13-12-2021 Розваги 409

​​Є. С. Літературний конкурс

​​Є. С. Літературний конкурс

Портал Експеримент обрав кращі твори для Солодкого літературного конкурсу. Автори, яких ми опублікували на сайті, переходять на наступний етап - читацьке голосування. Автор, який отримає більше лайків, отримає перше місце та солодкий подарунок від порталу Експеримент.

Якщо саме це оповідання вам сподобалося, ставте лайк та робіть репости у соціальних мережах. Саме так ви проголосуєте за свого фаворита. 19 грудня визначимо переможця.

У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)


SOULMATE

Якби ж і далі вкупі, не окроме,
Нам слухати цей шепіт, поки нас
Закличе кинути усе знайоме,
Всі щирі втіхи нездоланний час!

Джон Кітс

Сер Вільям вперше залишився наодинці з леді в саду. Сад був старий і обачливий, він дбайливо надавав свої послуги молодим фігуркам в альтанці. Тут був затінок, легка прохолода і перемога зеленого над усією палітрою флори. Молодий офіцер старанно тримав свій військовий статус, лише декілько раз оглянув ремені амуніції та торкнувся коміра свого френча, але попри всій атрибуції вдалого етикету і форм надбання мужності, дівчина бачила лише сором’язливого юнака, з ледь окресленими темними вусиками і яркими очима. Він був поруч, у строгому кашкеті та щільних рукавичках, а їй було легко, легко як ніколи, і сад тримав їх тепер у своєму полоні, двох залишених у світі людей.

Русява леді, вдягнена в сукню сірого кольору, мала маленький капелюх і атласну стрічку, які разом доповнювали її зачіску. В руках вона тримала ошатну парасольку. Наймолодша донька британського аташе в Ірані була веселою, дотепною дівчиною дев’ятнадцяти років. В родині її звали Фанні, неофіційне ім’я імпонувало і також добре сприймалось у колі близьких друзів. Але Вільяму вона представилася як Франсіс. Заради забавки. Молодик внутрішньо цурався своєї нової форми, вона випромінювала юнь та безпорадну тугу по бойовому досвіду, він таємно мріяв про нашивку за поранення, стерту шкіру ременя і шрам біля скроні, як у капітана військової академії.

Вільяму стало легше, коли його вдалий жарт відгукнувся дівчині і вона подарувала яскраву усмішку, а потім ще, і ще, навкруги бринів її чарівний сміх, і парасолька ледь тремтіла в руках. Сад завмер, збираючи всі ті дзвінкі конвалії сміху, незаймані білі пелюстки липневого вечора. А потім сміх стих, охоплена хвилюванням тиша вибудовувала нову мову на зламі сутінок. Кохання як папороть, зростає пошепки. Все навколо ставало вогким, день остаточно вмер, перехоплюючи рух світла у дубовому гіллі і двоє в альтанці вже ледь бачили один одного. Лише тихе мовлення створювало магічний зв’язок між забутими в темряві саду.

Невидимий птах, маленька істота у вільшаних тенетах, тепер був промовистим співцем палких почуттів, він зводив нанівець сумніви та острах, голос його охоплював усі риси простору: вогкий камінець в царині мохів, цупкий плющ над вікнами будинку, чагарник обабіч дороги, старі вузлуваті дерева, гілки яких, подекуди мертві, і ті ставали камертонами чарівного звуку. Усе навкруги заслухане… В сад завітала любов. Птахи завжди співають правду.

Ніч впорядковує все, лишаючи один крок між теперішнім і майбутнім, між поглядом і цілунком. Шепіт стишений до таїни подиху, скорочує відстань і зникає як тать, де рясний оберемок взаємин, сплетений із жартів і снів, віршів Гафіза перською мовою і юнацької жаги, звільняє почуття до палких обіймів. Альтанка відірвалась від саду і повільно зникла в тумані, де лише Вільям і Фанні, де лише трунок солодкого забуття.

Родина Велч поспіхом залишала будинок. Листоноша, котрий приїхав після четвертої години, повідомив що вілли за тридцять кілометрів звідси потрапили в сектор бомбардувань, деякі вщент згоріли. Зв’язок з центральним поштовим відділенням втрачено. Томас Велч розмістивши валізи, сів за кермо, його плани провести коротку відпустку з родиною за містом вмить зруйнувалися. Небезпека нависла над усім. І він пригадав останні слова листоноші, що Люфтваффе топить тепер англійські конвої в Ла-Манші. Гравійна доріжка скрипнула під колесом, залишаючи позаду ще теплий будинок з ароматами чаю і кориці, де відлуння дитячого сміху ще плуталось у фіранках вікна. Автівка скинула швидкість на повороті, на зустріч їй рухались вантажівки зенітної артилерії, солдат без шолома зі скуйовдженим рудим волоссям, весело махав дітям рукою. Затишний сад містера Велча сумно тримав відчинену хвіртку, чайний сервіс в альтанці, скатертина і солодощі були залишені вітру.

Джміль важко облетів стіл, двічі вертаючись до яскравого джему, порцеляна святково виблискувала серед трави і чайник давно охолонув. На самому краєчку столу, в малій тарілці стояли дві шоколадні фігурки,- стрункий військовий і гарненька леді з парасолькою в руці. Діти так і не побачили солодкі дарунки батьків, вони ще довго в машині, позіхаючи від сну, розпитували про стрімке повернення в місто.

Молодий офіцер впав першим. Ніби ворожа куля зустріла його в атаці, збивши з ніг, руйнуючи молоде життя. І вже точно буде нашивка за поранення, і шрам… Він лежить на боку, але ноги. Їх нема! Поруч плаче кохана. Вона плаче щодня, особливо в той час, коли сонце заходе в альтанку, і сад, їх старий друг, цей сивий дідусь вже не в змозі прихистити їх своєю кроною. Яскраве світло нещадно гріє поранену фігурку. Фанні змарніла. Сутулі плечі, оплавлені стрічка і парасолька вже ледь впізнані. Вона стійка лише завдяки своїй сукні, яка продовжує її боротьбу зі світилом, наче тужливий дзвін згубленої дзвіниці, своєю міддю здавлює ґрунт. Поряд, за лісом, сьогодні впав важкий бомбардувальник і нічний птах, єдиний спомин минулого, залишив сад назавжди. Порцеляновий посуд припав пилом, шоколадна фігурка військового тепер схожа на м’який горбик, біля нього конус зі зміщеним центром, на поверхні якого сліди пилку метеликів. 24 серпня 1940 року сонце нарешті з’єднало дві форми у сукупну структуру буття.

Метал ще довго був розпеченим, навкруги смертельним насінням виблискували гільзи. Навідник повернув гирло зенітки в бік прохолодного лісу і закрив очі. Плями яскравого неба калейдоскопними скельцями лягли на сітківку. Спрага з’явилася вмить.

Лейтенант першим помітив віллу за пагорбом. На пошуки води він узяв із собою рудого, високого юнака з Норіджу, який постійно підшнуровував свої черевики і тер заквітчане веснянками обличчя від поту. Дорогою вони розмовляли про океан, і хлопець жалівся що за всі роки свого існування так і не бачив його на власні очі. А тут ще війна, запах смерті і руйнації. Він повторював це не вперше, і лейтенант несвідомо закарбував в пам’яті ці слова і кілька рядків з віршів, якими рудий втомлював зенітний розрахунок:

Стою, а пінний вал
До берега несе свій шал,
Рука стискає в забутті
Піщинки золоті.

Поле скінчилось, і вони опинилися поряд з будинком. Командир наказав юнаку розшукати власників садиби і набрати води. Солдат хутко зник за рогом сірої цегли. Лейтенант скинув кашкет, дістав з нагрудної кишені хустку і витирав чоло. З саду на нього дивився старезний, розлогий дуб.
Рядовий з’явився з пустою каністрою, будинок був самотнім. Він запропонував піти в глиб вілли і пошукати криницю. Артилеристи пройшли повз мовчазної будівлі, поряд з квітником їм зустрілася розкрита залізна хвіртка в сад. Портал проковтнув дві постаті. І кожен, не змовляючись, вирушив своєю доріжкою. Лейтенанту сад здавався безмежним, він повільно затягував його в своє розмаїття, в зелену глибину, де молодий вересень ледь ніжно торкав рослинність рукою. Сад довіряв свої таємниці. Світлі плями між кущами та гіллям магнітом тягнули нового гостя.

Офіцер розгорнув кутик скатертини, завіяний на стіл, доторкнувся до пильної порцеляни, сів на стілець і розстебнув комір. Над розеткою з варенням кружляли маленькі мошки, деякі застигли в солодкій пастці як в бурштині. Перед чоловіком в тарілці були старі ласощі, пильні, безформні, але досі живі, тонкий аромат яких був поруч. Лейтенант вклонився і ввібрав його в себе. Шоколад наче ключик миттєво відкрив купу дверцят, і мозаїка спогадів змінила рух часу. Шепіт, обличчя, погляди крізь вуаль, швидкі кроки у вітальні, дзвін прохолодних келехів, і дотик до її шкіри, все обгортало його, створюючи прозору спіраль яка уходила вгору, через альтанку до самих верхівок дуба. Його очі більше не бачили сад, його серце бачило обрій, змінений часом і простором. Пролунав звук неприємний, повертаючи лейтенанта в сумне сьогодення, він знов відбувся і змусив його вслухатися вдалину саду. Десь там худий юнак, весь золотий від сонця, тягнув каністру, шорхаючи її об кожне каміння.
Залишивши бесідку, лейтенант був певний що війна з її запахом смерті ніколи не заволодіє світом, доки є острівці світла, доки існують сади сповнені запахом любові.

Вітер гортав скатертину… І до самих холодів срібнокрилі комахи розносили зі столу дрібки солодкого кохання у найпотаємніші кутки старого саду.

Грудень 2021 рік


Є. С.

N.B.: Есей має вірш Едгара По «Сон у сні» (Пер. А.Онишка)


Читайте также