на порозі нового етапу свого життя, прощається з рідним містечком, в його уяві міська площа наповнюється безліччю Юджінів та Бенів: «Тепер площа заповнилась їхніми втраченими яскравими образами і всі хвилини втраченого часу зібрались та завмерли». Автор зводить окремі моменти сьогодення і минулого в одну точку як цілісність в потоці часу, тим самим намагаючись зрозуміти місце і сенс людського життя у світі.
Це водночас і спроба знайти гармонію часу. Абсолютний час, що доповнює конкретний час розповіді і втілений в образах природи, філософсько-поетичних відступах, є одним з найважливіших засобів узагальнення, відтворення духу епічності. Вулф шукає місце окремих явищ в «загальному потоці часу». Для нього тільки природа вічна. Все інше змінюється, відходить, вмирає. І разом зі своїм героєм письменник хоче запам’ятати «кожний квадратний метр бруківки на вулицях, якими мені довелося пройти, кожне обличчя у вируючих натовпах міст». Він хоче перехопити потік часу, врятувати мить від смерті, знайти сталість в минулому і в сьогочасності. Його романтичний герой шукає логіку життя в суб’єктивно сприйнятому часі і заходить в безвихідь, неспроможний розібратись в хаосі фактів. Це ще не аналітичний, а чуттєвий спосіб пізнання. Саме такий підхід до життя переважає в перших романах письменника.
Вмираючи, Олівер Гант бачить себе дитиною в рідних місцях. Тут в одному моменті ніби сконцентроване життя Ганта — початок і кінець шляху, дитина і старий. Життя ніби і не було, це сон, мить, змита потоком часу, якому нема ні початку, ні кінця...
У потоці часу координати людського життя випадкові. «Бен і я тут, біля ратуші, банка, бакалійної крамниці, — думав він (Юджін. — К. С.) — Чому тут? В Гатах або в Ісфагані. В Коринфі або Візантії. Не тут. Це позбавлено реальності». Події, факти ніби зміщуються, минуле стиснуте, однозначне, одноплощинне, без визначення основного, провідного. Ось які події, що трапились до народження Юджіна, перераховує, як однопланові, рівнозначні автор в романі «Озирнись на дім свій, ангеле» (наводимо лише деякі з них): «...Вільям Мак-Кінлі був обраний президентом на другий строк... В Японії перший парламент був скликаний в 1891 р.,... папа Сікст П’ятий народився і помер; Далмація була приборкана Тіберієм... Менкаура побудував Третю Піраміду; ...іспанська Велика армада зазнала поразки... І, нарешті, лише за тридцять-сорок мільйонів років до цього наші найперші предки виповзли з первісного мулу та, тому що подібна зміна навряд щоб їм припала до смаку, без сумніву тут же відповзли назад».
Але відчуття примарності існування, висловлювання Вулфа про нереальність буття швидше можна віднести до війчайдушних і часто невдалих спроб проникнути в таємниці світу. Ним володіють не песимізм та містична свідомість, а любов до всього земного, де ніщо не повинно пропасти даремно і піти безслідно.
Згодом його протест проти безглуздя смерті та нікчемності існування в капіталістичному світі переростає в протест проти суспільних обставин, що принижують людину. В повісті «Смерть — горда сестра» головною темою є байдужість світу до долі людини, яка живе і вмирає на самоті. Подібні ж ідеї є і в романі«Павутиння і скеля», де описано кілька безглуздих трагічних смертей, і в останньому романі письменника «Додому нема вороття». Видавець Фокс читає в газеті про самовбивство якогось Гріна, маленької людини, що викликала до себе інтерес і вирізнилася із загальної маси подібних до себе тільки завдяки своїй смерті, бо людина в Америці ніщо. Тут вже явно звучать соціальні мотиви.
Дія романів Вулфа відбувається, в основному, в теперішньому часі. Лише на початку роману «Озирнись на дім свій, ангеле» дається передісторія родин Гантів та Пентлендів до народження головного героя. З появою на світ Юджіна дія уповільнюється. Докладно описується становище родини в цей рік, вечір напередодні та день народження героя. Юджін народився в 1900 р. Це вихідна точка розповіді, межа між сучасністю та минулим, початок нового століття, доля якого стане долею героя. Подія йде за подією, складаючись в епічну картину людського пізнання життя.
У конкретному часі романної дії окремі епізоди виділені в залежності від свого значення. Іноді десятки персонажів, фактів можуть вміщуватись у вузькі часові рамки. Наприклад, Олівер Гант («Озирнись на дім свій, ангеле») повертається додому після мандрівки на Захід, він їде в трамваї по Алтамонту. Романний час тут уповільнений. Авторські описи, пейзажі, діалоги чергуються з внутрішніми монологами Ганта. Подорож в Каліфорнію, цей «останній спалах старої спраги, що колись темніла в маленьких сірих очах і вела хлопчика в нові краї та до лагідної кам’яної посмішки ангела», не показана в романі, тому що реальне життя Ганта — це його родина, його містечко. Саме цей світ, в якому проходить життя Ганта, показано чітко та докладно.
Вулф підкреслює конкретну реальність побутовими зарисовками містечка, діалогами, детальним описом маршруту трамвая. Цій реальності протиставляються враження героя, якому Алтамонт здається крихітним, примарним. «...Осередок його життя мав тепер такий зіщулений вигляд, ...життя втратило свій натиск, рух, колір. Площа була пройнята моторошною конкретністю сну». Через зіткнення цих двох точок зору застійне, замкнуте життя провінційного містечка стає подібним до небуття. Цей розділ — характеристика не тільки Алтамонта, а й самого Ганта, неспроможного на діяльний протест. В кінці його Гант порівнює своє життя з рікою, яку «спрямував у бухту свого дому, гідний йому притулок...». Тут відчувається іронія автора, який показує деформацію дійсності фантазією Ганта, його зраду своєї мрії, примирення із поразкою в боротьбі з користолюбством Елізи, з обмеженістю та марністю свого існування.
Риси провінціального містечка показані і в іншому розділі роману, де на двадцяти шести сторінках описується один ранок в Алтамонті. Повільно йде час, який в кількох місцях точно фіксується письменником (для читача, що не помічає плину часу, це звучить, як бій годинника). Кожний момент ніби зупинено, показано вшир та вглиб, бо він насичений різними, але одночасними подіями. Ці одночасні, але подані послідовно, події сприймаються читачем як неодночасні, що справляє враження просторової розтягнутості момента. Поряд з побутовими сценами Вулф малює повторювані картини світанку, повільного пробудження природи, байдужої до людських справ. Кожний факт, подія — це одночасно частина скороминущого життя і вічної природи.
Виведена тут група дійових осіб завершується постаттю Юджіна. Це підкреслює його центральне місце в розповіді, а також й особливе становище чужака в місті, бо зображено Юджіна не в побутовому середовищі, а на фоні вічної природи: він «на мить занурив обличчя у видіння порожевілого блакитного неба та ніжних пелюстків, які повільно падали в напрямку землі».
Тут час та простір нерозривно зв’язані. В описі ранку простір розчленовано відповідно до плину подій та охоплено в єдине ціле картиною світанку. Вулф монтує просторово-часові відрізки, виділяє кожну деталь, укрупнює її, звертає на неї увагу читача. Для героя великий світ — це не тільки простір землі, а й глиб історії, а його потяг до мандрівок — це втеча від замкнутості життя, пошук себе та людей. Людина для Вулфа — мешканець не тільки свого містечка чи штату, вона «загублена серед палаючих зірок на цьому стомленому згаслому вуглику, загублена!». Поєднанням простору та часу Вулф прагне охопити різноманітність життя, пізнати його.
Минуле героїв письменник показує як сьогочасність. Еліза Гант, тіточка Мо, які згадують давно минулі події, уявляють їх так яскраво, ніби вони відбуваються в даний момент. Вони плетуть свої спогади, «павутиння» життя. Одна нитка тягне за собою другу. Здається, що це хаос, але тут є своя логіка, причини і наслідки. Події постають не в часовій послідовності, а за внутрішнім зв’язком. Вони вільно переміщуються та кожна з них — точно вказана в часі. Минуле й сьогочасність складають одне ціле в загальному потоці часу. Подібна насиченість сьогочасності минулим розширює її, вона вже переосмислюється як майбутнє та містить в собі переосмислене минуле.
Це можна простежити у розділі, присвяченому Бескому Пентленду, дядькові Юджіна («Про час і про ріку»). Конкретна сцена в конторі Бескома розчленована. Тут вміщено авторські відступи, міркування про час та переказ епізоду візиту Юджіна до будинку Бескома. Візит цей постає у спогадах Юджіна, але і він, в свою чергу, вміщує спогади жінки Бескома про свою молодість. І від цього «вторинного» минулого Юджін повертається до вихідного моменту — в конторі. Коло замикається, часи зв’язуються. «І тепер, коли хлопчик поглянув на старого, в нього з’явилось почуття єдності з минулим». В образі Бескома це минуле прийшло в сьогодення з тисяччю минулих моментів. Але воно забуте самим Бескомом, воно втрачене, — і Юджін іде від нього у вічно триваюче життя.
Минуле і сьогочасність взаємозв’язані та спрямовані до майбутнього. Так, в самій композиції романів відтворюється зв’язок різних шарів, втілюється ідея єдності та спільності всього земного. В полі зору героя не тільки події його власного життя, а й події далекого минулого, що дозволяє розширити його особистий досвід. Тенденція до узагальнення приводить і до переплетення в романах двох точок зору: внутрішньої точки зору героя, що по-своєму сприймає оточення, та «зовнішньої» точки зору автора.
Точка зору автора допомагає здійснити зміщення часів, їхнє взаємопроникнення. Сучасність може коментуватись із майбутнього як минуле. Сцена пікніка Юджіна та Лори закінчується словами автора-оповідача, де сьогодення змальовується як давно минуле: «Піднімись в гори, о юна любов моя. Повернись!.. Там було місце, де все сонце сяяло в твоєму волоссі, а з гори можна було дотягнутись рукою до зірки. Де той день, який розплавився в єдиний дзвінкий звук?».
Олівер Гант вперше відвідує родину своєї майбутньої дружини і «під дзюрчання їхньої бесіди Гант слухав примарні стогони вітру та був похований в самотині та темряві, а його душа упала в безодню ночі, бо він зрозумів, що повинен вмерти чужаком...». Тут, у віддаленні від сьогодення передрікається несумісність Ганта та Елізи, самотність та загубленість життя Ганта.
Взагалі, майбутнє в романах виступає у двох різних планах. Це уявлення героя про нього, втілене в абстрагованих мріях про любов, славу, та реальна доля, нелегкий шлях героя в сучасній Америці. Конфлікт між юнацькими мріями та суворою реальністю життя виступає головним конфліктом романів. Зав’язка цього загального конфлікту дана в романі «Озирнись на дім свій, ангеле», розв’язка намічається в кінці роману «Додому нема вороття».
Динаміка романів не тільки в еволюції світогляду героя. Саме життя в них показане в потоці змін, у русі. Це рух від дому, провінції, Півдня (як символу консерватизму, косності) до міста, Півночі (як символу прогресу), що разом з тим несе в собі протиріччя, бо рух цей спрямований на пошук героєм сталого, незмінного в цьому світі, універсальної істини. Але і цей пошук ведеться у різних напрямах: у майбутньому, у великому світі та у минулому, на землі предків. Перемагає рух вперед, «додому нема вороття». Протиріччя людських пошуків Вулф пов’язує із специфічними уявленнями про час. У першому випадку — це історичний час, де розвиток відбувається по прямій, в другому — циклічний, міфологічний.
Внутрішній ритм романів проявляється насамперед у розвитку окремих образів через контрастні конфліктні лінії: провінція — місто, дійсність — мрія, прозаїчні будні — романтичне сприйняття світу. Ритм романів створюється і повторюваністю композиційних та сюжетних структур: звичайний час дії — квітень, жовтень (що символізує життя та смерть); повернення героя додому пов’язане із смертю рідних; буденні сцени чергуються з філософськими роздумами і т. д. І всюди ми зустрічаємося з протиставленнями руху та сталості, які в романах можуть втілюватись в символізованих образах, як, наприклад, в образах Землі та поїзда. Поїзд — символ постійного змінювання, підкорення простору та часу. За час руху поїзда певний відрізок часу побачимо у всій його різноманітності. Крім того, постійна зміна фіксованих картин справляє враження руху у просторі разом з часом — зміна сцен, явищ, образів. Це ніби людське життя в прискореній зйомці. Рух в поїзді — свобода від замкнутості простору та просторової обмеженості моменту, втеча від часу.
Всюди, де автор торкається проблем часу, загальних категорій життя, він звертається до узагальнюючих символів. Своєрідним символом часу виступають гори. В замкнутому світі Алтамонта, в «гущі вічної зміни» вони були для Юджіна втіленням вічної сталості, «поза ростом, поза боротьбою та смертю», межею великого світу. Крізь всі романи проходять і такі символізуючі час образи, як «камінь, лист, двері», де камінь — символ незмінності, сталості; лист — символ втрати, зміни, тлінності; двері — гармонійний зв’язок цих двох символів.
Сучасна Америка уособлюється для героя в символічному образі міста, яке є предметом його мрій та прагнень. Показова зміна ставлення героя до міста з розвитком його світогляду. Перше сприйняття міста героєм цілісне, романтичне: місто — єдиний голос та обличчя. При другому наближенні місто лякає героя, здається йому натовпом, хаосом. Це Протей, що змінює обличчя, які треба вловити, пізнати. Потім, з ростом соціальної свідомості героя, його відходу від індивідуалізму, він починає розрізняти та пізнавати життя різних верств міста.
Символіка Вулфа багатозначна та рухома. Вона змінюється, поступово звільнюється від нальоту абстрактності, стає засобом соціального критицизму. Прикладом цього можуть бути символічні образи в розділах роману «Додому нема вороття», присвячених світу заможних, світу Джеків, який зображено в рамках одного дня. Читач повільно заглиблюється в усі його подробиці. Паралельно показано ранок і день подружжя Джеків, слуг, робітників, поступове назрівання подій. Містер Джек — самовдоволений буржуа, впевнений в міцності та непорушності світу, де всі блага належать йому. Але дата описаного дня — 17 жовтня 1929 p., переддень початку кризи, що зруйнувала фальшиву твердиню багатства. І тому невипадково згадується тут гуркіт поїздів, що йдуть під землею, від яких здригаються стіни розкішного дому Джеків та набігає тінь на обличчя хазяїна. Так зсередини розхитується, здавалося б, міцна система, уявне благополуччя.
Естер Джек, випещеній, задоволеній життям, протиставлено образ її покоївки Нори, жінки іншого класу. Контраст світу заможних та світу простих людей в розділі «Чорний хід», де молодий робітник застерігає старого ліфтера Джона, що світ багатих кінець кінцем розчавить його, теж має соціальний характер. Тут вже пряме передрікання трагічних подій цього ж дня.
Потім дано опис вечірки у Джеків, їхніх гостей, морально спустошених, фальшивих, схожих на маріонеток. Вечір закінчується символічною сценою пожежі, яка охоплює цей безглуздий світ, та спалює ілюзії письменника Джорджа Веббера, щодо «витонченого життя» привілейованого класу та його любов до Естер. Закінчується цілий етап в житті героя. Так розкривається суть світу Джеків і закономірність розриву з ним Джорджа Веббера.
З визріванням світогляду Вулфа змінюється не тільки природа символіки, контрастів, а й система художніх засобів. Якщо в попередніх романах «розтягання» часу відбувалось шляхом насичення його подіями, щоб відтворити багатство життя, то в наведеній сцені з останнього роману письменника «Додому нема вороття» час розтягується та уповільнюється, щоб показати пустоту, мертвотність світу Джеків, тільки за межами якого існують рух та справжнє життя.
Змінюється і сама концепція часу, місце та зв’язок окремих подій у ньому. Герой усвідомлює своє місце в потоці часу, який вже не здається йому хаосом. Тепер перед ним вимальовуються провідні лінії людського існування: праця, боротьба за правду проти зла, соціальної несправедливості. Роман збагачується реальними картинами сучасної Америки, контрастами бідності та багатства, сценами з життя різних верств населення. Узагальнення цих явищ відбувається вже не через абсолютний, байдужий до людини час, а через історичний час суспільства, в якому людина вже не піщинка, а його частина, що розвивається разом із ним.
Вулф пройшов важкий шлях пізнання. У першому романі «Озирнись на дім свій, ангеле» письменник шукає шляхи до істини, до перемоги над часом та смертю й заходить в безвихідь індивідуалізму. Наскрізна філософська тема роману — утвердження людини в цьому світі — не стала запорукою його цілісності, бо світогляд Вулфа був суперечливим. Кінець роману, діалог Юджіна з привидом Бена, показує розгубленість автора, його неспроможність розв’язати ті проблеми, які він поставив перед собою. Конкретні явища лише спостерігаються та фіксуються в абстрактних категоріях. Але хоча автор приводить героя до трагічної ідеї самотності, він посилає його в світ до людей, вказує перспективу розвитку.
У своєму першому романі Вулф ще не підкреслює ідеї соціальної активності людини. Юджін «не хотів ні переробляти світ, ані поліпшувати його: він був певний, що світ повний чудових місць, зачарованих місць, і треба тільки пізнати, знайти їх». У наступних романах герой, розстаючись з ілюзіями, приходить до висновку, що для того, щоб пізнати світ не досить ще пізнати самого себе. Неспроможним виявляється і шлях, зображений в романі «Павутиння і скеля», — шлях кохання, яке тільки на мить дає відчуття влади над часом, але не може заповнити все життя.
Ставши свідком народження фашизму в Німеччині («Додому нема вороття»), герой бачить, як перериваються гуманістичні традиції німецької культури, настає духовна криза, згущується атмосфера жорстокості, терору, підозри. У поїзді, в якому Джордж Веббер їде з гітлерівської Німеччини, нацисти заарештовують людину на очах пасажирів. І герой відчуває пекучий сором, роблячи висновок, що боротися за правду, відстоювати людяність та справедливість треба кожний день, у кожному конкретному випадку. Людина повинна не тільки знаходити та спостерігати зв’язки окремих подій в часі, а й сама встановлювати їх, активно втручатись в хід подій, у вир життя.
Герой залишає світ заможних, мертвий світ застою, тому що не можна належати до кола цих людей і одночасно писати правду. Це не означає, що Вулф піднявся до розуміння поняття класів, його уявлення про історію та суспільство залишаються досить абстрактними. Наприкінці роману герой підсумовує прожите життя та свої роздуми про нього в прощальному листі до видавця Фокса, з яким він пориває, не прийнявши його філософії фаталізму, ідеї примирення зі злом, якого не можеш виправити. Він приходить до висновку — про необхідність вдосконалення суспільства, «братерства з усіма, хто живе на землі».
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1976. – № 11. – С. 76-83.
Твори
Критика
