Світ символів Якова Щоголева
Валентина Шупик
Оспівування буття Я. Щоголевим зосереджує увагу читача на архаїці могил, виразників незнищенної пам’яті. Найулюбленіші символи поетів-романтиків свідчать про певне бажання відродити в уявленні нащадків релікти попередніх поколінь, дієву настанову наступним. У цьому можна вбачати парнаські заклики, навіть впровадження штучних конструкцій на кшталт «мистецтво для мистецтва». На жаль, розмірковування щодо програмовості мають характер структурування поза екзальтацією чи власними уподобаннями. Достеменно відомо, що тогочасні хроніки та спогади свідчать про певну відособленість станів громади. Новомодні тенденції в зображенні культурно-історичної спадщини були зумовлені руйнацією свідомості поспільства. Як наслідок, схематичність відчуттів знайшла своє вираження в абстрагованих означниках. Цю штучність Т. Шевченко порушив глибиною трагізму, П. Куліш несамовитим творенням параболічної системи мислення. Образ степу, хутора, хати притаманний майже всім поетам доби романтизму, однак відрізняється змістовим наповненням, формою відтворення. Так, на думку П. Волинського, «емоційна забарвленість балад, багатство виражених у них настроїв та почуттів, композиційна майстерність, ефектність сюжетних ситуацій надають цьому жанру в творчості Щоголева своєрідних рис, що відповідають його індивідуальному стилю поета-лірика», оскільки «у цьому жанрі він пішов далі від своїх попередників - представників романтичної школи».
На відміну від своїх сучасників, П. Куліш не оспівує минуле в баладах. Поет руйнує часопросторові виміри в посланні. Він перебирає на себе місію героя, оповідача, автора. У творчості Я. Щоголева так само, як і в спадщині Т. Шевченка та П. Куліша подибується рольова поезія, вірш-монолог, перетином якого може постати ефект розмовності, народно-пісенні гуки, палітра побутових малюнків. Елементи виробничої лірики Я. Щоголева дисонують з багатоаспектним образотворенням Т. Шевченка. Тема степу, дуже поширена в 60-80х роках XIX ст., не зазнала посутніх змін так само, як і образ «хати». У його тлумаченні, це уособлення родинного життя, затишку. На думку А. Шамрая. митцеві був притаманний «народницький стиль з реалістично-побутовим трактуванням теми». П. Волинський писав, що «козакофільська» романтика Щоголева, як і поетів 40-х років, ущербна, сповнена суму, цей ущербний мотив проходить через усю творчість поета, починаючи від вірша «У полі» (1846) і до вірша «Орлячий сон» (1892). А. Шамрай вважав, що «вірші на козацькі мотиви 40-х років з такими ж мотивами 80-х і 90х років при кількості мотивів між ними в стилістичному відношенні ріжниця дуже показна. Баляди на козацькі теми, писані Щоголевим наприкінці життя, виразно позначаються рисами стилізації, особливим захопленням архаїчними термінами, замилуванням в музейних дрібницях, що стають ніби самоціллю, потьмарюють конкретність змісту». С. Єфремов у своїй книзі «Історія українського письменства» звертає увагу на об’єктивний епічний тон поезії, а М. Сумцов на брак почуття. На думку дослідників, письменник був людиною глибоко консервативного складу. Постаттю у соціальних межах 80-х років архаїчною. Він ніби у думках і почуттях переносився в далеку українську старовину і почував себе добре тільки в чудовім царстві мрій. Слід зазначити, що подібні тези відсутні в літературно-критичних працях Г. Хоткевича, В. Горленка, М. Комарова, а також М. І. Петрова в книзі «Очерки украинской литературы XIX ст.», розділі «Новейшая украинская литература» (Г. Хоткевич Я. І. Щоголев. Огляд його життя і діяльності // ЛНВ. - 1899. - Кн. 8-9. - С. 83-107; рецензія В. Горленка на «Ворскло» в «Київській Старині» за 1884 рік. - Т. І. - С. 151-154; рецензія М. Комарова на «Ворскло» в «Ділі» за 1883 рік, № 47).
А. Шамрай був переконаний, що головне завдання у дослідженні полягає у висвітленні «ідеології Щоголева на тлі не тільки харківської обивательщини, але і в зв’язку з тою боротьбою, що точилася між двома поколіннями інтелігенції в 70-х роках». На думку багатьох дослідників, його творчість заслуговує на всебічну увагу, незважаючи на певну консервативність поглядів. Так, М Зеров у дусі свого часу пише про нього, як про патріархально-консервативного гетьманця. Боротьба народників із соціалістами відбита в поезії Я. Щоголева, на відміну від П. Кулішевої аналізи, лише сатиричними алюзіями, які також викликали невдоволення в сучасників. Так, найбільшої критики зазнали твори «Верцадло», а також «До бурсаків». Критичні зауваги на збірку «Ворскло» (1883), а також перші спроби («Раздумье» в «Литературной газете», 1840. «Канари» в ж. «Отечественные записки», 1841; ранні твори в «Молодику» за 1843-1844рр., Кулішевій «Хаті» в 1860; а далі в часописах «Зоря», «Складка», «Харківських Губернських Відомостях»), були важливими для письменника, однак... Зважаючи на тернистий життєвий шлях митця, його автобіографічні нотатки, складно собі уявити, що відгук В. Бєлінського чи того ж таки М. Сомарова могли похитнути дух співця Слобожанщини. Тим більше, що багато сучасників митця високо цінували мистецький хист автора, захоплювалися народною основую його творчості. І все ж Я. Щоголев тривалий час не публікував власних творів. Огоновський вважав, що 1864 рік став знаковим для нього. Від цього часу і впродовж дванадцяти літ письменник нічого не друкує, не бере участі в роботі харківської «Громади», однак підтримує дружні стосунки з її членами А. Л. Шимановим та І. М. Дерев'янкіним. Серед його друзів Д. Багалій, Я. Новицький, О. Потебня, Ц. Білиловський, Д. Яворницький, С. Васильківський, М. Лисенко, М. Лободовський. Професура Харківського університету радо привітала молодого літератора, заохотила його до творчого злету. Можливо, академізм освіти зумовив виваженість його мистецьких кроків, але не лише це вплинуло на пізнє видання наступної, останньої збірки поета в 1898 році. І в цій збірці також терен Дикого поля постає як сакралізована слобода переселення наддніпрянців, зачарованих Донцем, Псьолом, Осколом, і звичайно ж, Ворсклою... Малярське чуття палітри, бажання відтворити барви в динамізмі відзначають всі дослідники творчості митця. Тематичний поділ, характерний для дослідження Сумцова, дещо звужено відбиває проблематику поезії письменника. В. Горленко порівнював його балади з творами О. Толстого та Я. Полонського, не вбачаючи дидактизму та резонерства, на відміну від М. Петрова. Пошуки контексту творчості «естетів» 60-х років окреслював П. Филипович у своїй рецензії на книгоспілчанське видання, а також Б. Лепкий у передмові до берлінського видруку творів Я. Щоголева. Дослідники намагалися відтворити цілісну структуру творчості митця, поділяючи творчий шлях на два періоди. Так, П. Золинський не відкидає й не схвалює тези А. Каспрука щодо поглиблення фольклорно-легендарного мотиву другої збірки порівняно з ранніми творами Я. Щоголева.
Зважаючи на складні життєві обставини письменника, смерть дітей восени 1878 року, М. Зеров не обмежується біографічно-психологічним методом, на відміну від М. Сумцова. Він зосереджує свою увагу не лише на такому явищі, як «некрасовщина», ідеологічна боротьба соціалістів, естетів, народників. М. Зеров подає його поезію на тлі громадської діяльності М. Старицького, П. Куліша, Б. Грінченка. Письменника змальовує в якості жертви «розвіяности, уривчастості українського літературного життя», оскільки вже з 1846-го року «він немов спеціалізувався на темах вигасання запорізької психології і народження психології хліборобської, гречкосійської».
Розгляд перших рецензій творчості Я Щоголева наближає до усвідомлення всієї специфіки тогочасної доби, в світлі якої постать П. Куліша також втрачає риси відособленої архаїки, заглибленої у козакофільські мотиви. Оспівування цих атрибутів зумовлене настроями, що панували в суспільстві, а не лише прагненням наслідувати попередників. У баладах Я. Щоголев намагався відтворити не гак славетне минуле, як свої сподівання на кращу долю козацьких нащадків. Переосмислення фольклорних мотивів у збірці «Ворскло» (1883) та «Слобожанщина» (1898) зосереджено на палітрі образу, структуруванні традиційних мотивів. «Литературные заметки» поета побіжно відбивають багаторічні стилістичні пошуки, лінгвістичні експерименти письменника. Ретельність \ дотриманні традиції позначилась на корективах не лише поетичних збірок. Письменник заповів, незважаючи на лінгвістичну вмотивованість, вживати його прізвище на московитський манір: Щоголев, а не Щоголів. Певна штучність, манірність відчувається навіть в тотемічних замальовках. Оживлення природи відрізняється від ІІІевченкових абстракцій цілісності світу. У поезії Я Щоголева подибується народно-пісенний мотив розмови, властивий раннім поезіям Т. Шевченка. Упродовж творчості Я. Щоголев модифікує міфологемну модель до рухливої алюзії, нерідко деталізує знаковість єдиної події в образі долі. У творах «Орел», «Діброва», «Квітка» розмова з птахом акцентує читачеву увагу лише на іраціональному світі потойбіччя. Порушує цим межі народної свідомості, архетипу, перетину світів. І все ж А. Шамрай погоджувався з думкою М. Зерова про певний нахил Я. Щоголева до формалізму. Дослідники вважали це типовою ознакою епігонства, літературного консерватизму.
П. Куліш у поетичній діяльності відтворював драматизм екзистенційного диспуту з іншими, тому обрав за форму вираження власних чуттів інвективу, медитацію. Роздуми Я. Щоголева суголосні М. Кулішевим медитаціям відчуттям гармонії світу. Поет присвятив свої твори вшануванню народних уявлень про різні життєві цінності. Тлумаченню поняття долі в об'єктивному аналізі дійсності, іронічному змалюванні виробничих архетипів, алегорій («Пасічник», «Крамар», «Чабан»). Я. Щоголев прагнув порушити певне змертвіння народно-пісенних образів у низці ліричних творів, які було покладено згодом на музику («Пряха», «Хортиця», «Зимовий вечір», «Черевички», «У полі», «Косарі», «Чередничка», «Осінь»).
Абстрагування дійсності в контексті долі народу, рефлексивне сприйняття буденного свідчить про сюрреалістичну тенденцію, передсимволістські спроби відтворення. Побутовий малюнок у баладах «Барвінкова-Стінка», «Климентові млини», «Ніч під Івана Купала», «Жлечана неділя», «Чайчині діти», «Лоскотарки», «Лоскотарочка», «Орлячий сон» нерідко с надто деталізованими, що інколи впливає на форму. Епічний плин оповіді нагадує широкі полотна, поеми. Однак у вірші-притчі («Неня». «Палати») подибується відсутність багатоманіття семантики образу. На відміну від П. Куліша, поет заглиблений в об’єктивізацію поетичного світу символів, чільне місце в його доробку посідає саме рольова лірика. У цій відстороненості морально-етичні настанови («Тестамент»), патріотичні почуття («Зимній ранок», «Родина», «На чужині»), містичне світосприйняття («Війна», «Остання січа», «Запорожець над конем») зосереджені на долі поета. Трагічна постать митця, оспівана в літературі, зачарувала Я. Щоголева в образі кожної людини. Поетизація образу долі сумісна з традиційним тлумаченням віщунства тотемічних істот, що символізують сподівання. Назви поезії виробничої тематики постають як означники людського щастя.
У ранній елегії «У полі» (1846) поет вживає один із улюблених прийомів - антитезу, а також повтор, паралелізм, алітерацію, асонанс тощо. Поетові роздуми зосереджені на історії про одного з останніх осередків козацької слави за буджацькими степами. шабля, коник, дівчина-рибчина постають як своєрідні атрибути, ціннісні категорії мінливої долі, оскільки козацьке щастя у славі. Слава символізує не знищенність світопорядку. Наявність на терені козака, що працює, свідчить про неперехідність стану істинності. Правопис видання 1883 року збережено:
«Ой хто вь лузі - озовися!
Ой хто вь полі - одкликнися!
Скоро все засне підь млою:
Йде вечеряти за мною!
Зву... луна за плугом гине,
Изь-за хмари місяць плине;
Вітер віє-повіває,
Казаночокь простигає».
Козацька звитяга в цій поезії, на перший погляд, може видатися дивною, адже вояк у лузі, довкола лише природа, відсутні вороги. І все ж славність діл його в тому, що він переймається болем рідної землі, живе в унісон зі світом. Характерник заворожує природу своєю душевною щирістю, тому всесвіт постає у цілісному славленні. Відсутні - непослух, ворожість, невідповідність дій, - усе те, що відтворено в баладі «Барвінкова-Стінка». Легендарні події в селищі поблизу Слав’янська переплилися з натуралістичними замальовками природи в згаданій містерії:
«Трёхъ лить видь
Пречыстои ще не мынуло,
Якъ звистка въ паланкахъ пишла,
Що житыме слав козацька до вику,
Та сича вже внкь оджыла...»
Або з «Останньої Січи»:
«Ты бажав знайты руины,
Де остання сича вмерла?
Не шукай: доба бижуча
Якъ усе, и ихь пожерла».
Пост пише, що «доба бижуча» знищила релікти, а не славу. Тому в цих описах не слід убачати занепадницькі настрої. Об'єктивність епічного плину оповіді поезії Я. Щоголева - особлива риса творчої манери письменника, що потребує детального вивчення.
Л-ра: Київська старовина. – 2009. – № 5-6. – С. 165-170.
Твори
Критика
