Релігійні мотиви в творчості Я. Щоголева
В. Мелешко
Перечитуючи вірші українських поетів другої половини ХІХ століття усе більше схиляємося до думки про синкретизм не тільки на рівні стильовому (поєднання реалістичного та романтичного начал; наявність у межах реалістичного письма елементів модерного), a й на тематично-образному. Так релігійні мотиви в ліриці цього періоду тісно переплетені з національними, особистісно-моральними, а почасти й суспільно-політичними; одні й ті ж образи в різних творах подаються або у їх співвіднесеності з реальним буттям, або переростають у символи, алегорії, набуваючи нових якостей і ознак. І це закономірно; нерідко духовне та матеріальне, містичне та раціональне поєднуються, розвиваються паралельно, пропорційно рівномірно.
«Мистецтво - це взаємозамінність образів», - стверджує поет; поезія другої половини ХІХ століття відзначається сполучуваністю неоднакових, часто протилежних понять і явищ, - додаємо ми. Пантелеймон Куліш і Я. Щоголев, Панас Мирний та І. Манжура, Б. Грінченко й М. Старицький, П. Грабовський та Іван Франко, - автори-лірики, що своєю творчістю репрезентували нову якість української віршованої літератури і водночас продовжили попередню письменницьку традицію, зокрема використання біблійно-релігійних мотивів і образів. На 40-60-і роки XIX століття «припадає наскрізь духова й просякнена християнським світоглядом творчість Шевченка», в поезіях якого рецепції Святого Письма є свідченням справжньої релігійності. «Давидові Псалми», «Царі», «Неофіти», «Марія», це твори, де Шевченко висловив загальнолюдські ідеали. Він спирався на чуттєвість, його наступники, зокрема Я. Щоголев, котрий є об’єктом нашого наукового зацікавлення, - на розум. Я. Щоголев, цей «запізнілий романтик» (М. Зеров), звертаючись до релігійної тематики, порушує морально-етичні проблеми добра і зла, смерті й безсмертя. Його поезії «Будинок», «Могильщик», «Суботи св. Дмитра», «Похорони», «Ангел Смерті» поєднують філософський і буденний вимір смерті. Найбільш показовими в цьому відношенні є вірш «Могильщик» і «Ангел Смерті», що також підтверджують нашу думку про єдність - протилежність образів, мотивів та інших формально-змістових параметрів.
«Могильщик»: жанр вірша - «моралізаторська» сентенція, де перші чотири строфи є традиційним для автора описом процесу праці; поезія поділяється на дві сюжетно пов’язані частини, які дозволяють виокремити дві суб’єктні форми вираження авторської свідомості. Перша - це автор-розповідач, друга - герой «рольової» лірики.
«Ангел смерті»: жанрово - це повільна медитація з «характерно-затриманим періодом на початку» (М. Зеров); твір структурно теж розмежовується на дві частини, проте роз’єднуючим началом виступають категорії логіки - теза - доведення - висновок. Суб’єкт вираження авторської свідомості - власне автор.
Я. Щоголев подає асоціативний образ смерті - труну, щойно зроблену майстром. Герой «рольової» лірики сприймає смерть у її простоті й природності. Однак є у вірші рядки, які сповнені віри в краще загробне життя:
Світ сюди не зайде,
Вітер не дуне.
Тут зате згадаєш,
Може, ти й мене, що знімають відкриту безпощадність смерті.
Поет утверджує повсюдно-непереможну ходу смерті, для якої і багатій, і «старець бідний», і юнак, і «лада в шаті сніжнобілій» - всі рівні. Саме в цьому відчувається християнський пафос: смерть - закономірний підсумок тлінно-земного буття людини.
Відкрито розважливим є розуміння смерті: вона порятунок від нікчемності життя, дорога в таємність.
Отже, для поезій Я. Щоголева характерні, по-перше, «вписаність» у народно-філософське розуміння окремих релігійних понять, а по-друге, тяжіння до високо мистецької суб’єктної організації.
Образ смерті потрактовується і у віршах сучасників Я. Щоголева. У М. Старицького смерть — очікуваний відхід від антигуманного життя, вирішення складних буттєвих суперечностей («Коли засну навіки в домовині...», «Перед труною», «Смерть слов’янина» та ін.). Для Б. Грінченка смерть - філософське поняття; вона переростає в невідомість, таємницю.
Заглиблення у художньо-змістову тканину віршів «непривітаного співця» дає підстави для такого твердження: християнська релігія в них переплетена з первісно-язичницькими віруваннями українців, літературні твори європейського рівня водночас мають і фольклорну основу. Три вірші з однаковою назвою «Колядка» розкривають духовно-раціональне відчуття світу їх автором.
Перший твір (належить до збірки «Ворскло») - своєрідний переспів народнопоетичної колядки «Ой рано кури запіли». Я. Щоголев уславляє господаря-пана, господиню-пані, а найпаче їхню доньку - паняночку. Як і в фольклорному зразку, в цьому авторському творі відчутний урочистий, величальний настрій. Роль приспіву (рефрену) виконують слова «Святий вечір». У поколяді (поспіву) - цьому своєрідному резюме змісту - обов’язкове побажання добра-злагоди господі, а собі - дарунку, винагороди:
Хай же там гуляють,
А нам на крилечко
Вишлють з челядинцем
Та по пиріжечку.
Святий вечір!
Близьким до «Колядки» 1877 р. є вірш з такою ж назвою, що увійшов до збірки «Слобожанщина». Проте він має і низку оригінальних ознак:
а) це значно олітературнений варіант порівняно з попереднім твором; у ньому відчутні структурні елементи фольклорної колядки, в тому числі й рефрен;
б) пафосно він наближається до суб’єктивно-медитативної лірики;
в) у вірші простежується «розширення» тла розповіді: введено пейзажні елементи («місяць виходе, зірочок веде», «тихо на небі зіроньки сяють»); відчутні симпатії ліричного героя (він же - власне автор) до «об’єкту» побажань - панночки доні, котра тут індивідуалізована: має ім’я - Соня.
Отже, перші дві «Колядки» споріднені з народними - «старосвітськими». Третю («З далекого сходу...») можна віднести до церковних - «христосанок». Автор переспівує біблійну розповідь про народження Христа і принесення немовляті - Богові дарів. У «Євангеліє» від св. Матвія йдеться про обдарування - поклоніння мудреців - Божому синові. Для Я. Щоголева з’ява Ісуса на світ - величний акт, а тому біблійні мудреці перетворені на трьох царів; до слова стайня дібрано емоційно-піднесений епітет «храмина», Христос отримав художнє найменування «дитя предковічне». Жанрово вірш «З далекого сходу...» найменше відповідає класичній колядці. Швидше це - авторизований апокриф. Адже книги, не прийняті церквою, також по-своєму пропагували Святе Письмо. Я. Щоголев не дотримується канонічної версії, а витворює власне бачення народження Христа.
Біблія для Я. Щоголева, як і для всього християнського світу, - синтезована концепція космосу і людини, засіб пізнання найзагальніших законів буття. У житті він керувався думкою про те, що світ врятує лише християнська любов, терпеливість, дотримання законів моралі.
Він протестував проти тенденційності літератури, вбачаючи в ній лише суто мистецькі завдання. Певно тому звертався і до величних жанрових форм, наприклад, псалмів. У збірці «Ворскло» вміщений переспів 137-го біблійного псалма. Я. Щоголев, певно, не випадкого обрав із ста п’ятдесяти псалм Святого Письма саме цей. Він найбільш повно відбиває українську історію (ось і маємо авторську неузгодженість між декларативними заявами та художньою практикою). Романтик пізнього часу, Щоголев цікавиться минулим батьківщини, хоча і «не прагне змалювати дійсні історичні події чи конкретних історичних осіб»; часто протиставляє давнину й сучасність, віддаючи перевагу першій. Вірш «Псалма Давида» продовжує літературну традицію ототожнення України з Єрусалимом, Вавілону з «тюрмою народів».
Провідна тема поезії - непокора ворогам - завойовникам втілена через мотив «німої пісні». Не співати своїм напасникам вирішили полонені:
Хіба ж, як ниєм по родині,
Так тут господню пісню нам
Співати можна на чужині,
Як ми колись співали там?
[…]
Власний біль невільницького становища поступово переходить в узагальнений історичний. Псаломщик роздумує про зло, яке приходить з руйнуванням («Руйнуйте камені Сіона...»), з розбоєм («несіть... огонь і дим»).
Введено до змісту «Псалми Давида» образ матері раба, «дочки Нипилона», котра згубила Єрусалим. Вона народжена в неволі, народжує і штей-рабів, що примирилися зі своїм рабським становищем:
Блажен, хто смілою рукою
Колись дітей твоїх малих
Об стіни вдаре головою
Й поб’є на каменях твердих.
У вірші найтісніше переплелись епічне й ліричне (перевага на боці останнього). Емоційно-чуттєву піднесеність твору формують епітети: «рідного Сіона», «господню пісню», «проклятий час», «дочка зневисна Навилона» та ін.
Єдність релігійних і національних мотивів простежуємо й у баладному творі «Барвінкова стінка», і у поезіях «Вродниця», «Ніч під Івана Купала», «Клечана неділя» та ін.
Релігійні погляди Я. Щоголева знайшли відбиття у віршах «Престол», «Ікона», «Чернець». Поет свідомий того, що визначальною рисою національного характеру українців є їхня глибока релігійність, виявлена внутрішньо. В «Іконі» через дитячий спогад уже дорослого «я» розкрито життєвий випадок, пов’язаний з чудодійною силою божого образа. Палка материна молитва, звернена до ікони святої, повертає сина до життя.
Остання строфа вірша - узагальнення впливу окремого випадку на подальше життя ліричного «я»:
Ввесь повний віри я гляжу
Й тепер на божую ікону,
І, як те свято, бережу
Мою надію й оборону.
Я. Щоголев творив у час, коли інтелігенція, пов’язана з мистецтвом, повіривши в технічний прогрес, пройнялася антиклерикальними настроями, що переростали у ворожість до релігії.
Мабуть, тому лірика поета з її релігійними мотивами не була сприйнята сучасниками. Та духовні цінності нетлінні; думки Я. Щоголева знаходять відгук у серцях справді віруючих людей.
Л-ра: Київський інститут «Слов’янський університет». Вісник. Філологія. – Київ, 2000. – Вип. 9. – С. 26-30.
Твори
Критика
