Розп’яття серця, сповненого любов’ю (Психологічне есе Джеймса Джойса «Джакомо»)

О. М. Ніколенко

Психологічне есе «Джакомо» — твір невеликий за обсягом, проте він настільки цілісний і естетично довершений, що дає уявлення про особливості і художнього стилю Джойса, і його світосприйняття, і особистість митця.

Есе як самостійний жанр сформувався в XVI ст. («Досліди» М. Монтеня), пізніше розвинувся в англійській (XVII ст.), французькій (XVIII ст.), американській (XIX ст.) літературах. До жанру есе вдавалися Ф. Бекон, Дж. Адіссон, Вольтер, Д. Дідро, Г.-Е. Лессінг, Дж. Локк, О. Голдсміт, Г.-Д. Торо, Р. Роллан, А. Франс, Г. Уеллс та ін.

Есе (фр. essai — спроба, нарис, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання. Цей жанр розвивався на межі літератури і філософії, а також інших наук (природознавства, астрономії тощо), розкриваючи індивідуальне ставлення письменників до важливих проблем людської цивілізації, суспільних стосунків, пізнання світу, природи тощо.

Джеймс Джойс створює своєрідний жанр психологічного есе, в якому увага автора зосереджується на внутрішньому житті особистості, її думках і порухах серця. Автор сам стає літературним героєм твору — Джакомо (так звучить італійською ім’я Джеймс), проте не зливається з ним повністю, що дає можливість показати духовний стан особистості з двох точок зору — ззовні й зсередини, вести діалог із самим собою, показуючи напруженість внутрішніх процесів людської душі.

У психологічному есе «Джакомо» (1914) відчуваються факти біографії письменника: його перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про В. Шекспіра, написання «Улісса» та інших творів, одруження з Норою Барнакль, захоплення Амалією Поппер тощо. Однак автобіографічне настільки переосмислюється, узагальнюється, що твір набуває широкого філософського значення. Дж. Джойс стає виразником духовних проблем особистості взагалі, його власна біографія — лише привід для роздумів про життя людини, її поривання і падіння, надії і розчарування, про мистецтво, пошуки себе у світі й усвідомлення сенсу існування.

В основі «Джакомо» — історія кохання, яка поступово перетворюється на історію душі, що прагне самопізнання і через себе — пізнання життя і духу епохи. Джакомо — морально багата, творча особистість, його внутрішній світ, безмежний у своїх вільних проявах, становить головну цінність для читача. В есе втілюється модерна концепція Дж. Джойса, який утверджує багатогранність і неперевершеність людської натури, її здатність творити чудовий індивідуальний світ, який має свої закони і не гірший, а навіть кращий за духовно обмежену реальність.

Твір має фрагментарну композицію. Він побудований як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, культурні ремінісценції, цитати з різних творів тощо. Оповідь неоднорідна стилістично й інтонаційно, проте вона не розпадається на окремі фрагмента, об’єднані силою духовного буття особистості. Читач має сприйняти твір цілісно, до того ж не як мозаїку, де кожний елемент зберігає свою самостійність, а як особливе полотно, де окремі штрихи, кольори, деталі зливаються в єдину картину внутрішнього стану душі.

Час дії у творі досить умовний, як і ситуації розвитку історії кохання. Головним є той час, який відчуває в собі Джакомо, і ті епізоди, що знайшли глибокий відгук у його серці.

Сюжет у невеличкому есе розпадається на кілька взаємопов’язаних між собою психологічних ліній:

він і вона — розвиток їхніх стосунків;

процес внутрішнього становлення героя;

осмислення духовної атмосфери епохи і місця в ній митця і особистості взагалі в широкому історико-культурному й філософському контексті.

Усі ці лінії невід’ємні одна від одної. У художньому світі Дж. Джойса неможливо відірвати людину від історії, життя від культури, душу від епохи. Тут все зливається в єдине ціле, і точка перетину всього — людина, її свідомість.

Письменник є неперевершеним майстром у зображенні людських почуттів. Образ коханої подається через окремі деталі: «Хто? Бліде обличчя в ореолі пахкого хутра. Руки її сором’язливі і нервові. Вона посилає погляд у лорнет. Так: Зітхання. Сміх. Змах вій» (Тут і далі переклад І. Мойсеєва). Називні речення підкреслюють сильні враження й відчуття героя. Любов не можна пояснити, вона накочується, як хвиля, що поглинає обох. Опущені криси капелюха, рум’янець, посмішка, торкання, поцілунок — усе це має велике значення для того, хто кохає. Виразність у передачі поглядів, жестів створює неповторну картину людських взаємин. Характерно, що герої — він і вона — тут майже не говорять між собою. Мова кохання не потребує слів, вона — у розмові очей, рук, сердець: «Вона піднімає руки, силкуючись застебнути іззаду чорне серпанкове плаття. Вона не може: ні, не може. Вона мовчки задкує до мене. Я піднімаю руки, щоб допомогти: її руки падають. Я тримаю ніжні, мов павутиння, береги плаття і, застібаючи його, бачу крізь прорізь чорного серпанку гнучке тіло в жовтогарячій сорочці... Пальці холодні, легкі, ніжні... Торкання, доторк». Але кохання, як і все на світі, минає. Гіркий присмак розставання назавжди залишився в серці Джакомо. Світ, повний чарівних барв і звуків, став сумним і мертвим: «Ковзання — простір — століття — листопадовий водограй зірок і марні згаєні небеса — безгоміння — безнадійна мовчанка — тиша щезання — в її голос». І все ж те, що було, не минуло безслідно, воно викарбувало окрему сторінку біографії в душі Джакомо, дало поштовх для духовних роздумів, для усвідомлення себе і світу, для творчості.

Ліричний герой психологічного есе протягом твору змінюється, і змінюється його ставлення до себе і дійсності. Його душа, яка була охоплена «спокоєм зрілого віку» (тут — гра слів: middle age — і вік творчої зрілості, і асоціація з Middle age — середні віки), прокидається, прагнучи духовного відродження. Через внутрішню боротьбу, моральні суперечності це відродження нарешті відбувається. Джакомо відчуває силу свого духу, силу життя, світ відкривається для нього по-новому. Письменник неодноразово використовує ремінісценції з епохою Відродження: згадуються митці того часу (Джон Дауленд, Ян Пітере Свелінк та ін.), прощальні пісні, які називалися «гіркота розлуки», та ін. Однак найвиразнішою асоціацією з добою Ренесансу є творчість В.Шекспіра. У підтексті твору звучать відгуки сонетів Шекспіра («Тіло її не пахне: квітка без запаху» (у сонеті «А тіло пахне так, як пахне тіло»), його п’єс («Ці бліді пальці торкалися сторінок, гидких і прекрасних» (репліка з «Макбета» — «Прекрасне — потворне, і потворне — прекрасне»), забуті речі втраченої коханої нагадують герб Шекспіра («Дамський капелюшок, червона квітка на крисах і парасолька, згорнута. Її герб: шолом, червлінь і тупий спис на щиті, вороному»). Особливо важливими стають асоціації з «Гамлетом» В. Шекспіра. Повторюються окремі репліки з п’єси («Вечір, — покій, таємниця... — Агов! Конюху! Агов-гов! — це вигуки Марцелло і Гамлета, коли у сцені з Привидом вони шукають один одного), мати героїні нагадує королеву Гертруду, сама героїня — Офелію, прекрасну і чисту, але залежну від приземлених батька і брата, а також від законів лицемірного й бездуховного світу. В героєві психологічного есе Дж. Джойса неначе оживає гамлетівський дух, його сумніви, вагання, піднесення почуттів і розчарування. Він, самотній у своїх пошуках, розв’язує вічне питання: «Бути чи не бути?». Тільки якщо у Шекспіра ця проблема розв’язується у відкритих поєдинках Гамлета в його зіткненні зі злом, то у творі Джойса вся боротьба переноситься виключно у психологічну сферу.

Бути чи не бути людській особистості — таке питання порушує Джойс і стверджує: бути! — незважаючи на страждання, втрати, падіння. Людина, що усвідомила цінність культури своєї душі, свободи й повноти почуттів, буде жити, жити своїм особливим, неповторним життям: «Молодість минає. У тьмяному тумані старих звуків з’являється цяточка світла: ось-ось заговорить душа. Молодість минає. Кінець надійшов. Цього ніколи не буде. І ти це знаєш. І що? Пиши про це, чортяка тебе забирай, пиши!»

У підтексті есе постійно відчувається кінець епохи Відродження. Згадується король Джеймс (або Яків) Стюарт, за якого згасав дух Ренесансу. Джойс називає його «слиньком», натякаючи на його нерішучу і суперечливу політику. Здається, не є випадковим збіг імен — слабкого монарха, автора і ліричного героя твору. Письменник замислюється над питанням, чи зможуть особистість і світ взагалі зберегти вогонь духовного відродження?.. Зображуючи свого героя то романтично, то підкреслено буденно, то іронічно, Джойс показує сучасну людину з її високими бажаннями і приземленим існуванням, усвідомленням культурних надбань і інстинктами. Однак письменник шукає ту вічну, духовну точку опори для особистості, що була і залишається актуальною для всіх часів і народів.

Психологічне самозосередження, переживання сильних почуттів дають поштовх авторові і для роздумів щодо навколишньої дійсності, людей і місця творчої індивідуальності у світі. Усі ці роздуми подані через суб'єктивне сприйняття ліричного героя. Джакомо не аналізує, не конкретизує реальність, він її відчуває всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо. І саме це відчуття людини оточуючого світу є дуже важливим для письменника.

Гамлет XX століття, Джакомо не сприймає брутального й знедуховленого суспільства, його душа прагне чистих і світлих почуттів, життя, сповненого високого змісту: «Гальорка в опері. Стіни у патьоках сочаться випарами. Безформна купа тіл зливається у симфонії запахів: кисло смердять пахви, висмоктані апельсини, затхлі натирання, сірковий подих часникової вечері, гази, пряні духи, нахабний піт дозрілих для заміжжя і заміжніх жінок, сморід мужчин... Увесь вечір я дивився на неї... Зелена стрічка у волоссі і гаптоване зеленою ниткою плаття: колір сподівання плідності гінкої трави...» Проте Джакомо не може втекти від потворної реальності у світ мрії, бо його кохана і він сам належать до цього життя, якого неможливо позбавитися навіть уві сні. Характерно, що образ героїні поступово знижується. Подана спочатку у сентиментальному ореолі (звучать трохи змінені рядки з вірша англійського сентименталіста В. Каупера: «Коли вона знову майне прогуляти, Чи зможу тоді я її споглядати!») і в піднесених асоціаціях з добою Відродження (її образ порівнюється з Беатріче Данте) і романтизму (згадується інша Беатріче, героїня п’єси Шеллі «Ченчі»: помстившись за насилля над нею, Беатріче вбила свого батька, тирана Ченчі, влада засудила її до смерті), ця нова Гедда Габлер (героїня однойменної драми Г. Ібсена була для Джойса символом молодості і поривання) згодом постає в іншому обличчі — одаліски, змії, зір якої є «отруйним» поглядом василиска («Самий вигляд отруює глядача» — фраза з твору італійського письменника Брунетто Латіні «Книга скарбів», яку вважають енциклопедією середньовічних знань, у ній Латіні пише про небезпечний погляд василиска). Високе кохання перетворюється на перелюбство, а чиста Гедда Габлер — на Нору (ім’я дружини Джойса і героїні драми Г. Ібсена), що живе за законами «лялькового дому».

Історія кохання, існування у світі й внутрішнє життя сприймаються Джакомо в біблійних асоціаціях. Неодноразово звучать цитати зі Святого Письма: «Так говорить Господь: «У скорботі своїй вони з раннього рана шукатимуть мене і вмовлятимуть: ходімо й повернімося до Господа!»; «Позаяк було холодно» (частина цитати — «Тим часом раби і джури, розкутурзавши вогонь, позаяк було холодно, стояли і грілися»); «Розстилають мені під ноги килими для Сина Людського» (іронічний парафраз опису в’їзду Ісуса в Єрусалим: «Багато хто стелив одяг свій по дорозі, а інші різали гілки з дерев і стелили по до-розі») та ін. Згадуються бесіди Авраама з Богом з Книги Буття: «Голос мій тоне у відлунні слів, так губився в лунких горбах повний мудрості і туги голос Передвічного, що кликав Авраама». Під впливом сильних почуттів серце Джакомо відкривається і веде діалог не тільки із самим собою, а й із більш величною силою — Богом. Хресний шлях Ісуса Христа проектується на сучасну історію життя ліричного героя. Після певних вагань і сумнівів він зважується на «хресний путь любові», який завершується для нього трагічно. Не випадково у фіналі твору звучить фраза з Євангелія: «Не його, а Варавву!» — слова євреїв, котрі вимагали в Пілата звільнити не Ісуса, а розбійника Варавву. Джакомо проходить своєрідний шлях до свого «розп’яття» — це розп’яття високого духу, розп'яття серця, яке було сповнене любові й залишилось незрозумілим у бездуховному світі. Неодноразово у творі звучить мотив смерті й кладовища (Мейсел приводить Джакомо на могилу своєї дружини, що померла; зелена трава метафорично називається «намогильним волоссям»; кохана Джакомо ледве не померла від операції). «Не вмирай!» — цей заклик ліричного героя, звернений до коханої, набуває особливого значення — це прагнення одухотворити світ, зберегти живу душу, усвідомити вічне життя духу. Однак жахливий подих духовної смерті все ж торкається життя героя. Кохана жінка залишає його, вона немовби опиняється серед тих, хто кричав: «Не його, а Варавву!», «вбиваючи» Джакомо холодним поглядом василиска. Символом бездуховного життя стає її чоловік, що «походжає коридором у м’яких пантофлях або грає в шахи з самим собою». Згадується Ірландія, обмеженості якої завжди прагнув уникнути Дж .Джойс. «Нащо нас тут залишили?» — запитує сам себе герой. Але піти з цього «лялькового дому» з дешевою зім’ятою горошковою завіскою він не може. Міцний ланцюг почуттів і стосунків тримає його. І в результаті: «Запустіння. Голі стіни. Остигле денне світло. Довгий чорний рояль: мертва музика». І все ж таки образ Джакомо, незважаючи на трагедію пережитих почуттів і втрачених ідеалів, залишає надію на духовне відродження. Ступаючи на «хресний путь любові», він ладен піти на розп’яття своєї душі — теж заради любові. Усвідомлюючи безповоротність моральних втрат, він не відмовляється від найцінніших скарбів — кохання і внутрішньої свободи. «Свою країну любиш, коли знаєш, яка це країна!» і «Любиш мене, люби мою парасолю» — ці дві фрази сповнені відчуття гіркого болю героя за стан людини й світу, але Джакомо любить їх попри все, і його любов вища за його втрати. Джакомо усвідомлює найвищу мудрість особистості: кохати, не чекаючи відповіді; жити, навіть коли життя втрачає сенс; творити, попри всі обставини; залишитися вільним навіть в обмеженому просторі. Письменник з іронією і сарказмом зображує «натовп порожніх балакунів», що чекають національного звільнення, протиставляючи їм силу духу свого героя. На думку Дж. Джойса, справжнє звільнення можливе тільки у внутрішній сфері —через почуття, відкриття Бога, мистецтво. Згадка про герб Шекспіра у фіналі твору свідчить про перемогу «діяльності духу».

Потік свідомості у психологічному есе «Джакомо» сповнений безлічі метафоричних висловів, сплетіння складних асоціацій, натяків, недомовностей, багатозначних символів, деталей, психологічних паралелізмів, які залишають широкий простір для різних інтерпретацій. Однак у кожній фразі твору пульсує життя духовно обдарованої особистості, а особлива ритміка розірваних рядків відтворює биття людського серця й думки, що ніколи не зупиняються у своїх пошуках.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 9. – С. 19-21.

Біографія

Твори

Критика