Пуританські аспекти творчості Езри Паунда
Олександр Гон
Одним із ключів до розуміння суперечливих поглядів Езри Паунда є поетове розуміння того, що значить бути американцем. Дійсно, він був американцем за походженням, темпераментом, світовідчуттям. Зрештою, хто, як не американець, взявся б за написання поеми про гроші, які займають чималу частину «Кантос»?
Для висвітлення пуританських аспектів творчості Езри Паунда варто звернутися до таких характерних для творчості поета граней, як риси пуританського світосприйняття, що проявляються у циклічності історичних подій («Х’ю Селвін Моберлі»); біблійні мотиви ранньої поезії («Балада про доброго товариша»); протестантський індивідуалізм; прагматизм у потрактуванні традиції; розуміння лихварства як породження протестантизму; поняття патріотизму.
Саме ім’я поета свідчить про пуританську традицію американських сімей хрестити дітей біблійними іменами. Згадується баронеса із «Європейців» Генрі Джеймса, яка в одному із епізодів третього розділу іронічно називає Шарлотту та Гертруду Вентворт «Деборою та Гефсібою», натякаючи на пуританську суворість виховання дівчат. Щодо сімейного походження Паунда, то дід поета, Тадеус Коулмен Паунд, був віце-губернатором штату Вісконсін і тричі обирався до Конгресу. Батько Паунда, Гомер, працював у лабораторії проби металів на монетному дворі. У порівнянні з високопоставленим державним чиновником, яким був Тадеус Паунд, кар’єра поетового батька означала фінансовий занепад, постійні негаразди. Сам Езра, поет-експатріант, який впродовж більшої частини життя був позбавлений соціальної та матеріальної стабільності, символізує своєрідний кінець, «занепад» сімейної лінії. Дитинство він провів серед філадельфійських родин, чиї статки весь час зростали, а Паунди змушені були жити на платню Гомера. З огляду на його походження, можна зрозуміти майже нав’язливе бажання Паунда досягти влади та справляти вплив у культурній сфері. Листування з групою конгресменів і візит на Капітолійський пагорб у 1939 p., аби викласти своє бачення та розуміння міжнародних відносин, свідчить також, що Е. Паунд домагався і політичного впливу.
Декілька типологічних рис пуританського світосприйняття відображено і в поетиці «Кантос». Відомо, що для пуритан Божий промисел розкривається як у вчинках людей, так і в природних явищах. Пуритани вірили в циклічність, або повторюваність, історії. Для їхнього розуміння своєї місії характерне широке використання «типів»: Мойсей слугує прототипом Христа, а вихід ізраїльських племен із єгипетського рабства через води Червоного моря, які розступилися перед ними, символізував передвіщення того, як пуритани переплили Атлантичний океан. Роздуми К. Стеценко стосовно пуританської літератури цілком точно описують особливості Паундової поетики, адже в обох випадках «історична реальність країн, подій, людей була другорядною. Головним був прихований сакральний смисл, який пізнається через метафору й аналогію. Пуритани були «синами Ізраїлю», яких вигнали з Англії—Єгипту, вони здійснили перехід через океан і дикі землі Америки — «пустелю» до Нової Англії — «Ханаан» щоб збудувати «град на пагорбі». У трансформованому вигляді подібні повторення історії, коли хронологія поступається місцем аналогії, відобразилися у застосуванні «масок» Паундом, скажімо в образах Кавальканті, Уліса чи Малатести.
Важливим видається той факт, що пошуки Паундом нових шляхів художньої експресії відбувалися рівночасно з проявами — нехай і рудиментарними — почувань людини, вихованої в атмосфері пресвітеріанських цінностей. Високий взірець імажистської поетики, вірш «На станції метро» («In a Station of the Metro»), який увійшов до збірки 1916 p. «Lustra», вперше був надрукований у червневому числі «Т. P.’s Weekly» 1913 p. Одночасно у цьому ж виданні, згідно з «Путівником до «Вибраної поезії Езри Паунда» Христини Фраули, Паунд пише, що у Лондоні початку XX ст. він стикається з «невідомою мені дешевою чванливістю». Фраула зауважує, що подібні умонастрої ображали пресвітеріанські почуття Паунда, і, як наслідок, він у 1909 р. пише «Баладу про доброго товариша» («Ballad of the Goodly Fere»). Дослідниця також подає лист поета до батька, написаний у квітні 1909 p., де Паунд стверджує, що його новий твір — «можливо, найкраща балада, написана англійською мовою від часів «Балади Редінської в’язниці» Оскара Вайльда». Вірш відразу здобув загальне визнання. Наприклад, Ноель Сток цитує виступ В. Б. Єйтса на обіді, організованому редакцією журналу «Поетрі» в Чикаго у 1913 p.: «Дозвольте прочитати вам два вірші невмирущої краси; «Баладу про доброго товариша» та «Повернення» («The Return»). А в тім, подібні хвалебні оцінки обурювали та роздратовували поета, оскільки він вважав, що у нього є серйозніші та більш сучасні твори. Відомо, що він не погодився з пропозицією Едварда Марша включити «Баладу про доброго товариша» до антології «Георгіанська поезія 1911-1912 pp.». Цікаво, що у відредагованій T. С. Еліотом збірці вибраних творів Паунда, що вийшла друком 1928 p., цього вірша немає.
Як і інші дослідники, Волтер Бауман пов’язує рецепцію «Балади» з розчаруванням Паунда у творчій атмосфері тогочасного Лондона. Критик звертається до листа, адресованого американському літературознавцю Малколму Каулі, в якому Паунд зізнається, що після балади про Христа йому варто було б «настрочити аналогічні твори про Якова, Матвія, Марка, Луку, Івана і «зробити на цьому кар’єру». Серійне виробництво ніколи не приходилося йому до смаку, у кожному вірші Паунд намагався відповідати визначенню трубадура, що походить від прованського «trobar» — той, хто робить відкриття.
«Балада про доброго друга» — оригінальний приклад літературної балади. Чотирирядкова строфа паундівського вірша є характерною формальною властивістю англійської авторської балади: подібні приклади зустрічаємо у доробку В. Блейка («Король Гвін»), Вільяма Вордсворта («Нас семеро») чи Вальтера Скотта («Вежа Смальгольма»). Тональний візерунок рядків ґрунтується на чергуванні трьох або чотирьох наголошених складах рядків, які римуються за схемою АВСВ. Така проста схема передає почуття невибагливої щирості:
На’ we lost the goodliest fere o’ all For the priests and the gallows tree?
Aye lover he was of brawny men,
O’ ships and the open sea.
Пропущені приголосні та діалектизми (наприклад, «fere», «twey», «suddently») нагадують творчу манеру Роберта Бернса. Художня обробка рис головного героя балади, Симона Зилота, збагачується і формальною властивістю його оповіді про життя, страждання та воскресіння Христа — впродовж усіх чотирнадцяти строф використовується лише один римований звук, наприклад: tree — see — company — sea — degree. Повтор рими допомагає підкреслити завзятість і непохитність віри Симона Зилота у свого «доброго друга», ніби ілюструючи новозавітний матеріал, де цей апостол отримує ймення «Зилот», що грецькою означає «ревнитель» (Євангеліє від Луки 6, 15). Балада закінчується дворядковим кадансом:
I ha’ seen him eat o’ the honey-comb Sin’ they nailed him to the tree.
(Я бачив, як він їв сотовий мед Після того, як його розіп’яли на хресті.)
Ніби хизуючись своїм становищем людини, яка володіє утаємниченим знанням і неохоче говорить про це іншим, Симон Зилот лише коротким натяком згадує воскресіння Христа.
Щоб осягнути художній метод Паунда, необхідно пам’ятати про вплив американського прагматизму на молодого поета. Успадкувавши, зокрема, ідею Вільяма Джеймса про те, що істину варто розуміти як практичну користь, автор «Пісень» використовує її для відображення історичних подій. Здається, для Паунда найбільше важить саме трансформація об’єкта художнього пізнання як спосіб вплинути на вирішення проблем сучасності. За такого підходу до історії і текстів, які вона залишила по собі, хронологія епосу якщо не скасовується, то, принаймні, допускає необхідність вилучення багатьох інших. У «Путівнику по культурі» (1938) Паунд послуговується образом «хворого на столі хірурга під наркозом» із «Пісні кохання Дж. Альфреда Пруфрока» T. С. Еліота: «Ми не знаємо минулого у хронологічній послідовності. Було б вельми зручно знеболити його, покласти на стіл і розглядати дати, наклеєні на ньому; однак наші знання про минуле дісталися нам завдяки спіралеподібним струменям, спрямованим нами і нашим часом».
Паунд, який був нерозривно пов’язаний із становленням модерністської естетики в лондонських колах початку XX ст., приїхав до англійської столиці з Венеції 1908 р. Найважливішими пунктами його поїздки до Лондона були дві зустрічі — із Свінберном і Йєтсом (із першим йому не судилося побачитися). Зрештою, тут Паунд оселився, одружився і згодом переконав Т. С. Еліота піти за його прикладом. Лондонський етап творчості завершився засудженням творчого спустошення у культурній атмосфері міста і безапеляційною констатацією, що взагалі «всім значущим подіям в англійській поезії після 1910 р. сприяли не тубільці, а американці», маючи на увазі «трійку», до якої, крім Паунда, входили T. С. Еліот і Роберт Фрост.
Поема «Х’ю Селвін Моберлі» (1920) сповнена шпенглерівського духу «Занепаду Європи». Подібно до німецького філософа, перехід від культури до цивілізації змальовується Паундом, як перехід від творчості до сірості, від героїчних діянь до механістичної поденщини. Вмираючи, органічна культура перероджується на власну протилежність — цивілізацію, де панує порожній техніцизм.
У «Х’ю Селвін Моберлі» молодий Паунд продемонстрував ці метаморфози, зокрема, за допомогою віртуозного вміння іронічно поєднувати звучання різних мов. Протиставлення граціозності і ґречності античної культури дешевій комерційній мішурі сучасності оригінально підкреслено алюзією на Другу олімпійську оду Піндара в кінці третього циклу першої частини. Давньогрецький поет-лірик цитується дослівно, після чого пропонується нібито «підрядний» переклад: What god, man, or hero / Shall I place a tin wreath upon! (На якого бога, людину чи героя / Мені одіти олов’яний вінок!) У транслітерованому варіанті, за свідченням спеціалістів, грецьке «що, який» звучить як англійське «tin» (олов’яний). У такому скомпресованому вигляді Паунд представляє цілу традицію і її «непристосованість» до сучасності, він досягає блискучого саркастичного ефекту, нагадуючи читачеві, що бездумно транслітеровані цінності минущого (лавровий вінок) деградують до дешевих олов’яних вінків сучасного конвеєрного виробництва.
Свідчення безпосереднього досвіду взаємин Паунда з протестантською інституцією бачимо в епізоді з життя поета, коли він недовгочасно займав посаду викладача Коледжу Вобош. Сьогодні — це престижний приватний коледж вищої, як сказали б у сучасній Україні, «акредитації» (senior college) в м. Кроуфордсвіль в штаті Індіана. Хоча він зійшовся з декількома колегами, Паунд скоро розчарувався в кар’єрі викладача. Через декілька місяців роботи його було звільнено з посади на підставі непристойної поведінки, яка виявилася в тому, що він дав притулок актрисі, яка опинилася в скрутному становищі. Один із біографів Паунда, Ноель Сток, цитує сторінки офіційної історії Коледжу Вобош, надрукованій 1932 p.: «Керівництво із задоволенням використало цей інцидент для внесення змін до контракту з п. Паундом, які б посприяли його рішенню назавжди обтрусити порох маленького пресвітеріанського коледжу на Середньому заході США від ніг своїх і рухатися до майбутніх поетичних тріумфів». Варто зауважити стилістику цього документа з його новозавітним обертоном, а саме словами Ісуса, який посилає дванадцятьох апостолів на проповідь: «А як хто вас не прийме, і ваших слів не послухає, то, виходячи з дому чи з міста того, обтрусіть порох із ніг своїх» (Матвія 10:14).
Протестантський спосіб світосприйняття був невід’ємною частиною Паундового розуміння місця людини у світі. В інтерв’ю Дональду Холу на початку 1960 р. митець розповідає історію, яка точно, а водночас ввічливо-іронічно, передає атмосферу і цінності пресвітеріанських кіл, в яких формувався майбутній автор «Кантос». Маленький хлопчик говорить, що хоче намалювати Бога. На слова дорослих про те, що, мовляв, ніхто не знає, як виглядає Бог, хлопчик відповідає: «Всі знатимуть, коли я закінчу». Визнаючи, що у «Кантос» йому не вдалося змалювати Рай на землі, Паунд додав «Подібна впевненість сьогодні неможлива».
А втім, протягом півстоліття Паунд безустанно намагався відтворити «місто на пагорбі», вибудовуючи синкретичну релігію. Її вихідними елементами були докорінне переосмислення греко-римської міфології, елевсінські таїнства, неоплатонізм та інші духовні свідчення того, що людський «рід»', історію якого митець спробував описати в «Кантос», по-різному демонструють «вплив невідомого і незбагненний на людську свідомість». Найближче релігія Паунда відповідає повелінню Ральфа Волдо Емерсона, зверненого до самого себе — «Створи власну Біблію».
Декілька типологічних рис пуританського світосприйняття відображено і в поетиці «Кантос». Можна припустити, що поетика Паунда репрезентує крайній вияв протестантського індивідуалізму, принаймні — це один із способів пояснити його манеру відбирати із творінь теологів і філософів яскраві вислови і «вписувати» у власне бачення розвитку західної культури. У «Путівнику по культурі» Паунд зауважує, що якби він мав повну свободу дій правити твори християнських святих і батьків церкви, то йому вдалося б скомпонувати достойну філософію, в яку «повірить сучасник».
У своїх прозових творах митець відкидає такі туманні поняття, як «універсальна релігія людства» чи «усвідомлення єдності з природою». На думку Джорджа Кернза, позиція Паунда щодо релігії у парадоксальний спосіб близька до думки Гарольда Блума, критика, який доволі стримало оцінює творчість американського поета: «всі форми поклоніння богам зароджуються в «психопоезії», яка згодом кодифікується у жорсткі рамки теології. І єдина життєдайна сила, завдяки якій теологія залишається у пам’яті людства — це поезія». Дійсно, коли в «Кантос» з’являються боги чи натяки на «земний едем», вони обов’язково представлені в вигляді залишків текстів, які зберегли для нас ці поняття. Для Паунда міф і історія не є антитетичними поняттями, оскільки міф не виступає неодмінно позачасовим конструктом. В художньому часопросторі «Кантос» читач постійно зустрічається з відмінними трансформаціями міфу в часі, в історії. Ці перетворення різняться тому, що вони по-різному зображені в конкретних художніх чи епістолярних текстах, економічних трактатах чи творах малярства й архітектури. Використання авторських «масок» вимагає відповідних «правил читання». Розуміння та тлумачення «Кантос», як акту кумулятивного письма, викликає необхідність особливо напруженої співпраці автора і читача. Майже на кожній сторінці автор приховано чи відверто осоромлює власницький інстинкт, відчуття того, що «можна все схопити відразу» (у «Путівнику по культурі» зустрічаємо вислів «grab-at-once state of mind»). На сторінках «Кантос» авторська самоідентифікація декілька разів оформлюється словами «ego, scriptor». «Scriptor» слід, очевидно, розуміти не як «письменник», а «писар», тобто переписувач паперів. Автор «Кантос» запрошує читача до уявного скрипторію середньовічного монастиря, де їм разом доводиться переживати/переписувати історію людства. У Пісні 116 (При цитуванні «Кантос» вказуємо відповідний номер і сторінку за виданням The Cantos of Ezra Pound. — New Directions Books: New York, 1970) авторський задум порівнюється з палімпсестом, з якого, однак, неможливо стерти сліди власних помилок, що надає твору трагічного звучання:
То make Cosmos —
То achieve the possible —
Muss'., wrecked for an error, the palimpsest — a little light
in great darkness —
Слова давньокитайського «скріптора» (в 99-й Пісні), який в свою чергу коментує інші тексти, можна розуміти і як характеристику самих «Пісень». Присутність в цьому голосі авторської маски підкреслюється в простомовному «thru»:
The root is thru all of it, a tone in all public teaching:
This is not a work of fiction nor yet of one man.
Негативні явища сучасного поетові світу часто пов’язані в «Кантос» з протестантизмом, який, в свою чергу, породив (за Паундом) чи не найбільше лихо цивілізації — лихварство.
Показовими в цьому розумінні є Пісні 12-19 та 27-29. Поет намагається встановити пряму відповідність між політичним хаосом часів Ренесансу та нетерпимістю католицької церкви, яка не здатна адекватно реагувати на тогочасні політичні та духовні реалії.
Перший приклад взаємозв’язку протестантства з лихварством зустрічаємо в 12-й Пісні. У 45-й Пісні, одній із так званих «Пісень про лихварство», Паунд подає у вигляді примітки власне визначення лихварства: «податок на використання купівельної спроможності, який накладається без урахування способу, а часто — і можливостей, виробництва.
Jim X...
in a bankers’ meeting,
bored with their hard luck stories,
Bored with their bloomin’primness...
Told «em the Tale of the Honest Sailor.
Bored with their proprieties, as they sat, the ranked presbyterians,
Directors, dealers through holding companies,
Deacons in churches, owning slum properties,
Alias usurers in excelsis
the quintessential essence of usurers.
Протестантизм не тільки пов’язується з лихварством, для Паунда-культуролога вони — невідокремлювані одне від одного. Як зазначається в «Путівнику по культурі», «схиляючись перед лихварством, високо цінуючи скнарість, століття панування протестантизму понівечили моральні устої».
У тому, що лихварство асоціюється з мужолозтвом, Паунд наслідує Данте, оскільки обидва гріхи є «злом проти природного приросту» (Доповнення до «Пісні 100»):
The Evil is Usury, neschek the serpent
neschek whose name is known, the defiler
beyond race and against race
the defiler
Tôxoç hie mali medium est
Here is the core of the evil, the burning hell without
let-up
The canker corrupting all things ...
Syphilis of the State, of all kingdoms
evil against Nature’s increase.
Перипетії «Розповіді про чесного моряка», яку Джон Квінн розповідає зібранню банкірів і протестантських пастирів, пов'язані із темою содомії. Чесний Моряк, якого пиятики та гульня привели на операційний стіл, впевнений, що з його черева лікарі дістали дитину. Аби забезпечити добре життя свого сина, моряк дрижить над кожною копійкою і на заощаджені гроші купує цілу галерею кораблів. Уже на смертному одрі Моряк зізнається своєму синові: «І am not your fader but your moder,» quod he, «Your fader was a rich merchant in Stambouli».
Відмовляючи собі у плотських втіхах заради того, щоб нажити статки, колишній випивака і гульвіса («rowster» and «boozer») уподібнюється до «поважних пресвітеріан» («ranked presbyterians»). Гостра іронія цієї історії проявляється й в ототожненні колишнього содоміта з лихварями, які зібралися на збори у банку.
У збірці статей 1960 р. «Наслідки: есе про невігластво та занепад американської цивілізації», читаємо: «Церква засуджує на пекельні муки і за лихварство, і за содомію, оскільки обидва — проти природного приросту».
Ця тема сягає кульмінації у вироку «ПРОТИ ПРИРОДИ» (Пісня 45), де лихварство засуджується як таке, що руйнує плоди виробничої діяльності («роз’їдає нитку у ткацькому верстаті»), нищить творчу наснагу («смарагд не знайде Мемлінга», йдеться про Ханса Мемлінга, представника фламандської школи XV ст., витонченого колориста), нівечить таїнства кохання: («паралізований дідуган у подружньому ложі»:
It gnaweth the thread in the loom...
Emerald findeth no Memling
Usura slayeth the child in the womb
It slayeth the young man’s courting
It hath brought palsey to bed, lyeth between the young bride and her bridegroom CONTRA NATURAM.
У першій частині так званого «Пекельного циклу» (Пісні 14-15) лихварів з їхніми прихвоснями та поплічниками названо «збоченцями, які задоволення плоті віддають на поталу жадобі грошей»:
And the betrayers of language
n and the press gang
And those who had lied for hire; the perverts, the perverters of language, the perverts, who have set money-lust Before the pleasures of the senses.
У цих пекельних колах зустрічаємо і Кальвіна. За Паундом, його теологічна доктрина «зруйнувала концепцію таїнства церковного обряду і спричинила до заміни прославлення Бога страхом покарання». І далі у цій Пісні зображення «намісників хрестоносців, ...які розмахують християнськими символами», вивершується відразливим образом «єпископа, який розмахує презервативом, наповненим чорними жуками».
Моторошні зображення «Пекельних пісень» слугують прототипами опису багатьох сцен сучасного життя у подальших «Кантос».
З січня 1941 р. Паунд виступає по Римському радіо. Від самого початку ці промови мали характер злобних викривальних тирад психічно неврівноваженої людини, роз’яреної тим, що, як йому здавалося, світом правлять євреї та лихварі. Британській імперії наклеюється ярлик сифілітичної організації, австралійці нібито заслужили японсько-китайське вторгнення, бо їхній внесок в розвиток цивілізації не вартий і ламаного шеляга та й взагалі їхніми «предками були злочинці».
Після бомбардування Перл-Харбору й, відповідно, оголошення Америкою війни Японії, об’єктом зворушливих волань став і президент Рузвельт, якому сам Паунд поставив діагноз божевільного. Голос Паунда лунав в ефірі два-три рази на тиждень і голос цей був, за його ж твердженням, голосом американського патріота. З грудня 1941 p., тобто після Перл-Харбору, кожній передачі передувала преамбула, в якій Паунд раз у раз намагався підкреслити, що він керується саме тривожними почуттями патріота країни, яка зрадила своїм ідеалам. Коли у липні 1943 р. в США йому висунули звинувачення в діях, спрямованих на допомогу і підтримку ворогів держави, Паунд направив Генеральному прокурору США обуреного листа, в якому підкреслив, що жодного разу в його передачах не говорилося нічого, що суперечить обов’язкам громадянина Сполучених Штатів Америки.
У трактаті з приголомшливою назвою «Джефферсон і/або Муссоліні» (1935) Паунд стверджує, що фашизм під проводом дуче відповідав інтересам розвитку Італії, але через його сутність він був локальним, тимчасовим явищем. Кожна нація повинна віднайти власний шлях, керуючись при цьому власною культурою та традиціями. В одному реченні Паунд звеличує Муссоліні, Джефферсона і Леніна як енергійних керманичів, людей справи. Проте, як свідчать сполучники «і/або» в назві твору, образ Муссоліні змінюється, якщо його подають крізь призму життя Джефферсона, але й автор Декларації незалежності під пером Паунда набуває рис Муссоліні. Американський Президент «випромінював динамізм особистості, яка домагається поставленої мети». У розвідці «Поетичні досягнення Езри Паунда» Майкл Александер пов’язує подібні оцінки поета з його традицією й американським походженням: «Те, що повернення Паунда до власного американського коріння збіглося у часі з його відкриттям Муссоліні, затьмарює здатність сучасних лібералів дати цьому процесові об’єктивну оцінку. У Муссоліні Паунд цінував популізм і антикапіталістичні лозунги більше, аніж його презирство до демократії».
Таким чином, протестантська етика, яка виокремлює важливість працелюбності, ощадливості, дисципліни, дієвого прагматизму, трактується Паундом у вельми контроверсійних поняттях і призводить автора до вкрай суперечливих висновків.
Л-ра: Американські літературні студії. – Київ, 2004. – С. 119-131.
Твори
Критика
