Езра Паунд, або Межі інтелектуальної поезії
Анатолій Дністровий
Власне сприймання поезії Е. Паунда, а зокрема Канто, може виникнути, гадаю, лише після знайомства з щонайповнішим масивом поетичного доробку поета, тобто сприймання як психологічний процес виникне з цілісного бачення творчості митця. Окремі тексти або вибіркове читання, фактично, не сформують панорамного уявлення про художній світ поета, навпаки — породять хибне його бачення.
Коли говорити про Канто, сукупність яких становлять велику поему-епопею, де йдеться про буття людства від праісторії (міфочасу) аж до XIX й XX ст., то за масштабністю абстрагування цей літературний пам’ятник можна поставити в один ряд із «Божественною комедією» Данте, «Книгою благою любові» Хуана Руїса «Втраченим раєм» Мільтона, «Фаустом» Гете, поемами Байрона, «Піснею про себе» Вітмена, «Всесвітньою піснею» П. Неруди.
Манеру розповіді в Канто можна визначити як міфологічне філософствування, хоча в окремих Канто, де надмірні епічність, описовість і дієвість, такої наративності немає. Текстова нерівність, вочевидь, зумисна і мотивується сюжетним задумом Канто. Крім того, автор стилістично не завжди був ідентичним, він, звичайно, впродовж усього творчого життя зазнавав культурологічних впливів.
Канто — це своєрідний культурно-цивілізаційний підхід до історії людського буття. Попри зумисне руйнування Е. Паундом хронології, бо в нього окремі історичні епохи ніби «забігають наперед» чи «виринають» пізніших (наприклад, Канто XXX, де поєднано «гомерівський» текст і «середньовічний» епохи папи Олександра Борджія), все-таки виділимо чотири історичних епохи (тексти):
гомерівська;
середньовічна (пізнє італійське Відродження);
давньокитайська (часи Конфуція);
просвітницька (1730-1815).
Одразу виникає два питання — в чому полягає зв’язок між цими «цивілізаційними тілами» і чому власне такий відбір епох? Спільність між названими епохами криється, гадаю, в їхніх ноосферах: у схожих суспільно-політичних та етико-правових ідеях справедливого суспільства й свободи людини, які ґрунтовно розроблялися у творчості мислителів Відродження, Реформації (Данте, Петрарка, К. Салютаті, Л. Бруні, П. Браччоліні, М. Фічіно, Д. Манетті, Л. Валла, Микола Кузанський, Еразм Роттердамський та ін.), у філософських працях і законодавчих документах епохи Просвітництва (Дідро, Вольтер, Гольбах, Руссо, Джефферсон. Б. Франклін та ін.), в стародавньому Китаї у школі Конфуція, зокрема ідеї сильної і справедливої держави (Канто XIII). Тобто Езра Паунд зосереджує увагу на «антропологічних» сферах історії, на активних періодах людської свободи, яка поставала основним об’єктом філософсько-правового дискурсу. Зрештою, гомерівську епоху як реальність у ситуації міфа також слід вважати періодом абсолютної свободи, який був (оскільки остання була несвідома, неосмислена індивідом) органічно пов’язаним із природою міфа і становив з нею єдине ціле.
Якщо говорити про відбір епох як матеріалу для Канто, тоді це питання необхідно розглядати разом із інтелектуальним досвідом митця. Асоціативне зіставлення часово різних історичних «тіл» у Канто, гадаю, теж невипадкове. Вагомий вплив на поетів-метафізиків, як і на Е. Паунда, мала праця «Спостереження за людиною» (1749) батька асоціативної психології Девіда Хартлі. Слід зауважити, що на поезію Е. Паунда, Т.С. Еліота літературні, філософські, богословські тексти минулих епох, які вони уважно вивчали й аналізували, мали більший вплив, аніж сучасні.
«Гомерівський» текст у Канто нероздільний з міфологією. Крім її зовнішньої рельєфності Е. Паунда ще цікавлять глибинні смислові зв’язки в структурі міфа. Не дивно, що він, як і Д. Джойс, Т.С. Еліот, особливу увагу приділяв творчості філософа й етнографа Л. Леві-Брюля, який досліджував динаміку й характер мислення первісних людей. В численних Канто помітні спроби відтворити «Я-свідомість» у ситуації міфа, заглибитись у його реалії. Пізніше це отримає назву «міфологічного методу», ціле покоління англійських митців впроваджуватиме його у своїй художній практиці. В такій поетиці наратор («Я-свідомість») фактично розчиняється в бутті, а часово-просторові грані стираються й стають непомітні. При уважному читанні перших Канто здається, що Е. Паунд поставив перед собою своєрідне феноменологічне завдання: звільнити свідомість від емпіричного, століттями накопиченого матеріалу і подати її в «чистому», архетипному вигляді. Для цього слід виробити «універсальний комунікатор» — вічну мову, яка була б доступною всім епохам і жодною з них домінантно не заповнена. Навіть початок великої мандрівки, з якої починається Канто, ніби затягнутий хмарами невідомого, незнаного, що підкреслює «первинність» свідомості наратора, відсутність найменшого уявлення про довколишнє буття: «Ми сягнули краю найглибших вод, Химерних країн і населених міст» (Канто І). Сюжет повернення Одісея, як відомо, блискуче використав у романі «Улісс» Д. Джойс. Аби вберегтися від ототожнення художнього методу ірландського прозаїка з методом Е. Паунда, зауважу, що спільність у використанні сюжетної основи подорожі-повернення царя Ітаки в обох митців існує лише на генетичному рівні, їх власне привабив «містичний» бік гомерівського сюжету — дорога крізь химерне й непізнане. Але художні шляхи Д. Джойса і Е. Паунда, безперечно, різні: перший «мандрівку» реалізує в локальній структурі простору (місто) і часу (один день), крім того, подає її через ігровий, іронічний вектор; другий, навпаки, — через цивілізаційну структуру, що складається з кількох підструктур у асоціативно-символічній зв’язці, якій притаманна трансчасовість, або час вічної «щойності», де, власне, можуть існувати часово різні предмети (епохи).
Перша terra incognita, яка лежить на шляху морської подорожі, є Італія епохи пізнього Відродження, хоча часовий простір «середньовічного» тексту значно більший. Окрім хронологічної фіксації (в Канто згадуються 1265, 1401, 1429, 1449, 1452, 1454, 1503 та інші роки), не слід випускати з уваги ще й «чужі сліди» — корпус найрізноманітніших цитат, що постають своєрідними культурологічними кодами і мають власні «батьківщини»: автора, рік написання, історичний і культурний контекст, а це ніби створює «внутрішній» резерв «середньовічного» тексту. Відтак можна говорити про дві парадигми часу цього історичного періоду: інтелектуально-духовну (внутрішню) і подієву (зовнішню). Розглянемо першу. Середньовіччя було улюбленою епохою Е. Паунда. Крім блискучого знання історичної сюжетності цієї епохи та інтуїтивного відчуття її внутрішнього буття (в Канто поет моделює своєрідний «погляд із середини» самої епохи), особливу увагу митець приділяв літературно-філософській спадщині. На відміну від гуманістів
Відродження, які фактично спотворили розуміння раннього Середньовіччя, нав’язавши інтелектуальному дискурсу термін «темні віки», Е. Паунд у цій епосі помітив унікальний резерв духовної формації. Не слід забувати, що на початку Середньовіччя у творчості Августина формується новий тип цивілізаційного мислення — історичний. Августин дає зовсім нове розуміння часу, звертає увагу на його лінійну динаміку, якій притаманна щільність і безперервність (цей принцип значно пізніше в теорії «тяглості» розвиватиме Спіноза, а ще пізніше у філософії інтуїції — Бергсон). У теологічному філософствуванні Августина «історія» постає куцим проміжком між двома «вічними безмежжями» — між періодом Господнього формування світу і царством Божим.
Тобто «середньовічний» текст у Канто слід розуміти як початок відліку повільного самознищення людського буття. Якщо довіритися судженню І. Костецького, що основна ідея Канто — це «протиставлення культури цивілізації» (що цілком правдоподібно), а також якщо, йдучи за Шпенглером, культуру розуміти як початок людського буття, а цивілізацію як згасання й кінець, то «цивілізаційний» дискурс виразно помітний у Канто з «середньовічним» текстом. Зокрема події, про які йдеться в Канто VI, VIII, IX, відбуваються в часи політичної кризи папства, в часи конфлікту короля Альфонсо Арагонського з понтифіком; і цей конфлікт є складовою основного протистояння епохи Ренесансу: світського світогляду (передбуржуазного), що був тогочасним «авангардом», і церковно-догматичного, який був своєрідним «консерватизмом». Історичні поразки останнього очевидні: «вавілонський полон» у Авіньйоні папи Боніфація VIII і великий розкол церкви — одні з багатьох причин, що пояснюють децентралізацію папської влади. «Тим, що втратив папа, — стверджує історик церкви Д. Лінч, — скористалися з вигодою для себе світські монархи, чий контроль над церковними фінансами та церковним персоналом на території їх держав у 1417 р. був значно більший, ніж у році 1294-му». Іншими словами, церкву поборола держава, відповідно стару (церковну) культуру — нова (світська), що починає лише формуватися, цивілізація, першими апостолами якої стали світські мислителі, представники передбуржуазії. Відтак не дивно, що один із тогочасних теоретиків «індивідуалізму» Лоренсо Валла був палким прибічником короля Альфонсо Арагонського. Тобто гуманісти, самі того не знаючи, поволі готували ґрунт для Реформації — справи буржуазії, справи людей цивілізації, які потім призведуть до буржуазно-промислових революцій.
Однак у «середньовічному» тексті Е. Паунд людське буття подає не за схемою «великої історії», а радше як мінімаліст: через фрагменти людського життя, переважно через листи або через події в локальному просторі (політична ситуація в Мілані, Флоренції, Тоскані). А масштабні історичні події, як, приміром, прибуття на церковний собор у 1438-1445 pp. до Флоренції «візантійської делегації із близько 700 членів, за участю самого імператора Іоанна VIII, константинопольського патріарха та двадцяти єпископів», де було досягнуто згоди в об’єднанні західної і східної християнської церкви (що так і не здійснилося), — Е. Паунд подає як мимовільну згадку, як певну випадковість: «І грецький цісар був у Флоренції» (Канто VIII). Тобто наратор історію не спостерігає, а перебуває в ній, не звертаючи надмірної уваги на події, яким наступні покоління надаватимуть нового і важливого значення: і така «присутність» в історії створює ефект справжньої художності, здається, що все відбувається безпосередньо зараз; це можна помітити в сюжеті «будування храму» (Канто IX). Також Е. Паунд досить часто наратора «зміщує», ним може бути історична особа, про що Т.С. Еліот писав, що поет «увів термін «персона» для історичних персонажів, які говорять його власним голосом, і це влучний термін».
Як уже зазначалося, улюбленою епохою Е. Паунда було Середньовіччя (до речі, рання книга митця називалася «Середньовічний дух любові»), У Канто XXI ми несподівано натрапляємо на «філософські симпатії» Е. Паунда, оскільки серед персонажів є мислителі Козімо Медічі й Марсіліо Фічіно, які були першими представниками італійського неоплатонізму. А для Е. Паунда, поета-метафізика, ця філософська течія Ренесансу мала важливе значення. Але спершу розглянемо епоху. В 1459 році Козімо Медічі, глава Флорентійської республіки, створює клуб прихильників філософії Платона, яка поширювалася в Європі східнохристиянськими теософами й мислителями (Хрісолор, Пліфон, Віссаріон та ін.). Цей вільний заклад отримав назву Платонівської академії. Вона об’єднувала світських інтелектуалів і митців. Завдяки перекладацькій діяльності М. Фічіно, його детальним коментарям, західноєвропейське суспільство більш ґрунтовно дізналося про ідеї Платона (на той час були відомі тільки кілька праць давньогрецького філософа), Плотина, Ямвліха. Та Фічіно писав й оригінальні філософські твори, в яких Е. Паунда захоплювала, гадаю, ідея божественної любові. Нею просякнуте ціле буття, вона уможливлює нерозривність всесвіту. Істинне знання останнього належить тільки Богу. Тобто в містичній гносеології Фічіно автора Канто приваблювало «примирення», синтез світоглядних протилежностей, зокрема міфології (поганства) і християнства, що видно в сюжеті «будування храму»: «І збудував храм, так повний поганських утворів», «Витворне вкриває готичне» (Канто IX). Подібне відбувається з численними текстами Канто, вони то зливаються, то віддаляються і йдуть паралельно. Витворюється своєрідна «блукаюча когерентність» тексту, що, в свою чергу, підсилює міфологічний символізм Канто, де синтезуються й розчиняються неміфологічні предмети (витвори історичних епох). Відтак маємо справу з «інтелектуальним», надуманим міфом. Зрештою, поезію Е. Паунд розумів як «науку», тому міфотворення поета помітно детермінується: основою є «символізм підсвідомого» (Н. Фрай), або первинний міф, який «накладається» на певну епоху, дивовижно не втрачаючи повної семантичної узгодженості між метафорами і зберігаючи коди цієї епохи, але разом з тим підпорядковує її «справі міфа», в якій домінуючою постає метафорична структура. За таким принципом побудовано Канто XXX.
Для пояснення подібної поетики Е. Паунд теоретично обґрунтував «ідеограматичний метод», що онтологічно тяжів до давньокитайської поетики, характерні ознаки якої помітні в міфологічній структурі поетичних текстів. Вона постає сукупністю буквальних метафор (схожий принцип спостерігається під час аналізу різнонаціональних прафольклорних текстів). Невловний (розум неспроможний його схопити) зміст подібний, в такому разі, на архетипне, містичне безмежжя. Для Е. Паунда в такій поетиці важливим було, кантівською мовою, die Vertiefung (заглиблення), що нечувано розширювало художні можливості.
«Давньокитайський» текст, який є одним з ключових у Канто, також наділений вищезазначеною міфологічною зображальністю, і його сприймання породжує відчуття міфа. Але цей текст цікавий іншим. В ньому досить-таки виразна інтелектуальна парадигма. Не слід забувати, що Е. Паунд перекладав твори Конфуція англійською мовою. Стародавній філософ у Канто фігурує як персонаж. Зокрема, в Канто XIII поет подає етично-гуманістичний вектор вчення мислителя. В основній книзі конфуціанства «Лунь-юй» центральною категорією вважається «жень» (дослівно — гуманність), що пропагує любов і повагу, взаєморозуміння і взаємопошану між людьми, і це мусить відбуватися на всіх рівнях суспільного життя. Людина, особливо правитель, має керуватися у своїх ділах розумом, який і дає владу над світом, але розум має підкорятися законам «жень»: «Як хтось не має порядку в собі самому, Не може робити порядок довкола себе» (Канто XIII). В подібній ситуації поетові дуже важко уникнути дидактики, яка тою чи тою мірою виявляється в художньому тексті. І Конфуцій мусив би бути «дидактичною персоною», оскільки є носієм «ідеології» (певної системи поглядів), але манера мовлення цього персонажа ніби «ізольована» від соціально-історичного. Для підсилення аргументів Конфуцій не спирається на факти реальної дійсності, а коли у мовленні і вживає «зовнішні коди» (реалії буття), то хіба марґінесі власного мовлення-думання-згадування, яке постає радше далеким фоном. Однак і такому міркуванню з певною інформацією про довколишнє буття Конфуцій не дає логічно завершитися, відтак «недомовлення» набирає ознак символу: «Валь управляв помірковано, За його днів Державу добре держано, і навіть пригадую Один день, коли літописці не записали в рукописах, Гадаю, ті речі, про які не знали, Та ті часи, здається, минають» (Канто XIII). Крім того, конфуціанське вчення приваблювало Е. Паунда як стародавній різновид консерватизму, до якого світоглядно поет таки тяжів.
«Давньокитайський» текст, як і «гомерівський», найбільш архетипні, лексично органічні, тут не зустрічаємо спеціальної деформації мовних частин твору, що пояснюється незаповненістю текстів «цивілізаційним розумом». Мова в Канто постає ніби обличчям історії, на якому читаємо всі внутрішні зміни. Щоб це показати, Е. Паунд досить часто вдається до стилізації, наслідуючи не лише окремі тексти (в Канто це видно на листах), приналежні до певного культурологічного тла, а й цілі епохи, що дає можливість відчути побутове, а загалом речове «тіло» епохи.
З цього погляду цікавим є «просвітницький» текст, що охоплює життя американського суспільства кінця XVIII — початку XIX століття. Ще В. Вордсворт зазначав, що необхідно «імітувати реальну людську мову і, наскільки можливо, її засвоювати». Е. Паунд дух епохи, в першу чергу, подає через її лексику. У «просвітницькому» тексті ми не зустрічаємо нічого поетичного. Звичайно, такі слова і словосполучення, як «профспілка», «дисконтовий банк», «корупція», «брезентовий намет», «електричний щебет», «громадську думку правильно проінформовано», досить-таки протилежні до лексики «міфологічного» чи «середньовічного» текстів, і, на перший погляд, їхнє вживання в Канто нагадує невдале експериментування (цю думку не слід відкидати). Але такий рівень лексики, гадаю, слід розглядати функціонально. Е. Паунд у «просвітницькому» тексті, вочевидь, хотів передати нуртування тогочасного суспільства, показати зовсім відмінний тип мислення епохи, зрештою, наблизити читача до статусу її ровесника, про що влучно писав В. Ізер: «Літературний текст повинен бути задуманий так, щоб заангажувати уяву читача до процесу творення речей, що знаходяться поза ним»6. Відтак па зростаючій контрастності поміж епохами, які в Канто змінюються, помічаємо еволюційний процес духовного виснаження людства і стрімкий розвиток «штучної природи», якою людина все більше себе оточує і дедалі більше підпорядковується їй. Справді, коли поглянути на світову історію, то вона радше буде подібною до історії техніки, аніж до історії людини чи історії природи. І велетенська планетна мегамашина, як взаємопідпорядкування всього живого і штучного, — гіркий доказ тому. Е. Паунд уже відчував дихання універсального Ніщо, яке Т.С. Еліот передасть у метафорі «спустошеної землі», як цивілізаційного цвинтаря й понурої «балади» про людство. Тому Канто Е. Паунда слід розуміти як не лише культурологічний путівник по світових культурах, але й, насамперед, як Велике Застереження.
Л-ра: Молода нація. – Київ, 1999. – № 10. – С. 151-161.
Твори
Критика
