«Легенда про Зеленого лицаря»: сучасний гуманізм через призму середньовічної культури

Костинюк Ю.Р.

Поняття гуманізму відоме нам, завдяки епосі Відродження [6]. Саме у цей період історичного розвитку людину вперше виокремили як самоцінність. Так, в епоху Античності людину головним чином сприймали через призму Всесвіту, Космосу (космологізм), а в епоху Середньовіччя – через призму Бога (теологізм). Людина ж Ренесансного часу більше не потребує «покровительства зверху», вона рівна з Богом у контексті своїх творчих здібностей, здатна довершувати, створений Богом світ. Однією із рис епохи Відродження є також титанізм ( серед відомих титанів: Да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Донателло ) – здатність людини до різносторонньої творчості та занять, до прикладу, поєднання наукової діяльності у сфері інженерії чи математики із живописом та скульптурою та виразний успіх в усіх цих сферах. На додаток, гуманізм того часу відстоював право людини на свободу, задоволення, красу та щасливе життя, без страждань. Як результат, ці ідеї стали фундаментальними і для гуманізму сучасної доби.

Варто пригадати, що етимологія слова «гуманізм» походить від латинського слова «humanus» - людяний [3]. На сучасному етапі виділяють такі види гуманізму як релігійний гуманізм, світський гуманізм, транс-гуманізм та постгуманізм. Кожен з них має свої специфічні особливості, до прикладу, у релігійному гуманізмі людина виступає цінністю як істота створена Богом і всі етичні аспекти корегуються через призму релігійного вчення. Трансгуманізм [2] відстоює право людини на покращення розумових та фізичних можливостей шляхом використання досягнень наукового та технічного прогресу з метою усунення тих аспектів людського існування, які трансгуманісти вважають небажаними – страждання, хвороби, старіння і смерть. А постгуманізм, сформований на уявленні про те, що людина є істотою, еволюція якої ще не завершена, але є можливою у майбутньому. Так, мова йде про новий вид людини, довершений технічними засобами та здатний на безсмертя. У цьому контексті межа між транс- гуманізмом та постгуманізмом є досить тонкою, ймовірно, основним аспектом, який розрізняє їх є питання безсмертя людини, яке у трансгуманізмі підіймається не так гостро, як у постгуманізмі. Однак, найбільш поширеним видом гуманізму у наш час слід визнати світський гуманізм, який, завдяки своїй незалежності від релігійних та філософських переконань, здатний стати містком порозуміння для людей із будь-яким типом світогляду. Відтак, світський гуманізм наче підсумовує основну ідею гуманізму як такого: вищою цінністю є життя людини, всі матеріальні і нематеріальні ресурси направлені на те, щоб зробити це життя максимально комфортним та безпечним [3].

Серед найпоширеніших рис сучасного гуманізму – толерантність. Сучасний гуманізм виступає проти дискримінації людей за національною, расовою, гендерною ознаками. Активно відстоюються права національних та расових меншин, представників ЛГБТ+ спільноти. Сучасний гуманізм підтримує розвиток фемінізму, обґрунтовує важливість боротьби за права жінок та людей із різною гендерною ідентичністю.

Окрім цього, сучасний гуманізм активно виступає проти насильства не лише у соціальному контексті, але й у контексті сім’ї. Сучасні гуманісти є противниками домашнього насилля як між членами подружжя, так і насилля батьків до дітей.

Важливе місце у сучасній етиці посідає ідея турботи про людей із інвалідністю, а також хворих та малозабезпечених. Допомога слабшим вважається благом. Культивуються такі явища як волонтерство, меценатство, благодійність.

Не менш помітною є тенденція до екологічної свідомості у сучасній етиці. Так, людина вважається істотою розумною та самоцінною, однак вона живе у світі природи, а значить повинна піклуватися про цей світ не менше, ніж про себе, оскільки вона є безпосередньо залежною від становища біосфери. Вартим уваги є також те, що гуманістичні цілі людини часто суперечать її цілям щодо збереження природи. Зосередившись на власних правах та самоздійсненні, людина забуває піклуватися про середовище, у якому живе. Саме тому, одним із завдань сучасного гуманізму можна назвати віднаходження рівноваги між гуманістичними та екологічними ідеями.

На додаток, у сучасному гуманізмі культивуються природні, політичні та соціальні свободи людини, свобода вибору, право на індивідуальний життєвий шлях тощо. Помітним також стає усвідомлення неідеальності людини як істоти та її права на цю неідеальність. Розвінчуються образи героїв та лише позитивних чи лише негативних персонажів. Людська істота недосконала, вона часто помиляється і має право помилятися. Таким чином, якщо в епоху Відродження творчі здібності людини були рівними із божественними та панував культ титанізму, то у наш час творча воля людини постає не менш цінною, однак більш переосмисленою у контексті її «руйнівних» (неідеальних) властивостей. Культ титанізму наче поступово витісняється ідеєю «людини живої», яка здатна бути героєм та лиходієм, переможцем та переможеним, «відважним лицарем» та егоїстичним боягузом. Саме цей аспект суперечливості та недосконалості людської істоти і стане предметом для аналізу у наступних сторінках нашої статті.

Очевидно, що як і у будь-якій епосі, так і у сучасну добу, ключові ідеї проглядаються не лише безпосередньо, але і через призму мистецтва, у нашому випадку, - кінематографу. Одним із фільмів, що містить у собі сучасні гуманістичні ідеї, є стрічка 2021 року «Легенда про Зеленого лицаря» у жанрі фентезі від режисера Девіда Лоурі [1][5], заснована на поемі невідомого автора XIV століття «Сер Гавейн і Зелений Лицар». Не дивлячись на те, що в основі фільму покладена середньовічна легенда, він є актуальним для наших днів. Однак, у чому полягає ця актуальність і які теми зачіпає картина? – Спершу розберемось із ментальним образом середньовічного лицаря. Отож, ідеальний лицар зобов'язаний мати безліч достоїнств. Він хоробрий, чесний, відповідальний за свої слова та вчинки. Він слухає Даму серця, а також сміливо зустрічає будь-які випробування, демонструючи непохитність свого духу. Однак, основною темою першоджерела фільму є зіткнення людської природи із лицарською етикою, а також її ж зіткнення із правилами куртуазної любові. Ця тема яскраво проглядається і у фільмі, проте авторська інтерпретація зумовила свої специфічні особливості та нашарування додаткових ідей. Спробуємо порівняти основні сюжетні риси легенди із сюжетом кінострічки, а також проаналізувати сюжет фільму як такого.

Отож, згідно із поемою випробування Ґавейна Зеленим лицарем, зумовлене чарами сестри Короля Артура феї/чаклунки Морґани. Втім, фільм яскраво акцентує на тому, що Морґана була матір’ю Ґавейна. Цей акцент, наштовхує на різні міркування. Спершу, видається дивним, що рідна матір готує для сина поєдинок із надзвичайно могутньою сутністю, адже це може привести її сина до загибелі. Однак, згодом, стає зрозумілим, що така дія спровокована турботою матері про славу сина. Сучасними словами: мама готує для сина нагоду для самореалізації. Так, для сучасного глядача Ґавейн є молодим хлопцем, який ще не встиг досягнути жодного визначного успіху у житті. Але, для лицаря необхідно дбати про свою славу, тим паче, що Ґавейн є єдиним нащадком Короля Артура. Таким чином, мати просто допомагає своїй дитині, у тому контексті, який є актуальним для середньовічної легенди. Однак, далі сюжет фільму демонструє острах матері за життя сина та постійну турботу про нього, зокрема змайстрування чарівного пояса безсмертя. Здавалося б, це дуже у стилі фентезі, але головною темою такого перебігу подій, на нашу думку, є гіперопіка батьків над дітьми. Ґавейн наче стає заручником волі власної матері, спершу, зіткнувшись із істотою, посланою нею, а далі – маючи ризик не дотриматись своєї обіцянки, осоромити лицарську етику, однак залишитися живим сином для своєї матері. У даному випадку виникає певний парадокс сучасного гуманізму: ззовні діти мають право на власний вибір та індивідуальний життєвий шлях, однак, часто живуть за тим сценарієм, який підготували для них їхні батьки, очевидно, справді бажаючи усього найкращого. Проте із сюжету фільму вкотре переконуємось, що благими намірами часто простелена дорога до пекла.

Друге, що вступає у діалог із нашою епохою, - це тема юнацького максималізму. Розглянемо сцену першої зустрічі Ґавейна із Зеленим лицарем. Насправді у юнака був вибір. Він міг не відрубувати Зеленому лицарю голову, а завдати набагато меншої шкоди, яка б не була смертельною. Тим паче, що Зелений лицар навіть не нападав на нього. Однак, необхідність у славі та визнанні наче змусили Ґавейна повірити у те, що одним помахом меча він зможе вирішити свою проблему. Але, Зелений лицар одразу ж воскрес, пообіцявши, як і було домовлено, через один рік та один день нанести юнаку рівноцінний удар. Отож, маємо звичну ситуацію для сучасної молоді: максималістська ідея стала дією, за яку доведеться відповідати. Звісно ж, відповідати не хочеться. І, якщо у наш час, уникнення від відповідальності за злочини, скоєні молодими людьми є досить поширеним , то сер Ґавейн – лицар, йому не можна і не тому, що це не законно, а тому, що це суперечить, у першу чергу, нормам лицарської етики. Пригадаймо сцену розмови Ґавейна із Артуром, де яскраво простежується надія хлопця на те, що насправді йому не потрібно відповідати за свій вчинок. Ґавейн каже Артурові, що думав, що це все лише гра, але король відповідає, що ця гра незавершена. Як результат, юнак відправляється на пошуки Зеленої каплиці. Очевидно, у реальності героями не стають в одну мить і ця ідея також активно висвітлюється у кінострічці. На шляху юнака багато випробувань і він не завжди проходить їх так, як належить лицареві.

Отож, про випробування. Умовно їх можна поділити на випробування щодо виявлення трьох людських чеснот: щедрості, хоробрості та честі. Однак, це було б дуже поверхневе узагальнення, оскільки у всіх трьох сценах можемо виділити достатньо додаткових аспектів. Перше випробування – зустріч Ґавейна із розбійниками (чи сміттярями). Було б досить легко сказати, що ті напали на нього, оскільки він не проявив матеріальної щедрості щодо них, - це б підкреслило ідеї сучасного гуманізму про допомогу слабшим та потребуючим, однак, поставило б під сумнів інші. Пам’ятаймо, що у фокусі сучасного гуманізму особиста воля людини, воля розпоряджатися своїми фізичними, ментальними та матеріальними ресурсами на власний розсуд. Якщо коротко: з точки зору сучасного гуманізму та справедливості, Ґавейн не був зобов’язаний проявляти до них надмірну щедрість, чого він і не зробив. Така позиція є досить новою, ми лише вчимося відстоювати власні межі перед культом альтруїзму. Переваги здорового егоїзму лише починають усвідомлюватися. І, як не дивно, ми виявляємо достатньо суперечностей у сучасних гуманістичних ідеях. Адже, з одного боку, допомога потребуючим – це добро, але, з іншого, людина здатна самостійно критично оцінювати, хто є справді потребуючим, а хто – лише маніпулює. І, зрештою, якщо ж наша свобода завершується там, де розпочинається свобода інших, - то чи не буде примус до благодійності порушенням, у першу чергу, нашої свободи? Проте, не забуваймо, що Ґавейн, все-таки, лицар і щедрість є однією із важливих для нього чеснот, - така ситуація дозволяє нам висвітлити також і протиріччя між лицарською етикою та природнім правом людини .

Окрім щедрості, у цій сцені проявляється і тема чесності, яку потім зустрічатимемо ще неодноразово. Ґавейн бреше про те, що він не є лицарем. І на цю ситуацію також варто дивитися із неоднозначного ракурсу: брехня – зло, а для лицаря – тим паче, більше того, у даному випадку це ще й прояв боягузництва, страху перед необхідністю відстоювати власний статус у, ймовірно, бойовому протистоянні. Однак, чи існує брехня задля блага? – Це вже питання прикладної етики. Чи має людина право обирати, у який спосіб захищати себе, якщо мова йде про загрозу від людей із явно негативними намірами? – Мабуть, кожен чув про відстоювання права безпечної ночі у феміністичному русі. Про потребу не боятися, вільно пересуватися вулицями у нічний час доби. Однак, доки загроза все ще існує, жінка, яка помічає загрозу на вулиці вночі задля своєї безпеки може почати вдавати , що вона розмовляє по телефону із кимось із близьких і от-от з ним зустрінеться. Чи не лукавить вона у цьому випадку? – Звісно. Однак, вона чинить це заради власної безпеки. А що, якщо до подібного способу вдається не жінка, а лицар? Чи має він на це право? Залишимо це запитання відкритим, проте, думаємо, наша позиція помітна між рядків.

Що ще ми можемо простежити у сцені зустрічі із розбійниками (користуватимемось цією умовною назвою)? – Руйнування «міфу» про апріорну сміливість та бойову майстерність лицаря. Глядачеві може здатися, що Ґавейн навіть не намагався боротися із розбійниками, схопити його було досить легко. Більше того, втікаючи лицар забув забрати свій меч. А це, між іншим, меч, який вручив йому сам король Артур! Щодо цієї ситуації можемо виявити два судження: або це гостра режисерська помилка, яку у народі називають «кіноляпом» [4] або ж це було скоєно умисно, з метою демонстрації наляканості та розсіяності лицаря. Втім, у наступній сцені бачимо, що Ґавейн є не таким вже й безнадійним, як здавалося на перший погляд.

Сцена зустрічі лицаря із духом померлої дівчини є досить містично-фентезійною, що і не дивно для фільму у жанрі фентезі. Звідси складається думка, що Ґавейнові набагато легше проявляти свою хоробрість у містичних ситуаціях на межі життя та смерті, ніж у викликах земного життя. Здавалося б, це неймовірно моторошно розмовляти із духом померлої дівчини, слухаючи її історію про зґвалтування та «втрату» голови, а потім, самотужки спуститися на дно глибокого озера серед ночі, для того, щоб у буквальному сенсі повернути дівчині її відрубану голову. Втім, із цим завданням Ґавейн справляється набагато краще, ніж із захистом себе від розбійників. Цікаво що тут, водночас, проявляється ще одна негативна якість лицаря – корисливість. Перед тим, як поринути у воду хлопець запитує дівчину, що він за це отримає. Однак, побачивши її реакцію, очевидно, усвідомлює, що настав час хоча б для одного виключно альтруїстичного вчинку. Проте, далі бачимо , що зранку у кімнаті появляється сокира, яку викрали розбійники, а також Ґавейна починає супроводжувати лисиця, яка є чи то зооморфним втіленням духу дівчини чи то ще одними чарами матері лицаря. Одне бачимо очевидним: віддяка за хоробрість Ґавейна таки відбулась. Але, для цього було необхідним, щоб лицар не знав, що він отримає щось за свій вчинок, а проявив істинний альтруїзм.

Ще одна тема, яку не можна можна не помітити у цій сцені вже у контексті особистої історії дівчини, - це тема насилля над жінками. На сучасному етапі триває активна боротьба задля викорінення цього явища. Однак, фільм демонструє, що коріння насильства над жінками сягає неймовірної історичної глибини, адже це явище надто часто залишалося безкарним протягом усієї історії людства.

Далі проаналізуємо перебування Ґавейна у домі лорда та леді Бертілак. Це якраз та частина кінострічки, яку ми умовно вирішили назвати випробуванням честю. Леді спокушає лицаря і тут виникає перше протиріччя. З одного боку, за правилами куртуазної любові лицар повинен виконувати будь-яке веління прекрасної дами. Однак, з іншого, загальна лицарська етика передбачає утримання від спокус та гідну поведінку, без заплямування своєї честі. Ми бачимо, що Ґавейн намагається протистояти спокусі леді, однак, це надзвичайно складно йому вдається. Зрештою, він, все-таки, проявляє як тілесну, так і моральну слабкість. Дозволивши леді задовольнити його фізично, а також прийнявши від неї такий же ж чарівний зелений пояс, який змайструвала для нього його матір. Звідси розуміємо: Ґавейну надзвичайно складно протистояти гедоністичним пориванням людини, а також те, що його досі переслідує страх перед своєю долею. Він ще не готовий гідно відповідати за свій вчинок перед Зеленим лицарем.

Окрім цього, лорд Бертілак обіцяв лицареві віддати усі свої мисливські трофеї, впольовані за час гостювання Ґавейна у нього, в обмін на те, що лицар отримає у нього вдома за цей період. Символічно, лорд забирає у Ґавейна поцілунок, подарований леді Бертілак. Ґавейн не хотів зізнаватися ні у цьому подарунку ні в одержанні зеленого пояса. Таким чином, вважаємо, що тут лицар не зміг пройти випробування щодо такої чесноти як честь.

Цікавим та, думаємо, не випадковим є також підбір акторів у фільмі. Роль леді Бертілак виконує та ж актриса (Алісія Вікандер), що і роль коханки Ґавейна, - Ессель. Припускаємо, такий режисерське рішення зумовлене метою підкреслити контраст «повноважень» жінок того часу, які носили різний соціальний статус. Ессель – простолюдинка та повія, вона може кохати прекрасного лицаря, але вирішувати вектор та межі їхніх відносин завжди буде лише він. Леді Бертілак – дружина Лорда, прекрасна дама, що може обирати лицаря для куртуазної любові та бути домінуючою у їхніх відносинах.

Ну і, звісно ж, варто проаналізувати фінальні сцени кінострічки. Одразу ж зазначимо, що тут проглядається ключова відмінність фільму від оригінальної поеми. За сюжетом поеми лицар справді втікає від Зеленого лицаря, не виконавши свій обов’язок. Він до кінця не знімає зеленого пояса, а інші лицарі одягають пояс такого ж кольору на знак спільного сорому та пам’яті історії про Ґавейна. Втім, режисер стрічки пропонує нам альтернативний варіант. Кінцівка із поеми постає лише уявою Ґавейна, думками про те, якими будуть наслідки, якщо він не виконає свого обов’язку. Лицаря жахає можливий перебіг подій, тому він знімає зелений пояс та схиляє голову перед Зеленим лицарем. Фінал фільму виглядає не зовсім однозначно. З одного боку, складається враження, що Зелений лицар зберігає життя Ґавейнові. З іншого ж, після титрів ми бачимо сцену з маленькою дівчинкою, яка одягає на свою голову корону і це дещо дезорієнтує. Однак, одне є очевидним: режисер фільму у підсумку вирішив залишити Ґавейнові право на належний лицарський героїзм.

Отож, історія про сера Ґавейна та Зеленого лицаря в інтерпретації режисера Девіда Лоурі постає вмістилищем багатьох сучасних ідей, зокрема, гуманістичних. Режисер демонструє нам зворотну сторону лицарської досконалості у всіх її недосконалих проявах. У стрічці Лоурі лицар – це, передусім, жива людина, здатна помилятися. Вона наділена такими недосконалими якостями як страх, похіть, корисливість, честолюбство тощо. Однак, цей факт не формує її як виключно негативного персонажа. Це лише підкреслює реалістичність людини як такої. Людини із недоліками та, інколи, лихими намірами, однак, у результаті, спрямованої на добро та відповідальність за свої вчинки, навіть, якщо шлях до цього був зовсім нелегким.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела:

1. Фільм «Легенда про Зеленого лицаря» на сайті Internet Movie Database. Режим доступу: https://www.imdb.com/title/tt9243804/

Література:

1. Bostrom N. A history of transhumanist thought (неопр.) // Journal of Evolution and Technology. — 2005. — Т. 14, № 1.
2. Гуманизм (В. Ж. Келле; Л. М. Баткин) // Философский энциклопедический словарь. М., 1983
3. Кіноляп. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/
4. Легенда про Зеленого лицаря. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/
5. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. — К.: Основи, 2000. — 472с.