29-11-2021 Яків Щоголів 54

Патріотичні обертони образу України в поезії Якова Щоголева

Патріотичні обертони образу України в поезії Якова Щоголева

В. Погребенник

У ліричній і епічній поезії Щоголів свідомо виступав не лиш як естет, - мусів бути художником слова, аби хоч у красній словесності зберегти і передати в віки потомні все те, що було, на думку романтиків із Пропілеїв Харкова, приречене наступом цивілізації і політикою самодержавного режиму на вимирання (теорія згасання мови, традиційних побуту і звичаїв, народного кодексу етики і моралі, словесності народу і самої рідної «народності»).

«Патріархальний слобожанин» (М. Зеров), Щоголів, згідно автора його життєпису М. Сумцова, залюбки переносився в думках і почуттях у далеку старовину Вітчизни, розбудовуючи літературну опозицію романтичного типу «минуле - сучасне». Лірик став співцем «неба ясного краю степового», «нашої нені старої України», в якій «Воля буйна жила». Тоді ж уперше озвалися в поета мотиви пієтету перед материзною («Землю поцілую...») та збройної відсічі козаків її ворогам (у «рольовому» монолозі «Неволя» згадано історичних недоброзичливців епічної свідомості народу - «ляха» й «турка»), почала формуватися родова характерологія («гулливі сини»-запорожці, в т. ч. сирота-лицар, кобзарі з бандурами як носії історичної пам’яті про героїв нації: згадано Нечая, Сомка, Павлюка).

Саморозвиток епіка й лірика від другої половини 40-х - до 1882 року значно поширив не лише його темарій і галерею персонажів, а й збагатив поетичні вектори самого патріотичного образу України, центрального в творчості Щоголева.

Твори «Ворскла», проте, переважно не оптимістичні. Хронологічно ранні «пасма», приміром, відтворюють Україну XIX ст. як долину плачу, в якій «сильні правду Бішено топтали», «у бідного багаті Крихту одривали». Причини «похоронних настроїв» (М. Зеров) поезій - у промовистому солідаризуванні з констатацією відомої думи народу «Нема в світі правди». Й усе ж ізрідка в лірика знайдемо рядки, онадієні вірою: мине негода, настане для України краща доля («Безрідні»). Важливим його об’єктом є історія України. Так, фабула вірша «Запорожець» відбиває маршрут козака з Січі в рідну Гетьманщину (стелився через Дике Поле), дає сповнену патріотичних гордощів самобутню образну формулу історичного регіону і просто багатого краю - в словах до коня: «Тут нам води по поводи й сіна по коліна».

Патріотичне наснаження вирішення теми історичної долі рідного краю, нерідко співдіє з «інтернаціоналізмом». Скажімо, в поезії «Орел» розвинулася тема визволення південних слов’ян із неволі в турка. Художні «ходи» такого типу, поширені в нашій класичній літературі, є свідченням її «внутрішньої краси» (С. Сфремов), погляду на долю України в пов’язанні зі становищем інших країв Європи (підхід, у ранг принципу зведений М.Драгомановим). У певному розумінні це теж було одним із художніх аспектів європеїзації України, міжетнічного солідаризування в змаганнях за волю нації і людини.

Гурт творів є художніми ілюстраціями історичного аналізу сумних наслідків уже понад двохвікового перебування України в складі імперії Романових. У силу дотримання об’єктивних приписів малювання Щоголів із болем констатував духовне зміління українців, русифікацію козацьких нащадків у царському війську («Новобранець»), саму зміну статусу батьківщини, молодь якої стає «під мушкет» уже не з доброї волі. Своєрідним підсумком «Ворскла» є історична ретроспекція «Верцадло». Вже експозиційний умовний інтер’єр давно покинутих хором у павутинні, з понівеченою горорізьбою набуває значення символічної емблеми долі батьківщини. «Ощадок пізній старини», запилюжене люстерко стає для ліричного «я» тією машиною часу, що дозволила спостерегти часоплин історії. Слобідська Україна доби середніх віків опоетизована в першій візії з пієтетом і патріотичним захватом як справжня текуча молоком і медом земля обітована, як пишна природною красою родина, куди народ рушав із-за Дніпра від людської неволі та в пошуках добра і долі. Середній складник сюжету повідає про час, коли «Широка хмара округи Покрила бідну Україну’. В добі закріпачення поет убачає «Хижацтва й ліні темне царство», в якому народ у кайданах «Став кметом пана і потяг Свій піт гарячий в панські скрині. Знесення панщини в історичній концепції Щоголева песимістично синхронізоване з очманінням народу вже без розуму і сили (через звичку «ретязі таскати»). «Слобожанщина» продовжила, доповнила і вивершила національні патріотичні мотиви книжки попередньої, причому творча манера автора залишилася без істотних змін. Осмислюючи сучасність, Щоголів фіксує замулення історико-героїчної пам’яті навіть в українських рапсодів («Кобзар»), які вже не втнуть грати про Дорошенка і про «грізного Сірка», знаючи лише «Чичіточку» й «Міщанку». Винна в цьому, вважає патріот, влада - байдужа до народної біди («Недорід»), ведуча неправедні війни, що роблять гарматним м’ясом юнаків-орачів («Війна» - чи не перше в нашій поезії гуманістичне прокляття їй). Так після Шевченка і Костомарова, але й перед Лесею Українкою і Кримським Щоголів утривалював ту підвалину образу «своєї», насправді ж чужої і ворожої імперії, що вподібнила його по канві Давидового 136-го «Псалма» жорстокій державі Сарданапала - володарці Юдеї: «Дочка зневисна Вавілона, Згубивша наш Єрусалим». Сумирний пенсіонер піднісся в своїй «Псалмі Давида» до націонал-революційного пафосу пророкування неминучої відплати «проклятій тюрмі» й пойменування блаженними сміливих месників за «нашу погибель»!

Усією силою образного переживання «запізнілий» романтик протестує в елегії «Хортиця» проти занедбання славетної землі, що в новіші часи не повинна бути тільки об’єктом байдужої господарської діяльності німецьких колоністів (пор. із Шевченковими рядками «А на Січі хитрий німець Картопельку садить...»). Хоча державна воля козацької республіки спочиває, бо не терпить ніяких ретязів-ланцюгів, її «слава, кров’ю перелита», - не без гордощів нотує лірик, - «По світу літає». В іншому елегійному вірші, «Остання Січа», він убачає деградаційними стани рідної землі без життя-кипіння великого січового товариства «обіч берега Підпільни...» Сюжетна поезія «Нерозумна мати», що відтворює картини руйнування Січі москалями генерала Текелія і наступного поневіряння запорожців, уподібнює кінець козацької держави на Дніпрових порогах похованню української долі. Тим-то так сумовито-голосільницьки звучать гіркі констатації: «Січа замовкала, Січа завмирала, Гей, велику смуту дітям зіставляла...». В національно виразному крайобразі («В степу») «пишної України» з її неповторними високими могилами, безкраїм степом і «небом, наче море» вже тільки візією оповідача є відсіч орді з боку червоношликих захисників козацької Нені. Цікаво, що патріотичні симпатії до козацтва поет переніс і на загалом вірних царю дончаків. Згідно маловідомих споминів доньки, її батько, в цілому лояльний консерватор, зворушився до сліз, коли довідався: «на Дону заворушилися козаки, підготовляється щось важливе, говорять про сепаратизм».

Українознавчий аналіз творчості Щоголева неповний без урахування його краєвого патріотизму - захоплення Охтирщиною, фольклором «малої батьківщини» (на ній не повинні зникнути перекази і пісні прадідів). Крім того, предметом особливих патріотичних гордощів було для лірика рідне довкілля. В програмній поезії «Багато мочі і краси», оспівавши в зачині приваби гір Тіролю, чутливий до красот землі поет із 15-го рядка внаслідок зіставлення переконано ствердив: поміж рідних меж «Свої ми маємо краси В чарній (чудовій, чарівній - В. П.) природі України». Феномен її неповторний, на думку Щоголева, вже тим, що в ній є майже все, що властиве природі планети - і «тропічнії ліси з багатолистими древами», і «вітер над пісками», і «в нетрях вогкість і покій», і «спека сонця в день пачкий понад безкрайніми степами». Усвідомлення-прочуття великості меж «крайниць» України та маєстатичності її природи благотворно діє на «екологію душі» ліричного героя, формуючи твердий намір не йти на чужину і шукати свої пісні «під небом пишної родини!».

З’ясування власної поетичної генеалогії в другій частині свого роду диптиха «Родина» веде автора до витворення масштабного образу Вкраїни. Кодом її - «таємні діброви», небо блакиті, «лани і подоли», безкрайні степи, гаї і «з тропічного світу ліси», кришталеве Ворскло і «найкращая стьожка Дніпра», «поле, могилами зрите, Де спить наша слава стара!». Така земля цілком може бути цілющою купіллю національного духа. Тому боляче вражає героя-автора той історичний факт і сучасне явище, «Що мало зосталося тих, хто ...до смерті гартовані сили На любощ родині зберіг». Відповіддю всім користолюбцям у Щоголева - нова клятва Гораціїв на вірність їй («у час передсмертний скажу Україні: Тобі і могила моя!»).

Таким чином. Яків Щоголів-людина з його ідеалом хутірського життя, літератор із засадничим прагненням реалізувати в творчості її нетлінні «добра» - вічні правду й істину про час і людину в ньому, про долю рідної України, - зовсім не нагадує на початку XXI ст. музейну воскову фігуру. Його писання з патріотичним протиставленням свого чужому, увагою до нових соціально-економічних з’яв «на обездоленій землі» вітчизни - заповіт зберегти її неспотвореною, не втративши «народність», протиотрута від знеособлення і космополітизму. Неминущого естетичного і виховного, пізнавального значення його художня спадщина - справжній літопис Наддніпрянщини від доби старожитностей. Тексти співця славної минувшини Великого Лугу дозволяють назвати його, слідом за княгинею Е. Шаховською-Брабант, «борцем за волю рідного краю, всеціло відданим йому».

Л-ра: Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. – Київ, 2001. – Вип. 42. – С. 8-10.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также