Афроамериканський триптих: Річард Райт
Т. Денисова
У другій половині XX ст. розвиток афроамериканського відгалуження в літературі США відбувається напрочуд інтенсивно. Умовно можна продемонструвати основні етапи цього шляху, звернувшись до трьох найрепрезентативніших постатей: Річард Райт, Джеймс Болдуїн, Тоні Моррісон.
Річард Райт (1908-1960) акумулював досвід мешканця «Південного поясу» Чикаго, що пробив собі шлях у житті ціною неймовірного напруження сил, учасника робітничого руху, Клубів Джона Ріда, активного члена комуністичної партії, який з часом свідомо вийшов із неї, людини, що прагнула дістатися найпотаємніших екзистенційних сутностей і глибин. Векторно шлях героя Райта можна прокреслити як рух від інстинктивного соціально-расового протесту до сутності людини і цивілізації XX ст.
Письменницький талант Райта виявився повного мірою вже в першому романі «Син Америки» (1940), який став бестселером.
Цей роман — своєрідна жорстока мелодрама про трагічний епізод з життя двадцятирічного Біггера Томаса, засудженого за вбивство до страти, до якої додано останню частину, що виконує роль Аристотелевого катарсису.
Виступаючи в Нью-Йорку, на відкритті Нового негритянського театру, Райт розповів, як народився Біггер. Він наголошував на узагальненості цього образу людини, що немовби виплеснула з себе акумульований расовий протест. «Складність самосвідомості Біггера, — говорив Райт, — залежала від того, що він борсався між двома світами, не прийнятий і не зрозумілий жодному з них, між всесильною Америкою і убогим негритянським гетто, тож і я поставив собі завдання передати читачеві відчуття людини, що живе на нічиїй землі». Життєвий простір вміщується між природженим расовим страхом перед білою Америкою і такою самою природженою вірою в американську мрію. З точки зору Райта саме така роздвоєність свідомості (самовідчуття) і породила психологію Біггера.
Друге (а може, й перше за значенням) завдання — показати світ таким, яким він бачиться Біггеру: «Крізь весь роман проведена одна точка зору: точка зору Біггера Томаса... В книзі першій «Страх» я писав про життя Біггера, — казав автор. — В книзі другій «Втеча» я розкрив його психологію. В книзі третій «Доля» я розповів про неї у сенсі моральному і філософському».
Отже, в Біггері Томасі ніби акумульовано масову негритянську свідомість, першовідчуття життя. Воно визначається відчуженням, самотністю, що були наслідками одвічного гноблення та відторгнення. Навряд чи можна назвати свідомість Біггера Томаса індивідуальною, вона ще повністю не вичленувалась із масової, расової, проте вона вже не зливається з нею в покорі прийняття власної долі. Сама ж форма протесту — бунт одинака — великою мірою продиктована американським індивідуалізмом. На чітко змальованому соціальному тлі 30-х років вбивство «іншого», вчинене через первинний страх, через домінуючий інстинкт і стало, як це не парадоксально, природним виявом його «я».
У подальшому Райт уважно аналізує складники подібної свідомості. Першим і найважливішим ступенем самоідентифікації письменника та його героя було дане йому від народження: колір шкіри і американський Південь. Це і стало темою двох наступних книг Райта «Чорний (Американський голод. Хроніка дитинства і юнацтва)», що в повному обсязі вийшла лише 1983, і «Довгий сон» (1958).
В «Чорному» автор переважно наслідує модель традиційної біографії раба, звичайно, «осучаснюючи» її. Тональність книги визначається вже її назвою, адже «чорнота» — це не лише колір шкіри. Епіграф з книги Йова одразу акцентує семантику назви: «Вдень вони зустрічають пітьму, і в полудень ходять навмання, мов уночі» (Кн. Йова, гл. V, 14).
Герой проходить кілька етапів: негритянська дитина в затишному родинному колі, для якої світ білих існує поза її реальністю, хоча визначає спосіб і стиль життя. Більш того: «Вони (білі. — Т.Д.) назвуть тебе кольоровим, коли ти виростеш». Отже, важливо не «хто ти є», а ким тебе вважатимуть. Проблема із самоідентифікаційної одразу переводиться у рольову, номінаційну. Потім гору бере особистий трагічний досвід, що завершується втечею з Півдня. «Це була культура, з якої я вийшов. Це був жах, від якого я тікав». Далі — життя в Чиказькому гетто. «Найглибше значення негритянської проблеми полягало для мене в психологічній дистанції, що розділяє раси». Проте приналежність Америці вже не підлягає сумніву.
Процес расової самоідентифікації завершено, і увага зміщується на аспект соціальний. Під час депресії зростає вбогість негритянських кварталів, водночас зростає й протест, на вулицях з’являються оратори під червоними прапорами. Герой зазначає: «Мені імпонувала їхня сміливість, але я сумнівався в їхній мудрості». В очі б’є агресивність негрів, які прийняли комунізм, що «замість примусити їх з палаючими серцями опанувати свій дух і життя, відкинув їх на ще нижчий рівень невігластва ніж той, що був в них до зустрічі з комунізмом». Близьке знайомство з партійним життям відштовхує юнака, що прагне служити народові своєю творчістю. В «Чорному» Райт змальовує, як партія авторитарно перешкоджала творчості, намагаючись повністю підкорити собі індивідуальність. «Вони ніколи не зможуть подолати свій страх перед моїм персональним іміджем, індивідуалізмом, що просякав мою плоть і кров». Письменник пов’язує свій спосіб світосприйняття з протестантською етикою, тобто, з тим пуританським спадком, що і сформував, в основному, американську ментальність. «Спадок вільного мислення, що його не може уникнути жодна людина, навчена читати; дух протестантської етики, що її кожен всотав, образно кажучи, з материнським молоком, що й породжує енергію, змушує людину відчувати, усвідомлює вона це чи ні, що вона має працювати, самовдосконалюватись, діючи. І все це заборонено, на все накладено табу».
Райт пориває з комуністами, обираючи статус самотнього письменника.
1944 р. він виходить із партії, з 1945 оселяється в Парижі, мандрує Європою й Африкою, бере активну участь у антиколоніальній боротьбі чорних, але до самої смерті на батьківщину не повертається. В одному з листів Райт пояснював: «Розрив із США означав більше, ніж зміну місця проживання. Це був розрив з колишніми переконаннями... спроба піднятися над ними, я намагався розібратися у великій проблемі — проблемі сенсу західної цивілізації як цілого і ставлення до неї негрів та інших груп національних меншин. З цих роздумів виросла ідея «Аутсайдера».
Ще в Америці Райт починає виявляти інтерес до екзистенціалізму, далі знайомиться з його видатними представниками і поглиблено вивчає теорію, відчуваючи, що це саме ті проблеми, які непокоїли його все життя. Він не став переконаним екзистенціалістом, але в новелі «Підпільна людина» (1942) ніби матеріалізував екзистенціальну метафору Достоєвського, а в «Аутсайдері» (1953) — метафору Камю.
Вже в самому імені Кроса Демона, героя «Аутсайдера», ніби закодована його роздвоєність: мати назвала хлопчика Кросом, зв’язавши в такий способ з Ісусом Христом. І водночас позначила щось зле, демонське, диявольське. Так хто ж він, врешті-решт? Його роздуми приводять до висновку: людина за сутністю своєю ніщо і над усе боїться саме цього знання. Ця теза, повторюючись, набирає значення лейтмотиву. Безпосередній соціальний досвід Кроса в романі «загнаний» в експозицію, з якої зрозуміло, що в системі соціуму ця особистість реалізуватися не може. А далі, виведена в зону «вільного польоту», ця людина, зустрічаючись з несправедливістю, прагне до дії, але дія породжує трагедії та смерті. Крос Демон вчинив чотири вбивства.
Акцент переноситься письменником на ідеологію. Крос опиняється на перехресті, де стикаються лібералізм, комунізм і фашизм. Лібералізм «апробовано» ще в експозиції роману, тому він залишається поза кадром. Фашизм і комунізм стикаються безпосередньо. Фашисти декларують свою ненависть до чорних, комуністи — любов. Проте досвід спілкування з високими партійними функціонерами доводить, що їхні слова розходяться з ділом, що вони просто маніпулюють людьми. Кросу вдається розгадати головну психологічну загадку, віднайти стимул активної діяльності: несамовиту жадобу (часом навіть неусвідомлену) влади над людьми, пристрасне бажання відчути себе Богом.
Проте не лише вожді почуваються богоподібними. Система Партії, побудована на взаємному вистежуванні («шпигуни, що шпигують за шпигунами, за якими теж шпигують»), дає можливість кожному відчути владу над іншим. Ті ж, хто цю систему не визнають, приречені на загибель. Сутністю Партії, за Райтом, було відкрите беззаконня. Партія боїться особистості, самостійності думки і вчинку. І коли освічений і мислячий негр відмовляється їй служити, його вбивають. Це не кара за злочини, це знищення самостійної особистості.
У Партії годі шукати співчуття до людини, білої чи чорної. Вона використовує людей, граючи на расовій ненависті.
Аналізуючи розвиток західної цивілізації, Крос Демон доходить висновку, що саме інтенсивна індустріалізація (незалежно від її капіталістичного чи соціалістичного оформлення) стала тією першопричиною, котра розірвала органічні зв’язки людини з природою, зробила тоталітаризм неминучим. Він розглядає індустріалізацію «як вид війни проти людства». Отже, у Кроса Демона не залишається «ані партії, ані міфів, ані традиції, ані раси, ані ідей, крім ідеї того, що ідеї як такі, принаймні підлягають сумніву».
Залишився оголений self-made man супроти цілого світу. Але ж... людина ніщо, вона є лише тим, що про неї думають інші. Коло замикається.
Ці філософські пошуки пізнього Райта ще не дістали належної оцінки у дослідників сучасного літературного процесу. У сприйнятті ж сучасників він був творцем образу негра як расово пригнобленої і понівеченої особистості, що й викликало протест з боку «нової хвилі».
Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 5. – С. 48-52.
Твори
Критика
