Читач написів (до 120-річчя від дня народження Джеймса Джойса)

Елла Гончаренко

На початку червня 1895 року, коли Джеймсу Джойсу було тринадцять років, він і його молодший брат Станіслаус вирішили прогуляти шкільні заняття у Бельведерському коледжі. Вони запланували втекти до Голубника (Pigeon House), електростанції, розташованої за хвилерізом у Дублінській затоці, недалеко від гирла річки Ліффі. Хлопчики стомилися від школи і жадали справжніх пригод; їхнє життя вдома було нудним, їхні єзуїтські вчителі були тупими та амбіційними. Вони вірили у пригоди і думали, шо зустрінуться з реальними пригодами недалеко від Голубника. Але реальність була гірша та брутальніша, ніж вони очікували.

Вони перетнули Ліффі на поромі і були дуже здивовані, шо жоден з норвезьких моряків, які розвантажували кораблі на набережній, не мали зелених очей. Хлопчики розтринькали свої гроші на тістечка та лимонад і були надто стомлені, щоб продовжувати подорож до Голубника. Жалюгідного вигляду старий чоловік наближався до них. У нього були великі щілини поміж зубів. Він зупинився і став розповідати їм романтичні історії про маленьких хлопчиків, які мають маленьких коханок із прекрасним м’яким волоссям і прекрасними м’якими, біленькими ручками. Потім старий повернувся і пішов у поле, і робив там щось, що надто налякало дітей. Станіслаус назвав старого «старий дивак-збоченець», і вони вирішили врятуватися втечею...

Десять років по тому Джойс переніс свій дитячий досвід у свою зрілу творчість: в одне з п’ятнадцяти оповідань збірки «Дублінці», яке назвав «Зустріч». Відтоді він рятувався втечею від паралізованої «дійсності» Дубліна і прирік себе на добровільне вигнання. І хоча він був змушений жити за кордоном, на чужині, таємницю свого «я» він виписав та зробив для нас відчутною через Дублін, Дублін його дитинства та юнацтва.

«Я тут, щоб прочитати написи до всіх речей», — думає Стівен Дедалус, коли прогулюється уздовж Сендімаунтської прибережної смуги в «Уліссі». «Читач написів», — так зрілий Джойс став розуміти своє письменницьке завдання: відшукування слів, щоб називати те, що він «прочитав» на сторінках самої дійсності, щоб і інші були в змозі це прочитати. Він створює тут на перший погляд нескладну, але й таку природну саме для письменника метафору. Художник слова мислить речі як такі, що мають повний еквівалент у слові: слово, таємничий «напис», нібито створені Творцем водночас із самою річчю і містять її суть. Знавець класичної античної естетики, Джойс по-своєму поділяє тут думки стародавніх філософів і їхніх майбутніх послідовників, від Платона й Арістотеля до Фоми Аквінського. Слова, які він відшукав, були — «Дублінці» та «Портрет митця замолоду», «Улісс» та «Фіннеган».

Джеймс Автустус Джойс був першою дитиною і старшим сином з одинадцяти дітей родини Джойсів. Він народився 2 лютого 1882 року на Брайтон-Сквер, 42, у Дубліні, у родині Джона Станіслауса і Мері Джейн Маррі Джойс, у родині колись заможній, але яка, на жаль, втратила своє майно через пияцтво та бешкетне життя Джона Джойса, батька майбутнього ірландського генія. Усе своє життя Джойс і ненавидів батька, і був захоплений ним. Можливо, через це образ батька усе життя переслідував письменника, більшість героїв його романів були наділені рисами характеру цього першого з героїв Джойсового життя. Від нього Джойс успадкував любов до музики та гарний голос (Джон Джойс був найкращим тенором в Ірландії), любов до слів та анекдотів, здатність глибоко проникати у природу речей та слів; а нескінченні переїзди з міста у місто, звичка міняти домівки — це теж від батька. На відміну від батьків, брати та сестри Джойса залишалися для нього лише частиною середовища, загальним «фоном», і їхні образи з’являлися у його творах короткочасно. Станіслаус був винятком. Джойс відчував у ньому рідну душу і проніс це почуття крізь усе життя. Станіслаус був єдиним з родини, хто був поруч з Джойсом майже все його життя, він був його радником і товаришем, критиком і шанувальником, банкіром та писарчуком, слухачем та читачем.

За вікнами вже початок третього тисячоліття, а ми все вважаємо себе сучасниками Джойса, бо намагаємося розгадати або й навіть розтлумачити усі його літературні головоломки та «кросворди», або ще й краще, намагаємося якнайдокладніше перекласти їх. Зрозуміло, кількох сторінок, виділених нам, не досить, щоб зрозуміти, що ж то за загадкова постать Джеймс Джойс, який усе своє життя був предметом чуток, пліток — і шанобливого захоплення, і дочекався сталого визнання тільки після своєї смерті.

Коли Джойс помер у Цюриху в січні 1941 року, він залишив тривалу літературну славу та міцну легенду. Його життя у вигнанні та злиднях стало вельми відомим. Його книги, переважно не прочитані «непідготовленими» читачами, мали серед них погану славу через свою приховану незрозумілість та вигадану непристойність. Бо Джойс у своїх романах дав нове життя тим словам, які жили тільки серед простих людей і в літературі були неначе під забороною. Вчинки та думки його персонажів з точки зору літературного етикету тих часів вважалися непридатними для друку, хоча вони були невід’ємною частиною життя і саме тому — його творів. Але Джойс був більше ніж просто фотографом «непристойних» фактів, він — митець, відомий складністю думок. Слушно він говорив, що професорам потрібно буде п’ятдесят років, щоб розплутати все, що він написав.

Факт, на який, можливо, вказують події «Зустрічі», сьогодні був би змальований в літературі без жодних недомовлень і застережень; здається, нема такого «збочення», про яке не пишуть нині з повною відвертістю. Так що Джойс створив річ з «подвійним кодом»: з точки зору своїх сучасників, надто непристойно-відверту (він навіть дивувався, як незвичність її теми не помітили перші видавці), а з точки зору сучасників наших — надто стриману й повну замовчувань. Але складність, витонченість мистецтва Джойса саме в тому, що ці «замовчування» — не данина цензурі звичаїв: Джойс відтворює необізнаність, нерозуміння, наївність дитинства — у зіткненні з тваринною примітивністю бажань дорослих людей та нещастями і трагізмом, якими ці бажання супроводжуються.

Великий митець своєю творчістю змінив наш засіб сприйняття світу. Він змінював і змінює наше сприйняття Дубліна, знов роблячи просте складним і навпаки. Зрозуміло, що численні туристи, які приїздять до Дубліна з метою відвідати міські паби та пройтися на «Блумдень» (16 червня) вулицями, що ними прогулювались головні герої «Улісса», шукають фізичний Дублін, якого вже не існує. У центрі міста сьогодні можна побачити фешенебельний готель біля фондової біржі, який називається «У Блума»: цілком можливо, що рекламний агент Леопольд Блум, який мав бути, так би мовити, збірним героєм «Дублінців» і якого Джойс зробив головним персонажем «Улісса», був би здивований. Бо його сніданок коштував йому лише сім шилінгів; сьогодні він йому коштував би приблизно сім фунтів. І хоча Джойс більшу частину свого життя бідував, він також був би здивований: Дублін нехтував ним усе його письменницьке життя, зараз місто здобуває користь із посмертної слави митця.

Дублін Джойса майже зник під впливом перебудови міста, але міський пейзаж, який він відтворив, особливо в «Уліссі», має таку живучість, шо здається — люди, яких письменник змалював у «Дублінцях» і в інших своїх творах, все ще прогулюються по вулицях міста.

Боротьба за те, щоб писати, а потім боротьба за те, щоб бути опублікованим, — це невід’ємна частина життя кожного письменника. Але у Джойсовому випадку — кар’єра, публікації, жанрові та стильові новації, визнання — усе зіткнулося з труднощами надзвичайними. Але він зустрів ці труднощі з героїчною рішучістю, виключною стійкістю і долав їх з фінансовою допомогою інших людей — його друзів, митців, шанувальників, і тих, хто був просто закоханий у живе мистецтво слова (леді Грегорі, Сільвія Біч, Мері і Падраїк Колум, Гарієт Вівер та інші). Після смерті Джойса його праці та стиль стали предметом постійного академічного вивчення, особливо в Америці. Існування «Індустрії Джойса» є сумнозвісним фактом, що його часто оплакують в Ірландії, і літературознавства ця «індустріалізація» теж торкнулася. Слід зокрема згадати вичерпну академічну біографію, величезний том, що налічує 887 сторінок, працю видатного американського вченого-джойсознавця Річарда Елманна.

Джойс був надзвичайною людиною, феноменом, гідним подиву та захоплення. Ще з юнацьких років він поводив себе, навіть в тяжкі дні недолі, з гідністю. Дешевенькі тенісні черевики, що свідчили про його бідність, коли він був студентом, він носив з байдужістю аристократа. І пізніше, коли він був у змозі дозволити собі розкошування, він одягався з вишуканою елегантністю, але в манері носити одяг відчувалася все та ж не всім доступна байдужість.

«Я не дуже цнотлива людина, схильна до екстравагантних учинків та алкоголізму», — так Джойс охарактеризував себе Карлу Густаву Юнгу та Луї Жіллету, французькому академіку, який хотів звеличити та піднести його; і продовжував далі: «не робіть з мене героя. Я тільки простий представник середнього класу». Він оточував себе людьми, непомітними та невідомими: офіціанти, кравці, продавці овочів та фруктів, портьє у готелі, консьєржки, банківські клерки — і все це скупчення люду було так само необхідним та неминучим для джойсівського темпераменту, як маркізи для Марселя Пруста.

Він був упевнений у собі і знав, яке враження може справити на навколишнє середовище. Деякі фотографії Джойса свідчать про це. У 1904 році товариш Джойса, фотограф С. П. Каррен, фотографував молодого Джойса-письменника у двадцятидвохрічному віці у садку його батьківської домівки на фоні оранжереї. Джойс дивився у камеру глузливо, зухвало та само- впевнено. Коли його запитали, про що він думає, він відповів, що йому цікаво, чи позичить йому Каррен п’ять шилінгів.

У 1939 році керівництво часопису «Час», який друкував об’ємистий огляд «Поминок за Фіннеганом», доручило французькому фотографу Жізель Фронд зробити кольорову фотографію Джойса для обкладинки видання. Жізель зробила декілька знімків, один з них, нарешті, було вибрано. На цих знімках Джойс виглядав старим, хворим, виснаженим та знесиленим, людиною, обтяженою тягарем життя та завадами свого мистецтва. Контраст з молодим юнаком на фотографії 1904 року був повним. Страждання зробило свої позначки на обличчі Джойса. «Про що ми ніколи не повинні забувати, — слушно зауважив один із сучасників Джойса, «так це про те, що він витримав найболючішу з агоній — безліч операцій на зоровому нерві».

Всі існуючі біографії, портрети та критичні дослідження — це все тільки випар з оригіналу, бо справжній Джойс — це поличка з восьми його книг, які відкривають на своїх сторінках розповідь про життя Джойса з 1882-го і аж до 1941 року, від Дубліна і до Цюриха.

Його героїв нелегко полюбити. Його героїв нелегко зрозуміти. Його книги нелегко прочитати. Він не бажає завойовувати нас, але ми повинні завоювати його. Іншими словами, запрошення немає, але двері напіввідчинено.

Л-ра: Всесвіт. – 2002. – № 5-6. – С. 65-67.

Біографія

Твори

Критика