Творці англійського театру
У цій статті ми розповімо про сучасників Шекспіра, які створили англійський театр.
Драматурги «Глобуса» Джон Флетчер і Френсіс Бомонт написали значну частину своїх п'єс у співавторстві, а історик Джон Обрі навіть стверджував, що крім спільної роботи вони жили в одному будинку, мали один на двох гардероб і ділили спільну коханку. Не дивно, що у свідомості глядача драматурги зрослися в автора «Бомонт-і-Флетчер», хоча сучасні літературознавці навчилися розрізняти їхні прийоми.
Будучи вже досить відомими письменниками окремо (Бомонт написав комедії «Жінконенависник» і «Лицар Полум'яніючої Маточки», а Флетчер - п'єсу «Тріумф жінки, або Приборканий приборкувач»), вони познайомилися в гуртку поета й драматурга Бена Джонсона, незабаром стали співавторами, а після від'їзду Шекспіра у Стратфорд зайняли його місце як драматурги трупи «Слуги короля», яка грала в «Глобусі».
Їхні твори відрізнялися цікавою інтригою, фривольністю й епікурейським ставленням до життя: «Помста Купідона» (1608), «Щиголь» (1609), «Трагедія дівчини» (1610), «Король і не король» (1611), «Чотири п'єси в одній» (1612), «Зарозуміла» (1613). Можливо, тому, після 1660 року, коли скасували пуританську заборону на театральну діяльність, їхні п'єси частіше ставилися, ніж глибокодумний Шекспір. Союз Бомонта й Флетчера розпався після того, як вони по черзі одружилися. Бомонт помер досить рано, і після його смерті Флетчер узяв у співавтори Філіппа Мессінджера, який після смерті Флетчера став головним драматургом трупи.
Едуард Аллен вважався одним із найталановитіших акторів свого часу. Він керував трупою лондонського театру «Троянда» (де в цей час починав свою кар'єру Шекспір) і зіграв усі головні ролі в п'єсах того часу, в тому числі Фауста в п'єсі Крістофера Марло. У 1592 році Аллен вдало одружився з пасербицею театрального підприємця Філіпа Хенслі й став співвласником його розважального бізнесу, що об'єднував кілька театрів, борделів і звіринець. У 1600 році вони разом з Хенслі будують театр «Фортуна» - майбутній конкурент «Глобуса». Розбагатівши (що було дуже незвично серед людей акторської професії), Аллен у самий розпал слави залишив сцену, усамітнившись із дружиною в купленому маєтку, і сама Її Величність Єлизавета просила його повернутися. Піддавшись на вмовляння, Аллен періодично грав у театрі, поки королева не померла. З того часу він постійно жив у своєму Далвічському маєтку, де заснував на власні кошти коледж Божої Благодаті, і після смерті першої дружини одружився з дочкою поета Джона Донна. Через три роки після весілля Аллен помер від застуди.
Річард Бербедж (1567-1619), син творця «Театру» Джеймса Бербеджа і брат театрального менеджера Катберта Бербеджа, брав уроки в знаменитого вже тоді Едуарда Аллена. Згодом він прославився як кращий трагік шекспірівського театру: грав Гамлета, Річарда III, Ліра, Генріха V, Отелло, Ромео, Макбета й інших. Сучасники залишили спогади про його магічний вплив на глядача. Річард був також і талановитим підприємцем (після смерті батька він продовжив його театральні справи), і художником - йому приписують один із портретів Шекспіра. Коли Бербедж помер, театральний Лондон був у нестямі від горя, згадуючи його численні ролі, особливо Гамлета, який страждав на задишку.
Драматург і перекладач Томас Кід (1558-1594) дружив із Крістофером Марло й навіть знімав із ним певний час квартиру на паях. Коли в Марло почалися неприємності, пов'язані з атеїстичними висловлюваннями, Кіда теж заарештували, катували й урешті-решт змусили підписати донос на одного. Уся ця історія зламала Кіда - через кілька місяців після описаних подій він помер.
Достеменно відома лише одна п'єса його авторства - «Іспанська трагедія»; інші твори або втрачені, або авторство їх не доведено. Але ця єдина драма відкрила в англійському театрі новий жанр, що наповнений злочинами й покараннями, - «трагедію помсти». У шекспірівському «Гамлеті» з'являються деякі прийоми, що вперше були використані Кідом: п'єса всередині п'єси й фігура примари, яка закликає до помсти.
Джон Вебстер (бл. 1580 - бл. 1634) залишився в історії драматургії як «майстер кривавої трагедії» із замогильним голосом герцогині, танцем божевільних, умертвінням дітей і чоловіка та іншими моторошними деталями картини зла, що пронизує світ. Його головні твори - «Білий диявол» (про похмурі події в розбещеній Італії епохи Медічі й куртизанку Коромбону) і «Герцогиня Мальфійська» (кривава трагедія про корупцію, нерівну любов і помсту) - стали предтечами готичної літератури XVIII століття. Деякі дослідники стверджують, що саме з трагедій Вебстера почався занепад англійської драми; інші ж вважають його генієм, який лише трохи поступається Шекспіру, а поет Томас Еліот відгукувався про нього як про людину, яка завжди «бачила під шкірою череп». Крім п'єс, від Вебстера залишився коктейль, названий його іменем: він складається з абрикосового бренді, вермуту, джина, соку лайма й льоду.
Драматург Томас Міддлтон (1580-1627) почав свою літературну кар'єру з антиурядових памфлетів (перша його книжка, яка висміює англіканську церкву, була спалена) і послідовно створював п'єси в усіх наявних жанрах, переходячи від іронічно-скептичних до похмурих трагедій помсти. І хоча його драматургія відрізняється особливим цинічним ставленням до людини - майже всі герої творів скупі й егоїстичні, Лондон населений грішниками, придворні плетуть нескінченні змови, що закінчуються кривавою бійнею, - він був одним із найуспішніших і найплідних драматургів свого часу. На відміну від багатьох сучасників, Міддлтон не був прикріплений до однієї трупи або театру, а писав позаштатно для всіх. «Чесна шльондра», «Як надути старого», «Трагедія месника», «Жінки, остерігайтеся жінок», «Підміна», «Шахова партія» - його твори, що донині ставляться й екранізуються. У 1620 році Міддлтон був запрошений на посаду офіційного хроніста Лондона.
