У чому небезпека того, що Велика Історія не помічає у своєму міфі?

Про небезпеку міфу про Велику Історію

Автор: Ієн Гескет, доцент історії Університету Квінсленда в Брісбені.

Перетворення людської історії на космічну сагу – це, звісно, захоплююча ідея, але нам потрібно остерігатися того, що ховається за цією величчю.

Велика Історія увірвалася на сцену 30 років тому, пообіцявши пожвавити застійну і надто спеціалізовану академічну науку, помістивши людське минуле на цілісну картину космічного масштабу. Ціль полягала в тому, щоб створити історію життя, яка могла б бути виявлена шляхом синтезу космології, геології, еволюційної біології, археології та антропології. Ця універсальна історія, у свою чергу, надасть студентам основу як для подальших досліджень, так і для самого життя. Велика Історія також обіцяла заповнити екзистенційну порожнечу, що залишилася після помітної ерозії релігійних вірувань. І ось, три десятиліття потому, настав час проаналізувати розвиток Великої Історії.

У своїй статті 1991-го року в «Журналі світової історії» Девід Крістіан вперше навів обґрунтування так званої «Великої Історії». Він опирався на міждисциплінарний курс, який він викладав ув Університеті Маккуорі в Сіднеї та в якому брали участь викладачі природничих та гуманітарних наук. Суть курсу полягала в тому, щоб помістити всю історію людства в грандіозну історичну розповідь, яка простяглася б у часі від зародження космосу в результаті Великого вибуху і до сьогодення та майбутнього розвитку людського виду. Курс мав змінити підхід до викладання історії, зосередивши увагу на загальній картині та на тому, що поєднує всіх людей, а не поділяє їх.

На той час Крістіан реагував на тенденцію в академічному житті до збільшення спеціалізації. Ця тенденція зіграла свою роль у подальшому поділі «двох культур» знання, представлених мистецтвом та наукою, а також призвела до поділів усередині цих двох культур. Наприклад, історія, фахова дисципліна Крістіана, поділилась на географічні та часові спеціалізації, а замість вузьких досліджень архівних джерел перевагу надавали великомасштабним оповіданням, які були більш поширені на початку століття. У той час, коли, за пам’ятною фразою Жана-Франсуа Ліотара 1979 року, «недовіра до метанаративів» характеризувала стан постмодерну, Крістіан рушив у протилежному напрямку.

Крістіан не тільки стверджував, що історикам слід розширити свої розповіді за межі вузької спеціалізації, він також поставив під сумнів необхідність зосереджуватись виключно на періоді історії, зафіксованому в писемних пам’ятках. Тут він кинув виклик одній із основних засад сучасного історичного аналізу. Як тільки ми визнали, що історія повинна виходити за рамки епохи письмових джерел, це відкрило можливість рухатися набагато далі. Як пояснив Крістіан у статті 1991 року: «Ми не можемо повністю зрозуміти останні кілька тисячоліть без осмислення набагато більш тривалого періоду часу, протягом якого всі представники нашого виду жили як збирачі та мисливці... Палеолітичне суспільство, у свою чергу, не може бути повністю зрозумілим без певного уявлення про еволюцію нашого виду протягом кількох мільйонів років... Може здатися, що такі аргументи ведуть нас до нескінченного регресу, але тепер зрозуміло, що це не так. Згідно з сучасною космологією Великого вибуху, сам Всесвіт має свою історію... Ми нічого не можемо сказати про те, що було до цього часу, бо він сам був створений Великим вибухом. Тому ця шкала часу відрізняється від інших... Якщо минуле можна вивчити повністю, то це саме та шкала, в рамках якої це вдасться зробити».

Через три десятиліття багато із задумів Крістіана реалізувалися. Велика Історія здобула визнання. Вона вкоренилася в Австралії, де її викладають у кількох університетах, а в Маккуорі існує Інститут Великої Історії. Її викладають в університетах по всьому світу, наприклад, у Ньюкаслському університеті у Великій Британії, Домініканському університеті в Каліфорнії, Амстердамському університеті та в інших. Існує Міжнародна асоціація Великої Історії (МАВІ), яка була заснована у 2010 році та з того часу провела п’ять конференцій. А у 2017 році МАВІ запустила «Журнал Великої Історії», який тепер виходить тричі на рік. З середини 1990-х років з’явилося кілька монографій та підручників, зокрема, книга Крістіана «Карти часу. Введення у Велику Історію» (2004) та книга Фреда Сп’єра «Велика Історія та майбутнє людства» (2010).

Велика Історія фактично була в центрі загального переходу до широкомасштабної наукової історії. Зовсім іншу спробу створити масштабну історію на наукових засадах запропонував Пітер Турчин, російсько-американський еволюційний антрополог. У книзі «Історична динаміка» (2003) Турчин намагався застосувати математичне моделювання, пов’язане з еволюційною біологією, до соціальних процесів, таких як підйом і занепад складних суспільств. Ближчою до рамок «Великої Історії» є нещодавня робота публічного історика-інтелектуала, що вивчає Середньовіччя, Ювала Ноя Харарі. Його бестселер «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» (2011) відтворює історію людства, починаючи з Великого вибуху і закінчуючи лементом про те, як люди стали богоподібними. У наступному бестселері «Homo Deus: За лаштунками майбутнього» (2015), він робить припущення щодо майбутнього на основі наукової історії життя, яка була представлена в «Людині розумній». Популярність праць Харарі свідчить про те, що громадськість зацікавлена в широкомасштабному науковому підході до історії.

Популярність основної тези Великої Історії також очевидна в нещодавній книзі Крістіана «Історія походження: Велика Історія всього» (2018), ще одному бестселері за версією газети New York Times. Виступ Крістіана на конференції американської організації TED, де він розповідає про Велику Історію лише за 18 хвилин, переглянули понад 12 мільйонів разів з 2011 року. Велика Історія привернула багато уваги, зацікавивши Білла Гейтса, який спочатку натрапив на курс з Великої Історії Крістіана, доступний онлайн через освітню платформу The Great Courses («Великі курси») американської компанії The Teaching Company («Навчальна компанія»), і визнав його освітній потенціал.

Протягом багатьох років Гейтс намагався реформувати систему освіти в Сполучених Штатах, в основному виступаючи за освітню ініціативу зі створення загальних базових державних стандартів (англ. The Common Core State Standards Initiative), тобто набору нових стандартів для математики та навичок читання, яку Фонд Білла і Мелінди Гейтсів фінансував, а потім відстоював задля її прийняття у більшості штатів. Велика Історія виявилась суголосною ідеям Гейтса. На його думку, вона здатна надати саме таку цілісну програму знань, якої не вистачало середній школі. В результаті з’явився проект «Велика Історія» – онлайн-курс, що надає безкоштовні ресурси для тих, хто хоче викладати Велику Історію в середніх і старших класах школи у США. У проекті говориться, що понад 1000 вчителів вирішили викладати цю навчальну програму. Велика Історія, як здається, має велике майбутнє.

У чому полягає привабливість Великої Історії для загальної аудиторії та педагогів? Для Крістіана та інших прихильників цієї концепції відповідь закладена безпосередньо в засадах написання Великої Історії. Створюючи всеосяжну історію життя, Велика Історія має на меті заповнити ті пробіли, які залишили процеси секуляризації, що зруйнували цілісні наративи, передбачені традиційними релігійними системами. За словами Крістіана, секуляризація змусила людей відчути власну фрагментованість та почати пошук якогось величнішого бачення та сенсу життя, чого вони більше не можуть знайти в релігії. Підтримуючи цей підхід, Крістіан часто посилається на французького соціолога Еміля Дюркгайма, який у 1893 році стверджував, що сучасне життя породило стан «аномії», тобто що більшість людей опиняються дезорієнтованими та відірваними від глибокого почуття соціальної приналежності. Тому Велику Історію слід розуміти як таке ж всеосяжне значення, яке раніше походило з релігії. У цьому сенсі це «сучасний міф про створення» або «історія походження», засновані на науці, а не на стародавніх писаннях.

В основі Великої Історії лежить мова релігійного вірування та навернення. Як я вже говорив деінде, її автори представляють свої «відкриття» як чіткі прояви навернення, коли вони досить раптово усвідомили, що у всесвітній історії буття вони можуть знайти цілісний сенс, якого бракувало в їхньому житті. Цей особистий досвід потім перетворюється на звернення до читачів, що закликають їх до подібного навернення. Крістіан припускає, що Велика Історія подібна до міфу, тому що вона покликана забезпечити глибокий сенс, який асоціюється з релігією. Але для міфів і релігії такий глибокий сенс надається лише з посиланням на трансцендентне, чого не вистачає в наративі Великої Історії. То як тоді можливо, щоб Велика Історія була міфом чи історією походження без посилання на трансцендентне? Дещо парадоксальна відповідь полягає в тому, що сама наука надає міфічне значення Великій Історії.

Це уявлення про міфопоетичну функцію науки було популяризовано мірмекологом Едвардом Осборном Вілсоном, який з 1970-х років виступав за створення великого наративу, який би пов’язував еволюційні процеси життя з процесами походження та розвитку людини. У його книзі «Про людську природу» (1978) доводиться необхідність поєднання біології з соціальними науками для створення наукового наративу, що пропонує ту саму «рушійну мету» для сучасного життя, яку передбачали традиційні міфи для древніх племен. Вілсон сподівався, що така розповідь, яка також висвітлювалася в більшості його подальших робіт від «Різноманітності життя» (1992) до «Сенсу людського існування» (2014), переконає людей визнати їхній зв’язок зі Всесвітом, а отже, їх обов’язок зберігати біосферу. З цієї точки зору, Велика Історія є версією міфопоетичного наративу Вілсона, авторитет якого випливає з науки, що надає фактичну основу для оповіді та, зрештою, сенс життю.

Сам наратив Великої Історії формується взаємодією сил ентропії та складності, які представлені, відповідно, другим законом термодинаміки та еволюції. Другий закон термодинаміки стверджує, що існує вичерпна кількість енергії у Всесвіті та вона повільно розсіюється, але еволюція показує, що бувають випадки, коли певний поріг досягається й ентропія долається шляхом створення нових форм складності. Велика Історія передбачає існування восьми «переломних моментів», коли в минулому з’являлися кардинально нові форми складності: (1) Великий вибух; (2) зірки та галактики; (3) нові хімічні елементи; (4) Земля і Сонячна система; (5) життя на Землі; (6) людський рід; (7) сільське господарство; і пропонована вченими нова геологічна епоха – (8) антропоцен.

Ці вісім переломних моментів структурують наратив Великої Історії. Імовірно, вони мають науковий характер, бо всі випливають з останніх досягнень у відповідних галузях науки. По-друге, завдяки відкриттю передових хронометричних методів, таких як радіовуглецеве та генетичне датування, можна досить точно визначити конкретні дати для цих переломних змін та встановити точну та безперервну часову шкалу. Однак кожен новий поріг не повністю відокремлений від попереднього в тому сенсі, що конкуруючі сили ентропії та складності залишаються активними, що представлено поняттям «потоків енергії». Потоки енергії – це процес, який об’єднує все, від космічного пилу до хробаків у землі. Це спеціалізована архітектура та мова Великої Історії. Існує також чимало домислів.

Справді, якщо ми більш уважно подивимося на «Історію походження» Крістіана, то виявимо, що у виразно формалізованому та спеціалізованому тексті є велика кількість припущень. Це відбувається тому, що, незважаючи на все те, що ми знаємо про глибоке минуле на основі наукових досягнень, багато чого ще невідомо і багато чого, мабуть, неможливо дізнатися, особливо щодо самих переломних моментів.

Те, що ми, можливо, знаємо про ці переломні моменти менше, ніж визнає Велика Історія, видно з пояснення того, як вони виникають. На думку Крістіана, вони виникають через правильне поєднання оптимальних умов, обставин навколишнього середовища, які складаються разом саме таким чином, щоб уможливити несподівані нові форми складності. Наприклад, другий поріг, який стосується виникнення зірок та галактик, був досягнутий завдяки оптимальним умовам, створеним поєднанням гравітації та матерії. Кожен поріг, крім того, має місце, коли аналогічна взаємодія обставин довкілля запускає раптову еволюцію складності, і це відбувається незалежно від того, чи є поріг космічним, геологічним, біологічним чи історичним за своєю природою. Ця ідея допомагає забезпечити видиму послідовність та єдність Великої Історії. Проблема в тому, що вона знижує рівень складності життя, а також зводить наші знання про неї до формули, виведеної з казки.

Підхід Великої Історії особливо незадовільний, коли йдеться про людину. Оскільки ми є продуктом природи і одночасно здатні розуміти і формувати природні процеси, люди мають двоякий характер, який нелегко вписати в рамки Великої Історії. Проблема ще більше ускладнюється моралізаторським аспектом Великої Історії, який вимагає від читача прийняти певну частку відповідальності за формування майбутньої історії життя. Однак, коли люди з’являються в історії на шостому порозі як унікальний вид, лінгвістичні здібності якого ведуть до того, що Крістіан називає «колективним навчанням» (здатність ділитися знаннями крізь простір і час), люди представлені як значною мірою пасивні провідники безперервних вимог енергетичних потоків.

Ця перспектива зберігається на всіх наступних порогах. Велика Історія описує перехід від мисливсько-збиральницького способу життя до інтенсивного сільського господарства, який представлений сьомим порогом як результат трьох оптимальних умов. Це «нові технології (і все більше розуміння довкілля, що сформувалося завдяки колективному навчанню), що підвищують демографічний тиск, і тепліший клімат епохи голоцену». Тож яку роль у цьому зрушенні відіграли люди? Цікаво. Крім нових технологій, здається, що розвиток великомасштабного землеробства був значною мірою неминучим через збільшення чисельності населення та теплішого клімату. Ця думка ігнорує результати досліджень, які показують, що перехід до аграрного життя був тривалим та часто насильницьким процесом, якому дехто чинив опір. Іншими словами, до появи сільського господарства привели і сформували його безліч випадкових факторів, заснованих на людських взаєминах та боротьбі за владу, і вони набагато складніші, ніж передбачає виведена Великою Історією детерміністська формула.

Оскільки масштаби Великої Історії такі великі, деякі з традиційних предметів історичного аналізу, такі як війни, імперії, торгівля та релігія, заслуговують на певну увагу, лише якщо вони безпосередньо перетинаються з всеосяжними темами порогів та потоків енергії. Восьмий поріг або «антропоцен», однак, пропонує приклад того, як ці теми розглядаються, коли вони вважаються актуальними. Антропоцен – це, мабуть, найуспішніше та найвідоміше поняття, популяризоване Великою Історією, яке перетинається із сьогоденням та недавнім минулим. Як нині відомо, антропоцен – це пропонована геологічна епоха, яка знаменує собою новий етап історії Землі, сформований насамперед діяльністю людини. Він включає багато ключових подій і тенденцій останніх 200 років, від індустріалізації і колонізації до тотальних війн ХХ-го століття і підйому масової демократії.

Тим не менш, у «Великій Історії всього» Девіда Крістіана люди завжди зображуються як пасивні спостерігачі, коли справа доходить до основних подій періоду в історії, які ми нібито формуємо. Індустріалізація, глобалізація, колонізація та багато іншого, здається, є звичним результатом попиту на нові потоки енергії та зростаючої складності. «Сама природа суспільства та правління була змінена, – пише Крістіан, – завдяки новим енергетичним потокам і технологіям антропоцену». Тому навіть в антропоцені люди просто слідують за новими енергетичними потоками та розвитком технології. Це говорить про складність інтеграції почуття людської суб’єктності у наратив Великої Історії, проблема, яка стає особливо важливою в кінці книги.

Кожна Велика Історія закінчується обговоренням майбутнього. Кожне майбутнє, у межах певного діапазону можливих результатів, може бути передбачено на основі великомасштабного наукового наративу, який передував йому. У своїй «Великій Історії всього» Крістіан намагається не припускати, що майбутнє заздалегідь визначено, а скоріше окреслює можливі сценарії, яким він явно віддає перевагу. Одна з можливостей полягає в тому, що людство продовжить свою нинішню траєкторію нагрівання планети та скорочення біорізноманіття через свою залежність від викопного палива і, таким чином, змінить оптимальні умови, які роблять можливим саме життя людини. В іншому, кращому майбутньому, люди навчаться розпізнавати траєкторію, якою вони зараз прямують, і приймати прагматичні рішення, що змінять їхню залежність від тих енергетичних потоків, які руйнують біосферу. Крістіан оптимістично налаштований на те, що люди вирішать вирушити на пошук більш збалансованого існування частково через те, що, як він говорить, деякі уряди та нещодавні міжнародні угоди вже поставили ці цілі. Крістіан також оптимістично налаштований, тому що сама Велика Історія дає нам такі великі знання, які необхідні для того, щоб вирішувати такі важкі проблеми. Проте, Крістіан визнає, що насправді це не призвело до жодних активних дій.

Ба більше, вже давно склався науковий консенсус щодо зміни клімату; чого не вистачає, то це готовності зробити щось для подолання цього виклику на політичному рівні. Важливо, що політика – це саме той рівень, на якому Велика Історія не пропонує жодної допомоги. Коли боротьба за демократію, наприклад, зводиться до побічних продуктів конкретного режиму енергетичних потоків, важко побачити, що пропонує Велика Історія щодо боротьби за послідовну кліматичну політику. Вона пропонує зміну перспективи або світогляду, але мало розуміє, як використовувати необхідні політичні механізми для здійснення ефективних змін. З історіографічної точки зору це потребувало б аналізу на мікрорівні соціальної та культурної історії, того самого виміру, який, як виявилося, не має великого значення у наративі Великої Історії.

Через тридцять років стає зрозуміло, що проблеми, що стоять перед Великою Історією, не відрізняються від попередніх спроб використовувати культурний авторитет науки для написання історії всього. Ми вже бачили, що Велика Історія спирається на ту ж міфопоетичну риторику, яка займала центральне місце в науково-популярних працях Е. О. Вілсона, який прагнув проектувати на науку те саме почуття дива і сенсу, яке традиційно можна було знайти лише у релігійних метаоповідях. Однак це бажання має більш глибоку історію, яка сягає XVI століття і породила жанри наукової історії, які нагадують Велику Історію. Сюди входять сакральні історії, які намагалися розробити та оповідати історичні події Старого Завіту, а також універсальні історії, які прагнули розкрити загальні етапи людської історії з точки зору провидіння та зі світського погляду.

Існує схожість з новішими формами великомасштабної історії, такими як позитивістські оповіді XIX століття, які прагнули пояснити розвиток цивілізованого суспільства як продукт прогресивного сцієнтизму, або еволюційні наративи XIX і XX століть, які прагнули розповісти історію життя з всеосяжної еволюційної перспективи. Всі ці форми історії об’єднані з Великою Історією бажанням залучити сучасну науку, щоб розповісти історію людства і звести його розвиток до набору законів або етапів, що ведуть до сьогодення і майбутнього.

Якщо бути справедливим, Крістіан навіть припустив, що в деякому сенсі Велика Історія являє собою «повернення до універсальної історії». Він також висловлює симпатію до творчості Герберта Джорджа Веллса, чий «Нарис історії» (1920) прагнув представити цілісну розповідь світової історії з тієї ж причини – об’єднати фрагментований світ. Зі слів Крістіана, Велика Історія принципово відмінна від попередніх ітерацій тим, що вона має перевагу, покладаючись на сучасну науку, і тому може забезпечити більш точний опис масштабних подій, таких як Великий вибух і виникнення життя. Але постають важливі питання: по-перше, чи ми насправді значно (чи взагалі) ближче, ніж покоління Веллса до розуміння сенсу цих подій? По-друге, наскільки наукові знання, отримані з тих пір, дійсно розповідають нам про розвиток людського суспільства і культури?

Одним із способів поміркувати над цими питаннями є розглянути близькі подібності між Великою Історією і сакральною розповіддю, написаною англійським теологом XVII-го століття Томасом Бернетом. Історія Бернета була заснована на сучасній науці – космології Коперника та декартовій фізиці. Його «Священна теорія Землі» (1680-ті роки) показала, що Земля пройшла шлях з семи етапів, як чітко проілюстровано на фронтисписі книги. Хоча ці етапи узгоджуються з центральними подіями Біблії, такими як Створення, Потоп і Останній суд, Бернет стверджував, що закони природи визначають ці події. Вони не були чудесами. Як і Велика Історія Крістіана, «Священна теорія Землі» Бернета прагнула забезпечити цілісний опис найважливіших історичних подій, але пояснюючи їх сучасною наукою. Знову ж таки, як і Велика Історія, ключем до розуміння етапів історії Землі для Бернета було правильне наукове пояснення.


Ілюстрація до «Священної теорії Землі» (прибл. 1786) Томаса Бернета. Джерело: Британський музей.


Це було не менш важливо для універсальних історій ХVIII і XIX століть, які замінили епохи Біблії стадіями цивілізаційного розвитку. Сенсаційна праця Генрі Томаса Бокля «Історія цивілізації в Англії» (1857) стверджувала, що наукові закони, які він виявив за допомогою аналізу статистичних закономірностей, керували історією людства та інтелектуальним розвитком. Саме Англія, на думку Бокля, забезпечила історичну модель цивілізаційного прогресу, якій повинні були б слідувати інші народи, щоб досягти вільного та процвітаючого суспільства. Однак для того, щоб просунутися далі, необхідно розуміння наукових законів розвитку, які й призвели до цього прогресу. Сама книга Бокля є корисним інструментом для цього. Цю його працю часто представляють як продукт позитивізму XIX століття, і вона вписується в європоцентристські уявлення про історію та прогрес. Але вона поділяє з Великою Історією бажання і віру в те, що історію в її сукупності можна зрозуміти, спираючись на кілька наукових принципів та жменьку ключових подій.

Проте роботи Бокля та інших, натхненні позитивізмом, незабаром були витіснені новими великими наративами про життя, які спиралися на новітню на той момент науку про еволюцію. Вони фокусувалися на расі, а не на людській цивілізації, і представляли глобальне домінування англосаксів як результат тривалої боротьби за існування, що почалася глибоко у минулому. Антрополог і письменник-мандрівник Вільям Вінвуд Рід, наприклад, застосував дарвінівську еволюцію до історії людства, яка виникла з появою Всесвіту в туманному вогняному мареві. У книзі Ріда «Мучеництво людини» (1872) людство пройшло через низку прогресивних стадій, які визначалися поєднанням боротьби та всеосяжного спрямованого розвитку. Як і праця Бокля, «Мучеництво людини» Ріда мало надихнути читачів на майбутній прогрес, який, на його думку, зрештою призведе до таких проривів, як пасажирські авіаперевезення та лабораторне виробництво м’яса. З роками популярність книги «Мучеництво людини» зростала, і врешті-решт вона була перекладена голландською мовою, а до 1912 року її тираж досяг 20 видань. Ця книга також надихнула Веллса на написання власного еволюційного епосу, який став «Нарисом історії».

Сенс повторення цієї історії полягає не тільки в тому, щоб показати, що Велика Історія має попередників. А в тому, щоб визначити та помістити її у певну традицію великомасштабного історіописання, яка також включає сакральні та універсальні, позитивістські історії та еволюційні розповіді. Хоча, можливо, успіх Великої Історії ґрунтується на глибокій людській потребі знати своє походження. Важливо визнати, що Велика Історія відрізняється від інших історій походження. Вона схожа на певну традицію історії походження, яка сягає корінням в іудео-християнські концепції історії і прагне покладатися на авторитет науки для обґрунтування своїх історичних тверджень. Науки можуть змінюватися разом із конкретними фактами, які наводяться на їх підтримку, але загальна форма історії залишається незмінною.

З огляду на це, частково завдяки Великій Історії, великомасштабні розповіді про минуле перемістилися з периферії до центру історичного мислення та письменства. Що вдалося зробити Великій Історії, так це кинути виклик давньому припущенню, яке обмежувало історичну дисципліну епохою письмових джерел. Оскільки очевидно, що ми живемо в момент, коли, як стверджує Діпеш Чакрабарті, раніше окремі процеси людських та геологічних часових рамок тепер зіштовхуються один з одним, нам потрібні нові способи історичного мислення, аби зрозуміти, що відбувається та як реагувати. Велика Історія дає одну з можливих відповідей на цю проблему, створюючи цілісну, єдину та універсальну історію, яка прагне вичерпного знання в рамках всеосяжних законів науки.

Але, як й іудео-християнська концепція історії, з якої вона походить, Велика Історія зводить мінливості людської історії до процесів, які, зрештою, непідвладні людині. Це означає, що Велика Історія завжди віддає перевагу космічному над людським, природному над політичним. Це, на жаль, необхідність, що випливає з наміру Великої Історії об’єднати людський рід у рамках історії, яка нібито призначена для всіх. Вона може стати популярною історією, що подобається мільярдерам, які бажають позбавити історію політики та розбіжностей, але це мало що дасть тим, хто сподівається зрозуміти, як нам слід осмислити проблеми та можливості написання історії в епоху антропоцену.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «We should be wary about what Big History overlooks in its myth» в журналі Aeon 16 грудня 2021 р.

Переклали студенти Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.


Читайте также